Головна Наукові статті Історія держави і права України ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В АВСТРО-УГОРСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В АВСТРО-УГОРСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Наукові статті - Історія держави і права України
209

В.Я Марковський

ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В АВСТРО-УГОРСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Проаналізовано нормативно-правові акти Австрії (з 1867 р. – Австро-Угорщини), що визначали правовий статус української мови на території Східної Галичини.

Ключові слова: державна мова, офіційна мова, урядова мова, краєва мова, право мови, Галицький крайовий сейм.

Постановка проблеми. Початок XIX ст. в українській історії відзначається тією особливістю, що саме в цей час відбувається інтен­сивний процес формування сучасної української нації. Він був тісно пов’язаний з боротьбою за рівноправність української мови в публіч­ному та приватному житті. Українські правники, які розглядали мовне питання у своїх дослідженнях, констатують, що впродовж кількох попередніх століть український народ був юридично позбавлений пра­ва на рідну мову.

Попри проголошену Габсбургами в 1849 р. рівноправність мов, в австрійській провінції Галичина та Володимирія з Великим Князівст­вом Краківським, починаючи з 1848 р., точилася постійна конкуренція між українцями та поляками за розширення прав вживання своєї мови у різних сферах публічного життя та органах влади. Ця конкуренція була відображенням гострої міжнаціональної боротьби українців та поляків за домінування в краї.

Актуальність завдання полягає у тому, щоб на підставі аналізу законодавчих та інших нормативних документів, архівних джерел, історико-правової та історичної літератури окреслити правовий статус української мови на землях Східної Галичини, визначити правові основи мовної політики, яку проводила влада на теренах Східної Галичини, проаналізувати зміст і значення нормативно-правових актів, якими ви­значався правовий статус української мови в Австро-Угорщині.

Стан дос

лідження. Існує значна кількість праць з цієї пробле­матики, датованих кінцем XIX – поч. XX ст. Їх авторами були юристи та політики, представники української та польської наукових шкіл, які на той час були співгромадянами однієї держави – Австро-Угорщини.

Про права українців щодо вживання рідної мови в органах держав­ного управління та судах Австро-Угорщини маємо чимало публікацій українських правників. З поміж них слід назвати розвідку К. Левицького [1], книгу В. Лукича (Володимира Левицького) та Ю. Семигинівського [2], М. Здерковського [3] та працю професора права С. Дністрянського [4].

Мовному питанню приділяли значну увагу польські юристи. Наприкінці ХІХ ст. були опубліковані монографії Є. Липницького та С. Старжинського [5].

Цінна інформація про наявні письмові джерела, зокрема норма­тивно-правові акти періоду Австрії та Австро-Угорщини та методику роботи з ними є в курсі лекцій з джерелознавства С.А. Макарчука [6].

Для з’ясування правового статусу української мови в Австро-Угорщині вагомим джерелом є протоколи засідань Галицького крайо­вого сейму у Львові та додатки до них із проектами нормативних актів. У них засвідчено хід дискусій щодо використання української мови на засіданнях сейму та в органах державного управління Галичини в з 1861 до 1918 р. [7].

У цьому контексті ряд фактологічних і методологічних поло­жень, що стосується зазначеної тематики відображено у статті В. Кульчицького та Л. Присташ [8], а також у статті Т. Андрусяка, який обґрунтовує тезу про те, що саме у ХІХ ст. відбувався процес форму­вання сучасної української нації [9].

Виклад основних положень. Природне право народу на вжи­вання своєї мови в публічному житті постає в той період, коли наро­джується сама нація. Воно асоціюється з фундаментальними правами людини, які набуваються з її народженням. Право націй буває різною мірою врегульоване державними законами, відповідно до рівня право­вого статусу тієї чи іншої нації у багатонаціональній державі. В такому значенні говоримо про т. зв. «права мови», про норми законів, що ви­значають межі правового статусу мови.

Відповідно до цього у законодавстві Австрії (згодом Австро-Угорщини) витворилася термінологія для визначення статусу, в якому існує «право мови» певної нації. Мова титульної нації в австрійському законодавстві, це - «мова державних законів, автентичного тексту законів»; «краєва мова» або «вживана в краю» - це мова національних меншин імперії; мова «урядова», «мова внутрішнього користування», «мова зовнішнього користування», «рідна мова», «матірна мова» - усе це поняття, що мали різний за сутністю політико-правовий зміст у нормативно-правових актах цієї держави.

