318

---

С.В. Кондратюк

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА: ЇЇ ЗМІСТ ТА ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ УТВЕРДЖЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ ЗАСАД У СУЧАСНОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ УКРАЇНИ

Розглянуто умови створення й прийняття документа під на­звою «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозь­кого», з’ясовано суть основних положень його, а також можливості практичної реалізації та важливості екстраполяції основоположних засад цього документа для розвитку сучасних державотворчих процесів в Україні.

Ключові слова: Конституція, республіка, протектор, маніфест, парламент, правовідносини, правосвідомість.

Постановка проблеми. Органічне, зумовлене його природою спрямування, українського конституціалізму в майбутнє в жодному випадку не відсторонює його від минулого. Складний і багатоплано­вий процес державотворення та правотворення в сучасній Україні, безперервні пошуки оптимальної форми державного правління, супер­ечливий розвиток парламентаризму – це сьогодення, що поєднує ми­нуле та майбутнє, спонукає до наукового осмислення державних і пра­вових традицій, що перебуває за межами остаточної складової нашої історичної свідомості, містить протидію проти маніпулювання ними.

Історико-правова цінність Конституції Пилипа Орлика полягає не лише в тому, що вона стала «першим конституційним актом в Україні». Конституція реалізувала потребу правової фіксації на най­вищому рівні як мінімум трьох основних традицій – «народоправства», договірних відносин влади і народу, встановила тісніший зв’язок із ментальністю та традиціями європейських народів, європейськими й християнськими цінностями, постулатами. Відтак дослідження інте­лектуального, прогностичного потенціалу, потенціалу державної та правової традиції Конституції Пилипа Орлика має на меті відтворення наскрізних історико-правових цінностей українськог

о народу, усвідом­леного прагнення до поглиблення взаємопорозуміння між людьми і пов’язаної з ним демократизації.

Стан дослідження. Постаті Пилипа Орлика, його Конституції та проблемам українського конституціоналізму присвячені наукові дослідження вітчизняних і зарубіжних учених (російських, польських, шведських), зокрема М. Грушевського, В. Антоновича, І. Борщака, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Маркевича, А. Скальковського, В. Різниченка, Б. Крупницького, B. Кульчицького, М. Костицького, В. Кравченка, В. Ключевського, C. Соловйова, Ф. Сербан, С. Стецюка, В. Сокуренка, А. Слюсаренка, Б. Тищика, М. Томенка, В. Шаповала, Т. Андрусяка, А. Єнсена та ін. У зв’язку зі «закритістю» козацької теми в радянський час ця проблема ще недостатньо досліджена. Однак через те, що в радянський час існували певні обмеження на всебічне висвітлення козацької тематики, тому лише з 90-х років ХХ ст. до неї стало звертатись усе більше вітчизняних учених, зокрема правознавців. З наближенням 300-літнього ювілею ухвалення Конституції Пилипа Орлика усе актуальнішим стає розгляд цього політико-правового документа як соціального й політико-правового явища, інтелектуального продукту європейської цивілізації загалом, логічного наслідку розвитку української правової та політичної культури, формального вияву української правової традиції. Саме у такому аспекті ми поставили за мету розглянути цей документ.

Виклад основних положень. 5 квітня 1710 р., тобто трохи більше ніж через півроку після смерті І. Мазепи (22 серпня 1709 р. за ст. стилем), неподалік молдовського міста Бендери, Пилипа Орлика було обрано гетьманом України. Його відразу визнали шведський ко­роль і турецький султан. Зі шведським королем була укладена спеціальна угода, в якій він зобов’язувався не складати зброю доти, доки Україна не звільниться з-під московського ярма. Однак найцікавішим для нас є те, що тоді в Бендерах були прийняті «Пакти й Конституція прав та вольностей Війська Запорозького», які стали «пер­шою європейською конституцією в сучасному її розумінні» [1, с 9].

Такий конституційний акт з’явився не на порожньому місці. Це - логічне завершення тривалої еволюції політико-правової думки в тогочасному русько-українському суспільстві. Достатньо розвинене звичаєве право Давньокиївської держави втілилося в ХІ-ХІІ ст. у нормативні правові акти Ярослава Мудрого та його синів-спадкоємців («Руська правда», «Правда Ярославичів»).

