Наукові статті Історія держави і права України СОЦІОКУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ І МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВСОЦІОКУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ І МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВ
| Наукові статті - Історія держави і права України |
С.Д. Сворак
СОЦІОКУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ І МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВ
Висвітлюються історико-правові аспекти соціальної самоорганізації давніх слов’ян, які започаткували народовладну традицію державотворення.
Ключові слова: віче, Київська Русь, народовладдя, державний устрій, територіальна громада.
Постановка проблеми. Нагальна потреба дослідження соціокультурних чинників становлення Києворуської і Московської держав зумовлюється тим, що у російській історіографії, політології та правознавстві вивчення процесів державотворення на ранніх стадіях відбувається у межах концепції, яку у свій час розробили С. Мілюков та його послідовники. Її сутність полягає в тому, що генеза Московської державності починається з Київської Русі. Парадигмою цієї концепції, згідно з висновками Д. Дорошенка, є «генеалогічна ідея московської династії», за якою «в поняттях російської історіографії ще в половині 18-го віку утвердилось представлення одної «руської» держави, що, зачавшись, мовляв у Києві, потім продовжувала неперервно своє існування під владою одної династії, тільки міняючи місце осідку столицю: спочатку Київ, потім Володимир, далі Москву, нарешті Петербург… Московські князі, походячи з Рюрікового дому, що панував колись у Києві, вважали себе прямими спадкоємцями київських князів» [1, c. 168]. Таким чином, російська історіографія привласнила собі не лише частку української національної історії, культури, державного устрою і права, але й історичну пам’ять.
Генеалогічно національна самосвідомість українського народу тісно пов’язана з історією держави Київська Русь, її народовладною культурою. Власне кажучи, без історичної пам’яті не може розвиватися національна свідомість. У національній свідомості українського народу Київська Русь, її державна правова куль
Стан дослідження. Філософсько-правова та політична активність сучасних російських дослідників історії Київської Русі спрямована на те, щоб її приписати до культурного спадку Російської держави. В термінології одного з російських дослідників Київської Русі О.Полякова «поняття «руська», або «російська цивілізація», можна сказати, стало вже звичним» [2, c. 72]. Зрозуміло, що такі уявлення про цивілізаційний розвиток Московської держави і права стають теоретичною основою формування великоросійської державницької ідеології та російської національної самосвідомості. Як і класичні історичні висновки М.М. Карамзіна, В.О. Ключевського, С.Ф. Платонова та інших про спорідненість Києворуської і Московської державно-правової культури, позиції сучасних російських дослідників не сягають углиб, коли ототожнюються поняття «руський» і «російський».
Для спростування цих політизованих уявлень історії держави і права українського і російського народів слід звернутися до того принципу соціальної самоорганізації сільських і міських поселень південно-східної і південної частини руських земель та північно-східних і північних, в межах яких утворилася Московська держава. Саме відмінності соціальної самоорганізації між цими землями-полісами багато в чому зумовлюють й відмінності подальшої історії формування державного і правового устрою Київської Русі та Московської держави.
Виходячи з цих положень, маємо на меті висвітлити деякі історико-правові аспекти соціальної самоорганізації давніх слов’ян, які започаткували народовладну культурну традицію державотворення. У цьому плані предметом нашого дослідження є відмінність територіально-громадського устрою південних і південно-східних руських земель від общинного північних і північно-східних земель.
Виклад основних положень. Особливість історичного процесу, пов’язаного з переходом давніх слов’ян від родоплемінної самоорганізації до територіальної, полягає в тому, що територіальна громада і територіальна община стали визначальними чинниками становлення двох різних типів державного устрою. Політичне значення громади і общини у формуванні владних інституцій не рівноцінне. На перший погляд, маємо нібито рівнозначні соціальні форми самоорганізації. Однак, сучасна наука розрізняє соціальні типи самоорганізації, відповідно визначаючи індивідуалістську та комуналістську. А. Веллнер виокремлює комуналістський тип самоорганізації людей й акцентує на тому, що російською мовою цей феномен позначається терміном «община». Це сприяє відчуженню особи та погли-нання її духом общини [3, c. 11]. Розуміння природи громади як соціального типу самоорганізації людей знаходимо у давньоіндійській філософії – локаята, де «виразно виявляється тенденція до вирізнення специфічного та індивідуального у світі». Зауважимо, що назва «локаята» походить від «лок» – світ у значенні «люди», «громада» [4, c. 81].
