240

---

Г.Д. Луцик

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ТРУДОВИХ ПРАВ ЛЮДИНИ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ОБ’ЄКТА ЗА ЧИННИМ КК УКРАЇНИ

З’ясовано суть поняття видового об’єкта злочинів проти трудо­вих прав та визначено систему злочинів, які посягають на трудові права.

Ключові слова: родовий об’єкт злочинів, видовий об’єкт злочинів, трудові права, система злочинів, права людини.

Постановка проблеми. Кримінально-правова охорона трудових прав людини від суспільно небезпечних посягань є необхідною скла­довою механізму їх реалізації та державного захисту, і має забезпечу­ватися за допомогою єдиної й узгодженої системи норм кримінального права. Криміналізація певних діянь часто відбувається від впливом прийняття відповідних міжнародно-правових актів у певній сфері. Не є винятком і сфера трудових прав людини. Так, у Конвенції МОП про примусову чи обов’язкову працю (1903 р.) зазначено, що необхідно встановити кримінальне покарання за незаконне залучення до приму­сової чи обов’язкової праці. З прийняттям Конвенції МОП про ліквіда­цію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.) держави-учасниці повинні встановити санкції за звільнення з роботи на підставі вагітності або відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами та інше.

В Україні з 1922 р. після введення в дію першого Кримінального кодексу забезпечувалася кримінально-правова охорона трудових прав людини. У чинному КК охорона цих прав посилена. Крім того, закріплена види діянь, які вважаються злочинними, зокрема, збіль­шено кількість норм, що встановлюють кримінальну відповідальність за порушення трудових прав, збільшено розмір їх санкцій, а також присвячено злочинам проти трудових прав людини аж два розділи Особливої частини КК України.

Проте аналіз кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за

порушення трудових прав людини, потребує певних змін та уточнень. Питання, які потрібно дослідити при визначенні місця злочинів проти трудових прав у системі Особливої частини, стосується, по-перше, визначення родового об’єкта досліджуваних злочинів, а по­друге, окреслення системи злочинів, які посягають на трудові права.

Стан дослідження. Незважаючи на значну увагу науковців до досліджень кримінально-правової охорони трудових прав людини, комплексному висвітленню кримінально-караних діянь у трудовій сфері людини не присвячено жодної публікації. Щоправда, певний внесок у аналіз кримінальних норм, які встановлюють відповідальність за порушення законодавства про працю, не пов’язаних з посяганням на життя та здоров’я людини, зробили О.М. Готін, С.Я. Лихова, В.І. Павликівський, В.В. Топчій. Низка наукових праць, присвячена кримі­нально-правовій охороні трудових прав людини, зокрема у сфері охо­рони праці. Їх авторами є О.О. Бахуринська, В.І. Борисов, О.О. Пащенко та ін. І хоч перелік таких наукових публікацій робіт чималий, проте в ньому нема цілісних праць, в яких мало б висвітлюватися саме кримінально-правова охорона трудових прав людини, відповідальність за які встановлено ст.ст. 172–175, 271–275 КК України. А необхідність тако­го дослідження є очевидною, оскільки це дало б змогу визначити підхід законодавця до меж кримінально-правової охорони трудових прав та ви­значити місце відповідних норм у системі Особливої частини КК України.

Виклад основних положень. Основним принципом побудови Особливої частини Кримінального кодексу України є систематизація правових норм залежно від охоронюваного об’єкта. Серед науковців вже тривалий час обговорюють питання, пов’язані з визначенням критерію, за яким повинні груповуватися норми Особливої частини КК України.

Якщо під об’єктом злочину розуміють те, на що посягає винна особа і чому внаслідок посягання заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння шкоди, то неоднозначно трактується те, що саме розглядати як об’єкта злочину та який його зміст. Серед найпоширеніших концепцій визначення об’єкта злочину такі: об’єкт злочину – суспільні відносини; цінності; правові блага; правовідно­сини; людина. Отже, як бачимо, серед науковців відсутній єдиний по­гляд щодо визначення підходів до розуміння об’єкта злочину та, видається, що буде відсутній і надалі. Як правильно зазначає П.П. Андрушко, проблеми концепцій об’єкта злочину не тільки не є «нерозв’язаними» до кінця на сьогодні, а й не будуть «розв’язаними» у найближчому майбутньому, оскільки вони просто не можуть бути «розв’язані». Єдиної концепції об’єкту злочину та його структури в теорії кримінального права апріорі бути не може, як і не було і досі [1, с 106].

