227

---

Анохін О.М.

КОРАН І ХАДІСИ ІМАМУ АЛЬ-БУХАРІ ПРО ПОВОДЖЕННЯ З ПОЛОНЕНИМИ І ВОЄННУ ЗДОБИЧ

Статья посвящена исследованию одного из институтов мусульманского права - пра­ва войны, и в частности его составной части - правилам обращения с побежденным противником и раздела военной добычи, содержащимся в Коране и «Сахихе» имама аль-Бухари. Подчеркивается значение принципа гуманного отношения к побежденному противнику и принципа справедливого распределения захваченной в ходе военных дей­ствий добычи (трофеев).

The article is devoted to the analysis of the one of Mohammedan law institution - law of war and in particular, its component - rules of treating the defeated enemy and the division of booty which are contained in the Qur'an and Sahih al-Bukhari. The author underlines the sig­nificance of the principle of humane treatment of the defeated enemy and fair distribution of the booty (trophies) which was captured during military operations.

Згідно з ісламською доктриною поширення цієї релігії серед різних народів є об'єктивним процесом. У майбутньому вона буде панівною на всій Землі, і в результаті сформується ідеальне мусульманське суспільство. Причому така діяльність може здійснюватися не тільки мирним, але й насильницьким спосо­бом, що допускається концепцією «джихаду», де озброєна боротьба з невірними виступає одним з його видів (малий джихад). Проте така священна війна в історії ісламу велася не через сваволю якихось осіб, а відповідно до релігійно-правових правил, сформульованих у Корані1 та сунні.

Саме необхідність осмислення релігійно-правових основ збройного шляху поширення ісламу актуалізує проведення відповідного дослідження. У правовій науці практично не приділялась увага цій проблематиці. Лише фрагментарно ок­ремі її аспекти розглянуті А.А. Алієвим

, Н.В. Ждановим, Л.Р. Сюкеяйненом. Вив­чаючи структуру мусульманського права, X. Бехруз виділяє самостійний інсти­тут - воєнне право2, проте тільки позначає деякі правила ведення воєнних дій. При цьому поза увагою вчених опинилися такі важливі аспекти проблеми, як поводження із захопленим у полон противником і розподіл воєнної здобичі. Тому варто розглянути положення Корану і головної складової сунни - збірки хадісів («Сахіха») імама аль-Бухарі3, що регламентують цю сферу відносин.

Слово «хадіс» буквально означає повідомлення, це відомості про вислови, по­гляди, оцінки пророка Мухаммада, його дії тощо. Усі хадіси, включені до «Сахіха» імама аль-Бухарі, визнані достовірними, що й дозволяє використовува­ти їх у науковому дослідженні.

Так, здійснення воєнних дій не вичерпувалося необхідністю перемогти про­тивника в битві, оскільки безпосереднім наслідком цього виступала проблема долі полонених і розподілу воєнної здобичі. Тому важливим був комплексний підхід до боротьби з ворогами ісламу, що було особливо актуальним на перших етапах ведення мусульманами воєнних дій, коли їх община не мала відповідних матеріальних засобів і була нечисленною.

За мусульманською традицією, для роз'яснення правил поводження з полоне­ними пророкові Мухаммаду був посланий аят: «А тому, коли ви зустрінетеся з невірними в бою, по шиях голови відсікайте, коли ж проведете основне приду­шення, (беріть у полон їх і) втримуйте міцно. За цим: або доброту (їм явити, звільняючи), або (за їх свободу) викуп (узяти), поки війна не складе свій тягар. Так (належить вам чинити)! І якби Аллах бажав того, Він Сам би з них стягнув (як має бути), але (вам Він залишає це), щоб випробувати одних іншими» (Ко­ран, 47:4).

Із цього аята випливає, що противника дозволялося брати в полон тільки після того, як битва буде фактично виграна і зникне небезпека для мусульманського війська. До цього моменту ворога наказано знищувати. Полонені повинні були ут­римуватися в таких умовах, які б унеможливили будь-яку загрозу з їх боку. Вирішення долі полонених грунтувалося на принципі гуманного ставлення до них, що виявлялося в альтернативі: або безоплатно дати їм свободу, або звільни­ти за викуп, а також у неможливості їх страти.

Проте джихад за своєю суттю - це боротьба за ідеали ісламу, за чистоту віри. Тому така війна виключає корисливі мотиви і заперечує бажання отримати нажи­ву. Захоплена здобич має бути спрямована на поширення ісламу, на битви з реаль­ними і потенційними ворогами. Звільнення полонених за викуп, зумовлене тільки прагненням до особистого збагачення, підлягає осуду.