Громадська самоорганізація давніх слов’ян південних і південно-східних земель обумовила об’єктивну незалежність сім’ї, індивіда у межах колективу. Всі без винятку сім’ї, індивіди були рівними та рівноправними, вони продукували свої індивідуальні виробничі й соціокультурні здібності. Ця обставина специфічним чином детермінує особливості соціальних відносин у межах громади. Тут вже зникає визначальна роль соціальних норм племінної організації, оскільки економічна структура сімей та їх членів, рівень розвитку їх продуктивних сил досягли такого ступеня завершеності і повноти, що забезпечує їм відтепер самодостатність і відносну незалежність. Безумовно, кожен індивід, що входить до громади, є співучасником сімейного господарювання і має певні професійні здібності, вміння створювати матеріальні цінності, які визначають добробут сім’ї. Інтегративним моментом сільської територіальної громади давньоруських земельполісів був сільський спосіб соціокультурної і політичної життєдіяльності. Продуктивною силою виступає не окрема сім’я чи сільська громада, а політично об’єднані групи сіл і міст навколо єдиного центру. Міські жителі на Русі, за дослідженнями Б. Грекова, Б. Рибакова, М. Тихомирова, П. Толочка та інших істориків та археологів, «були самостійною, соціально організованою військово-політичною і суспільною силою» [5, c. 32]. Зауважимо, що містом Б. Греков називав населений пункт, в якому «зосереджене промислове і торгівельне населення, тією чи іншою мірою відірване від землеробства» [6, c. 98].
Розвиток ремісничих продуктивних сил, землеробства і тваринництва, товарно-грошових відносин зумовлював створення централізованих ринків. На їх основі утворювалися стійкі військово-охоронні формування. Замість племінної замкненості та автономних територіальних громад, які існували за рахунок продуктів власного виробництва, прийшов розширений і поглиблений зв’язок та тісніша залежність сільського і міського населення. Саме давньоруські міста консолідували сільські громади у землі-поліси; роздріблені волості, громади, які були слабо пов’язані між собою, стали тісно пов’язаними між собою та з містом-центром. Г.Чайльд у науковій праці «Прогрес і археологія» довів, що процес взаємного обміну продуктами життєдіяльності різних соціально-територіальних груп з плином часу швидко розширювався й поглиблювався. Приміром, він пише, що у верхньому палеоліті обмін між соціальними групами здійснювався в радіусі 800 км, в часи виникнення перших цивілізацій, 2 тис. років до н.е., він поширювався вже на 8 тис. км, а з 750 років н.е. він охопив Азію, Європу і Африку [7, c. 70].
Розвиток ремісництва і сільського господарства давніх слов’ян та розширення товарного обміну вимагали виходу за межі окремих територіальних громад і навіть за межі руських земель. Водночас, як зазначає С. Артановський, «до числа загальних тенденцій світового розвитку, що прокладають собі шлях крізь усі злигодні далі, належить зростання культурних контактів у ході історії. Відбувається як розширення географічної сфери міжнародних контактів, так і збільшення їх інтенсивності. Історія культурних контактів характеризується все зростаючим переходом від ізольованості до все більш багатосторонніх зв’язків, від локальних зносин зі своїми безпосередніми сусідами по території до більш широкого спілкування і, нарешті, до міжнародних зв’язків» [8, c. 103]. Це засвідчує й історія міжнародних відносин давніх русів. Так, Д. Лихачов на основі аналізу літописних джерел дійшов висновку, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав велику шану від цісаря. У «Повісті минулих літ» знаходимо дату, коли Аскольд і Дір ходили з військом до Царгорода [9, c. 19]. Зауважимо, що на той час формування великих держав відбувалося переважно за рахунок завоювань, тобто державні об’єднання земель здійснювалися зовнішніми військовими силами. Це однаковою мірою стосується як формування Київської Русі, так і її зовнішньої політики. Завдяки військовій силі тодішні держави утверджували свою легітимність у геополітичному просторі та сприятливі умови для торгівлі.
