207

---

Т.І. Ісманицька

ЗАСТАВНІ ПРАВОВІДНОСИНИ ЗА ПЕРШИМ ЛИТОВСЬКИМ СТАТУТОМ 1529 р.

Об’єктом дослідження є питання регулювання заставних пра­вовідносин за статутним правом Великого Князівства Литовського, розглянуто теоретичні засади щодо виявлення основних положень заставного права, підстави виникнення, зміни та припинення зо­бов’язань забезпечених заставою, проаналізовано одне з найважливі­ших джерел права – перший статут Великого Князівства Литовсько­го – офіційний нормативний акт, що регулював наявні заставні право­відносини.

Ключові слова: застава, перший Литовський Статут, Велике Князівство Литовське, заставодавець, заставодержатель, іпотека, кредитор.

Постановка проблеми. Застава як інститут цивільного права є одним із найстаріших інститутів приватного (цивільного) права. Дослідження інституту застави за першим Статутом Великого Князівства Литовського є актуальним питанням, оскільки воно дозволить виявити особливості правової природи заставних правовідносин в період існу­вання права Литовсько-польської доби та простежити його подальший вплив на формування української юридичної думки.

Стан дослідження. Існування та формування інституту застави за польсько-литовським законодавством є предметом дослідження та чисельних публікацій таких українських та зарубіжних науковців, як Ч.Н. Азімов, Л.А. Кассо, М.Н. Товстоліс, Д.І. Мейер, які зробили знач­ний внесок у дослідження окремих аспектів цієї теми. Однак це питан­ня потребує фундаментального комплексного дослідження, детальні­шого розгляду та аналізу, що зумовлено специфікою заставних право­відносин та їх правового регулювання в період литовсько-руської державності.

Виклад основних положень. Важливим джерелом для дослі­дження заставних відносин в історії права литовської

доби на терито­ріях українських земель (литовсько-руської держави) є литовські ста­тути. Ці документи вважаються одними з перших юридичних актів, що дійшли до нас, які зафіксували інститут застави і підтвердили його широке поширення ще в період існування Великого князівства Литов­ського. Заставне право отримало всебічну регламентацію у цих збірни­ках законодавчих норм, які стали результатом безцінної праці щодо вдосконалення процесу регулювання заставних правовідносин. Вони були найповнішими і ретельно розробленими збірниками правових норм у Європі. Саме в цих правових документах знайшли відображен­ня ідеї гуманізму, тогочасні досягнення цивільно-політичної, філософ­ської, правової думки.

Литовські статути вважаються кодексами середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на українських землях в XVI – першій пол. XIX ст. Протягом XVI ст. було видано три статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий») [1, с. 144].

Статути Великого князівства Литовського увібрали у себе норми римського, руського, польського і німецького кодованого і звичаєвого права. Вони становлять значний науковий інтерес і да­ють широкий і багатий матеріал для вивчення заставних правовід­носин XV – початку XVI ст.. на територіях Великого Князівства Литовського. При цьому в них враховано принципи та ідеї римсько­го права, що відіграли роль методологічного підґрунтя. Значення Статутів визначається не тільки їх змістом, а й тим, що вони впли­нули на подальший розвиток законодавства в Україні, Московській державі і Російській імперії.

Правовий аналіз Литовського статуту 1529 р. відображає до­сить чітку картину механізму заставних відносин у Литовсько-руській державі. Суб’єкти зобов’язальних правовідносин в цей пері­од позначалися по-різному: одна сторона правовідносин називалась «верником» або кредитором (заставодержателем), бо виражалася віра виконавчості стосовно боргу іншої сторони, яка мала назву боржник (заставодавець), оскільки він був зобов’язаний виконати покладене на нього зобов’язання.

Певного поширення на початку XV ст. набуло так зване застав­не землеволодіння. Це означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу, тобто земля перетворювалася у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передавати своє право іншим осо­бам. Якщо через 30 років землю не було викуплено із застави, то вона ставала власністю кредитора [2, с 124].