Значного піднесення боротьба за права української мови набула в ході революційних подій 1848 р. Свідченням цього стала «Петиція зібрання львівських русинів під проводом Головної Руської Ради до цісаря» від 17 квітня 1848 р. де було викладено побажання щодо сут­тєвого розширення функцій української мови в публічному житті та освіті. Представники Головної Руської Ради зуміли донести необхідність забезпечення мовних прав українців до династії Габсбургів [10, с 25].

Виходячи з умов післяреволюційних подій, австрійський уряд цісарським патентом від 29 червня 1850 р. ухвалив «Крайову Консти­туцію» для Галичини, долучивши до неї «Крайову виборчу ордина­цію». На нашу думку, важливим є те, що у ст. 4 розділу І «Про Край» Краєвої Конституції було проголошено тезу подібну до проголошеної в ст. 5 Оломунецької Конституції Австрійської держави, а саме: «на­роди русинський (український. В.М), польський та інші етноси кори­стуються рівними правами, і кожна нація (етнос) має непорушне право плекати свою мову, свою народність, свою культуру» [11, с 54]. Отже, з погляду австрійського законодавства, визнавалося існування русько­го народу, який має свою мову, проголошувалася рівноправність поль­ського та українського народів. Отже, у 1850 р. польська та українська мови отримали статус «краєвих мов».

Підставою мовного законодавства Австро-Угорщини стала ст. 19 Конституції, прийнята 21 грудня 1867 р. Тут проголошувалося: «Всі наро­ди держави рівноправні й кожен нарід має непорушне право берегти й розвивати свою національність і мову. Держава визнає рівноправність усіх вживаних у краї мов у школі, уряді та приватному житті. В краях, де живе кілька народів, мають бути прилюдні установи навчання так уладжені, щоби кожен з тих народів одержав потрібні засоби для науки в своїй мові без силування до вивчення другої краєвої мови» [12, с 1].

Якщо проаналізувати тогочасне мовне законодавство, то можна стверджувати, що єдиною державною мовою до 1867 р. в цій державі була німецька як мова законів, зокрема, автентичного тексту держав­них законів, мова центральних органів державної влади і збройних сил, а також засідань Австрійського парламенту. С. Старжинський, описуючи дебати навколо питання про мову під час засідань парла­менту, зазначає: «До цього часу (1867 р. – В.М.) немає жодного закону про мову засідань парламенту на користь будь-якої мови, наприклад німецької, оскільки жоден з депутатів під час дебатів теперішніх цього не вимагав, оскільки відповідно до ст. 19 Конституції Австро-Угорщини кожен з членів парламенту має право виступати рідною мовою, чого однак не робить з огляду на мету засідання, жоден депу­тат» [5, с. 17]. Далі учений посилається на цісарський патент № 260 від 27 грудня 1852 р., яким було визначено, що «німецька мова є мовою оголошуваних законів у Віснику законів держави, німецький текст закону, який є виключно автентичним, і постановляє, що вказаний вісник виходить лише німецькою мовою, а переклад крайовими мова­ми має бути надрукований в крайових урядових вісниках» [5, с. 21].

З 1848 до 1918 р. Австрійська імперія видавала коштом держав­ної скарбниці урядові офіціози, які містили нормативно-правові акти держави, і виходили паралельно німецькою та регіональними, в т.ч. українською, мовами [13 с. 116–134].

Після прийняття Конституції 1867 р. в Австро-Угорщині були дві державні мови: в т. зв. Транслейтанії угорська, в Ціслейтанії – ні­мецька. У Галичині німецька була винятково мовою внутрішнього управління, державної прокуратури, пошти і телеграфів, залізниці, деяких фінансових установ та державних підприємств.

Як зазначає польський дослідник мовного законодавства Авст­ро-Угорщини та Другої Речіпосполитої Леон Зелєнєвський, в Австро-Угорщині, окрім державної мови, існували й інші мови, якими можна було послуговуватися в органах управління. Сфера вживання таких мов була обмежена певною територією держави, де ці мови викори­стовувалися місцевим населенням. Йдеться про рідну мову більшості місцевого населення певної території держави (територія Австро-Угорщини була поділена на королівства і герцогства). У нормативно-правових актах визначається, яка «мова вживана в краю» [14, с. 11].