Сучасні дослідники зазначають, що, крім звичаєвого права, у «Руській правді» зібрані й «княжі устави». За формою та змістом вони ближчі до звичаєвого права, ніж до писаного закону. Законо­творча діяльність органів державної влади була незначною і дуже обмеженою формуванням звичаєвого права. До первинних законо­давчих документів тієї доби належали «княжі договори». Їх можна розділити на міжнародні, договори князів між собою, договори князів з народом [1, с 5-6].

Давнє віче, яке функціонувало в княжій Україні-Русі у вигляді зборів громадян міста, землі (князівства) і розглядало та виносило ух­вали, що поширювалися на означений адміністративно-політичний простір, на думку багатьох дослідників, у правовому сенсі доцільно вважати органом прямого народоправства, вагомою передумовою для створення представницьких структур у подальшому [2, с 81-91]. От­же, вже тоді в Україні означився правильний вектор перспективного правно-політичного розвитку держави - конституційний.

Зазначимо, що в період Литовсько-Руської держави в основу відомого Литовського статуту (зокрема його третьої редакції) було покладено «Руську правду». Саме за третім варіантом цього закону, схваленому соймом у 1588 р. і систематизованому як юридичний акт в єдиний документ, тривалий час жила держава. Він набув чинності й на українських землях, які відійшли до Польщі. Литовський статут (1588 р.) завершив «процес уніфікації правних систем руських (українсько-білоруських) земель та литовського права. Замість розмаїтих локаль­них місцевих прав уперше було створене загальне «посполите право», єдине для всієї Литовсько-Руської держави» [6, с 6].

Подальшим важливим кроком в усвідомленні українцями себе європейським народом з відповідними, юридично оформленими, пра­вами й обов’язками, стала доба Хмельниччини. І хоча такого важливо­го нормативно-правового акта, як конституція Б. Хмельницький не прийняв, він заклав низку засадничих конституційних норм, ухва­лених у вигляді міжнародних договорів, важливих актів державно-будівного характеру.

Особливу увагу Б. Хмельницький та його соратники приділяли такій важливій конституційній засаді, як визначення території, кордонів самостійної держави. Власне у протиборстві й непростому діалозі з поляками і були визначені первинні межі майбутньої незалежної Козацької держави.

І навіть договір з православною Москвою (Переяславська уго­да), укладений 1654 р. від безвиході (зі заходу – католицька Польща, з півдня – ісламська Туреччина), залишав Війську Запорозькому достат­ньо широкі права: самостійність в адмініструванні та судочинстві, міжнародній політиці (із застереженням стосовно контактів з Поль­щею й Туреччиною), власну скарбницю з власною монетою, власні збройні сили. Отже, васальна залежність України від Московії була номінальною, хоча згодом, з обранням чергового гетьмана, ця самостійність суттєво обмежувалася. З початком Північної війни (1700–1721 рр.) для козацької еліти стало очевидним, що у випадку перемоги Московії (з 1721 р. – Російська імперія) Україна остаточно втратить автономію, а козацтво – залишки вольностей і привілеїв.

Отже, рада, на якій П.Орлика обирали гетьманом, відбувалася під Бендерами, «на приличествующему тому акту элекциальном мес­те», в присутності запорожців, генеральної старшини й козацтва, що пішло за І. Мазепою, тобто цілком легітимно, відповідно до тогочас­них правових норм. Одразу ж між новообраним гетьманом, виборцями та Карлом ХІІ як протектором України був укладений договір «Пакти й Конституція прав та вольностей Війська Запорозького». У право­знавстві він отримав назву «Конституція Пилипа Орлика».