У статутному законодавстві регламентувалася форма і поря­док здійснення угоди, строки позовної давності, порядок здійснення стягнень за невиконання зобов’язань тощо. Угоди про заставу вва­жалися дійсними тільки тоді, коли вони були належним чином офо­рмлені, тобто поступово усна форма укладення угоди поступалася більш чіткій і формальній письмовій, яка служила одним із способів забезпечення зобов'язань. Письмова форма угоди стає переважати з XVI ст. Особливого оформлення вимагали угоди із землею. Зако­ном передбачалося їх нотаріальне завірення та реєстрація в нотаріа­льних книгах.

Інституту застави присвячено розділ X Статуту «Про маєтки, які обтяжені боргами, і про заставу». В артикулі 8 цього розділу зазначено: «Якщо б хто-небудь віддав у заставу кому-небудь рухо­му річ на певний термін з втратою її у випадку, якщо її не викупить, і якщо б настав термін, а заставодавець річ свою не викупив, тоді заставодержатель може звернути цю річ на свою користь безпово­ротно» [3, с 67].

Окрема стаття X розділу Статуту регламентувала механізм пе­резакладу, який був досить поширений в той час. Новий кредитор, вступаючи у володіння вже заставленого маєтку, приймав на себе всі зобов’язання, якими був обтяжений цей маєток, і навіть борги. Така норма значно розширювала інститут застави, залучала до кредитних відносин усе більше суб’єктів.

Конкретизуючи заставне право автори першого Литовського Статуту концентрували увагу не на простій іпотеці, а на заставі неру­хомості з її передачею на період дії договору кредитору. Отже, в цьому законодавчому акті застава нерухомості є передачею майна кредитору з правом володіння. Тільки спеціальні застереження при оформленні застави обумовлювали відхилення від такої норми. Таким чином ускладнювався механізм застави, якою забезпечувалися різноманітні види фінансових зобов’язань.

Як застава могли передаватися не тільки землі, одержані на умовах служби, а й посади. Якщо хтось віддавав у заставу на пев­ний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися.

У ст. 1 цього ж розділу зазначалася можливість купівлі має­тку, «обтяженого боргами», і визначалося, що якщо кредитор «мо­вчав про цей борг 10 років», то позика стягується не з нового гос­подаря нерухомості, а з нового боржника. Досить важко уявити таку ситуацію, коли відданий в заставу з правом використання маєток був кому-небудь проданий, а заставоутримувач «мовчав» про це 10 років [3].

Незважаючи на суворі реалії середньовіччя, заставодавець був достатньо на той час захищеним. Це підтверджено артикулом 5, де зазначено: «Якщо б хто-небудь віддав у заставу за гроші кому-небудь свій маєток або яку-небудь іншу річ на певний термін і хотів би повер­нути заставодержателю гроші і отримати заклад назад, а кредитор не хотів би взяти у нього своїх грошей і повернути йому заклад і був би викликаний до суду за отриманням своїх грошей, але не з'явився б у остаточний термін, то позивач повинен покласти перед судом гроші, а суд повинен ввести його у володіння маєтком, і позивач повинен воло­діти в законному порядку тим, що він раніше заклав. Якщо ж той, хто взяв у заставу маєток або які-небудь інші речі, з’явився б у призначе­ний термін, то, отримавши свої гроші, передані в заставу під це неру­хоме майно або рухомі речі, повинен повернути взяте в заставу відповідно до борговим записом і договором, не посилаючись на ніяку дав­ність» [3, с 68].

Також про захищеність заставодавця і його родичів свідчить і те, що якщо заставодавець помер і в нього є спадкоємці, заставодержатель не повинен був чекати закінчення терміну угоди і коли б його викликали в суд, добровільно передати предмет застави і забрати суму позичених грошей.

В досить дивному становищі перебував заставодержатель. Він міг користуватися доходами і наносити шкоду заставленому маєтку до того моменту поки не отримає повістку в суд, а інакше зобов’язаний був відшкодувати і все повернути заставодавцю [4, с 29].

З іншого боку заставодавець міг легко втратити предмет заста­ви, оскільки при порушенні справи щодо заставленого рухомого майна він тричі не з’являвся до суду, щоб викупити заставлену річ, вона пе­реходила у власність заставодержателя, який міг нею розпоряджатися на свій розсуд.