Поміж «державною» і «вживаною в краю» мовою була т.зв. «краєва» мова, тобто «…мова, яка завдяки станові посідання й полі­тичній силі даної нації мала більше значення, ніж мова «вживана в краю» [15, с. 11]. Сфера її використання, на відміну від державної мо­ви, обмежувалася певною адміністративною територією, і була до­пущена до використання в окремих органах влади.

До 1860 р. лише незначні права були надані польській та русь­кій (українській) мовам. Свідченням цього служить розпорядження міністерства юстиції від 22 листопада 1852 р. № 16571 до апеляційних судів у Львові та Кракові. Воно дозволяло сторонам робити подання та заяви до суду різними мовами - німецькою, польською або руською. Протоколи допитів та покази свідків мали бути запротокольовані одні­єю з краєвих мов. У внутрішньому урядуванні та при обміні кореспон­денцією з іншими органами управління суди мали послуговуватися німецькою мовою. Вказівка містить кілька термінів, таких як «мова краєва» та «внутрішнє урядування», хоча й не пояснюється їх прак­тичне значення [16, с 44]. У цьому розпорядженні зазначалося, що подання, зроблені руською мовою, мають бути написані латинськими буквами. Але розпорядженням Міністерства юстиції від 21 квітня 1861 р. № 3297 президії апеляційного суду і державної прокуратури у Львові відмінялася вимога попереднього розпорядження, і від усіх органів влади Галичини й Буковини навпаки вимагалося приймати руські подання та заяви, написані кирилицею. Судові органи могли, хоч це й не вимагалося, використовувати кирилицю при складанні протоколів судових засідань і врученні ухвал чи рішень руською мо­вою сторонам. Австрійське Міністерство юстиції наказувало суддям та судовій адміністрації вивчити українську мову, хоча б настільки, щоб уміли нею читати [1, с 8].

Незважаючи на нібито чітку заборону вживання латинського алфавіту для написання українського тексту, крапку в цьому конфлікті (т.зв. азбучній війні) вдалося поставити лише у 1882 р. Того року Га­лицьке намісництво, листуючись з своїми мешканцями, вживало ла­тинський алфавіт. На скаргу українців Державний трибунал у Відні 25 квітня 1882 р. однозначно висловився, що дії намісництва грубо порушують ст. 19 Конституції від 21 грудня 1867 р.

Вказівка Міністерства юстиції Австрії від 28 січня 1856 р. № 1992 голові апеляційного суду у Львові вимагала, щоб у випадках, коли обвинувачений не володіє німецькою мовою, йому усно рідною мовою повторювали суть обвинувачення. Також було передбачено, що лише в окремих випадках можна складати протоколи свідчень іншою, крім німецької, мовою [16, с 22].

Найважливішими нормативно-правовими актами, що визначали правовий статус української мови в Австрії (згодом Австро-Угорщині), були розпорядження Міністерства юстиції від 9 липня 1860 р. № 10.340 головам апеляційних судів у Львові та Кракові, а також державної прокуратури у Львові та Кракові; розпорядження від 5 червня 1869 р. № 2354 міністрів внутрішніх справ, релігії і освіти, фінансів, сільського господарства та торгівлі, юстиції, міністерства оборони і громадської безпеки. Інші розпорядження, що адресувалися краєвим (апеляційним) судам у Львові та Кракові, як правило, розтлумачували положення зазначених нормативно-правових актів, вказували судам на неправильне їх застосування і, знову ж таки, роз’яснювали, як потріб­но розуміти певний параграф, статтю того чи іншого розпорядження. Обидва розпорядження були чинними на території Східної Галичини аж до 1924 р., тобто до того часу, поки Друга Річпосполита не прийня­ла власних законів про мову.

До 5 червня 1869 р., коли було прийняте розпорядження № 2354, поляки і українці мали одинакові права щодо вживання та використання своїх мов на теренах Східної Галичини. Такий порядок встановлювало розпорядження Міністерства юстиції від 9 липня 1860 р. № 10.340. Воно визначало, що в судовому окрузі Галичини та Буковини, який належить до Львівського апеляційного суду, польська і руська мови є «краєвими мовами», тобто мають рівнозначний правовий статус.