Дотримуючись думки про те, що об’єктом злочину є суспільні відносини, можна ствердити, що об’єктом злочинів є лише ті суспільні відносини, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Звичайно, законодавець при закріпленні кримі­нально-караних діянь шляхом прийняття кримінально-правових норм відображає реальну дійсність людських відносин, які в той чи інший час потребують більш жорсткого нагляду з боку держави та є найважливішими та найнеобхіднішими. Суспільні відносини, на які посягають злочини і які є об’єктами таких злочинів, дуже різноманітні. Тому з’ясувати усі види об’єктів та їх наукову класифікацію є важли­вим теоретичним, а ще більше практичним завданням, адже вони сприяють більш повному розкриттю сутності та значущості об’єктів, дають змогу визначити їхній вплив на розвиток кримінального законо­давства і вдосконалення практики його застосування.

Щодо класифікації об’єктів злочинів у науці кримінального права найпоширенішою є триступенева класифікація об’єктів «за вер­тикаллю» (загальний, родовий і безпосередній). Ця класифікація є найпростішою, оскільки ґрунтується на співвідношенні філософських категорій «загального», «особливого» і «окремого» [2, с 80]. Загаль­ним тут є вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом (загальний об’єкт), особливим - окремі однорідні за своїми властивостями групи цих відносин, які охороня­ються певною сукупністю кримінально-правових норм (родовий об’єкт), окремим - конкретні суспільні відносини, які охороняються конкретними кримінально-правовими нормами від конкретних зло­чинних посягань (безпосередній об’єкт).

Слід відзначити, що загальний об’єкт злочину утворює сукуп­ність усіх суспільних відносин, поставлених під охорону чинного за­кону про кримінальну відповідальність. У цю сукупність входять різні за своєю сукупністю відносини (життя і здоров’я людей, мирне співіснування держав, економічна і політична основа держави, власність і система господарювання тощо). Таким чином, загальний об’єкт охоплює різноманітні суспільні відносини, які значною мірою відрізняються між собою за своєю соціальною значущістю, сферою дії тощо. Загальний об’єкт злочину має важливе значення для визначення природи і сутності злочинів, ступеня їх суспільної небезпеки, відмежу­вання від незлочинних діянь та інше.

Під родовим (груповим) об’єктом розуміють об’єкт, яким охоплюється певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм [3, с. 98]. Таким чином, родовий об’єкт являє собою менш високий рівень узагальненості суспільних відносин, які охоро­няються кримінальним законом.

Значення родового об’єкта злочину полягає, насамперед, у тому, що він дає можливість провести класифікацію всіх злочинів і кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме ця його властивість була покладена в основу побудови Особливої частини КК України, при якій в окремому розділі зосереджені норми, що встановлюють відповідальність за посягання на тотожні чи однорідні суспільні відносини.

Щодо безпосереднього об’єкта злочину, то він має найважли­віше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності. Безпосередній об’єкт злочину – це ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної норми Особливої частини КК і яким завдається або може завдаватися шкода злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину. Так, безпосереднім об’єктом злочину потрібно вважати об’єкт конкретного посягання (наприклад, незаконне звільнення з роботи з особистих мотивів А. Петренка, невиплата заробітної плати О. Іванову та інше). З цього визначення, насамперед, випливає, що безпосереднім об’єктом, так само як загальним і родовим, можуть бути визнані тільки суспільні відносини, а не будь-які блага і цінності.

У теорії кримінального права широко відома також і класифікація об’єкта злочину «за вертикаллю» за чотиричленною сис­темою. Застосування чотирьохчленної системи передбачає виділення ще й четвертої складової частини – видового об’єкта, що є частиною родового об’єкта.

Для найповнішого дослідження об’єкта злочинів проти трудо­вих прав необхідно взяти до уваги чотиричленну систему із врахуван­ня видового об’єкта, який, як зазначає Є.А. Фролов, виділяють тоді, коли у середині великої групи однорідних суспільних відносин розрізняються вужчі групи відносин, що відображають один і той же інтерес учасників цих відносин чи таких, що виражають деякі тісно взаємопов’язані інтереси одного і того ж об’єкта [4, с. 203] і конкрети­зують ті суспільні відносини, на які посягають. Тому приведення сис­теми Особливої частини кримінального законодавства у відповідність з системою класифікації об’єктів злочину повинно полягати не тільки в тому, щоб у кожному розділі були вміщені злочини, які є посяганням на один і той же родовий об’єкт, а і в тому, щоб безпосередній об’єкт кожного із злочинів, віднесених до цього розділу, лежав у площині цього родового (і видового) об’єкта [4, с 204].

