Наукові статті Адміністративний процес ТЛУМАЧЕННЯ В СУДОВОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ –ІНСТРУМЕНТ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В РЕГУЛЮВАННІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИНТЛУМАЧЕННЯ В СУДОВОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ –ІНСТРУМЕНТ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В РЕГУЛЮВАННІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
| Наукові статті - Адміністративний процес |
КАРАЩУК К.Л.,
здобувач Інституту законодавства Верховної Ради України
ТЛУМАЧЕННЯ В СУДОВОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ –ІНСТРУМЕНТ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В РЕГУЛЮВАННІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
У ході правозастосування неминуче стає питання кваліфікації, тобто належний вибір правових норм, зв’язаний зі змістом правовідносин, які необхідно регулювати. У цьому процесі основну роль відіграють правозастосовні роз’яснення нормативно-правових актів уповноважених осіб та органів, визначених у законодавстві (в офіційному порядку), або на підставі правової презумпції, авторитету правника чи наукової доктрини (у неофіційному порядку).
Вибір належних загальних та спеціальних галузевих норм, з’ясування їх правових критеріїв та меж їх регулювання, визначення суб’єктів та обставин, які регулюють ці норми як внутрішній інтелектуальний процес, з подальшим роз’ясненням їх зацікавленим особам шляхом матеріального надання висновків про зміст і критерії права у правовій науці та правозастосовній практиці визначають юридичним терміном «тлумачення права».
Інститут тлумачення права охоплює всі прояви впливу права на суспільні відносини, а також взаємний вплив гуманітарних наук на право, далеко виходячи за рамки інтерпретації та правозастосування (реалізації) права. Тому тлумачення права має самостійне значення в процесі наукового чи повсякденного правозастосування, а також у ході правотворчого процесу, тому що тлумачення права безпосередньо пов’язане з виявленням волі законодавця та її офіційним (матеріальним) вираженням.
Тлумачення права в адміністративному праві є центральною частиною юридичної діяльності адміністративних органів та адміністративного судочинства і служить виконанню завдань цих адміністративних органів та відповідного адміністративно
Організаційно-розпорядчі обов’язки – це функції зі здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності. Такі функції, зокрема, виконують керівники міністерств, відомств, державних, колективних чи приватних підприємств, державних, колективних чи приватних установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами, їх заступники тощо), керівники ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири і т. п.).
Адміністративно-господарські обов’язки – це повноваження з управління чи розпорядження державним, колективним або приватним майном (встановлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження у тому чи іншому обсязі є в начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, їх заступників, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів цих підприємств, відомчих ревізорів і контролерів тощо.
Таким чином, у ході тлумачення права у посадових осіб державних адміністративних органів внаслідок виконання ними організаційно-розпорядчих та/або адміністративно-господарських обов’язків виникають владні виключні (безальтернативні) повноваження у визначеному секторі суспільних відносин, які часто надають спокусу тлумачити право з власних суб’єктивних міркувань. Через те, що посадова особа здійснює тлумачення права, виконуючи організаційно-розпорядчі та/або адміністративно-господарські обов’язки, у осіб, щодо яких спрямовані ці організаційно-розпорядчі та/або адміністративно-господарські обов’язки, виникають додаткові права та обов’язки. Таким чином, адміністративні органи (посадові особи, які їх представляють) здійснюють свої повноваження з тлумачення, виходячи з позиції влади, тобто з позиції і інтересів владних адміністративних органів. Однак Україна є правовою державою, де саме інтереси людини-громадянина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Таким чином, саме інтереси людини в Україні займають найвищу ієрархічну сходинку, а не інтереси державних адміністративних органів. Більш того, Конституція України визначає, що зміст і спрямованість діяльності держави (тобто адміністративних органів та їх посадових осіб) – це права і свободи людини та їх гарантії, а головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини [1], а не інтересів держави або державних адміністративних органів.
Тому у випадку незгоди громадян з діями адміністративних органів (тобто з тлумаченням та правореалізацією такими органами положень законів України) такі громадяни звертаються до адміністративного суду, завданням якого є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень [2]. У правовий державі, якою є Україна, саме адміністративний суд під час процесу, де обидві сторони є рівними, виступає вирішуючим і останнім державним органом, який повинен провести необмежену перевірку правильності тлумачення правових понять у конкретному казусі (випадку).
Згідно з правовою наукою, закони в матеріальному розумінні тлумачаться відповідно до загальноприйнятих правил інтерпретації.
Коли право має бути застосоване певним органом, останній повинен з’ясувати зміст норм, тобто юридичні критерії і рамки норми закону, які йому належить застосувати, потім з’ясувати юридичні критерії конкретних правовідносин, які потребують регулювання цим органом, і співвіднести юридичні критерії правовідносин до юридичних критеріїв норм закону, тобто інтерпретувати норми закону. Щодо застосування адміністративними судами тлумачення права у адміністративному спорі, то воно принципово не відрізняється від процесу загального тлумачення права іншими спеціалізованими судами, хоча йому притаманна певна специфіка. Застосування норм у конкретній справі виступає у вигляді комплексу певних дій: встановлення фактичних обставин справи; правова кваліфікація фактичних обставин, тобто встановлення підсудності справи адміністративному суду; визначення галузі права, яка регулює спірні правовідносини, визначення юридичних характеристик норм, що належать до справи, сфери їх дії, особливо щодо певних суб’єктів (спеціально-юридичне тлумачення норм); встановлення змісту норм (загальне тлумачення); прийняття рішення про спосіб застосування норм до даних фактичних обставин; дії із забезпечення реалізації прийнятого рішення.
