236

---

Х.В. Майкут

РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ РЕЧОВИХ ПРАВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ЗА ЛИТОВСЬКИМИ СТАТУТАМИ

Розкривається суть речових прав, визначається їх місце і значення у системі цивільного права на українських землях за Литовськими статутами, здійснюється правовий аналіз способів набуття права власності, зазначається, що суб’єктами цивільних правовідносин на українських землях відповідно до Литовських статутів були «вільні люди» та їх спільноти, а об’єктами цивільних прав – речі (майно), право на речі (майно), а в окремих випадках – «невільні люди», що свідчило про соціальну нерівність різних верств населення.

Ключові слова: правоздатність, речові права, право власності, приватна власність, сервітути.

Постановка проблеми. Утворення незалежної Української держави та формування національної правової системи дали відчутний поштовх до поглибленого і об’єктивного вивчення історії українського права. Важливого значення набувають, зокрема, дослідження особливостей правового регулювання суспільних відносин в окремих регіонах України, історичних, політичних, національно-культурних та інших чинників, що їх обумовлювали. Великий інтерес у цьому плані має науковий аналіз особливостей становлення інституту речових прав на українських землях за Литовськими статутами.

Середина XIV ст. в історії України позначилася важливими соціально-політичними процесами, які призвели до значних змін у державному ладі і праві. Значна частина українських земель переживала цикл політичних, економічних, правових та соціальних трансформацій, спричинених їхнім приєднанням до Великого князівства Литовського, а відтак до Речі Посполитої. Важливим чинником необхідності звернення саме до історії XIV–ХVІ ст. є інтенсивний розвиток законодавства, що регламентувало становлення і розвиток інституту речових

прав, зокрема, права власності, володіння, застави, емфітевзис, сервітути.

Стан дослідження. У окремих аспектах питання розвитку інституту речових прав за Литовськими статутами в історико-правовій літературі фрагментарно розглядали вчені-правознавці М.В. Владимирський-Буданов, М.М. Ясинський, М.О. Максименко, Ф.І. Леонтович, Ф.В. Тарановський, А.І. Яковлів, Ю. Ухо, В.Є. Рубаник, В.В. Гутьєва та ін. Необхідно зазначити, що в історико-правовій літературі немає комплексного дослідження становлення і розвитку речових прав на українських землях за Литовськими статутами.

Мета цієї публікації полягає у з’ясуванні основних видів речових прав, їхнього змісту та значення для значення для цивільно-правового регулювання суспільних відносин на українських землях (XV–XVI ст.).

Виклад основних положень. Правове регулювання цивільно-правових відносин у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій ґрунтувалося на правовому статусі суб’єктів цивільного права, який був неоднаковий для всіх людей. Обсяг цих прав залежав, передовсім, від наявності у суб’єктів правоздатності і дієздатності. Правоздатність, тобто здатність мати права і обов’язки, і дієздатність осіб, тобто можливість набувати своїми діями права, породжувати обов’язки визначалися залежно від їх станової приналежності. Право розпоряджатися майном залежало також від становища людини в сім’ї, її віку, статті, стану здоров’я.

Повну правоздатність мали держава, церква, монастирі і феодали. Їх інтереси реально захищалися не лише нормами цивільного, а й кримінального права. Вони могли вільно без обмежень розпоряджатися своїм майном, укладати усі цивільно-правові угоди. Цивільною правоздатністю була наділена дрібна шляхта. Литовські статути встановлювали ряд обмежень у здійсненні цими особами майнових прав: заборона професійного заняття ремеслом і торгівлею, обмеження права розпорядження службовими маєтками. Обмеженою цивільною правоздатністю володіли феодально залежні селяни. Після того, як у 1588 р. був прийнятий Третій Литовський статут, селянство було позбавлене права без дозволу свого феодала розпоряджатися господарством і права отримувати у власність землю. Ще меншу цивільну правоздатність мали холопи і челядь, які не могли розпоряджатися майном, укладати заповіти, а також набувати права власності на підставі заповіту [1, с. 38–49]. Міщани могли укладати всі цивільно-правові угоди за винятком купівлі маєтків, які обслуговувалися феодально залежними людьми.