Стаття 10 також свідчить про деяку захищеність заставодавця, а саме: «Також і маєток, якби хто-небудь заклав у кого-небудь на певний термін з його втратою, якщо не викупить, і термін прийшов би, а за­ставодавець не міг викупити свій маєток в строк, то заставодержатель повинен сповістити родичів, щоб родичі викупили це маєток. Але як­що б родичі протягом року з моменту такого оповіщення викупити цей маєток не могли, то заставодержатель отримує цей маєток навічно». Тобто якщо родичі впродовж року мали би змогу викупити заставлене майно, воно не було б втрачено, в інакшому випадку воно безповорот­но залишилось би у власності заставодавця [3, с 69].

Протягом XVI ст. встановилося юридичне визначення контрак­ту застави - «заставной лист», «застава», зрідка - «заемное письмо», «поступил», «заарендовал».

На практиці мали чинність кілька варіантів договору застави: застава без держання, застава із держанням і застава на упад.

Застави без держання укладалися у випадку, якщо одна особа позичала в іншої певну суму грошей й отримувала запевнення, що в разі несвоєчасного повернення позички боржник зобов’язувався пере­дати своєму кредитору окреслену в контракті частину володінь.

Застави із держанням укладалися тоді, коли заставодержатель (кредитор) надавав боржнику певну суму грошей і відразу отримував, на окреслений в угоді термін, визначені маєтки. В цьому випадку при­бутки, що надходили заставодержателю від цих маєтків, вважалися процентом на позичену суму. Характерною особливістю заставних угод із держанням маєтностей було те, що заставні маєтки можна було перезаставляти, тобто заставляти третій особі.

Контракти застави на упад або «застави під страченям» укла­далися тоді, коли в контракті було обумовлене те, що у випадку несплати боргу у визначений контрактом термін кредитор отриму­вав право на вічне володіння маєтком – але лише тоді, коли й роди­чі заставника не змогли викупити заставу. Важливою умовою в оформленні заставних угод із держанням та без держання маєтностей було чітке визначення термінів сплати боргів, що докладно означалося в диспозиційній частині документа. Згідно з договором застави встановлювався також порядок грошових виплат, що мав прив’язку до певної грошової системи [5, с. 41].

Заставні правовідносини за статутним законодавством, а конк­ретніше право на заставлену річ у заставодержателя могло виникнути і у випадку, коли маєток був взятий під заставу у заставодавця, який «потом убежит в неприятельскую землю». Артикул 3 цього ж норма­тивного акту зазначає, що «Якщо та людина до скоєння цього злочин­ного діяння, перебуваючи ще в нашій державі, продасть або віддасть в заставу кому-небудь будь-який маєток, а той, що придбав не знав би про його задум і присягне про це, то він може спокійно володіти куп­леним або узятим у заставу маєтком, але якщо б він не хотів присягну­ти, то втрачає свій власний маєток, а також і те, що купив і взяв у за­ставу від нього» [3, с. 5].

Також необхідно зазначити, що характерною особливістю за­ставних правовідносин статутного законодавства було те, що заставодержатель мав право користуватися тільки нерухомим заставленим майном. А в разі, коли предметом застави було рухоме майно, то заставодержатель отримував на нього лише право володіння [6, с. 123]. Заставодержатель мав право користуватись заставленим майном, а якщо він відмовлявся від грошової суми заставодавця як повернення боргу, продовжуючи користуватися заставленим майном, то суд зо­бов’язував його віддати одержані протягом часу володіння річчю при­бутки від неправомірного користування цим майном.

Слід звернути увагу і на норму, яка закріплює право землевлас­ників вільно розпоряджатися тільки третиною свого нерухомого май­на. Інші дві можна було передавати тільки в заставу, але при умові що сума застави не буде перевищувати вартості цих дві третіх частини маєтку. А кредитор, який дав позику, що перевищує вартість цього майна за законом втрачав свій капітал. Така норма пояснювалась по­боюваннями, що через механізм застави відбудеться повне відчуження всього маєтку, що суперечило збереженим традиціям «старовини», за якими розпорядження земельною власністю було ще неможливим без згоди верховної влади [7, с 14].