П. Орлик – не перший український діяч, хто в борні за неза­лежність звернувся за підтримкою до Швеції, однієї з наймогутніших на той час європейських держав. Контакти зі шведами започаткував ще Б. Хмельницький. Після його смерті ці зв’язки реанімував його на­ступник І. Виговський. 25 жовтня (ст.ст.) 1657 р. у Корсуні відбулася Генеральна військова рада з обрання нового гетьмана (І. Виговського). У її роботі взяли участь посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигорода, Молдови й Волощини, що засвідчує міжнародну вагомість і значущість українського питання. Було оформлено союз­ний договір (так званий Корсунський трактат. – С.К.) із Швецією, на основі якого король Карл Х Густав зобов’язувався домагатися визнання незалежної України Польщею, прилучення до неї всіх західноукраїнських земель і «просунення границь Української держави аж до Пруссії» [3, с 53].

Отже, «Пакти й Конституція» Пилипа Орлика були продовжен­ням і поглибленням уже усталеної традиції рівних правовідносин між двома правосуб’єктами - Українською козацькою державою, з одного боку, і Швецією - з іншого. Залежності від Московії І.Мазепа намагав­ся позбавитись, підтримавши Карла ХІІ. Поряд з визнанням протекції Швеції над Україною основні засади Конституції Пилипа Орлика містили важливі договірні принципи між гетьманом і Військом Запо­розьким (народ України), що було характерно для західної правової традиції й принципово відрізнялося від ідей східного патримоніалізму. Відповідно до цієї угоди, Україна, переходячи під протекторат Швеції, мала змогу самостійно (як незалежна держава) укладати та розбудову­вати і своє внутрішнє життя, і здійснювати зовнішні відносини.

«Конституція» складається зі вступу (преамбули) і 16 статей, в яких стисло розкриті проблеми внутрішнього та зовнішнього життя тогочасної України. Спробуємо в межах можливого проаналізувати зміст цього унікального політико-правового документа.

Вступ (преамбула до Конституції) є політико-правовим обґрунтуванням причин виходу І. Мазепи з-під влади Московії, обран­ня новим гетьманом П. Орлика і звернення до Карла ХІІ з проханням взяти Військо Запорозьке (народ України) під королівську протекцію. Трактуючи історичний процес як «промисел Божий», автори «Консти­туції» виводять походження «козацького народу» від хозарів (один із тогочасних міфів), який ще до Володимирового хрещення прийняв християнство. Цим стверджувалась історична давність козацтва (українців) в Європі. Бог спочатку «підніс безсмертною славою, широ­кими володіннями та героїчними діяннями» народ козацький, але зго­дом, «за численні провини та гріхи», підпорядковував його Коро­лівству Польському, де він зазнав багатьох принижень і кривд.

Завдяки Божому провидінню, за підтримки короля Швеції Кар­ла Х, Б. Хмельницький «збройно звільнив від польського рабства Військо Запорозьке і пригноблений народ Руський і цілком добро­вільно піддав і себе, і народ Царству Московському, сподіваючись на те, що вони, будучи самі такого ж обряду, як і ми, дотримуватимуться своїх зобов’язань…» Однак після смерті Б. Хмельницького «Мос­ковське царство взяло намір, дошукуючись багатьох засобів і способів, позбавити Військо Запорозьке його вольностей, підтверджених власною присягою, призвести його до остаточного знищення і накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе завоюва­ти силою зброї…» [1, с. 25–26].

На непохитне переконання укладачів Конституції, недотриман­ня царським урядом освячених присягою міждержавних домовлено­стей і цілеспрямована політика Москви на ліквідацію Української козацької держави, перетворення волелюбних козаків і всього українського народу, який до того не знав кріпацтва, на «звичайних царських холопів», і підштовхнули І. Мазепу до розриву з «москови­тами» і переходу його на бік Карла ХІІ.

Наголосимо, що нехтування міждержавними угодами дало пізніше підставу першому канцлеру об’єднаної Німеччини О. Бісмарку заявити, що «для Росії міжнародні домовленості менше вартують, аніж папір, на якому вони написані» [4]. То ж у преамбулі досить широко і ґрунтовно зауважується, що «Пакти й Конституції законів та вольно­стей Війська Запорозького» є конституційною угодою, суспільним договором «між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новооб­раним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковни­ками, а також низовим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним Гетьманом…» [1, с. 25].