Але не можна казати про юридичну інтерпретацію лише як про суто механічну процедуру співвідношення юридичних критеріїв норми закону та правовідносин. Зрозуміло, що у цьому процесі юридичної інтерпретації головну роль відіграє правосвідомість інтерпретатора, яка витікає з світогляду інтерпретатора, тому можна стверджувати, що інтерпретація норм закону є певною мірою духовною роботою. Згідно з новітньою Російською правовою доктриною [5, c. 24], правосвідомість є сукупністю правових поглядів, ідей, оцінок, уявлень і почуттів, які виражають ставлення учасників до чинного права, до юридичної практики, прав та обов’язків громадян. Таким чином, правосвідомість учасників тлумачення права включає в себе ідеологічні елементи: знання, уявлення, поняття, переконання; психологічні елементи: правові почуття, ілюзії, настрої; елементи поведінки: правові установки, мотиви поведінки, готовність до праці. Саме ці елементи, на думку Соцуро, під час практичного тлумачення спрацьовують у єдиному комплексі, тісно взаємодіючи один з одним, дозволяючи учаснику тлумачення розширювати межі суб’єктивного пізнання об’єктивної реальності і довести тлумачення роз’яснення до учасників правовідносин, забезпечуючи переконливість, ясність, доступність акту тлумачення.
У випадку тлумачення закону адміністративним судом необхідно відповісти, яким має бути зміст індивідуальної норми судового рішення чи адміністративного розпорядження-норми, що виводиться із загальної норми закону в його реалізації, тобто при застосуванні до конкретних обставин справи.
Якщо визначити правовий акт як закінчену позитивну правову норму, яку необхідно застосувати без урахування динаміки суспільних правовідносин, то така позиція заперечує саму можливість будь-якої вільної інтерпретації. Однак відносини у суспільстві знаходяться у постійному розвитку, і цей динамічний розвиток постійно створює колізії зі «статичністю» позитивних правових норм, породжуючи соціальні конфлікти. Тому питання належного тлумачення, що дозволяє знижувати ступінь таких колізій, є ще й політично-правовою проблемою. І законодавець, який виходить з політично-правових міркувань, видаючи закони, на підставі яких суддя інтерпретує конкретні норми законодавства, і суддя, який тлумачить такі норми законодавства, мають обов’язки і відповідальність, однак у законодавця у матеріальному плані менші обов’язки та відповідність, ніж обов’язки і відповідальність судді. Хоча суддя у процесі судового тлумачення теж є (як і законодавець у процесі творіння законів) творцем права, можливо говорити про його волю (волю судді), ототожнюючи її з «волею законодавця». Ця теза про «законодавчу волю судді» доказала свою життєздатність у доктрині англосаксонського права, де судові рішення (прецеденти) є повноцінним джерелом права [6, c. 204-214]. Тому можна стверджувати, що тлумачення конкретної позитивної норми права щодо конкретних правовідносин індивідуальної норми, тобто процес судового застосування закону, є вольовою функцією. Однак все залежить від мети такого вольового процесу. Так, у випадку, коли правозастосовний орган займається пізнавальною діяльністю, що виходить за межі рамок запроваджуваного акту, встановлених позитивною нормою, можна говорити вже не про норми позитивного права, а інші норми, які можуть втручатися у процес творіння права: норми моралі, справедливості, соціальних суджень і т.д.
Політика, її риси є вираженням соціальної структури суспільства, яке завжди було і є розшарованим за різними ознаками на групи, прошарки, категорії, спільноти. Сутність політичних подій полягає у прагненні окремих соціальних груп здійснити свої наміри, задовольнити власні інтереси, часто за рахунок інших соціальних груп, що сприяє виникненню суспільних суперечностей і вимагає застосування примусу.
Крім системи ідеологічних норм, проведення державної політики певною мірою зумовлює розрізнення понять «право» і «закон».
З політичної точки зору право являє собою сукупність загальних інтересів, цінностей, прагнень і потреб суспільства. Воно базується на цінуванні суспільством спокійних і керованих розумом відносин. Право виникло з потреби особи захистити себе в суспільстві та складається й формується в процесі життя та розвитку суспільства. Закони, або позитивне право, встановлює і формулює держава.
Тлумачення являє собою інструмент, який допомагає державній політиці регулювати суспільні відносини. Це може бути і з`ясування та роз’яснення змісту правових норм, і механізми, за допомогою яких ускладнюється реалізація норм права, не відповідаючи потребам суспільного життя.