Мотивом розвитку військових формувань, які були на службі купецьких надетнічних корпорацій у великих містах давньої Русі, були безпосередньо не державотворчі справи, а зиск. Потреби об’єднання руських земель-полісів навколо центру полян – Києва на першому етапі штучно підтримували й культивували у вигідному для зміцнення торгово-економічного простору й сприятливому для купецької верстви напрямку. Відбувалася інтеграція тих давньоруських земель-полісів, які найбільшою мірою впливали на стабілізацію торговельного шляху «з варяг до Візантії». Це давало можливість мешканцям земель усвідомити не лише присутність варязьких дружин на своїй території, а й свою захищеність від кочових племен зі степового краю. За таких умов князь і дружина мали зиск як від купецьких корпорацій, так і від жителів земель-полісів, які давали згоду платити данину за охорону руських земель. Отже, суспільне й державне культивування ситуації, що склалася після походу Олега до Візантії у 907 р., вирішальним чином сформувало статус варязького чинника у державній структурі Київської Русі. За умов, коли чільним фактором утвердження Київської Русі в геополітичному просторі стала варязька дружина з її князем, які були на службі купецьких корпорацій, торговельно-економічна й охоронна залежність інших земель-полісів була вирішальним засобом формування єдиного військово-політичного простору під зверхністю Києва.
Київська держава того часу застосовувала традиційні, вивірені історичною практикою засоби політичного регулювання взаємовідносин між варягами та народовладними інституціями руських земель-полісів, зокрема, укладання угод («рядів») між вічем і князем. Тут маємо справу з традиційним для давніх русів політичним механізмом укладання угод, які передбачали, що князь з дружиною будуть охороняти не лише торговельні шляхи й товари купців, а й всі Руські землі, а мешканці будуть сплачувати данину князю. Це означало, що від князя з дружиною віче вимагало захисту руських земель та підтримки внутрішнього порядку там, де місцеві органи влади не в змозі його належно забезпечити. Військово-політичні відносини мешканці центральних міст руських земель-полісів здійснювали не безпосередньо як особистості, а як делеговані вічу, яке мало певну форму колективності.
Держава Київська Русь виникала як історична необхідність. Диференціація форм господарської та військово-політичної діяльності, стихійний поділ праці та її усуспільнення набули свого виразу і закріплення у військово-політичному союзі, спочатку різних територіальних громад давньоруських земель-полісів у формі десяцьких, соцьких і тисяцьких, що виникали на першій стадії державотворення та об’єднання цих земель у військово-політичний союз з центром Полянської землі і укладанням угоди її віча з варязькою дружиною, яку представляв її князь. Тут проявилася одна з найістотніших для того часу тенденцій державотворення – самоорганізація народу та формування військово-охоронної служби, яка дістала від нього своє особливе поле діяльності.
Політичний зв’язок між виробниками товарів, призначених на обмін і реалізовуваних на ринку та купцями, сприяло саме централізованому інституту держави в особі князя з дружиною. Зовнішньополітичний зв’язок цих спільнот проявився у тому, що без військової сили тогочасні держави не визнавали легітимність купців. Києворуська держава трималася на спільності інтересів князя з дружиною, купецьких асоціацій та виробників товарів, які йшли на міжнародний ринок, і насамкінець, споживачів іноземних товарів. Суспільно-політичні цілі, які реалізовувала держава, мали визначатися інтересами і потребами найактивнішої частини суспільства. Подальший розвиток суспільної структури земель-полісів, які об’єдналися у військово-політичний союз Київська Русь за умов, коли вирішальну роль у формуванні влади відігравало віче Києва, а не інших центрів, які мали свій політичний й економічний досвід, стало фактором ускладнення формування централізованих інститутів влади.
Водночас військово-охоронна спеціалізація діяльності князя і його дружини здійснювалася у межах Руських земель як насильницьким методом примусу, так і угоди. Окремі сторони і форми адміністративної діяльності князя у рамках головної військово-охоронної тенденції проявлялися у різних землях-полісах неоднозначно. Так, приміром, окремі землі-поліси формували свої військові підрозділи. Н. Полонська-Василенко зазначала, що «земське військо, головно із смердів, почасти призначувалося Вічем, почасти – добровільців, що йшли з власною зброєю, на власних конях… Брак субординації, спільного командування часто спричиняють до великих невдач і року 1187 Ярослав Чернігівський під час спільного походу на половців повернувся додому» [10, c. 219].