«Публічна рада», «публічна ухвала сторін», «вільні вибори за давнім звичаєм і за стародавніми законами», «вільне голосування» і т.п. – цією, по суті, демократично-конституційною термінологією насичена вся друга половина «преамбули», що зайвий раз підтвер­джує європейсько-цивілізаційну зорієнтованість тогочасного україн­ського козацтва.

В останніх рядках «преамбули» рада виборців висловлює ваго­ме, з прицілом на майбутнє, побажання новообраному гетьманові: «Щоб не тільки у щасливі дні свого Гетьманату стежив за виконанням пактів конституцій, підтверджених його присягою, але щоб цього незмінно дотримувалися також і наступні Гетьмани Війська Запорозь­кого» [1, с. 27].

Основні засади Конституції Пилипа Орлика викладено у 16 статтях (параграфах), де сформульовано принципи побудови держави.

Перший параграф присвячений питанню віри, основоположно­му для тогочасного людського суспільства. Тут заявлено про право­слав’я як панівну релігію в Козацькій державі, а також про віднов­лення автокефалії Української Церкви.

Другий параграф констатує таку важливу і необхідну ознаку й умову державності, як її власна територія та кордони (стосовно кордонів України - їх визначила Зборівська угода 1649 р.). Гаран­том територіальної цілісності Козацької (української) держави мав стати гетьман.

У третьому параграфі (в сенсі розвитку міжнародних взаємин) до гетьмана висувалася вимога відновити «давнє братерство» з Кримсь­ким Ханством «для збройного об’єднання і скріплення вічної дружби, щоб надалі сусідні землі, зауваживши це, не пробували зухвалим напа­дом у спину підкорити собі Україну, а навпаки - самі побоювалися на­паду» [1, с 28-29]. Аргументувалася ця вимога хозарським (нібито) по­ходженням козаків і давньою традицією співпраці з Кримом.

Інша конституційна вимога до гетьмана - повернути вольності й матеріальні статки Війську Запорозькому Низовому (січовикам), разом з королем Швеції домогтися цього від Москви - на майбутніх мирних переговорах.

П’ятий параграф стосується м. Терехтемирова. Оскільки воно «за давнім правом власності належало Низовому Війську Запорозько­му й виконувало при ньому роль шпиталя, то і зараз, коли б наша батьківщина звільнилася від Московського рабства, Ясновельможний Гетьман повинен подбати про повернення його з усіма прилеглими землями і з переправою, що є тут же, через Дніпро» [1, с 29].

Особливо важливий для наших сучасників - шостий параграф, де сформульовано основні принципи управління та функціонування органів державної влади. Конституція Пилипа Орлика певною мірою ґрунтувалася на ідеї розподілу законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада мала належати раді (парламенту), до складу якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від всіх полків» і «посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь». Рада повинна була збиратися тричі на рік: на «Різдво Христове, Свято Ве­ликодня та Покрови, а також за рішенням Гетьмана». Усі важливі державні справи гетьман як очільник верховної виконавчої влади мав попередьо узгоджувати, «на власний розсуд нічого не повинне ні по­чинатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися» [1, с 9-10].

Судовій владі присвячено сьомий параграф. Суд мав діяти неза­лежно, оскільки гетьман «не повинен карати сам... Із власної ініціативи і помсти, але таке порушення - і умисне, й випадкове - має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який і повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритися, як переможений законом» [1, с. 31].

У наступних параграфах відображено такі конституційні засади та вимоги:

– по-перше, визначався статус Генерального скарбника (міністра фінансів) і його місце в системі влади; обумовлювався не­втручання у його діяльність жодної посадової особи в державі, у тому числі й гетьмана, регулювалися надходження до скарбниці держави з різноманітних джерел (передовсім від спільних володінь і земель Війська Запорозького) і видатків у такий спосіб, щоби не порушити прав тих, «чиї заслуги перед батьківщиною менші, а саме: ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб»;

– по-друге, Гетьман з обов’язку верховний командувач усього Війська Запорозького і відповідає за все, що діється в країні, на території Козацької держави «як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою», виборний принцип поширювався на полковий рівень, гетьман повинен дбати про те, «щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв за межі рідної землі»;