Литовське право, що діяло на значній території України, знало досить розвинені заставні відносини. М.М. Товстоліс вказує на таку особливість застави нерухомості за Литовським Статутом, як довічне право боржника на викуп заставленої речі, причому сума боргу в та­кому випадку для нього не збільшувалась. Ще однією особливістю застави, як зазначає Л. А. Кассо було те, що «ввиду возможности залога недвижимости без владения в Статуте рассматриваются случаи, где вотчина, заложенная одному лицу, была впоследствии перезаложена другому» [8, с. 161].

Проте в той час існували і угоди за якими право власності на річ кредитор набував у випадку невиконання боржником зобов’язання у встановлений строк, вони іменувалися «на упад» [6, с. 58]. В такому випадку предмет застави був для кредитора єдиним відшкодуванням за неповернену суму. І лише коли заставлена річ не могла відповідати очікуваним якостям чи віднята у кредитора третьою особою на закон­них підставах, він міг звертати стягнення на інше майно боржника. Родина заставодавця не втрачала права на викуп майна.

Крім того в Литовському Статуті передбачалася не лише мож­ливість перезастави, а й містився механізм задоволення вимог кількох кредиторів в таких випадках.

Висновки. За своєю суттю Статути Великого Князівства Литов­ського були результатом використання і творчої переробки місцевого звичаєвого права, литовського, німецького, польського цивільного за­конодавства. При цьому були враховані і відіграли роль методологіч­ного підґрунтя принципи та ідеї римського права.

Унікальність статуту 1529 р. у тому, що його кодифікаторам внаслідок значної теоретичної роботи вдалося створити таку систему права, яка була однаково прийнята у всіх кінцях величезної різномо­вної держави. В нього органічно поєднаними пластами увійшли, зок­рема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українсь­кого, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке зна­чною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Свропи [9, с. 12].

Заставне право за першим Литовським статутом набуло на від­міну від звичаєвого права певної конкретизації, що зводило до мініму­му виникнення суперечливих і неврегульованих питань щодо застосу­вання норм.

Видання Литовського статуту 1529 р. обмежувало сферу за­стосування норм звичаєвого права, що стосувалось заставних пра­вовідносин.

Значення Статутів визначається не тільки їх змістом, а й тим, що вони вплинули на подальший розвиток законодавства в Україні, Московській державі і Російській імперії. Перший Статут Великого князівства Литовського був використаний при створенні Соборного уложення 1649 р. в Московському царстві. Крім того, Статути були використані при складанні «Прав, за якими судиться малоросійсь­кий народ».

–––––––––––

Кульчицький В.С. Історія держави і права України: підручник / В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 624 с.

Історія держави і права України у 2-х томах // за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка: Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. – Т. 1. – С. 656.

Статут Великого княжества Литовского 1529 года / пер. К.И. Яблон­ский. – Минск: АН БССР, 1960.

Музиченко П.П. Історія держави і права України: навч. посібник / П.П. Музиченко. – 2-ге вид., стереотип. – К.: Знання, 2000. – 662 с.

Сушанов П. Правовые основы шляхетского землевладения за Литов­ськими статутами / П. Сушанов // Государство и право. – 1997. – Апрель. – № 4. – С. 18.

Товстоліс М.М. Розуміння застави в звичаєвому праві України / М.М. Товстоліс // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. – К., 1928. – 312 с.

Грузицкий Ю. Ипотечный кредит в период развитого феодализма в Беларуси / Ю. Грузицкий // Банкавскі веснік. – 2005. – Сентябрь.

Кассо Л.А. Понятие о залоге в современном праве / Л.А. Кассо. – М.: Статут, 1999. – С. 284.

Лазутка С. Правовые нормы залога в первом Литовском Статуте (1529 г.) и их источники / С. Лазутка, Л. Ульдивайте // Научные труды вы­сших учебных заведений Литовской ССР. История. – Вильнюс, 1990. – Т. 1. – С. 228.

 

< Попередня   Наступна >