Наведемо основні положення цього розпорядження. У п. 1 ска­зано: «Щодо мови судочинства на території Королівства Галичини та Володимирії (включно з Буковиною), які відносяться до Львівського апеляційного суду, то польська та руська (українська. – В.М.) є краєвими мовами. Необхідно розрізняти: 1) службові відносини між суда­ми та іншими органами влади; 2) службові відносини судів зі сторона­ми та громадами.

Службові відносини між судами, відносини (службова кореспо­нденція. – В.М.) з іншими органами владами коронних країв Австрії і з центральними органами державної влади має відбуватися німецькою мовою» [16, с.52].

У п. 2 розпорядження зазначалося: «У службових відносинах судів зі сторонами необхідно дотримуватись непорушної засади (на території Львівського апеляційного округу): сторонам можна не тільки вносити свої подання, або заяви до судів краєвою мовою чи німець­кою, а й органи судової влади зобов’язані в службових зносинах вико­ристовувати, усно чи письмово, під час судового процесу, зрозумілу для сторони мову». Для цього в розпорядженні були зазначені вимоги, які повинні виконуватися беззаперечно:

а) на території коронного краю Галичини, яка належить до Львівського апеляційного суду, фізичні та юридичні особи можуть послуговуватися мовою німецькою, польською або руською; так само адвокати сторін можуть послуговуватись мовою, рідною для свого підзахисного, під час внесення заяв та подань до судів; б) протоколи з усних заяв сторін, як і протоколи заслуховування сторін, свідків та експертів на судових засіданнях (або під час судо­вого процесу), необхідно записувати відповідно до територіальної приналежності округу і залежно від того, яка мова є рідною для зацікавленої сторони; в) у відповідях для сторін (відповідно до територіальної приналежності округу) суд використовує ту з трьох згаданих мов, якою було внесено подання чи усну заяву, або ту мо­ву, якою було складено протокол; ця норма є обов’язковою для судів Галичини щодо всіх відповідей сторонам, рішень, ухвал, повідомлень, відозв та доручень; г) під час судових процесів у справах позовного та непозовного провадження, в яких бере участь кілька сторін, сторонам та їх адвокатам можна використовувати одну з трьох мов (в Краківському апеляційному суді польську або німецьку мови; у Львівському апеляційному суді - німецьку, поль­ську або українську), залежно від того, яка мова є рідною для сто­рони, яку захищають, обґрунтоване судове рішення потрібно скла­дати тією мовою, якою було внесено перше подання, скарга чи зая­ва до суду; якщо в суді першої інстанції провадження відбувалося не тільки німецькою, й іншою мовою, то обґрунтовані судові рішення вищих судових інстанцій потрібно оформляти також тією мовою, якою велося провадження у суді першої інстанції; ґ) постановлення та оголошення вироку у кримінальних справах та його зміст (відповідно до територіальної приналежності округу) відбувається тією мовою, яка є рідною для підсудного; якщо підсудний не знає жодної з вищезазначених трьох мов, зміст вироку складається німе­цькою мовою, а для підсудного суд запрошує перекладача, який перекладає обвинуваченому зміст вироку» [16, с 53-57].

Далі у розпорядженні наголошувалося, що усі зазначені поло­ження стосуються як юридичних, так і фізичних осіб. Про це розпо­рядження повідомлено суди, адвокатів та нотаріусів, які належать до вищого суду краєвого у Львові, також їх попереджено про відповіда­льність за невиконання цих приписів. Цей нормативно-правовий акт роз’яснив, що слід розуміти під терміном «внутрішнє діловодство судів». Малися на увазі службові відносини судів між собою, а також з іншими органами влади й відносини з іншими адміністративними оди­ницями Австрії. Внутрішнє діловодство (або за тодішньою термінологією «внутрішня служба» чи «службове урядування») здійснювалося німецькою мовою.

Від внутрішнього управління слід відрізняти службові зносини судів зі сторонами та громадами. Детальний коментар щодо різниці між внутрішнім та зовнішнім урядуванням дав професор права С. Дні­стрянський: «Мова внутрішнього діловодства урядового ділиться на внутрішню мову урядову в тіснішому розумінні й урядову мову в переписці з органами влади та адміністраціями. Внутрішня мова урядова, в тіснішому розумінні, це є мова, якою послуговується адміністрація в такому обсязі, що є виключно призначена для внутрішнього вжитку окремої установи. Усі справи, що не належать до виключного використання адміністрації й не є предметом пере­писки з іншими органами влади, становлять предмет зовнішнього урядування, де адміністрація окремо взятої установи входить у зно­сини з третіми особами» [4, с. 19].