Після битви під Бадром за порадою Абу Бакра пророк ухвалив рішення звільнити полонених за викуп. Але це рішення грунтувалося на бажанні зміцнити матеріальну основу мусульманської общини і не мало інших цілей. У хадісі 1243 зазначено: «Повідомляється, що Анас ібн Малік... сказав: «(Свого часу) лю­ди з-поміж ансарів звернулися до послання Аллаха... з проханням: «О посланцю Аллаха, дозволь нам не брати викуп з Аббаса, сина нашої сестри», (на що він) сказав (їм): «Не залишайте (незатребуваним) жодного дирхена (із суми викупу)!»

Аббас ібн Абд аль-Мутталіб був дядьком пророка, і те, що пророк навіть за нього зобов'язав узяти викуп, свідчило про безсторонність та злидні мусульман, оскільки всі їх цінності залишилися в Мецці. Сафі Ар-Рахман аль-Мубаракфурі пише, що з полонених узяли викуп, розмір якого у кожному окремому випадку ко­ливався від тисячі до чотирьох тисяч дирхенів. Жителі Мекки вміли писати, ме-динці ж були переважно неграмотними, тому до того з полонених мекканців, хто не міг заплатити викупу, приводили десять мединских хлопчиків, щоб він навчав їх грамоти, і після того, як вони починали добре писати, вважалося, що полоне­ний заплатив викуп4.

Проте в цілому за підсумками битви під Бадром практика брати за звільнення полонених викуп була засуджена в Корані: «Жодному пророкові не годиться бра­ти в полон (невірних) до того, поки він на (своїй) землі не здолав своїх ворогів ве­ликим придушенням. Вам любі тлінні блага земного світу - Аллах же в майбутнє дивиться, - Аллах могутній і мудрий! І якщо б розпорядження Аллаха перед цим не прийшло до тебе, спіткала б вас тяжка розплата за те, що взяли (викуп) ви. Тепер же насолоджуйтеся тим, що ви собі в трофеї взяли, - Благим і дозволеним, і гніву Господа бійтеся, - Аллах, воістину, всепрощаючий, милосердний!» (Ко­ран, 8:67-69).

Для поширення ісламу важливішим від викупу за полонених було їх навер­нення в іслам. Прийнявши віру, полонений діставав можливість очиститися від своїх колишніх гріхів. Тому навіть Мухаммаду прописано: «О пророче! Скажи тим полоненим, що потрапили до ваших рук: «Якщо Аллах побачить що-небудь благе у ваших душах, Він вам дасть краще, ніж те, що відняли у вас, і Він проба­чить вам ваші гріхи. Адже Він всепрощаючий, милосердний!» І якщо захочуть зрадити вони тебе, але ж вони вже раніше зрадили Аллаха, і Він (тобі) у владу їх дав. Адже мудрий Він і знає (про все)!»

Таким чином, Мухаммад отримав нове повчання відносно долі полонених. І вже на третьому етапі своїх воєнних дій, після перемоги в битві під Хунайном, пророк демонструє звільнення полонених без викупу, що стало прикладом для його сподвижників. У хадісі 1268 сказано: «Передають зі слів Ібн Умара... що з воєнної здобичі, захопленої під Хунайном, Умару ... дісталися дві рабині, яких він залишив в одному з будинків у Мецці. Коли посланець Аллаха... без викупу звільнив людей, захоплених у полон під Хунайном, вони почали виходити на ву­лиці, і Умар сказав (своєму синові): «О, Абдуллаху подивися, в чому справа». (Абдуллах Ібн Умар) сказав: «Посланець Аллаха... звільнив полонених». (Тоді Умар...) велів: «Іди і відпусти на волю цих двох рабинь».

Необхідність звільнення полонених була піднесена пророком до принципу, про що він сповіщав за життя і що підтверджували сподвижники після його смерті. У хадісі 1241 говориться: «Передають зі слів Абу Мусси ... що посланець Аллаха... сказав: «Звільняйте того, хто зазнає труднощів, - маючи на увазі того, хто перебуває в полоні...». У хадісі 1242 зазначено: «Повідомляється, що Абу Джухайфа... сказав: «(Одного разу) я запитав Алі...: «(Чи знаєте) ви щось про од­кровення, окрім тих, що містяться в Книзі Аллаха?» (Алі) відповів: «Ні, присягаюся Тим, Хто розщеплює зерна і створює душі, я про це нічого не знаю, але ми маємо розуміння Корану, дароване Аллахом людині, (і є в нас те, що написане) на цьому листку». Я запитав: «А що написано на цьому листку?» Він сказав: «Те, що слід... звільняти полонених...». Під цим листком мався на увазі аркуш паперу, на якому за життя пророка і за його велінням було щось написане5.