Вдалим прикладом виділення видового об’єкта злочину є V розділ Особливої частини КК України «Злочини проти політичних, трудових та інших особистих прав та свобод людини та громадянина», в якому родовим об’єктом злочину є політичні, трудові та інші особисті права і свободи людини та громадянина, видовим - вужчий рівень узагальнення групи однорідних чи тотожних суспільних відносин (наприклад, трудові права і свободи людини та громадянина), а безпосереднім - конкретний об’єкт окремого злочину.

Отже, видовий об’єкт - це частина родового об’єкта (консти­туційних правовідносин), яка в його межах об’єднує групу близьких між собою конкретних відносин (групу правовідносин).

Аналізуючи окрему групу злочинів проти трудових прав та давши визначення видового об’єкта, можна виділити видовий об’єкт злочинів проти трудових прав. Видовим об’єктом злочинів проти трудових права є частина трудових прав людини, зокрема трудові відносини, що стосують­ся укладення, зміни та припинення трудового договору, нормування праці, оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони здоров’я працівників, дисциплінарної відповідальності працівників, матеріальної відповідальності сторін трудових відносин, відносини, що реалізуються при виникненні трудового конфлікту шляхом участі у законному страйку, охорона праці, тобто всі без винятку трудові відносини, що виникають у процесі укладення та дії трудового договору.

Конституція України визначила систему основних трудових прав людини до яких віднесено: право на працю, право на безпечні та здорові умови праці, право на заробітну плату, право на відпочинок, право на страйк. КК України встановив відповідальність за порушення цих прав, закріпивши її в ст.ст. 172-175 КК України та в ст.ст. 271-275 КК України, які становлять систему злочинів проти трудових прав лю­дини, що полягають у перешкоджанні здійсненню прав на працю, недотриманні законодавства про працю, на здорові та безпечні умови праці та оплату праці.

Одним із основних інститутів трудового права України є охоро­на праці, тобто законодавство про працю регламентує процес додер­жання вимог і охорони праці. Отже, суспільні відносини у сфері безпе­ки виробництва є вужчими, ніж суспільні відносини, зміст яких ста­новлять трудові права, і співвідносяться як частина і ціле.

Досліджуючи кримінально-правову охорону трудових прав лю­дини, потрібно встановити місце злочинів проти трудових прав в системі Особливої частини КК України, і, враховуючи цю обставину, слід проаналізувати саме їх родовий об’єкт. Аналіз чинного кримі­нального законодавства України показує, що у ньому передбачено ряд статей, які встановлюють відповідальність за посягання на один із видів прав – трудові, і які, незважаючи на це, розташовані у різних розділах Особливої частини КК України. Вони складається із розділів, в яких викладено норми, що встановлюють відповідальність за вчи­нення певних злочинів. Основним критерієм, який би дав можливість загалом правильно об’єднати у межах одного розділу норми, у яких встановлюється відповідальність за посягання на тотожні чи однорідні суспільні відносини, були родовий об’єкт злочину. Враховуючи цей об’єкт злочину при криміналізації нових діянь, вони повинні поміщатися у той розділ, в якому встановлено кримінальну відпові­дальність за злочини, що мають той самий родовий об’єкт злочину.

Питання щодо визначення однорідних чи тотожних за своєю сутністю суспільних відносин, на які посягають злочини проти трудо­вих прав, в науці кримінального права є дискусійним.

Проаналізувавши норми, які безпосередньо, а також іншим чином ставлять під кримінально-правову охорону трудові права людини, В.І. Павликівський поділяє їх на дві групи. До першої групи відносить норми про відповідальність за порушення законодавства про працю, не пов’язані з посяганням на життя та здоров’я людини, до другої – групу норм про відповідальність за порушення загального та спеціального зако­нодавства про охорону праці, пов’язані зі створенням загрози для життя та здоров’я людини [5, с. 11]. Звертає на себе увагу те, що єдиним критерієм, який поділяє трудові права на такі дві групи, є лише характер причиново­го зв’язку між злочинними діяннями та наслідками.