– по-третє, «встановлюється і оголошується непорушним, що вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на яки­хось військових службах, не притягатимуться до жодних обов’язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені спла­тою податків»;

– по-четверте, через спеціальних комісарів «здійснити Ревізію усіх видів публічних і приватних володінь і за високим рішенням Генеральної ради у присутності Гетьмана нехай буде ухвалено урочи­сто й непорушно: кому належить, згідно з законом, а кому не нале­жить, користуватися правом володіння публічними маєтками, і які са­ме належить виконувати повинності підданим», (до речі у цій царині, однак, було багато порушень і зловживань);

– по-п’яте, упорядковувалося пересування Україною (містами, містечками та селами) офіційних осіб і забезпечення «охорони не лише Гетьмана, а й Генеральних Старшин, Полковників, Сотників і значних Козаків, а також і Духовних осіб; (чимало з тих «подорожуючих» ви­магали «незвичні подарунки, харчі, напої, підводи, супровід і охорону, а також підношення грішми»;

по-шосте, наводився порядок в зборі податків, де траплялося чимало «порушень і несправедливостей»;

по-сьоме, «силою цього Виборчого Акта ухвалюється, щоб столичне місто Русі, Київ, та інші міста України зберігали недоторка­ними й непорушними всі свої справедливо отримані закони та привілеї, й це мусить у відповідний час обов’язково підтверджуватися Гетьманською владою» [1, с 32-34].

«Пакти» підтверджені підписом Короля Швеції. Звернемо увагу на повний титул цієї вінценосної особи: «Ми, Карл ХП, з ласки Божої король шведів, готів і вандалів, великий князь Фінляндії, князь Сканії, Естонії, Лівонії, Карелії, Бремена, Вердена, Щеціна, Померанії, Кашубії та Вандалії, володар Ругії, пан Інгрії та Вісмарії, а також пфальцграф Рейну, Баварії, Юліака, Клівії, Князь Гїр і т.д., і т.д.». Цей титул ще раз засвідчує, що Швеція справді належала до наймогут-ніших європейських держав.

Нагадаємо й інші ключові моменти цього важливого правового акта: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування»; «Гетьманське самодержавство» мало бути обме­жене Генеральною радою, з якою гетьман мусив радитися «о всяких ділах публичних»; установлення суворого розмежування між держав­ним скарбом і сумами, які перебували в особистому розпорядженні гетьмана; здійснення ревізії захоплених старшиною земельних маєтків і скасування всіх тягарів, покладених на селянство; скасування нена­висних народові державних монополій, оренди й відкупів, ярмаркових податків й інших тягарів.

Як пересвідчуємося, ці державницькі тривоги, сумніви та вболівання розробників і укладачів Конституції співзвучні нинішнім суспільно-політичним реаліям. І в цьому певною мірою можна стверджувати, що правова традиція, закладена в Конституції Пилипа Орлика, справляє певний вплив на конституційні реалії сьогодення. Однак цей вплив своєрідний: його непросто збагнути і пояснити. Про безпосередню пряму дію не йдеться, що й зрозуміло: різні епохи, різні соціальні стани суспільства, різні сприйняття навколишнього світу та ін. І все-таки цей вплив простежується - вочевидь, на тонкому, мен­тальному рівні. Він привносить у суспільство живий козацький дух, який збуджує думку, налаштовує проти притлумленості та безправ’я більшості й злочинного свавілля меншості й спрямовує до пошуку ви­ходу із цього жалюгідного становища.