І така позиція пророка щодо долі полонених унеможливлювала їх страту. В хадісі 1596 написано: «Повідомляється, що Абдуллах бінУмар... сказав: «(Свого часу) пророк... послав Халіда бін аль-Валіда в похід проти (племені) бану джазіна, і (Халід) призвав їх до ісламу, проте вони не сказали: Ми вже прийняли іслам! /Аслям-на/», як слід було б зробити, а почали говорити: «Ми вже відступи­лися! /Саба-на/». Тоді Халід почав убивати когось із (цих людей), а когось захо­пив у полон і виділив деяким з нас полонених, а в один із днів він велів кожному вбити своїх полонених, і тоді я сказав (йому): «Присягаюсь Аллахом, я своїх по­лонених убивати не буду, як не буде робити цього і ніхто з моїх товаришів!» А ко­ли ми з'явилися до пророка... і розповіли йому (про це), він здійняв руки до не­ба і двічі вигукнув: «О Аллах, воістину, я не маю жодного відношення до того, що зробив Халід!»

Якщо перемога в битві розглядалась як результат милості й підтримки війська з боку Аллаха, то і її результати також повинні були належати Йому У такому ро­зумінні битва виступала актом волевиявлення Аллаха, де воїни були технічними виконавцями Божественного задуму і від них вимагалося точне виконання наказів зверху. Тому вважалося, що воєнна здобич (трофеї) як один із результатів вигра­ної битви по праву ставала надбанням Аллаха, і Він вирішував її подальшу долю.

На прикладі Йуші ібн Нуна (біблейського Ісуса Навіна) Мухаммад показує, як попередні пророки розпоряджалися воєнною здобиччю. У хадісі 1265 говорить­ся: «Передають зі слів Абу Хурайрі... що посланець Аллаха... сказав: «Відправ­ляючись у військовий похід, один із пророків сказав своїм одноплемінникам: «Хай не йде за мною той, хто одружувався з жінкою і бажає увійти до неї, але ще не увійшов, і той, хто побудував будинок, але не покрив його дахом, і той, хто ку­пив овець або верблюдиць і чекає приплоду від них», після чого він вирушив у путь. Підійшовши до цього міста в час післяполудневої молитви або приблизно в цей час, він сказав сонцю: «Ти підвладне (Аллахові), і я підвладний, О Аллаху, зу­пини його для нас!» - і (сонце не заходило) дотих, доки Аллах не дарував йому перемогу. Після цього він зібрав воєнну здобич, і (з небес) зійшов вогонь, щоб знищити це, проте він не зачепив (зібраного). Тоді цей пророк сказав (своїм воїнам): «Воістину, (хтось) із вас (пішов на) обман, хай же принесе мені клятву один чоловік з кожного племені». (Вони так і зробили) і рука одного з них при­липла до його руки. Тоді він сказав: «(Хто пішов на) обман, знаходиться серед вас, хай же всі твої одноплемінники принесуть мені клятву». (Цього разу) до його ру­ки прилипли руки двох чи трьох із них, і він сказав: «(Хтось) із вас (пішов на) об­ман», після чого вони принесли зроблену із золота голову, подібну до коров'ячої голови, і поклали її (перед ним), і тоді вогонь, що зійшов (з неба), знищив (усю цю здобич). А потім Аллах дозволив нам (брати) воєнну здобич. Він побачив на­шу слабкість та нездатність і дозволив нам (брати) її».

Отже, спочатку всі трофеї розглядались як надбання Аллаха і мали бути при­несені йому в жертву. Як твердить традиція, пророки збирали воєнну здобич, після чого Аллах посилав з небес вогонь, і якщо вона згорала, це означало, що жертвопринесення прийняте і ніхто з учасників битви нічого не присвоїв6. Проте з наведеного сюжету випливає, що надалі, з урахуванням людської слабкості і як особлива милість, воїнам надано право на отримання частини здобичі.