Проте, законодавець, враховуючи для розташування злочинів основний критерій – родовий об’єкт, розміщає вказані злочини у різні розділи, а саме: у V та Х Особливої частини КК України. Із врахуван­ням розуміння родового об’єкта, таким об’єктом V розділу Особливої частини є суспільні відносини, зміст яких становить політичні, трудові та інші особисті права і свободи людини і громадянина, а родовим об’єктом Х розділу - суспільні відносини у сфері безпеки виробництва.

Як бачимо, при систематизації норм КК України 2001 р. законо­давець не передбачив окремого розділу Особливої частини, який би об’єднав у собі усі злочини проти трудових прав. Видається, що такі склади злочинів мають різні родові об’єкти.

Однак, ще в КК 1922 р. було встановлена відповідальність за порушення трудових прав, зокрема, відповідальність і за порушення законодавства про працю, і за порушення законодавства про охорону праці, не лише в одному розділі, а й в одній ст. 132. Це стаття передба­чала відповідальність за порушення наймачем установлених Кодексом законів про працю і загального положення про тарифи правил, що ре­гулюють тривалість робочого дня, понаднормові години, нічну роботу, роботу жінок і підлітків, оплату праці, прийом і звільнення, а також спеціальних норм про охорону праці. З прийняттям КК 1927 р. розта­шування норм про порушення законодавства про працю та законодав­ства про охорону праці не змінилося. Аналогічна ситуація склалася з прийняттям КК УРСР 1960 р., в якому кримінально-правові норми, що встановлювали відповідальність за злочини проти трудових прав, складали окрему главу ІV «Злочини проти політичних та трудових прав громадян», в яку входили і порушення законодавства про працю, і законодавства про охорону праці.

Виникає питання, за яким критерієм попередні КК «вміщували» такі склади злочинів в один розділ, якщо у чинному кримінальному законі трудові права людини «розкидані» по різних розділах? Як зазначає О.О. Смик, в КК України статті, які передбачають відповідальність за по­рушення правил охорони праці, «знаходяться у главі про злочини проти громадської безпеки», хоча повинні міститися у главі про посягання на конституційні права і свободи людини і громадянина. По-перше, Особли­ва частина КК України поділена на розділи, а не на глави, і згаданим зло­чинам у ній присвячено спеціальний розділ Х. По-друге, той факт, що безпека виробництва визнана основним об’єктом, а життя і здоров’я лю­дини, навпаки, додатковим, у цьому випадку має значення лише у контексті удосконалення структури Особливої частини КК, тобто має формальне значення, і жодним чином не може свідчити про нехтування правами людини [6, с 796-797].

На користь таких висновків свідчить і аналіз кримінального за­конодавства зарубіжних країн, що передбачають відповідальність за злочини проти трудових прав. Так, Кримінальний кодекс РФ містить главу ХІХ «Злочини проти конституційних прав та свобод людини і громадянина», в яку включено відповідальність за порушення правил охорони праці та інших трудових прав. У розділ ХХІХ КК Польщі включено покарання «за злісне порушення прав працівника» та «за поставлення працівника в небезпечні умови для життя чи здоров’я».

Спеціальних розділів чи глав, присвячених злочинам проти без­пеки виробництва, немає в жодному із кримінальних кодексів західно­європейських держав, як це зроблено в Україні. Отже, відносини, що охороняються нормами розділу Х Особливої частини, є вужчими і ста­новлять зміст відносин, які охороняються нормами V розділу.

Не менш важливим для вирішення є питання щодо визначення системи злочинів, які стосуються саме порушення трудових прав лю­дини. Цій проблемі присвячено чимало публікацій. Однак їх автори висловлюють різні погляди на віднесення того чи іншого злочину до категорії злочинів проти трудових прав людини.

Важливо з’ясувати, які ж саме норми КК України встановлюють кримінальну відповідальність за порушення трудових прав, що містяться в V та Х розділах Якщо ж сумнівів щодо віднесення кримі­нально-караних діянь, передбачених розділом Х Особливої частини, не виникає, то дискусії з приводу віднесення до таких злочинів діянь, пе­редбачених розділом V, все ж таки існують. Відповідь на це запитання можна дати лише після визначення безпосередніх об’єктів злочинів, передбачених V розділом.

Певні ускладнення виникають при визначенні безпосередніх об’єктів злочинів, передбачених ст.ст. 170–175 КК України, бо кожен з науковців з цього приводу наводять свої аргументи. На думку М.Й. Коржанського, до злочинів проти трудових прав, які передбачені статтями розділу V Особливої частини КК України, відносяться норми диспозицій, передбачених ст.ст. 170–175 КК України [7, с. 209].

Аналогічної думки дотримується і І.О. Зінченко [8, с. 496]. Про­те, водночас, у своїй монографії «Кримінально-правова охорона ви­борчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадя­нина. Аналіз законодавства і судової практики» виданій у 2007 році, О.І. Зінченко зазначає, що до злочинів проти трудових прав людини і громадянина відносяться злочини, передбачені ст.ст. 171–175 КК України. Така ж позиція у М.І. Мельника [9, с. 105–107].

П.П. Андрушко вважає, що, злочини, склади яких поміщенні у розділі V Особливої частини КК, можна об’єднати у 8 груп, до однієї з яких слід віднести злочини, що посягають на трудові права громадян: перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171), грубе порушення законодавства про працю (ст. 172), грубе порушення угоди про працю (ст. 173), невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175) [2, с 172]. При цьому, злочин, передбачений ст. 174 КК України (примушування до участі у стайку або перешкоджання участі у страйку), цей учений відносить до тих, що посягають на права громадян на захист своїх прав, свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культур­них та інших інтересів. А в іншій публікації він відстоює думку, що до злочинів проти трудових прав відносяться ті склади злочинів, які передбачені у диспозиціях ст.ст. 171-174 КК України [10, с 159].

Не одностайна у своїх поглядах і СЯ. Лихова, яка розглядає злочини проти трудових прав, закріплені у ст.ст. 170, 172-175 КК України [11, с 287]. Згодом вона змінила свою позицію, і до вказаного виду злочинів відносить лише діяння, передбачені ст.ст. 172-175 КК України [12, с 30].

Злочини проти трудових прав людини В.І. Павликівський поділяє на дві основні групи До першої групи відносить норми про відповідальність за порушення законодавства про працю, не пов’язані з посяганням на життя та здоров’я людини, до другої - норми про відповідальність за порушення загального та спеціального законодав­ства про охорону праці, пов’язані із створенням загрози для життя та здоров’я [5, с 11].

До трудових прав людини і громадянина, які не пов’язані із пося­ганням на життя та здоров’я, В.І. Павликівський відносить такі норми: грубе порушення законодавства про працю (ст. 172), перешкоджання законній діяльності профспілкових спілок (ст. 170), перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171), грубе порушення угоди про працю (ст. 173), примушування до участі у стайку або переш­коджання участі у страйку (ст. 174), невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175) [13, с 217].

Враховуючи викладену думку, видається, що до другої групи трудових прав людини, які пов’язані із створенням загрози для життя та здоров’я, відносяться норми, передбачені в розділі Х Особливої час­тини КК України, а саме: ст.ст. 271-275 КК України, які встановлюють відповідальність за порушення загального та спеціального законодав­ства про охорону праці.

Водночас, як бачимо, В.І. Павликівський не дає визначення безпо­середніх об’єктів злочинів, передбачених ст.ст. 170 та 171 КК України, відповідно, і не проводить їх аналізу в порівнянні із іншими (ст.ст. 172– 175 КК України), зазначеними ним злочинами проти трудових прав.

Проблема в неоднозначному визначенні системи досліджуваних злочинів полягає, перш за все, у помилковому з’ясовані змісту безпосередніх об’єктів цих злочинів.

Отож, для визначення системи кримінальних норм, які встанов­люють відповідальність за порушення трудових прав людини, необхідно визначити безпосередній об’єкт кожного із складів злочинів, який тим чи іншим чином можна було б віднести до злочинів проти трудових прав. Так, безпосередніми об’єктами складів злочинів М.І. Мельник визначає:

– ст. 170 КК України – конституційне право громадян на сво­боду об’єднання у професійні спілки, політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, а також права і законні інтереси профспілок, політичних партій і гро­мадських організацій.

– ст. 171 КК України – встановлений порядок здійснення законної професійної діяльності журналістів, який забезпечує конституційне право громадян на свободу думки і слова, на вільне ви­раження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, необхідну їм для реалізації ними своїх прав та законних інтересів.

– ст. 172 КК України – трудові права людини, які включають право на працю, право на гарантовану заробітну плату, право на відпочинок.

– ст. 173 КК України – трудові права людини, а саме: право неможливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також конституційне право громадян України на піклування і захист з боку держави під час робо­ти за кордоном.