Литовські статути визначали вік, з якого людина визнавалася повнолітньою: осіб чоловічої статі – з 18 років; осіб жіночої статі – за другим Литовським статутом з 15 років, а за третім – з 13 років.

Особи, які не були здатні розуміти значення своїх дій і керуватися ними, позбавлялися цивільно-правової дієздатності. Їх права захищали представники, якими були батьки, близькі родичі та опікуни.

У Литовських статутах були зафіксовані такі речові права: право власності; володіння (держання, посідання); застава; емфітевзис; сервітути [2, с. 91–92].

У сучасній правовій доктрині правом власності вважається передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єктавласника здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна та на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом [3, с. 232]. Подібним був підхід до поняття права власності й у Литовських статутах, однак необхідно звернути увагу на деякі відмінності. У першому Литовському статуті щодо трактування права власності поряд з позитивним методом широкого застосування набув імперативний метод правового регулювання. Навіть шляхтичі зазнавали суттєвих обмежень у розпорядженні своєю власністю. Для відчуження вотчини феодал повинен був отримати дозвіл великого князя. Це обмеження скасував другий Литовський статут 1566 р., проте вислужені маєтки, як і раніше, могли бути відчужені лише з дозволу князя. Третій Литовський статут 1588 р. надав шляхті необмежене право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися усім належним майном [4, с. 36].

У Литовських статутах для визначення майна найчастіше вживався термін «річ», а для позначення феодальної земельної власності – «маєток». Інколи маєтком могли називати й інше нерухоме майно.

Право приватної власності за Литовськими статутами поділялося на індивідуальне і колективне (спільна власність). При пред’явленні позову щодо спільної власності кількох суб’єктів суд був зобов’язаний викликати на розгляд справи усіх співвласників такого майна [2, с. 92].

На існуванні в Литовських статутах права спільної сумісної власності наголошував видатний український історик А. Яковлів. До таких співвласників могли належати як родичі, так і особи, не пов’язані родинними зв’язками. Так, у ст. 32 розділу VІ першого Литовського статуту 1529 р. була закріплена правова норма: «Теж уставцем, иж коли бы братьи колько дельное або недельное, або которые колве иные сяброве, мели которые люди суместные нероздельные данники…» [5, с. 10].

Відповідно до Литовських статутів суб’єктами права власності могли виступати держава, церква, громада, рід, сім’я та фізична особа [6, с. 103]. До об’єктів права власності належали маєтки, землі, замки, ліси, пущі, невільні люди, будівлі, доми, ріки, озера, села, знаряддя виробництва тощо [6, с. 97].

Для визначення права власності у Литовських статутах вживався спеціальний термін «власність», яким підкреслювалася абсолютна влада цивільно-правового суб’єкта щодо певної речі. Обсяг повноважень власника рухомого майна, як правило, не мав обмежень. Натомість щодо нерухомого майна цей обсяг прав власника залежав від різних факторів: суспільного статусу власника, правового режиму майна, а також способу його набуття. Найбільше прав щодо своєї власності мали держава та магнати. Вони зазвичай володіли усім комплексом прав щодо розпорядження своїм нерухомим майном. Право власності дрібної та середньої шляхти інколи могло бути обмежене феодалом, щодо якого шляхтич перебував у васальній залежності. Значно менше повноважень власників мали міщани та селяни, а челядь (невільні люди) цих прав узагалі не мала [2, с. 92–93].

До способів набуття права власності за Литовськими статутами належали: цивільно-правові договори, пожалування князя, окупація, давність користування. Пожалувані речові права припинялися на підставі загального позбавлення суб’єкта майнових прав, конфіскації та експропріації. Пожалування було одним з найважливіших способів набуття права власності. Його предметом, як правило, виступали земля та люди, що були до неї закріплені [6, с. 103–104].