Розпорядження Міністерства юстиції від 26 серпня 1860 р. № 12.299 і № 12.589 до президії апеляційного суду Львова про усунен­ня усіляких можливих сумнівів щодо допустимості вживання краєвих мов при веденні книг публічних (книги реєстрації права осіб на будь-яку власність). У ньому було роз’яснено, як слід розуміти розпоряд­ження Міністерства юстиції № 10.340 від 9 липня 1860 р.: «При ве­денні книг публічних необхідно дотримуватись засади, що рішення в справах про реєстрацію права власності, а також реєстрацію в книгах публічних потрібно виготовити в тій мові краєвій, в якій була внесена заява про реєстрацію» [16, с. 59].

Спільне розпорядження міністерств від 5 червня 1869 р. № 2354 дало роз’яснення стосовно «мови урядової» органів державного управління та судів в Королівстві Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським, в службі внутрішній і у листуваннях з інши­ми органами влади. Наведемо ст. 1 цього розпорядження, у перекладі Костя Левицького: «Цісарські коронні органи державної влади, що підлягають міністерствам внутрішніх справ, фінансів, торгівлі і сільсь­кого господарства, як також оборони краєвої і громадської безпеки, далі краєва шкільна рада і ц.к. суди будуть вживати мови польської, як в службі внутрішній, так і в листуванні з органами невійськовими, ор­ганами влади та судами в краю» [1, с. 11]. Відповідно до цього розпо­рядження польська мова стала урядовою мовою в Галичині та значною мірою зайняла місце німецької мови у внутрішньому урядуванні (мова внутрішньої документації) та відносинах між органами державної влади,. тобто, послуговуючись сучасною термінологією, польська мова завдяки цьому нормативно-правовому акту стала офіційною, або дру­гою державною мовою в Галичині, а українська мова залишилась «мо­вою краєвою», тобто мовою, яка є рідною для частини місцевого насе­лення окремої території краю, в даному випадку Східної Галичини.

Хоча у ст. 5 цього розпорядження зазначалося, що «вимоги що­до службових відносин судів зі сторонами, неурядовими організація­ми, корпораціями і громадами, не порушуються цим розпоряджен­ням», польська національна еліта, отримавши в Галичині для своєї мо­ви правовий статус «урядової», почала витісняти українську мову з судів та інших органів державної влади. Така акція проводилася поля­ками через нечіткі приписи нормативно-правових актів, що стосували­ся правового статусу української мови. З однієї сторони, йшлося про тенденційну інтерпретацію та розширення поняття «внутрішнього діловодства», а з іншої - відбувалося звуження сфери зовнішніх зно­син, тобто діловодства урядового зі сторонами, де найбільше дозволя­лося вживати «краєвої мови». Також польськими суддями часто обме­жувалося вживання української мови в письмі у зносинах зі сторонами ще й тим, що вони лише в разі чіткої вимоги сторони української наці­ональності використовували українську мову в судовому процесі. Та­ким чином вживання української мови в судовому процесі ставилося суддями-поляками в залежність від національної свідомості та наполе­гливості українських фізичних та юридичних осіб.

Один з українських правників того часу, який досліджував мов­не законодавство Австро-Угорщини, М. Здерковський так прокомен­тував цю ситуацію: «Здійснюється це планово за допомогою тенден­ційної інтерпретації постанов законних щодо вживання мов краєвих у зносинах зі сторонами. Задля цих стремлінь дійшло до того, що в цілій Східній Галичині всі протоколи судових засідань в кримінальних та цивільних справах, наказного та позовного провадження, списуються зі сторонами української національності виключно в мові польській, оскільки відповідно до такої хибної інтерпретації, протоколи засі­дань - це є акти внутрішнього діловодства урядового» [3, с 31].

