255

---

РОЗВИТОК ПРАВОВОЇ НАУКИ ТА ОСВІТИ НА ЮРИДИЧНОМУ ФАКУЛЬТЕТІ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЗА ЧАСІВ АВСТРІЇ ТА АВСТРО-УГОРЩИНИ

В. Кахнич

У статті досліджено розвиток правової науки та освіти на юридичному факультеті Львівського університету за часів Австрії та Австро-Угорщини.

Ключові слова: Львівський університет, правова наука, освіта, Австрія та Австро-Угорщина.

З першим поділом Польщі у 1772 р. західноукраїнські землі окупувала Австрійська монархія, яка штучно об’єднала українські та польські землі в один адміністративний коронний край з центром у Львові. Фактичним керівником краю був губернатор, хоча при ньому дорадчим органом з 1782 р. став галицький становий сейм з досить обмеженою компетенцією. Першим губернатором був граф А. Перген, який і почав запроваджувати в Галичині нові австрійські порядки. Зокрема, саме в цей час Львівський університет був реорганізований у ліцей, де викладали юридичні і філософські науки. Це сталося насамперед тому, що австрійська влада намагалася не допустити наукової конкуренції між власне австрійськими вищими навчальними закладами та навчальними закладами на захоплених територіях. Цим переслідувалась протекціоністська політика у науковій та освітній сфері з боку австрійської влади, а також виділявся час для визначення лояльності викладачів університету до нової влади. Також в цей час окремо були утворені медична колегія і теологічна студія, а з 1776 р. – станова колегія, де навчалися винятково особи шляхетського походження.

У наступні роки австрійська влада з метою централізації та германізації поневолених народів почала відводити значну роль організації освіти. Відповідно до цих планів у Австрії передбачалася реформа трьох університетів – Віденського, Празького та Львівського. Ця реформа також ставила собі за мету постави

ти вищу школу в повну залежність від держави.

У жовтні 1784 р. австрійський імператор Йосиф ІІ підписав диплом про відновлення університету. Диплом визначав, що університет складатиметься з чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного та теологічного. До його складу також входила гімназія [1, c. 19].

Мовою викладання на юридичному факультеті були латинська і німецька. З огляду на це разом з іншими професорами з Відня були прислані два доктори права німці Антон Перлегер і Ян Ямброс для викладання природничого, міжнародного, римського, кримінального і канонічного права.

Студентами університету середини ХІХ ст. та й в подальшому в абсолютній більшості були діти заможних сімей. Зокрема, у 1847–1848 навчальному році 11,7% студентів – це були діти поміщиків, 35,1% – чиновників, 22,3% - священиків, 10,5% – дрібних власників і купців, і лише 4,2% – селян та 3,8% - ремісників.

Випускниками і вченими тогочасного Львівського університету стали зокрема такі видатні науковці, як Петро Дмитрович Лодій (1764–1828) і Василь Григорович Кукольник (1765–1821).

Петро Лодій був одним з видатних випускників Львівського університету кінця XVIII початку XIX ст. , він залишив після себе значну філософську і політичну наукову спадщину. В 1815 р. у Петербурзі була видана його праця “Логические наставления...”, у якій він піддавав критиці погляди Канта і Шилінга. Там же вийшла його книга “Теория общих прав, содержащая в себе, философское учение о естественном, всеобщем и государственном праве”. П. Лодій перекладав з інших мов (латинської, німецької) навчальні посібники і підручники.

Василь Кукольник після закінчення Львівського університету читав лекції з фізики і економіки в Академії у м. Замость (нині Республіка Польща), згодом виїхав до Петербурга, де викладав фізику, хімію і технологію в педагогічному інституті, а в “училище правоведения” — римське право. У 1816 р., в цьому ж інституті він очолив кафедру римського і природничого права. Вчений залишив низку праць і навчальних підручників з права і економіки.

У 1784 – 1785 рр., на юридичному факультеті навчалося всього 26 студентів, у 1790 р., – 78. Наукова продукція в той час ще не була багатою ні в кількісному, ні в якісному вимірі. Водночас, між студентською молоддю і професурою дедалі більше спостерігалось поширення революційних ідей французької буржуазної революції.

