684

---

ЛАВРІНЕНКО О.В.,

кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільного права та процесу Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМНІ ПІДХОДИ ДО КЛАСИФІКАЦІЇ ПРИНЦИПІВ «ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ»: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Класифікації, як відомо, є важливими засобами підвищення змістовності наукової інформації, оскільки дають можливість за місцем, займаним об’єктом у класифікаційній системі, легко встановити його основні ознаки й властивості, причому не тільки ті, які вже відомі науці, але й ті, які безпосередньо ще не були встановлені в процесі пізнання. Насамперед у цьому, на наш погляд, проявляється й методологічний аспект класифікації як засобу наукового пізнання. Прикладне значення не менш важливе – функція інформування актуальна всюди, де використовується накопичення знань. Оскільки обсяг усіляких відомостей постійно зростає, росте потреба й в ефективних системах зберігання, передачі й дослідження цих відомостей. Класифікації знаходять застосування в сфері керування, навчання, обліку, мистецтва, права й т. ін. Наукові класифікації відіграють істотну роль в удосконаленні понятійного апарату правових наук та дослідженні тих чи інших правових явищ.

Зокрема певною оригінальністю виділяється підхід щодо класифікації галузевих принципів, запропонований відомою вітчизняною дослідницею цієї проблематики Н.Б. Болотіною. Останній і стане наразі предметом нашого дослідження. За думкою цього автора, «загальні (галузеві) принципи права соціального захисту як галузі права можна поділити на змістовні та формальні. Змістовні принципи формулюють загальні засади змісту права на соціальний захист. Формальні принципи відображають якість юридичного механізму забезпечення такого права. До змістовних принципів належат

ь такі: всезагальність соціального захисту; всебічність (універсальність) соціального захисту; рівність прав і можливостей та заборона дискримінації; диференціація умов та рівня соціального захисту; наукова та економічна обґрунтованість соціальних стандартів; незменшуваність змісту та обсягу соціальних виплат і послуг при прийнятті нових законів; державна гарантованість установлених прав у сфері соціального захисту. До формальних принципів, – продовжує Н.Б. Болотіна, – можна віднести такі: збереження прав у галузі соціального захисту; захист законних сподівань; юридичної ясності; реальності проголошених прав; судового захисту соціальних прав людини» [1, с. 192-193]. За словами В.С. Венедіктова, думка дослідниці є досить слушною. Зазначений підхід, дійсно, є новелою для галузевої науки. Але, певно, що саме через це останній має низку суперечностей насамперед у частині характеристики складових означеної системи класифікації галузевих принципів. Так, автор виходить із того, що «змістовні принципи» є загальними (галузевими) права соціального захисту як самостійної галузі права, себто такими, що характеризують її всі сутнісні характеристики, але, коли дослідник переходить до характеристики окремих «змістовних» принципів, то розмірковує (не аргументуючи додатково необхідність звуження предмета аналізу) уже не про загальні, себто наскрізні засади «змісту» всіх чи принаймні основних прав, якими наділяються учасники соціально-забезпечувальних відносин у царині реалізації галузевих принципів (що було б цілком логічним), а про «сферу дії» (за колом осіб), і не права соціального захисту загалом як окремої самостійної галузі права, а виключно і лише окремо взятого, хоча й «титульного» для цієї галузі права, суб’єктивного права особи – права на соціальний захист. От, читаймо: «Принцип всезагальності соціального захисту означає, що право на соціальний захист мають не лише громадяни України, а й іноземці, особи без громадянства, біженці, працівники-мігранти. Як уже зазначалося, в Основах законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування встановлено як загальний принцип, що право на забезпечення за соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Такий принцип також установлено в законах, які регламентують надання державної соціальної допомоги сім’ям із дітьми (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»). Згідно із Законом України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» кожна малозабезпечена сім’я, яка постійно проживає на території України й із поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї, має право на державну соціальну допомогу (ст. 1, 3 Закону)» [1, с. 193]. Більше того, Н.Б. Болотіна, як бачимо, вдається до характеристики «принципу через принцип», що є дещо тавтологічним і не прийнятним із точки зору формальної логіки.