Необхідно відзначити, що у проектах законів, підготовлених польською більшістю Галицького крайового Сейму і спрямованих на застосування мов у судах та інших органах державної влади, поданих на затвердження до цісаря, принциповим було визначення польської мови як урядової, тобто офіційної мови усіх органів державної влади Галичини. У цих проектах українську мову можна було застосовувати лише для звернень до різних органів влади, в заявах та поданнях, а органи влади мали давати відповіді тією ж мовою [21]. Отже, розпо­рядження від 5 червня 1869 р. № 2354 було ініційоване польською більшістю Галицького крайового сейму. У ньому враховувалися майже всі положення статей, запропонованих цісареві на підпис.

Незадовго після оприлюднення розпорядження про запровад­ження польської мови як урядові у Галичині Міністерство юстиції ого­лосило нове розпорядження від 11 серпня 1869 р. № 9973 стосовно виконання вимог цього ж таки розпорядження від 5 червня 1869 р. Зокрема, акцентувалася увага вищого апеляційного суду у Львові на деяких вимогах щодо забезпечення прав української мови, а саме: а) назви судових установ та надписи в приміщеннях адміністративних будинків суду, на території юрисдикції якого мешкають українці, ма­ють бути, окрім німецької і польської, також українською мовою; б) на подання та заяви, внесені українською мовою, мають бути рішення і ухвали, підготовлені тією ж мовою; в) документи про державну реєст­рацію права власності на землю виготовляються мовою, якою була внесена заява про таку реєстрацію; крім того, записи в книгах про реєстрацію права власності теж записуються мовою, якою внесена зая­ва про реєстрацію права власності.

Далі розпорядження дублювало вимоги зазначеного вище роз­порядження від 9 липня 1860 р., що стосувалися прав українців на ви­користання рідної мови під час провадження у цивільних та кримі­нальних справах [1, с. 14].

Подібним до вищенаведеного є розпорядження Мін’юсту від 4 березня 1873 р. № 2520 для судів Галичини, щоб суворо дотримува­лись розпорядження № 2354 від 5 червня 1869 року та розпорядження Мін’юсту від 9 липня 1860 р. № 10.340.

Яскравим свідченням недостатнього рівня юридичної техніки нормативно-правових актів Австро-Угорщини та устремління поляків до розширення прав польської урядової мови в Східній Галичині, а з іншої сторони – до скорочення мовних прав, наданих українцям, слу­гує розпорядження Міністерства юстиції від 9 червня 1891 р. № 6033, оголошене в огляді президії вищого суду апеляційного у Львові від 23 червня того ж року №4984 щодо реєстру в книгах ґрунтових (книги про реєстрацію права власності на землю. – В.М.) [17, с. 73]. У цьому розпорядженні висловлена незгода з чинною тоді практикою в судах Львівського апеляційного округу, що записи до книг ґрунтових вва­жаються внутрішнім урядуванням, і виконують їх завжди лише польською мовою, навіть тоді, коли заяви про реєстрацію подаються украї­нською. Аргументуючи неправильність такого стану справ, міністерс­тво посилалося на розпорядження від 26 серпня 1860 р. № 12.299 та № 12.589, де чітко зазначалося, як мають готуватися довідки про ре­єстрацію та записи до книг державного реєстру тією мовою, якою вне­сена заява про здійснення реєстрації права власності до відповідного органу. Також Мін’юст розтлумачив, що вказане розпорядження було видане після прийняття Основного Закону від 21 грудня 1867 р., який визнав рівноправність усіх краєвих мов, тому розпорядження від 5 червня 1869 р., яке хоч і надало польській мові статус урядової, жод­них обмежень прав української мови на меті не мало.

У розпорядженні від 9 червня 1891 р. № 6033 констатується, що на практиці існує обмеження постанов, що забезпечували функціону­вання української мови тоді, коли німецька мова в Галичині мала ста­тус єдиної урядової мови.

Далі Міністерство юстиції зробило висновок, що книги ґрунтові вважаються призначеними для публічності (так би мовити, зовніш­ніх службових відносин судів зі сторонами), і не вважаються внут­рішньою документацією, відповідно до наведених нормативно-пра­вових актів [1, с 17].