Слід відзначити, що варяги, яких віча руських міст-центрів запрошували до себе на службу, формували свою свідомість і світогляд у межах своєї політичної системи. Остання, за висновком В. Вернадського, на відміну від Заходу, залишалася демократичною. «Селяни в Скандинавії залишалися вільними в цей період і протягом всього середньовіччя. Політично, знов ж на відміну від Заходу, особливою значимістю виділялися збори вільних людей, виконуючи адміністративну і судову роль в скандинавських країнах, крайньою мірою до двадцятого віку» [11, c. 354]. Варяги, в межах свого політичного досвіду, не мали нічого спільного з монархічним державним устроєм. Це означає, що між представниками військово-охоронних служб Київської Русі, які підпорядковувалися вічу, та найманцями-варягами не виникали конфлікти між представниками як двох політичних культур. У спорідненості політичних культур варягів та давніх русів слід вбачати сам факт найму варязьких воїнів київськими князями. В. Вернадський писав, що «князь Ігор наймав варягів, щоб посилити свою армію у війні з Візантією… Володимир використовував варягів у боротьбі проти Ярослава, а пізніше надав на певний період частину з них у розпорядження візантійського імператора» [11, c. 355]. Варяги, будучи на службі у князів Київської Русі в період формування її державності, цілком поділяли традиційно народовладні культурні здобутки слов’ян і забезпечували необхідні умови для збереження вічевого устрою.
Важливою особливістю становлення звичаєвого давньоруського права є його тісний зв’язок з нормами життєдіяльності сільських громад. Сільськогосподарська діяльність дуже тісно пов’язана з природними змінами. Певне усвідомлення порядку змін у природі висуває необхідність пристосування виробничого й побутового життя сільських громад. Приватне життя сімей стало панівним у сільській громаді. Право сім’ї на власність, конкуренція і вільне господарювання на тлі відсутності антагоністичних суперечностей було тією об’єктивною передумовою, яка породжувала народовладну культурну державницьку традицію. Якщо в західноєвропейському світі у середні віки панував дух Римської імперії з її історичним заповітом широкого і повного підкорення народів державному порядку, як зазначає О. Уайтхед, то у межах давньослов’янських етнічних груп народовладна традиція ранньодержавних утворень залишалася без істотних змін [12, c. 420].
Індивідуалізм і початкова стадія конкуренції у творенні сімейного добробуту ранніх слов’ян стали основою тих політичних відносин, які розвинулися у вічевий державний устрій. Ще Гегель визначав сім’ю як перший, основний соціально-виробничий осередок творення держави. «Сім’я в природний спосіб, а по суті через принцип особистості, розпадається на безліч сімей, які взагалі поводяться як самостійні особи і звідси зовні одна з одною… Розширення сім’ї як перехід її в інший принцип стає почасти спокійним розширенням її до народу, нації, яка має природний початок, почасти зібранням розпорошених сімейних общин, або через владну силу, або через добровільне об’єднання, запроваджене поєднуючими потребами й взаємодією їх вдоволення» [14, c. 168].
Тут, на нашу думку, необхідно вказати на одну дуже важливу обставину, яка дасть можливість прояснити специфіку давньоруської сім’ї як першооснови територіальної громади. Істинним архітектором народовладної традиції в процесі формування давньоруської держави і звичаєвого права була вільна сім’я як суб’єкт спільного господарювання та продукування власності. Суть проблеми сімейної власності і правових норм її захисту неможливо зрозуміти, дотримуючись світоглядної позиції стосовно общинної самоорганізації співжиття давніх русів. У межах общини формування сімейної та індивідуальної власності дуже уповільнене, адже в общині суспільні відносини здійснюються не безпосередньо як особистісні, а як її членів, тобто індивідуальні інтереси не розвинуті і не уявляються самостійними. Індивіди у межах общини перетворюються лише на окремі вияви і засоби знеособлення суб’єктів життєдіяльності. Глава общини, відчужуючи її частку праці, тим самим відчужує її владні і вольові сили та привласнює собі як общинний інтерес, так і владу. В общині виробництво «не являє собою продукт асоціації, яка розподіляє працю серед своїх членів» [14, c. 104]. У общинній свідомості формується однобічне й обмежене бачення світу, а економічні зв’язки общини з світом доволі слабкі і спорадичні. Глава общини, підкорюючи собі волю її членів, набуває все більшої влади і самостійності у прийнятті владних рішень. Члени общини відчувають і усвідомлюють свою соціокультурну, політичну і духовну спільність через своє підлегле відношення до її глави і почувають себе у безпеці, розраховуючи на мудрість і силу волі свого глави. «Община виступає як субстанція, а індивіди є лише її акциденції, її складові частини» [14, c. 465]. Тут проявляється загальна закономірність формування монархічної влади.