Державна політика – це завжди компроміс. Тоді тлумачення використовується для уникнення казуїстичності, двозначності правових норм, доведення його для з`ясування дійсного змісту норм права до суб’єктів суспільних відносин.
Але неможливо обійти питання тлумачення норм права, не звернувши увагу на суд і судову систему з точки зору соціології. Суду як соціально-правовому інституту притаманні всі його ознаки. Перш за все, структура і повноваження судової влади безпосередньо пов’язані з досвідом держави та типом її правової системи.
Суд є найбільш цивілізованим та ефективним інститутом вирішення соціально-правових конфліктів. І тільки у суді може бути встановлена вина громадянина перед суспільством та законом. Алгоритми діяльності суду (в сенсі змісту) суворо формалізовані рамками закону, але при цьому вони чітко регламентовані системою соціальних потреб, завжди співвідносяться з ідеалами та нормами соціальної справедливості.
Соціально-правове положення суддів не тільки закріплено в законі, але й обумовлюється характером політичної системи держави та мірою соціального престижу судової діяльності.
Ж. Карбоньє і американський соціолог права Л. Мейх`ю першими конкретизували такі об’єкти, як судове рішення та процес його прийняття, виявлення соціальних впливів та соціального примусу на осіб, які приймають правові рішення [7; 8]. Чи повинен суддя застосовувати справедливий чи несправедливий закон? Закони мають бути сформульовані в загальних рисах. Вони часто не дуже добре пристосовані до конкретних випадків, а двох зовсім однакових випадків не існує. Цілком природно, що закони не можуть бути повністю відповідними, бо виникають ситуації, які не передбачалися і не могли передбачатися тими, хто створював закон. Це враховують усі правові системи. Вони надають суддям певні повноваження робити винятки, коли це здається їм справедливим. Межі цих повноважень залежать від країни та від галузі права, але вони завжди існують. Використання цих повноважень часто називається правосуддям на основі права справедливості.
Поняття справедливості слід відрізняти від поняття права. Норма справедливості видає припис, як у частині змісту має формуватися право, тобто така система норм, котрі регулюють людську поведінку, запроваджуються через людські акти і є дієвими. Норма справедливості посилається на той акт, яким запроваджується право. Ось чому справедливість не може бути тотожною праву [9, c. 51].
Для питання чинності права, тобто для питання, чи його норми повинні застосовуватися й чи належить їх дотримуватися, вирішальним є співвідношення, що допускається між справедливістю та правом. У цьому аспекті протистоять один одному два діаметрально протилежні погляди. За одним з них, позитивне право може вважатися чинним лише тоді й лише настільки, наскільки його запровадження відповідає вимозі справедливості. Чинне право – це справедливе право, а всякий несправедливий порядок людської поведінки не має жодної чинності, не є правом, якщо під правом розуміти лише чинний порядок. Це означає, що чинність норми справедливості виступає основою для чинності позитивного права. А за другим поглядом, чинність позитивного права не залежить від чинності норми справедливості. Загальні правила слід пристосовувати до конкретних випадків. Було б несправедливо ігнорувати конкретні обставини кожного випадку, хоча навіть беручи їх до уваги, ми часто не можемо визначити одного-єдиного справедливого способу вирішення справи.
Незадовільною видається думка, коли іноді ми можемо сказати, що є несправедливим, але часто не можемо зазначити заздалегідь, чого саме вимагає справедливість у конкретному випадку. Але справедливим рішенням є часто таке рішення, яке безстороння та добре поінформована людина приймає після ретельного розгляду фактів і аргументів обох сторін. Не всі судді та адвокати мають такі якості, але якщо вони їх мають, суспільство, якому вони служать, наближається до справедливості найбільш можливим шляхом.
Ось чому справедливість є частиною об’єктивною. Інша частина – суб’єктивна – полягає в дорученні рішень про належне застосування законів неупередженим та добре інформованим людям.
З точки зору інтерпретації закону судами чи адміністративною владою та при прийнятті рішень судами у процесі застосування права певним правовим органом пізнавальна інтерпретація застосовуваного права пов’язується з певним вольовим актом. Цим актом або створюється певна норма нижчого рівня, або реалізується в застосуванні правової норми як примусовий акт.
Таким чином, не можна розглядати тлумачення норм права окремо від спірних політичних питань та соціологічних аспектів життя взагалі.
Список використаної літератури:
Конституція України: Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // ВВР. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 // ВВР 2005. – № 35-36, № 37. – Ст.446
Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» № 5 від 26.04.2002 р.
Науковий Коментар Кримінального Кодексу України / Авт. М.Й. Коржанський – К., 2001.
Соцуро Л.В. Неофіційне тлумачення норм права. – М., 2000.
Митрофанов Ю.А. Толкование закона в Великобритании и его нормативное регулирование // Закон: создание и толкование. – М., 1998. – С. 204-214.
Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986.
Mayhew L. Thе sociology of law // American sociology: Perspectives, Problems, Methods / Ed. by Talcott Parsons. N. Y.; L., 1968.
Kelzen. The Political Theory of Bolshevism. Third Printing, 1955, s. 51.
< Попередня Наступна >