Враховуючи реалії використання української мови в Східній Галичині наприкінці XIX - на поч. XX ст., українські юристи того часу пропонували українцям правові способи захисту своїх мовних прав. Наприклад, Ф. Евин коментуючи вимоги нормативно-правових актів, подав взірець скарги, яку можна було подавати до Львівського апеля­ційного суду в разі «не шанування прав української мови». На його думку, в такій скарзі слід посилатися на ст. 19 Конституції Австро-Угорщини, на розпорядження Міністерства юстиції від 9 липня 1860 р. та спільне розпорядження міністерств від 5 червня 1869 р. Далі він перечислив випадки, коли такі скарги можна вносити до суду. У разі, коли скарга до апеляційного суду була безуспішною, її можна було вносити безпосередньо до Міністерства юстиції у Відні [12, с 3-5].

В. Бачинський знайомив читачів у спеціально виданій брошурі з правами, що їх мав українець, щоб послуговуватися рідною мовою в судах Східної Галичини та інших органах влади. Водночас давалися поради, як треба поводитися українцеві, коли порушувалися його пра­ва стосовно рідної мови [22].

Висновки. Починаючи з 1849 р., в конституційних актах Авст­рії проголошувалася формальна рівноправність усіх народів, які проживали під владою Габсбургів, також право кожного народу вільно розвивати свою мову та культуру. У 1850 р., коли було ухвалено край­ову Конституцію для Галичини, офіційно визнано існування руського (тобто українського) народу, який має власну мову; проголошено рів­ноправність польського та українського народів; польська та українсь­ка мови отримали рівнозначний статус «краєвих мов». Для українців це стало певною гарантією національної рівноправності в Галичині, адже протягом ХІХ ст. поляки намагалися не визнавати українців ок­ремим народом та відкидали можливість існування і самостійного роз­витку української мови.

Підставою мовного законодавства Австро-Угорщини стала ст. 19 Конституції від 21 грудня 1867 р., у якій було задекларовано право кожного народу берегти і розвивати свою національність і мову. Відтак, українською мовою можна було звертатися на теренах Східної Галичини в будь-якій справі до кожної адміністрації, державних чи самоврядних органів управління, до фінансових, податкових, залізнич­них і поштових установ, прокуратури, шкільної влади та жандармерії. Ця норма Конституції давала право будь-якому громадянинові зверта­тися до суду з приводу порушення його мовних прав. Враховуючи су­дову практику, українські правники ХІХ – поч. ХХ ст. пропонували українцям посилатись саме на це положення Основного Закону у тих випадках, коли в суді чи інших органах державної влади були поруше­ні їх мовні права.

Можна було виголошувати промови українською мовою і в Ав­стрійському парламенті, хоч робилося це, як пише Р. Домбчевський, «звичайно для політичної демонстрації». Вісник Державних законів вміщував, окрім німецького автентичного тексту, й урядові переклади законів українською мовою.

Окрім Основного Закону, мовне законодавство в Австрії (з 1867 р. – Австро-Угорщини) регулювалося розпорядженнями мініс­терств. Відповідно до них написи на державних установах, судах, залі­зничних і поштових адміністративних будинках Східної Галичини (крім військових) мали бути також українською мовою. Відповіді на українські заяви зазначені установи повинні були видавати українсь­кою мовою. Адресувати листи можна було українською мовою лише тоді, коли вони не виходили за межі української мовної території.

У судах і прокуратурі Східної Галичини діяла засада, за якою в усіх випадках, де органи державної влади, суди вступали у зносини з неурядовими організаціями (органами самоврядування, громадськими об’єднаннями, організаціями, релігійними установами, товариствами чи підприємствами та зацікавленими особами), мала вживатися од­на з мов краєвих - польська, німецька або українська, саме та, яка є рідною для зацікавленої сторони. Таким чином, державні органи управління зі стороною українською були зобов’язані вживати українську мову, приймати заяви та подання українською мовою, а також вручати стороні української національності свої рішення та ухвали рідною мовою. У цьому мала полягати рівноправність україн­ської мови, як «мови краєвої».

Ініціювавши прийняття спільного розпорядження міністерств Австро-Угорщини від 5 червня 1869 р., польська національна еліта отримала в Галичині для своєї мови правовий статус «урядової». Саме з того часу поляки розпочали активнішу боротьбу за витіснення украї­нської мови, яка залишилася в статусі «краєвої мови», з судів та інших органів державної влади.