Український дослідник М. Владимирський-Буданов звернув увагу на те, що предмети пожалувань у документальних матеріалах позначалися певними термінами : «земля», «слід», «служба», «двір», «село», «селище», «монастир», «волость» [7, с. 5]. Цю різнорідність термінів роз’яснив сучасний вчений-правознавець В. Рубаник. Він вважає, що залежно від того, ким саме був оброблений наділ земельної ділянки, який «жалувався», і формувалася його назва. «Слід» – це удільна ділянка, яку обробляли кілька селянських домогосподарств. Феодальні повинності і податки на користь держави виплачувалися цими господарствами як одним, тому ділянка землі, яку вони обробляли, отримала назву «служба». «Двором» могли називати хутір, де земля оброблялася феодально залежними людьми. Також термін «двір» застосовувався щодо міського майна, яке призначалося для забудівлі або вже містило будинки. Земля, яка була предметом пожалування повинна була бути обробленою. Сіножаті вважалися додатком до земельної ділянки, тому й не становили окремого предмету пожалування [6, с. 104].

Як приклад одного з таких пожалувань, необхідно згадати про грамоту, видану в 1590 р. королем Сигізмундом ІІІ Вазою магнату О.Вишневецькому на володіння землями на Полтавщині. Так, у цьому документі вказувалося: «...Мають князь Олександр Вишневецький сам, його дружина, діти, потомки та їх нащадки ці добра – ріку Сулу, Цдай і ріку Солоницю і вхід Лужок з усіма широкостями ґрунтів, належностями – відповідно до привілею короля Стефана, вище нами в цьому місті описаного, спокійно держави, замки закладати, міста і села на цих ґрунтах людьми засаджувати, землі розробляти, будувати, стави і млини поправляти і всякі пожитки собі мати, винаходити, установлювати, розмножати...» [8, с. 73–74].

Як бачимо, у цій грамоті кілька раз згадано назви річок. Згідно з Литовськими статутами водойми були предметом пожалування, а додатком до них було право на риболовлю. Подібною була ситуація при пожалуванні лісів, бо до них додавалося ще й право полювання [9, с. 249].

Влада Великого князівства Литовського видавала численні грамоти феодалам на міста, села і селян. Земля, яка жалувалася, могла не перебувати в приватній власності, а належала до державних земель і великокнязівського домену. В. Рубаник, опираючись на документальні джерела, заявив, що найчастіше предметом жалування ставали землі, які вже раніше мали цей статус, але через певні причини вибули з права власності колишніх власників [6, с. 105–106].

За критерієм способу набуття права власності найменше обмежувалося розпорядження майном, яке власник набув на підставі договору купівлі-продажу. У дещо іншому правовому режимі перебували отчини і дідизни, тобто власність отримана у спадок. До прийняття у 1566 р. другого Литовського статуту розпорядження цими землями обмежувалося, адже без згоди родичів можна було продати не більше однієї третини маєтку. Родичі також мали право викупити у заставодержателя заставне майно, повернувши суму боргу замість боржника. Найбільше обмежувалося право розпорядження вислуженими маєтками (данинами) [2, с. 93–94].

Данини – це земельні жалування князя магнатам або шляхті на умовах служби [4, с. 36]. Предметом пожалування могли бути не лише земля, її доходи та феодально залежні селяни, а й місцеві податки та пільги щодо обов’язків стосовно великого литовського князя, тобто звільнення від сплати земельного податку («тягла»), надання коней для військових походів та ін. Ці пільги надавалися князем у тих випадках, коли відповідна земля не становила для нього стратегічного інтересу [6, с. 106].

Особливістю цивільного права за Литовськими статутами було те, що власник маєтку чи землі мав спеціальні обов’язки, що стосувалися винятково цього маєтку чи землі. При переході права власності на таке майно до іншої особи, вона разом з правом власності отримувала відповідні спеціальні обов’язки. Так, у грамоті, виданій в 1581 р. Р. Шимановичу, про присвоєння правового статусу шляхтича, зазначалося, що коли він купить землю в селян, то тоді з цих земель він був би зобов’язаний нести ті ж повинності, які виконували селяни як напередодні власник. Представник суспільного стану духовенства, який купував маєток у шляхтича, зобов’язувався нести військову службу, яку до того часу ніс цей шляхтич [2, с. 93].

У ст. 17 розділу ІХ другого Литовського статуту 1566 р. визначався порядок поділу спільної власності. Для цього співвласники повинні були перед судом розподілити його між собою на рівні частини. Передбачався також інший варіант поділу спільної власності: співвласники в присутності спільних друзів ділили спільне майно на частини та дотримувалися цього поділу протягом десяти років. Для дійсності цих процедур вимагалося засвідчення перед урядом, реєстрація та оформлення відповідних документів про право власності на частини цього майна [10, с. 362].

Об’єкти права державної власності та власність окремих феодалів у Великому князівстві Литовському становили, на думку білоруського дослідника Й. Юхо, єдиний економічний організм.

Феодали, які займали високі державні посади, здійснюючи управління державним майном, дбали насамперед про свої інтереси, добивалися привілеїв, присвоювали собі велику частину прибутків із державних земель. Державними вважалися всі землі, які не були власністю феодалів, монастирів, міст, міщан й інших власників. Люди, які жили на державних землях або отримали їх у своє тимчасове володіння чи приватну власність, наділялися обов’язками щодо держави. Зміст і кількісний склад цих обов’язків визначалися суспільним становищем відповідного суб’єкта [2, с. 94].

Намагаючись створити на українських землях надійну опору для свого панування, великі князі литовські не тільки час від часу підтверджували своїми уставними грамотами права і привілеї цих феодалів, а й практикували у ще більших масштабах, ніж це робили удільні князі, роздачу їм земельних угідь з державного фонду. Такі роздачі і пожалування поряд з купівлею угідь і загарбанням общинних земель, швидко призвели до зосередження в руках феодального класу великих земельних володінь.

Починаючи з 80-х рр. ХV ст., масовим явищем стають роздачі землі – здебільшого в умовне володіння – як безпосередньо великим князем, так і його намісниками – воєводами і старостами. Але в останньому випадку такі роздачі набували юридичної чинності після підтвердження їх великокнязівською владою. Під тиском феодалів, які прагнули розширити свої права на одержані землі, вже за великого князя Сигізмунда І (1509–1548) землі найчастіше жалувалися в довічне володіння («до живота»). У 30–50-х рр. ХVІ ст. великі князі литовські роздавали землі й до трьох «животов», тобто до смерті онука держателя землі [11, с. 89–90].

Ст. 20 розділу ІХ другого Литовського статуту 1566 р. визначала порядок набуття права власності на скарб. Якщо особа знаходила на своїй земельній ділянці скарб, то він ставав її власністю. Коли земля, в якій хтось знайшов скарб, належала іншому суб’єкту, це майно ділилося між ними порівну. Аналогічною була ситуація, коли земельна ділянка перебувала під заставою. Проте, у випадку коли особа на чужій земельній ділянці скарб шукала навмисно і знайшла, то вона повинна була все знайдене віддати власнику землі [10, с. 393].

Майже до деталей визначений порядок набуття права власності на скарб за Литовським статутом 1566 р., збігається зі ст. 343 чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. [12, с. 109]. Це один із доказів високого рівня юридичної техніки Литовських статутів щодо визначення інституту права власності, який функціонував на українських землях у ХVІ ст.

Серед речових прав за Литовськими статутами, крім права власності, мало велике значення право володіння. До цього речового права також доволі часто застосовувався термін «держання» [2, с. 96].

У сучасних умовах право володіння є найпоширенішим серед речових прав на чуже майно. За своєю юридичною природою володіння не є правом у класичному розумінні. Сучасна юридична доктрина подає визначення володіння чужим майном це фактичний стан, за яким володілець має певну річ або майно, вважає це майно чи річ своєю, яка належить йому за правом, але самого права не має. Для визначення володіння не береться до уваги факт обізнаності володільця, коли в нього нема права власності на цю річ [3, с. 482].

Сучасний підхід до визначення права володіння чужим майном суттєво відрізняється від підходу, який був характерним для Литовських статутів. Відповідно до цих нормативно-правових актів під володінням розумілася фактична влада над річчю з обмеженим правом розпорядження нею. Держання (володіння) могли за певних умов трансформуватися у право власності (при володінні нерухомим майном понад десять років і в інших випадках, передбачених законодавством). Володіння маєтком могло бути строковим, безстроковим (довічно) і таким, що укладене на невизначений строк, тобто «до волі і ласки» великого князя чи іншого впливового феодала. У право володіння чужим майном на підставі Литовських статутів входило право користування. Володілець маєтку мав право ним користуватися, отримувати з нього прибутки, але без дозволу власника не мав права розпоряджатися [2, с. 96–97].

Про можливість розпорядження володільцем чужим майном за наявності згоди власника можна стверджувати, проаналізувавши ст. 34 розділу ІІІ другого Литовського статуту 1566 р.: «Теж, хто віддати хотів, подарувати, записати або продати маєток, вислугу свою нам, Господарю, той не може того нікому перед жодним врядом записати, тільки прийшовши і поставивши перед нами, Господарем, і з відома нашого, і ми те забороняти не будемо» [10, с. 291].

Особливим видом речового права за Литовськими статутами був емфітевзис. Цей правовий інститут було рецептовано в Литовські статути з римського приватного права. Необхідно зауважити, що впровадження емфітевзису в українське право відбулося у формі опосередкованої рецепції, шляхом запозичення основних положень емфітевзису з візантійського та польського права, а також внаслідок впливу ідей римського приватного права. Вперше на українських землях серед джерел права емфітевзис було рецептовано у «Руській Правді».

Терміном «емфітевзис» у класичному римському праві позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко застосовувалася у Римській державі. Від звичайної оренди, яка виникла значно раніше, емфітевзис відрізнявся перш за все тим, що разом з ним виникало право на чужу річ. Достатньо було сплати щорічного грошового внеску, щоб емфітевт і його спадкоємці зберігали за собою право на землю [13, с. 112].

Аналізуючи зміст вотчинного чи чиншового права за Литовськими статутами, сучасна українська дослідниця В. Гутьєва дійшла висновку, що вони ґрунтувалися на багатьох рецептованих ідеях, принципах та окремих положеннях римського приватного права. Довічне чиншове володіння, як і емфітевзис, було спадковим, відчужуваним користуванням чужою землею. Чиншовик сплачував власнику визначений розмір чиншу як винагороду за користування його землею, а також сплачував усі податки та виконував повинності, пов’язані з відповідною землею, аналогічно до емфітевти. Водночас чиншовик не був зобов’язаний користуватися землею виключно з метою її обробітку. Він мав право навіть погіршувати стан земельної ділянки, не був зобов’язаним переважним правом на її купівлю, а також відчужував своє речове право (емфітевзис) без згоди власника землі. Це відрізняло чиншове володіння за Литовськими статутами від класичного варіанта емфітевзису за римським приватним правом [14, с. 9].

Застава як вид забезпечення зобов’язання породжувала у кредитора-заставодержателя речові права на заставлене майно на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Наприкінці ХV і на початку ХVІ ст. поширеною була передача держав-них земель великим князем у заставу – за дану йому позику. Застави оформлялися договірним приватноправовим актом, згідно з яким доходи з заставних володінь, що йшли держателеві, вважалися процентами на дану великому князеві позику. У застави на строк до сплати позики віддавалися маєтки, міста, староства і навіть повіти. Застави були зумовлені, з одного боку, втягуванням феодальних маєтків у товарно-грошові відносини і нагромадженням внаслідок цього значних коштів у руках великих землевласників, а з другого – зростаючою потребою держави в грошах.