Участь Австрії в антифранцузьких воєнних коаліціях поглинула великі кошти. З огляду на це Львівський університет в 1805 р. було перетворено, на ліцей з чотирма відділами, серед яких був юридичний відділ з 4 кафедрами (природничого і кримінального права, цивільного права, канонічного права і політичних знань та статистики). При цьому у навчанні юристів і їх науковій роботі, по формі мало що змінилось, за винятком того, що ліцей не мав права присвоювати докторські ступені. Але така реорганізація негативно позначилась на іміджі львівської правничої школи. Частина професорів переїхала до Краківського університету, а частина перейшла на практичну роботу. В ліцеї ж залишились малодосвідчені наукові сили, переважно колишні студенти.

Прийняття нового австрійського цивільного кодексу 1811 р. дещо пожвавило наукову роботу, але це пожвавлення мало суто практичний характер. Наукові дослідження зводились в основному до тлумачення і коментування кодексу, до праць з метою удосконалення австрійського законодавства. Професор Антон Росберський (чех за національністю) почав видавати перший науковий юридичний журнал “Річник правознавства”, в якому вміщували свої праці теоретики і практики. “Річники” головно мали практичний характер, видавалися латинською і німецькою мовами.

У 1817 р., Львівський університет був знову відновлений з присвоєнням йому ім’я Франца І [3, c. 8–13]. Цей період аж до 1848 р. характеризувався поширенням серед передових кіл студентської молоді і професорів ідей буржуазних революцій, що відбувалися в Західній Європі і Америці. Тому, для боротьби з небажаними ідеями і настроями в університеті був встановлений суворий режим нагляду з боку органів адміністрації та поліції. Серед прогресивно настроєної студентської молоді виникали таємні гуртки і товариства, члени яких симпатизували революційним рухам, активно підтримували польське повстання 1830–1831 рр.. Факультетами фактично керували призначені міністерством директори з числа високих державних чиновників. Деканами юридичного факультету обирались доктори права, які не були професорами, щоб таким чином звільнити професорів від адміністративно-канцелярської роботи і створити їм умови для наукової роботи. Викладання і далі велося латинською і німецькою мовами, що викликало незадоволення серед студентів.

У 1842 р., в університеті навчалось 1182 студентів, з них третя частина 392 – на юридичному факультеті. Серед усіх студентів університету лише близько 300 були українцями, які навчалися переважно на теологічному факультеті [4, c 17].

В цей період професорський склад юридичного факультету поповнився новими кадрами, серед яких багато було викладачів, що досконало знали свій предмет, видавали підручники. Вони, зазвичай, з університету переходили на високі державні посади в суді, прокуратурі й адміністрації. Варто згадати серед них Миколу Нападієвича, що до 1845 р. завідував кафедрою природничого права, і видатного вченого цивіліста Йосифа Вінівартера, який користувався повагою серед студентів і залишав багато праць з цивільного права.

Після революції 1848 р. у Львівському університеті особливо гостро постало питання про мову викладання. Боротьба за українську мову викладання, а згодом і за український університет у Львові часто набирала форм бурхливих демонстрацій та інших подій, епілогом яких були судові процеси та арешти. Стаття 19 Основного державного закону про загальні права громадян всі нації держава проголошувала рівноправними і кожна народність мала “непорушне право охороняти і розвивати свою народність і мову” [5, c. 179].

За навчальним планом 1855/56 рр., на юридичному факультеті розширювалося і поглиблювалося викладання історико-правових і філософських дисциплін. Розвиток капіталістичних відносин збільшив інтерес до римського права. Значну увагу приділяли філософії і енциклопедії права, що мали на меті ознайомити студентів з найважливішими філософськими поглядами на державу і право в їх історичному розвитку.

У лекціях здебільшого викладались ідеї гегелівської “філософії і права”, згідно з якою держава і право є формами реального існування абсолютної ідеї, яка передує буттю і створює його. Виклади пронизувались далеко не прогресивними поглядами історичної школи права, спрямованими на виправдання і підтримку наявного класового суспільного і політичного ладу. Щодо викладання практичних дисциплін, то вважали, що їх можна вивчати з добрих підручників, і тому деякі з них перенесли у факультативні (міжнародне право, фінансове, адміністративне тощо).

В 1871 р. у Львівському університеті офіційно було скасовано обмеження щодо української і польської мов, проте фактично в Галичині проводили послідовну полонізацію, оскільки тут влада повністю була передана польській аристократії. Польські магнати зайняли високі пости у віденському уряді, де мали великий вплив. У 1869 р. польська мова була офіційно введена як урядова в органах адміністрації Галичини, а в 1879 р. – і в університеті. Українська мова була відсунена на другий план. Шовіністичні кола польської професури і студентства вели запеклу боротьбу за повне витіснення української мови з університету, за повну його полонізацію. Їх підтримували у цьому урядова адміністрація Галичини, Галицький сейм і віденський уряд.

Однак згодом австрійський уряд з метою зміцнення свого колоніального панування змушений був зробити низку поступок і подачок галицьким українцям у галузі економіки, освіти і культури. З огляду на це на юридичному факультеті було утворено дві кафедри з українською мовою викладання: кафедра цивільного процесу і кримінального права і процесу. Для викладання цивільного процесу був призначений українець Еміль Лопушанський, для кримінального права і процесу — поляк Владислав Сроковський. Згодом були призначені з правом викладання українською мовою для цивільного права з 1873 р. Олександр Огоновський, для кримінального права з 1867 р. – Іван Добжанський, з 1886 р. — Петро Стебельський.

Галицькі українці вимагали створення на своїх землях українського університету. Вперше вимога про заснування українського університету у Львові була поставлена на зборах українського студентства вищих навчальних закладів Австрії в 1899 р. [6, c. 10].

Австрійське міністерство внутрішніх справ повідомляло в липні 1909 р. Галицького намісника про підтримку боротьби за український університет студентами Петербурзького університету. В серпні того ж 1909 р. начальник поліції в Бродах повідомив директора поліції у Львові, що на австрійсько-російському кордоні посилено перевірку з метою ліквідації можливостей переходу російських студентів до Бродів для нарад з галицькими студентами.

Польські професори Львівського університету, як засвідчують архівні матеріали, проводили таємні наради на приватних квартирах тодішнього ректора університету професора А. Макса і професора юридичного факультету С. Старицького з метою протидіяти створенню українського університету.

В цей період у Львівському університеті нерідко доходило до кривавих сутичок між польськими студентами і студентами-українцями. Під час однієї з таких сутичок у липні 1910 р. загинув студент-українець третього курсу юридичного факультету А. Коцко [8, c. 46].

У зв’язку з демонстраціями за український університет дирекція поліції у Львові в серпні 1910 р. повідомляла намісництво про зміну варти біля будинку університету і загострення пильності [9].

Польська студентська молодь, користуючись такою опікою та підтримкою частиною викладачів, зневажливо ставилась до інтересів інших національностей і в грудні 1912 р. у резолюції загально-університетського мітингу записала, що “будь-які заходи у Львівському університеті без чіткого зазначення його польського характеру вважатиме порушенням наданих прав”. Було прийняте спеціальне звернення радою університету до віденського уряду, в якому заперечувалась необхідність заснування українського університету у Львові, що “може стати розсадником російських домагань”. У зверненні йшлося, що наявність 12 українських професорів, які працювали в університеті, не дає ніяких підстав і можливостей створити окремий університет. Для підготовки необхідних кадрів науковців треба, на думку ради, не менше 10 років, тобто “до початку 1921/22 навчального року про окремий український університет не може бути й мови”.

Польський професор М. Бобринський, який займав низку урядових посад, зокрема, писав: “Беручи участь у різних нарадах, як депутат, а пізніше як намісник, … заснування окремого українського університету я вважаю не актуальною справою. Неактуальною тому, що українська наука, яка дотепер з певними винятками розвивалась у середніх школах, не дозріла ще до університетського рівня. Призначення професорів з числа вчителів галицьких гімназій або адміністративних чи судових службовців було б заниження наукового рівня і значення університету. Крім того, я чітко задавав собі справу з труднощів, які спричинить визначення місця перебування українського університету. Я передбачав, що Львів буде протестувати, побоюючись зміцнення українського руху. Заснування знову університету в будь-якому іншому місці східної частини краю потягло б за собою не лише українізацію того міста, але також і значної частини краю” [13, c. 308].

Проводили активну підготовку українських науковців, у тому числі і науковців-правників активно велась. У Львові у 1873 р., було утворено Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Воно тривалий час виконувало функції всеукраїнського центру, основним завданням якого, відповідно до потреб політичного етапу національного відродження, стало формування української науки. Вчені-юристи в НТШ утворили правничу комісію при історико-філософській секції. Правнича комісія вела дослідження державно-правового розвитку України в різні періоди її історії. Активно працювали в цій комісії дійсні члени НТШ С. Дністрянський, П. Стебельський (професор кримінального права і процесу Львівського університету), К. Левицький (львівський адвокат і депутат австрійського парламенту, а згодом прем’єр-міністр ЗУНР), Є. Олесницький (стрийський адвокат і депутат Галицького крайового сейму) та ін.

Членами НТШ дещо згодом, поряд з українцями, були й деякі провідні польські вчені-правознавці. В 1926 р. членом НТШ став відомий польський історик права О. Бальцер, професор Львівського університету, член Краківської Академії наук, директор краківського архіву громадських і земських актів у Львові, засновник і голова Польського наукового товариства у Львові.

З 1935 р. членом НТШ був також інший відомий польський історик права, дійсний член Польської, Чехословацької та Болгарської академії наук П.Б. Домбковський.

Спадщина Правничої комісії мала не лише теоретичне, а й практичне значення. На сторінках видань комісії друкувались переклади українською мовою та роз’яснення важливих чинних законодавчих актів, що сприяло підвищенню правової культури широких народних мас.

Перша світова війна на деякий час паралізувала життя університету. Приміщення університету з перших днів війни перейшло до відання військових властей, більшість викладачів залишила місто, заняття припинилися і були відновлені лише в жовтні 1915 р., причому кількість викладачів і студентів, порівняно з довоєнним періодом, скоротилась у кілька разів.

Отже можна зробити висновок, що правова наука та освіта на юридичному факультеті Львівського університету за часів Австрії та Австро-Угорщини зазнавала чимало утисків і поневірянь. Уряди Австрії та Австро-Угорщини не хотіли мати собі конкурентів у науковому і освітньому колі тому будь-якими методами намагалися не допустити розвитку правової освіти та науки у Львівському університеті. Значна кількість правлячої верхівки на Галичині були людьми, які не хотіли щоб українське населення було освідченим, знало свої права і вміло ними розпоряджатися. Тому уряди Австрії та Австро-Угорщини намагалися всілякими способами не допускати українську молодь до навчання в університеті.

––––––––––––––––––––

Львівський університет. – Львів.: Видавництво при Львівському державному університеті видавничого об’єднання. “Вища школа”. – 1986.

Львів. обл. держ. арх., ф. 26, оп. 4, спр. 211, арк. 1197. – (Далі: ЛОДА)

Тищик Б.Й. З історії Львівського університету і юридичного факультету. – Vivat Justitia. 2001.

Історія Львова в документах і матеріалах. – К., 1986.

Утвердження Ленінських ідей про державу і право на Україні. – Львів, 1972.

За український університет у Львові: Зб. ст. – Львів, 1910.

ЛОДА, ф. 350, оп. 1, спр. 3052, арк. 10.

Й. Цьох. Подвиг Адама Коцка. Львів, – 1960.

ЛОДА, ф. 350, оп. 1, спр. 3052, арк. 39.

ЛОДА, ф. 26, оп. 13, спр. 284, арк. 36.

ЛОДА, ф. 26, оп. 13, спр. 547, арк. 3.

ЛОДА, ф. 26, оп. 13, спр. 547, арк. 14.

Bobrzynski M. Z moich pamietnikow. – Wroclaw: Krakow, 1957.

 

 

< Попередня   Наступна >