Мусульмани вперше зіткнулися з проблемою розподілу воєнної здобичі після битви під Бадром. Сафі Ар-Рахман аль-Мубаракфурі повідомляє, що після закінчення битви посланець Аллаха залишався в Бадрі ще три дні. До того, як він вирушив у путь, серед воїнів виникли суперечки щодо воєнної здобичі, і коли їх напруга посилилася, посланець Аллаха велів воїнам повернути те, що в них було, і вони зробили це, після чого щодо розв'язання цього питання послано відповідне одкровення7.

У одкровенні пророкові роз'яснювалася приналежність воєнної здобичі: «І за­дають вони тобі питання відносно трофеїв на війні. Відповідай: «Трофеї всі - У розпорядженні Аллаха і посланця Його». А тому страшіться Його гніву і між со­бою підтримуйте добрі стосунки. Аллаха і посланця Його слухайтеся, якщо (в Нього) увірували ви» (Коран, 8:1).

Але, беручи участь у воєнних походах і безпосередньо в битвах, мусуль­манські воїни та їх сім'ї зазнавали певних матеріальних витрат. Тому справедли­во вимагати, щоб не тільки ці витрати були відшкодовані воїнам, але й ті блага, які вони могли б придбати, займаючись мирною працею. Для вирішення цієї про­блеми був посланий аят: «І знайте: зі всього, що вам дістанеться в трофеях, ви од­ну п'яту (добра) повинні віддати Аллахові, посланцеві Його і родичам близьким, сиротам, біднякам і тим, хто тримає путь, якщо Аллахові віддались і прийняли ту Книгу що Ми послали Нашому рабові в день Розрізнення - той день, коли (в бою) зійшлися два війська. Аллах, воістину, над всякою річчю могутній!» (Ко­ран, 8:41).

Абд Ар-Рахман Сааді роз'яснює: якщо мусульмани захопили майно невірних, на яке вони мали право, то незалежно від його кількості чотири п'ятих здобичі на­лежать мусульманам, які заволоділи цією здобиччю. Що ж до п'ятої частини тро­феїв, то її слід ще раз поділити на п'ять частин. Одна п'ята дістається Аллаху і Його посланцеві, тобто витрачається на загальні потреби мусульман без будь-яких обмежень. Інша п'ята частина дістається родичам пророка Мухаммада - на­щадкам Хашима і аль-Мутталіба. Саме завдяки належності до рідні пророка представники цих родів мають право на частину воєнної здобичі. Отже, вона має бути поділена порівну між усіма багатими і бідними представниками цих родів, як чоловіками, так і жінками. Ще одна п'ята частина дістається сиротам, які втра­тили своїх батьків, коли були малолітніми дітьми, наступна п'ята частина - бідня­кам і жебракам, що живуть у злиднях, остання п'ята частина - подорожнім, які опинилися в чужій країні і позбулися засобів до існування.

Деякі коментатори вважали, що п'яту частину всіх трофеїв дозволяється вит­рачати на перераховані цілі, але не обов'язково порівну розподіляти між названи­ми п'ятьма категоріями. На їх думку, за необхідності одній із цих категорій мож­на віддавати перевагу перед іншою, і ця думка домінує8.

Пророк надавав важливого значення необхідності сплати п'ятої частини воєнної здобичі, вважаючи це частиною віри і прирівнюючи до стовпів ісламу. У хадісі 49 зазначено: «Повідомляється, що Ібн Аббас... сказав: «Коли до проро­ка. .. прибула делегація (племені) абд аль-кайс, він запитав: «Хто ці люди?» Вони відповіли: «Рабіа». Він сказав: «Ласкаво просимо (вас, о) люди. Не будьте ви осо­ромлені і не почнете жалкувати!» Вони сказали: «О посланцю Аллаха, ми може­мо приїжджати до тебе тільки в священному місяці, адже нас відділяють від тебе невірні з племені музар, то дай же нам вирішальне веління, щоб ми передали йо­го тим, хто залишився за нами, і завдяки цьому увійшли до раю!» І вони запита­ли його про напої, а він велів їм (робити) чотири (справи) і заборонив їм чотири (інші). Він велів їм вірити в одного лише Аллаха і запитав: «Чи знаєте ви, що та­ке віра в одного лише Аллаха?» Вони відповіли: «Аллах і посланець Його знають (про це) краще». Тоді він сказав: «Це - свідчення про те, що немає бога, окрім од­ного лише Аллаха, у Якого немає співтовариша, і що Мухаммад - посланець Ал­лаха, читання молитви, виплата закяту дотримання посту в рамадані і виділення вами п'ятої частини воєнної здобичі».