Роздавання маєтків під заставу особливо поширилося за Сигізмунда І, під час правління якого становище великокнязівського скарбу в зв’язку з витратами на тривалі війни з російською державою було дуже складним. Саме на 1516–1529 рр. припадає основна кількість відданих у заставу українським і білоруським магнатам маєтків, міст, волостей і повітів. Застави великокнязівських земельних володінь магнатам-кредиторам збагачували останніх і одночасно посилювали їх політичне значення. Разом з тим скорочувалися фонд державних земель і великокнязівські доходи, скарб ставав неоплатним боржником магнатських родин. В результаті цього процесу наприкінці ХV – першій половині ХVІ ст. ряд магнатських родин на Україні зосередила у своїх руках величезні земельні багатства.

Центром великого землеволодіння на Україні стала Волинь, де були маєтки Острозьких, Заславських, Сангушків, Чарторийських, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських та інших князів, а також панів Кирдієвичів, Монтовтовичів, Хребтовичів, Боговитиновичів, Чапличів, Гуревичів, Семашків та ін. У Київському воєводстві серед найвпливовіших панів на середину ХVІ ст. були вже й боярські родини Горностаїв, Шашкевичів, Єльців, Кмітів, Лозків, Немиричів, Волкевичів, Тишкевичів, Полозів. Великі маєтки на Чернігівщині, Переяславщині й Київщині, а також у поліській частині Білорусії належали князям Глинським.

Укладення договору з умовою про заставу мало певні юридичні наслідки. Заставодержатель отримав право володіння заставленим майном. М. Владимирський-Буданов писав, що заставодержатель отримував право володіння тільки на рухоме майно, а нерухомим заставленим майном володів заставодавець [7, с. 95]. Натомість М. Товстоліс заперечував цю тезу, вважаючи, що заставодержатель володів ще й нерухомим майном [15, с. 115].

Заставодержатель мав право користуватися заставленим майном. Коли він відмовлявся від грошової суми заставодавця як повернення боргу, продовжуючи користуватися заставленим майном, то суд зобов’язував його віддати отримані протягом цього часу прибутки від неправомірного користування цим майном [15, с. 120].

Слід зауважити, що заставодержатель мав право користуватися тільки нерухомим заставленим майном. Якщо предметом застави було рухоме майно, то заставодержатель отримував на нього лише право володіння [15, с. 123].

Відповідно до Литовських статутів користування предметом застави заміняло стягнення відсотків за борговим зобов’язанням. Доволі часто заставодавець, не бажаючи передавати свій маєток у користування заставодержателю, паралельно з уг од ою укладав з ними договір оренди, за яким він зберігав за собою право користуватися заставленим майном, однак брав на себе обов’язок сплачувати орендну плату.

Протягом строку дії застави заставодержатель мав право користуватися заставленим маєтком, а, отже, отримував з нього прибутки. Він також мав право поліпшити його стан, а після припинення застави, заставодавець повинен був повернути йому витрачені на це кошти. За погіршення стану заставленого майна заставодержатель не відповідав, якщо це відбулося не з його вини. Початком користування заставодержателям заставленим майном вважався час проведення процедури введення у володіння.

Здійснюючи ефективну рецепцію римського права, укладачі Литовських статутів передбачали у них такий вид речових прав як сервітути. Сервітути у стародавньому Римі були одними з найдавніших і найважливіших речових прав на чуже майно. У римському приватному праві під терміном «сервітути» розумілося право, за яким річ, крім свого власника служила ще й іншій особі в одному або декількох відношеннях [14, с. 108].

Відповідно до Литовських статутів сервітутом було право користування чужим майном, зокрема чужим лісом (брати дрова на паливо та в будівельних цілях, збирати гриби та ягоди, полювати), право використовувати сіножаті, пасовиська, водопої тощо. Водночас володільцю чи власнику землі можна було заборонити змінювати русло ріки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло заподіяти шкоду сусідам [16, с. 121].