Навпаки, у територіальній громаді давніх слов’ян південних і південно-східних земель-полісів свідоме спілкування індивідів було тим моментом, через який здійснювався її вплив на поведінку окремих сімей та їх членів. Територіальна громада давніх слов’ян як форма суспільної самоорганізації сімейних дворогосподарств складалася з індивідів як соціокультурних істот. Найефективнішим економічним й політичним засобом інтеграції окремих сімейних дворогосподарств у територіальну громаду була вільна спільна діяльність. Оскільки кожна окрема сім’я в територіальній громаді боролася за утвердження свого соціального статусу і добробуту та вступала у різні відносини з іншими сім’ями та всією спільнотою, остільки формувалася низка протилежних інтересів, які за своїми цілями не збігалися, тому виникала нагальна суспільна потреба у владі, яка б запобігала наростанню ворожості у відносинах між людьми. Такою владою стало зібрання членів громади, яке вирішувало суперечності і виносило свій, обов’язковий для виконання вирок, своєрідний вердикт.
Зазвичай в аналізі влади територіальної громади давньоруської спільноти використовують три підходи, завдяки яким виділяються три характеристики: 1) як соціально-господарської одиниці, яка має свої засоби ведення господарства; 2) як політичної одиниці, яка має свою владу і характеризується певними владними відносинами; 3) як самоорганізованої на певних нормах системи життєдіяльності сімей та індивідів. При цьому третю характеристику розглядають так, ніби влада і владні відносини формуються синхронно з державою. Влада тут ототожнюється з державою. Така модель не враховує того історично незаперечного факту, що влада на ранніх стадіях територіально-громадської самоорганізації існувала до формування держави. Тема територіальної громади давніх русів і їх влади значно ширша, ніж тема влади і держави. Влада ранніх територіально-громадських слов’янських поселень на початковій стадії ще не мала політично інституалізованої форми, тим більше вона не характеризувалася державно-політичним устроєм.
Висновки. Генетично формування соціально-правової регуляції відносин між людьми у переддержавний києворуський період тісно пов’язане з практикою, зокрема внутрішньою торгівлею. Г. Вернадський зазначав: «Історично у багатьох випадках внутрішні торговельні зв’язки між містами і віддаленими регіонами Русі передували розвитку зовнішньої торгівлі» [11, c. 128]. Зміцнення й розвиток господарської діяльності сільських і міських громад давніх слов’ян є одним з вирішальних чинників становлення звичаєвого права та політичних органів врядування. У межах сільської громади сім’я стає суб’єктом господарювання та накопичує своє багатство й виробничий досвід. Тогочасні міста концентрували ремісничі осередки, серед яких було чимало виробників продукції для землеробства і скотарства. Таким чином, ремісники міських громад начебто віддалялися від сільського господарювання, а насправді ж розширювали взаємодію з ними, сприяли зростанню продуктивності сільськогосподарської праці за рахунок впровадження знарядь праці, які вироблялися з металу, а також зростанню внутрішнього обміну товарами між містом і селом. Цей обмін виникав на основі розвитку продуктивних сил і розвивався лише у процесі виробництва. У межах сільської громади вирішальною соціальною силою була об’єднана сила сімейних господарств. У межах волості об’єднувалися сільські й міські громади, які ставали об’єднавчою політичною силою, що функціонувала за певними правовими нормами й під контролем влади у формі віча.
–––––––––
Дорошенко Д. Історія України: В 2-х т. – Т.1. До половини ХVІІІ ст. – К.: Глобус, 1991. – 238 с.
Поляков А.Н. Образование древнерусской цивилизации // Вопросы философии. – 2001. – ? 3.
Веллнер А. Модели свободu в современном мире // Социологос. – М.: Прогресс, 1991. – 480 с.
Філософія. Курс лекцій / Бичко І.В. (кер.). – К.: Либідь, 1994. – 570 с.
Авдусин Д.А. Происхождение древнерусских городов // Вопросы истории. – 1980. – ? 12.
Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – С. 98.
Чайльд Г. Прогресс и археология. – М.: Прогресс, 1999.
Артановский С.Н. Историческое единство человечества и взаимное влияние культур. – Л.: Наука, 1967.
Повесть временнuх лет. – Т. ІІ. – М., 1950. – 220 с.
Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – Т. 1. – К.: Либідь, 1995. – 672 с.
Вернадский В.Г. Киевская Русь. – Тверь: ЛЕАН; М.: АГРАФ, 2001. – 448 с.
Уайтхед А. Европейское просветительство и революции // Избранные работы по философии. – М.: Прогресс, 1990. – 650 с.
Гегель Г.В.Ф. Основи філософії права або Природне право і державознавство. – К.: Юніверс, 2000. – 330 с.
Маркс К., Енгельс Ф. Капітал // Твори. – Т. 46. – Ч. 1. – С. 104.
Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Твори. – Т. 3. – С. 27.
< Попередня Наступна >