Під час поділу воєнної здобичі пророк дотримувався справедливості, вважаю­чи це принциповим положенням. У хадісі 1267 говориться: «Повідомляється, що Джабір ібн Абдуллах... сказав: «Коли посланець Аллаха ... ділив воєнну здобич у Джи'рані, якийсь чоловік сказав йому: «Поділи по справедливості!» - (на що пророк...) сказав йому: «Я опинюся в скрутному становищі, якщо не дотримува­тимуся справедливості!»

Проте справедливість не означала рівного поділу воєнної здобичі серед учас­ників битви. У хадісі 1274 зазначено: «Повідомляється, що Абдуллах (ібн Ма-суд)... сказав: «При поділі (воєнної здобичі в день (битви під) Хунайном про­рок. .. надав перевагу деяким людям. Так, він дав аль-Акрау ібн Хабісу сто верб­людів і стільки ж дав Уйайні (ібн Хісну, і щедро) наділив деяких знатних арабів, надавши їм того дня перевагу (перед іншими. Побачивши це) один чоловік вигук­нув: «Присягаюсь Аллахом, немає справедливості в такому поділі - не заради Ал­лаха це зроблено!» Тоді я сказав: «Присягаюсь Аллахом, я обов'язково повідомлю про це пророка..!» - після чого прийшов до нього і передав (йому слова цього чо­ловіка. Вислухавши мене, він) вигукнув: «А хто ж тоді справедливий, якщо не­справедливі Аллах і посланець Його?! Хай помилує Аллах Муссу, який зазнав ще більших образ, але терпів!» Це повідомлення свідчить, що пророк під час поділу воєнної здобичі враховував ще й політичну доцільність, важливість схилити до прийняття ісламу впливових вождів арабських племен. Тому вища справед­ливість не зводилася до зрівняльного поділу і мала далекосяжну мету. Звідси і щи­ре обурення пророка через те, що один із сподвижників засумнівався в справед­ливості його дій.

Особливості поділу воєнної здобичі вимагали обліку й особистого матеріаль­ного внеску воїнів у здійснюваний похід, оскільки утримання бойового коня спричиняло підвищені витрати для вершника. І на відміну від пішого воїна верш­ник отримував додаткову частку здобичі на догляд за своїм конем. У хадісі 1182 сказано: «Передають із слів Ібн Умара... що посланець Аллаха... виділяв коню дві частки (з воєнної здобичі), а її господареві - одну».

Отже, вирішення долі полонених воїнів грунтувалося на принципі гуманного до них ставлення, що особливо виявилось у вимозі їх звільнення без викупу і за­бороні на страту. Тому мусульманська традиція стверджує, що таке поводження з переможеним противником підкреслює справедливість священної війни, її місіонерський характер. Уся захоплена воєнна здобич, як вважалося, була надбан­ням Аллаха і пророка Мухаммада. Проте згодом для забезпечення добробуту му­сульманських воїнів їм передавалося чотири п'ятих здобичі, яка розподілялася між ними не за зрівняльним принципом, а згідно з їх особистим внеском у спра­ву перемоги і з доцільністю.

 

1. Коран. Перевод смыслов и комментарии Имам Валерии Пороховой. - 8-е изд. - М., 2006.

2. Бехруз X. Еволюція ісламського права: теоретико-компара-тивістське дослідження: Дис. ... д.ю.н. - Одеса, 2006. - С. 233-236.

3. Сахих аль-Бухари. Пер. с араб. В.М. Нирша. - М.: Умма, 2005.

4. Аль-Мутаракфури, Са-фи ар-Рахман. Жизнь Пророка, да благословит его Аллах и да приветствует / Пер. с арабского А. Нирша. -М.: Умма, 2008. - С. 281.

5. Сахих аль-Бухари. Пер. с араб. В.М. Нирша. - С. 490.

6. Там само. - С. 500.

7. Аль-Мутаракфури, Сафи ар-Рах­ман. Цит. праця. - С. 277.

8. Саади, Абд ар-Рахман ибн Насир. Толкование Священ­ного Корана. В 2-х т. Т. 1 /Пер. с араб. Э.Р. Кулиева. -М.: Умма, 2006. - С. 716-717.

 

< Попередня   Наступна >