Суперечливими є й інші характеристики «змістовних принципів» галузі права соціального захисту. Наприклад, автор зазначає, що «принцип всебічності (універсальності) соціального захисту розуміється як надання такого захисту у всіх випадках настання соціальних ризиків», потім звужує перелік таких випадків через вказівку на те, що «за законодавством України визнаються і підлягають захисту всі соціальні ризики з тих, що визнаються такими у міжнародних правових актах: хвороба, безробіття, досягнення пенсійного віку, інвалідність...». Після цього автор вдається вже до розширення зазначеного переліку й пише: «Окрім перелічених традиційних соціальних ризиків, у національному законодавстві також установлені й інші підстави для соціального захисту, наприклад малозабезпеченість, наявність статусу ветерана війни, ветерана праці, потерпілого від Чорнобильської катастрофи та ін. Закон України «Про соціальні послуги» передбачає організаційні та правові засади надання соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Законом сюди віднесено обставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухливої активності в зв’язку зі старістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи тощо)», і, зрештою, Н.Б. Болотіна підсумовує: «Таким чином, законодавство України нині передбачає широке коло соціальних ризиків, за яких особа має право на відповідні соціальні виплати та послуги» [1, с. 193– 194]. Принаймні, як на нас, тут постає питання: так у чому ж таки полягає сутність такого галузевого «змістовного принципу», як «принцип всебічності (універсальності) соціального захисту»? Судячи з останнього висновку адепта, соціальний захист є не універсальним (за переліком соціальних ризиків), а навпаки – обмеженим, адже здійснюється не за наявності будь-якого ризику, а лише «широкого кола» останніх, яке визначено законодавцем. І тоді, за таких умов – обмеженого законодавством кола підстав (видів соціальних ризиків). Спочатку автор обґрунтовує галузевий статус зазначеного принципу [1, с. 192], за яким останній «притаманний одній галузі права» [1, с. 190]. Проте, згодом, під час характеристики означеного галузевого принципу автор уже зазначає таке: «Згідно з Конституцією України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Ці конституційні засади є основою для визнання принципу рівності й у праві соціального захисту» [1, с. 194], тобто тут (в тому числі з огляду на використання сполучника «й» та посилання на «конституційні засади») автор уже виходить із того, що цей принцип не є суто галузевим, а розглядається принаймні як міжгалузевий. Такий висновок знаходить своє підтвердження також й тоді, коли автор – Н.Б. Болотіна, розмірковуючи про наступну складову галузевого принципу рівності прав і можливостей та заборони дискримінації, пише: «Заборона дискримінації як принцип права, а зокрема права соціального захисту, проголошений на міжнародному і національному рівнях...» [1, с. 194]. На певні роздуми в цьому ж контексті наводить і остаточний (під час характеристики зазначеного галузевого принципу) висновок Н.Б. Болотіної: «...Зауважимо також, що нормативно-правові акти України у сфері соціального захисту, як правило, не містять норми про заборону дискримінації. А наявність такої норми – необхідна юридична передумова для судового захисту соціального права особи» [1, с. 196]. Але, чи є обов’язковим, а, скоріше, з точки зору юридичної техніки – взагалі можливим, закріплення галузевого принципу в окремій «нормі»? На наш погляд, –далеко не завжди. Правовий принцип може й досить часто існує саме в «розчиненому» вигляді, себто виводиться зі змісту декількох норм відповідного законодавства, і це не блокує реалізацію конституційного права особи на звернення до суду [3, с. 71–72]. І до того ж, чи свідчить таке – відсутність такої «норми-принципу» – про неможливість судового захисту «соціального права» особи? Гадаємо, що – ні, адже в ст. 55 Основного Закону зазначається, що важливо – без будь-яких обмежень, про право кожного на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отож, якщо взяти до уваги наявні конституційні приписи ст.ст. 8, 55, 124 Конституції України, а також власне й те, про що обґрунтовано зазначає й Н.Б. Болотіна: «Заборона дискримінації як принцип права, а зокрема права соціального захисту, проголошений на міжнародному й національному рівнях. Конституція України в ст. 24 встановлює, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Стаття Європейської соціальної хартії (переглянутої) (зазначена Хартія, ратифікована Україною. Прим. авт.) установлює: «Здійснення прав, передбачених цією Хартією, забезпечується без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, стану здоров’я, належності до національних меншин, народження або інших обставин». Таким чином, – робить висновок Н.Б. Болотіна, – Хартія забороняє будь-яку дискримінацію, що ґрунтується на перелічених мотивах, список котрих може бути розширений» [1, с. 195], то, на наш погляд, можна виявити наявність «необхідних юридичних передумов для судового захисту соціального права особи» [1, с. 196]. Не зайвим тут, як на нас, буде навести й сентенцію професора В.С. Венедіктова про те, що «на сучасному етапі становлення України як соціальної й правової держави особливої значущості набуває її спроможність належним чином гарантувати реалізацію кон-ституційних прав громадян. Важливе місце серед цих прав займає право кожного громадянина на соціальний захист, що закріплено в статті 46 Конституції України. Зазначене право розповсюджується на всіх громадян нашої держави...» [4, с. 78].

Цікавим, але також суперечливим, є й наступний висновок Н.Б. Болотіної. Так, автор пише: «Урахування висновків теорії права дає змогу зробити висновок, що принципи права соціального захисту виражаються в таких нормах: принципи-аксіоми (наприклад, юридичне визнання права кожної людини на соціальний захист, на медичну допомогу); принципи-дефініції (наприклад, установлення змісту таких правових понять, як «соціальний захист», «соціальне страхування», «пенсія», «допомога» тощо); норми-принципи, які безпосередньо встановлюють вихідні положення у даній галузі/підгалузі, інституті права (солідарність при розподілі коштів з солідарної пенсійної реформи, заборона дискримінації, рівність тощо); норми-доктрини, які у сукупності проголошують і започатковують концептуальні теоретичні засади щодо розв’язання у певний організаційно-правовий спосіб проблем у сфері соціального захисту (норми Концепції соціального забезпечення населення України, Основних напрямів пенсійної реформи, соціальної політики тощо)» [1, с. 202]. Як бачимо, автор виходить по суті з отожнення таких категорій, як «норма» та «принцип», але відразу зазначає (що і є суперечливим, на наш погляд, у логіці її міркувань), що «усі види норм, які відображають певні принципи правового регулювання у цій сфері, характеризуються спільними особливостями: не мають традиційної структури поділу на диспозицію, гіпотезу та санкцію; у більшості своїй (але не абсолютній) не породжують конкретних прав та обов’язків суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин, проте їх роль важко переоцінити, оскільки вони виступають юридичною передумовою для обрання певної правової моделі законодавчого закріплення умов та порядку набуття права особи на конкретний вид соціального забезпечення...» [1, с. 202]. Зважаючи на останню експлікацію Н.Б. Болотіної, постає чергове питання: якщо «норма-принцип» (ідеться про всі зазначені автором види норм, себто таке поняття вживається нами як збірне, узагальнююче) не має ключових ознак «норми», то, чи може вона взагалі вважатися нормою? Чи є зазначені «норми-принципи» принципами всієї галузі права соціального захисту, із чого виходить Н.Б. Болотіна в засновку, коли останні є лише, за твердженням самого дослідника, «передумовою для обрання певної правової моделі законодавчого закріплення (тобто, виходить і норм (законодавство) допоки не існує? – Прим. авт.) умов та порядку набуття права особи на конкретний вид соціального забезпечення»? Адже, по суті, тут ідеться не про наявне законодавство, а передумови для обрання певної правової моделі майбутнього законодавчого закріплення, та, що не менше привертає увагу з точки зору логіки міркувань, ідеться не про принципи всієї галузі права соціального захисту, а лише її окремі правові інститути, у межах яких і відбувається набуття, реалізація тих чи інших соціальних прав особи – учасника соціально-забезпечувальних правовідносин. Більше того, на наш погляд, здається, і сам адепт означеного класифікаційного підходу, зрештою, визнає, що тут ідеться не про «нормативне» дефінування відповідних видів принципів даної галузі права, а суто доктринальне. Так, автор невипадково ж зазначає в підсумку: «Науково обґрунтовані та чітко сформульовані принципи галузі права є одним із неодмінних факторів ефективності правового регулювання цієї галузі суспільних відносин» [1, с. 202]. Про таке ж свідчить і використання автором, зокрема, такого терміну, як «норми-доктрини». Але важко погодитися з тим, що саме останні «у сукупності проголошують і започатковують концептуальні теоретичні засади щодо розв’язання в певний організаційно-правовий спосіб проблем у сфері соціального захисту». Гадаємо, норми – це норми, а наукова доктрина – це наукова доктрина, і саме прийняттю норм передує наявність у суспільстві певних концептуально-теоретичних засад, які згодом – після прийняття нормативно-правових актів на кшталт основ, концепцій, можуть лише доповнюватися, уточнюватися, але не «започатковуватися», як уважає дослідник. Як би воно там не було, але наведена позиція Н.Б. Болотіної, дійсно, відрізняється новизною, є цікавою. Водночас цілком очевидно, що запропонована класифікація галузевих принципів «права соціального захисту» потребує додаткового, більш переконливого обґрунтування.

Список використаної літератури:

Болотіна Н.Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні : монографія / Н. Б. Болотіна. – К. : Знання, 2005. – 324 с.

Венедиктов В.С. Актуальна монографія / В.С. Венедиктов // Право України. –

2005. – № 12. – С. 151–153.

Лавріненко О.В. Теоретико-методологічні аспекти застосування конституційно-правового механізму захисту трудових прав працівників органів внутрішніх справ / О. В. Лавріненко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2006. – № 4. – С. 63–72.

Венедиктов В.С. Правові та соціальні аспекти захисту прав працівників міліції в Україні / В. С. Венедиктов // Права людини в діяльності органів внутрішніх справ України : Матер. міжн. наук.-практ. конф., м. Євпаторія, 11–13 травня 2006 р. – К. : Ла Страда – Україна, 2006. – С. 76–81.

 

< Попередня   Наступна >