Якщо розглянути дві Конституції – Пилипа Орлика та сучасної незалежної України, зауважимо чимало моментів і колізій, однаково притаманних таким віддаленим у часі історичним доку­ментам. Це, наприклад, слабкий контроль за надходженнями та ви­датками скарбниці (бюджету), свавілля старшинських земельних магнатів (нинішніх олігархів), всепроникаюча корупція і т. п. Правникам все це може стати матеріалом для інтелектуальних роздумів, аналізу, узагальнень, що сприятиме напрацюванню належної юридичної бази, необхідної для утвердження демократичних засад у нашому суспільстві,

Однак звернемо увагу на ще одне важливе питання. Воно стосується правосвідомості населення. Глибше ознайомлення з Кон­ституцією Пилипа Орлика свідчить, що тоді правосвідомість населен­ня, передусім середньої верстви (рядових козаків, селян-продуцентів, міщан-ремісників) була значно вищою, ніж сучасних українців, котрі ще не оговталися від перебування під пресом московського тоталітарного режиму. Це пояснюється високим рівнем, як на той час, освіченістю українців і давніми (ще від княжої Руси-України) демо­кратичними традиціями. Таке умовне порівняння дає підставу вважа­ти, наскільки ще залишається низьким відповідно до сучасних потреб рівень правосвідомості наших громадян. За роки незалежності в Україні, на жаль, ще надто мало зроблено і робиться для правового виховання населення, формування його правосвідомості й «правового почуття» [5, с. 7–8].

На сьогодні – це одна з найбільших і найскладніших проблем національної ідеології. Йдеться про охоплення різноманітними фор­мами правового просвітництва всього суспільства, населення різних вікових груп, соціальних категорій, різних рівнів теоретичної підготовки. До цього процесу мали б бути максимально залучені теле­бачення, радіо, преса, науково-популярні видання та ін. Для його сти­мулювання необхідна ґрунтовна державна програма з відповідним фінансовим забезпеченням.

Лише за достатнього рівня правосвідомості населення можна серйозно розглядати питання про побудову громадянського суспільства, політико-правову доктрину побудови Української дер­жави і права [6], формування демократичних засад у сучасному державотворенні.

Висновки. Унікальність Конституції Пилипа Орлика, насампе­ред, - у її формальному відображенні історико-правового процесу в Україні поч. ХVІІІ ст. Український народ в умовах комплексної дії економічних, соціальних, культурних, геополітичних чинників підій­шов до потреби переходу від традиційного українського суспільства, яке ґрунтувалося на ототожненні владних відносин і відносин влас­ності, корпоративності й заздалегідь визначеного статусу членів суспільства, до прогресивнішої демократичної системи.

Відтак Конституція Пилипа Орлика відображає не лише спробу правової організації державної та правової традиції українського наро­ду, а й зміни владних відносин. Значення цього процесу стосовно інших народів у тому ж столітті узагальнено описав Т. Прейн, ствер­дивши, що «незалежність Америки, якщо її розглядати тільки як відокремлення від Англії, була б справою невеликого значення, якщо б вона не супроводжувалась революцією в принципах і практиці управління» [7, с 7]. Саме в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. -юридичні витоки багатьох явищ, зокрема сучасного суверенітету українського народу, розподілу влад, парламентаризму тощо. Тому звернення до історичного досвіду цього документа - це звернення до державних і правових ідей, які становлять історико-правову основу для загальнонаціональної ідеї політичного характеру, ідеї, що виражає саму суть духу українського народу.

–––––––––––

Слюсаренко А.Г. Історія української конституції / А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. – К.: Т-во «Знання України», 1993. – 192 с.

Лащенко Р. Лекції по історії українського права: у 2-х т. / Р. Ла-щенко. – Прага, 1923–1924. – Т. 1.– 257 с.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. / Д. Дорошенко. – К.: Глобус, 1991. – Т. 2. – 349 с.

Бисмарк О. Мысли и воспоминания: у 3-х т. / О. Бисмарк. – М: ОГИЗ-СОЦЭКГИЗ, 1940. – Т. 1. – 334 с.

Сокуренко В.Г. Правове почуття / В.Г. Сокуренко // Проблеми дер­жавотворення в Україні. Серія юридична. – 1994. – Вип. 31. – С. 7–10.

Див.: Костицький М.В. Політико-правова доктрина як основа побу­дови Української держави і права / М.В. Костицький // Проблеми державотво­рення в Україні. Серія юридична. – 1994. – Вип. 31. – С. 3–6.

Лофитский В.М. Основы конституционного строя США / В.М. Ло-фитский. – М.: Норма, 1998. – 272 с.

 

< Попередня   Наступна >