У ст. 3 розділу Х другого Литовського статуту 1566 р. зазначалося: «Хто має у чужій пущі пасіки свої, або озера, або сіножаті, або при сіножатях лазні в чиїйсь пущі, тоді до озера з неводом їхати можна, але він брати із собою собак, ані рогатини, ані жодної рушниці, чим би мав право звіру шкоди заподіяти... а на сіножаті коли йдете, то повинні мати тільки сокиру на розчищення хащ і косу, щоб косити» [10, с. 365–366]. З цієї правової норми випливає, що встановлюючи сервітут, Литовські статути створювали максимальний законодавчий захист прав власника майна, що було логічно.

Сервітути, як і інші речові права за Литовськими статутами, підлягали судовому захисту [2, с. 99].

Висновок. Таким чином, у Литовських статутах була закріплена доволі досконала, як на той час, система речових прав, яка юридично забезпечувала розвиток господарської діяльності на українських землях у складі Великого князівства Литовського, а відтак Речі Посполитої. Цивільно-правові норми щодо речових прав, закріплені у Литовських статутах, вирізнялися високим як для того часу рівнем юридичної техніки та більшою широтою регульованих правовідносин (детальна регламентація права власності, володіння (держання, посідання), застави, емфітевзису, сервітутних прав.

––––––––––––––

Юхо И.А. Общественно-политический строй и право Белоруссии в XVI веке : автореф. дисс. на соискание уч е н . степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / И.А. Юхо. – К., 1980. – 49 с.

Юхо И.А. Правовое положение населения Белоруссии в XVI в. / И.А. Юхо. – Минск, 1978. – 144 с.

Цивільне право України : [у 2-х кн.] / [за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – Кн. 1. – 720 с.

Бедрій М. Становлення та розвиток інституту права власності за Литовськими статутами / Мар’ян Бедрій // Правова система, громадянське суспільство та держава. – Львів, 2007. – С. 35–36.

Яковлів А. Околиці (округи) копних судів XVI–XVIII вв. на Україні / Андрій Яковлів // Життя і право. – Львів, 1929. – Ч. 1. – С. 5–19.

Рубаник В.Є. Інститут права власності в Україні : проблеми зародження, становлення й розвитку в період до 1917 року : історико-правове дослідження / В.Є. Рубаник. – Харків, 2002. – 352 с.

Владимирский-Буданов М.Ф. Заставное владеніе / М.Ф. Владимирский-Буданов // Архивь Юго-Западной Россіи. – Т. IV. – Ч. 8. – Кіевь, 1911. – C. 3–112.

Хрестоматія з історії держави і права України : [навч. посіб.] / упор. А.С. Чайковський (кер.), О.Л. Копиленко, В.М. Кривоніс, В.В. Свистунов, Г.І. Трофанчук. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.

Пичета В.И. Феодальное поместье в XV–XVI в. в Великом княжестве Литовском / В.И. Пичета // Ученые записки Института славяноведения. – Т. 4. – М., 1951. – С. 242–326.

Статути Великого князівства Литовського : [у 3-х т. ] / за ред. С.Ківалова, П.Музиченка, А.Панькова. – Одеса: Юридична література, 2003. – Т. 2. Статут Великого князівства Литовського 1566 року – 560 с.

Історія Української РСР [у 8 т.]. – К.: Наукова думка, 1979. – Т. 1., кн. 2. – 280 с.

Цивільний кодекс України. – К.: Ін Юре, 2004. – 472 с.

Тищик Б.Й. Основи римського приватного права / Б.Й. Тищик, Є.М. Орач. – Львів, 1994. – 199 с.

Гутьєва В.В. Емфітевзис у римському праві та його рецепція у праві України : автореф. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / В.В. Гутьєва. – Львів, 2003. – 17 с.

Товстоліс М. Суть застави за Литовським Статутом / Микола Товстоліс // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. – К., 1929. – Вип. 6. – С. 111–123.

Історія держави і права України : підручн. / кер. авт. кол. А.С.Чайковський, В.І. Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін.; за ред. А.С. Чайковського. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.

 

< Попередня   Наступна >