– ст. 174 КК України – право людини, що працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

– ст. 175 КК України – конституційне право на заробітну пла­ту [14, с. 404, 407, 410, 416].

На думку С.Я. Лихової, норми, сформульовані у ст.ст. 170, 171 КК України, введені у КК з порушенням принципів криміналізації, і тому ці діяння слід декриміналізувати [15, с. 14]. Крім того, науковець зазначає, що існує невідповідність назви розділу V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» Особливої частини КК та безпосереднього об’єкта злочину, юридичний склад якого пере­дбачений ст. 171 КК України [16, с 75].

Основним безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених у Х розділі Особливої частини КК України (ст.ст. 271-275), є конституційне право людини і громадянина на здорові та безпечні умови праці, враховуючи різні об’єкти виробництва, а додатковим -життя або здоров’я особи, яке є частиною видового об’єкта злочинів проти трудових прав.

Висновки. Отже, злочини проти трудових прав людини, розміщенні у V та Х розділах Особливої частини КК України мають спільний родовий об’єкт і згідно з загальноприйнятими правилами побудови Особливої частини, повинні міститися в одному розділі.

Видовим об’єктом злочинів проти трудових прав людини є час­тина трудових прав людини, зокрема трудові відносини, що стосують­ся укладення, зміни та припинення трудового договору, нормування праці, оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони здоров’я працівників, дисциплінарної відповідальності працівників, матеріа­льної відповідальності сторін трудових відносин, відносини, що реа­лізуються при виникненні трудового конфлікту шляхом участі у за­конному страйку, охорони праці, тобто всіх без винятку трудові відно­сини, що виникають у процесі укладення та дії трудового договору.

Система злочинів проти трудових прав людини складається кримінально-правових норм, передбачені ст.ст. 172-175 КК України розділу V Особливої частини КК України та ст.ст. 271-275 КК України Х розділу.

–––––––––––

Андрушко П.П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати участь у референдумі: кримінально-правова характеристика: монографія / П.П. Андрушко. – К.: КНТ, 2007. – 328 с.

Таций В.Я. Обьект и предмет преступления в советском головном праве / В.Я. Таций. –Х.: Выща школа, 1988.

Кримінальне право України. Загальна частина: підручник для юрид. вузів і фак. / за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К; Х.: Юрінком Інтер. – Право, 2000 – 416 с.

Фролов Є.А. Спорные вопросы учения о объекте преступления // Сборник научных трудов. Вып. 10. – Свердловск: Свердловский юридический институт, 1969.

Павликівський В.І. Кримінальна відповідальність за порушення за­конодавства про працю, не пов’язані з посяганням на життя та здоров’я: авто-реф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / В.І. Павликівський. – Харків, 2004. –20 с.

Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: монографія / М.І. Хавронюк. –К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.

Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навч. посібник / М.Й. Коржанський. – [Вид. 2-е.]. –К.: Атіка, 2002. – 640 с.

Кримінальну право України. Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / М.І. Бажанов, В.Я. Тацій, В.В. Сташис, І.О. Зінченко та ін.; за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 496 с.

Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / Ю.В. Александров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко та інші; за ред. М.І. Мель­ника, В.А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.

Андрушко П.П. Права громадян на задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів як об’єкт кримі­нально-правової охорони / П.П. Андрушко // Нові Цивільний і Кримі­нальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України: Мматер. наук.-практ. конф. (Івано-Франківськ) 3–4 жовтня 2002 р. – Івано-Франківськ, 2002.

Лихова Злочини проти трудових прав: проблеми розмежування (ст. 172 та ст. 173 КК України 2001 р.) / С.Я. Лихова // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. Додаток 2.

Лихова С.Я. Кримінально-правова охорона трудових прав жінок-матерів / С.Я. Лихова // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2004. – № 1.

Павликівський В.І. Об’єкти злочинів проти трудових прав / В.І. Павликівський // Українське право. – 2002. – № 1.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.

Лихова С.Я. Злочини проти громадських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина з Кримінальним кодексом України (тео-ретико-правове дослідження): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук. – К., 2006. – 36 с.

Лихова С.Я. Проблеми криміналізації перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК України) / С.Я. Лихова // Кримі­нальний кодекс України 2001: проблеми застосування і перспективи удосконален­ня: матер. Міжнар. наук.-практ. конфер. 13–15 квітня 2007 р. – Львів, 2007.

 

< Попередня   Наступна >