У статті вдалося лише торкнутися питання про боротьбу за пра­вовий статус української мови в Галицькому крайовому сеймі. Однак, зважаючи на рамки окремої публікації, не вдалося повністю висвітли­ти всі аргументи, якими послуговувалися польські та українські депу­тати сейму у відстоюванні своїх позицій щодо застосування польської та української мови в засіданнях сейму та законотворчій роботі. Вида­ється перспективним опрацювання зазначеної проблематики ще й то­му, що фактично позиції польських та українських депутатів цього парламенту віддзеркалюють суспільно-політичні погляди польських і українських політиків і науковців Австро-Угорщини та Другої Речіпо-сполитої в питанні про статус української мови. Протоколи засідань Галицького крайового сейму та додатки до них із проектами законів дають змогу вирішити зазначене завдання та розширити джерельну базу дослідження про правовий статус української мови у Східній Галичині в період з 1861 до 1918 рр.

–––––––––––

Левицький К. Про права рускої мови / К. Левицький. – Львів: дру­карня НТШ, 1896. – 33 с.

Лукич В. Руський правотар домовий / В. Лукич, Ю. Семигинівський. – Львів, 1885. – 432 с.

Здерковський М. Права рускої мови в ц.к. судах та державних проку-раторіях / М. Здерковський. – Львів, 1909. – 41 с.

Дністрянський С. Права руської мови у Львівському університеті / С. Дністрянський. – Варшава, 1905. – 38 с.

Lipnicki E. Kwestya jezykova w Austryi. – Warszawa, 1883. – 435 с.

Starzynski St. Sprava jezyka panstwowego w Austryi. – Lwow, 1884. – 105 с.

Wojtkowski A. Walka o jezyk. – Lwow, 1927. – 35 с.

Макарчук С.А. Писемні джерела з історії України / С.А. Макарчук. – Львів, 1999. – 352 с.

Sprawozdaniа stenograficzne z posiedzen Sejmu Krajowego Galicyjskiego we Lwowe. – Lwow, 1861. – 541 с.

Кульчицький В. Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині / В. Кульчицький, Л. Присташ // Вісник ЛНУ. Серія юридична. – 2002. – Вип. 37. – С. 116–120.

Мацькевич М. Мова як чинник національного відродження / М. Маць-кевич // Право України. – 2000. – № 5. – С. 97–100.

Андрусяк Т. Особливості розвитку української правової думки в Галичині в 19 столітті / Т. Андрусяк // Вісник ЛНУ. Серія юридична. – 2001. – Вип. 36. – С. 151–156.

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848– 1914 рр. / К. Левицький. – Львів, 1926. – С. 25.

Петрів Р. Австрійські, Австро-Угорські, і Галицькі Конституції (кі­нець ХVIII–ХІХ ст.ст.). – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2005. – 80 с.

Евин Ф. Правотар. Збірник обов’язуючих цивільних і карних зако­нів та приписів про права рускої мови враз з взірцями судових подань, скарг, внесень, жалоб, грамот, векселів і подань у справах адміністративних з припи­сами про штемпелеві, вписові і переносні належності / Ф. Евин. – Жовква: друкарня ОО. Василіан, 1909. – 936 c.

Українська преса в Україні та світі XIX–XX ст. Історико-бібліографічне дослідження. – Т. 1: 1812–1890 рр. / НАН України; Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; Галушко М.В., Романюк М.М., Сніцарчук Л.В. – Львів: Оріяна-Нова, 2007. – С. 116–134.

Zieleniewski L. Ustawodawstwo jezykowe Rzeczypospolitej Polskiej. – Warszawa, 1930. – 204 s.

Домбчевський Р. За право мови / Р. Домбчевський. – Львів: Діло, 1934. – 88 с.

Pieracki J. Kwestya jenzykowa w sadach i prokuratoryach Wschodnio-Galicyjskich. – Lwow: Polonia, 1911. – 177 s.

Гловацький І. Права української мови у кримінальному судочинстві Другої Речіпосполитої / І. Гловацький // Вісник ЛНУ. Серія юридична. – 2002. – Вип. 37. – С. 116–120.

Alegata do Sprawozdan stenograficznych z drugiej sesyi Sejmu Galicyjskiego w roku 1868. – Lwow. – S. 9. – S. 848.

Бачинський В. Боронім прав руської мови в судах / В. Бачинський. – Львів, 1909. – 15 с.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук