І.Ю. Гловацький

ЗАСНУВАННЯ ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС АДВОКАТСЬКИХ ПАЛАТ У ГАЛИЧИНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

Висвітлюється процес виникнення і функціонування адвокатських палат на території Галичини, з’ясовується їх правовий статус.

Ключові слова: адвокатура, законодавство, історія адвокатури, адвокатська палата, адвокатська діяльність.

Постановка проблеми. Серед значної кількості питань, що стосуються історії становлення і розвитку інституту адвокатури в Галичині у ХІХ ст., важливо встановити, коли ж саме було засновано в Галичині перші адвокатські палати, яким чином вони діяли. Належне з’ясування цього питання дозволить по-новому глянути на правотворчі процеси, на розвиток інституту адвокатури в Галичині, дозволить успішно наблизитися до об’єктивного розуміння й оцінки правового статусу адвокатури, особливостей становлення і розвитку цього інституту.

Стан дослідження. Слід констатувати, що не лише тепер, а й у ХІХ– ХХ ст. жоден з науковців не ставив перед собою завдання встановити час заснування адвокатських палат в Галичині. Польський дослідник історії адвокатури Польщі та країн Європи Адам Нєміровський, автор монографії, лише припускав, що адвокатські палати в Галичині з’явилися у 1849 р. Інші науковці навіть не прагнули перевірити такі припущення та остаточно встановити обставини заснування в Галичині адвокатських палат. Тому наша мета – на основі архівних джерел з’ясувати, коли ж усе-таки і за яких обставин виникли адвокатські палати на території Галичини, що входила до складу Австро-Угорської монархії.

Виклад основних положень. Як відомо, колись могутня Річ Посполита Польська, що володіла великими територіями Білорусії і Правобережної України від Дніпра до Карпатських гір, внаслідок внутрішньої боротьби між польською шляхтою, яка не визнавала над собою жодної центральної влади, наприкінці XVIII ст. зазнала занепаду і втратила самостійність. З ініціативи прусського короля Фрідріха Великого на початку серпня 1772 р. територію Польщі було поділено між державами-окупантами. Австрія зайняла Галичину, висунувши політичне обґрунтування своїх загарбницьких дій – володіння короткий час угорськими королями, які іменували себе rex Galicjae et Lodomeriae (король Галичини і Володимирії – від міста Володимир на Волині), Галицько-Волинськими землями. Тодішня правителька монархії Марія Терезія навіть прийняла титул королеви Галичини й Лодомерії.

Певний час у нових умовах адвокатура в Галичині продовжувала діяти на підставі попередніх польських законодавчих актів та правових звичаїв. Лише законом від 1 травня 1781 р. про судоустрій Австрії (Allgemeine Genchtsordnung) врегульовано окремі положення порядку набуття правового статусу адвоката та інституту адвокатури загалом.

На початку ХІХ ст. в Австрії адвокати поділялися на двірцевих і судових у Відні; судових у великих центрах – Лінці, Зальцбурзі, Граці; земельних у головних містах провінцій; двірцево-військових у Відні; гірничо-судових та ін. За надводним декретом від 30 січня 1797 р., відрізняли адвокатів у Львові, Тарнові і Станіславі від адвокатів, які працювали в інших місцевостях; перших називали advocate proviciales, а решту – forenses; були ще advocatі judiciale, які представляли своїх клієнтів перед цивільною адміністрацією [1, c. 73]. Адвокати forenses мали обмежені права щодо участі в справах, зокрема не могли представляти своїх клієнтів в так званих форальних шляхетських судах.

У Галичині, як і в усій Польщі до захоплення її Австрією, не існувало певної організаційної структури адвокатури, вона не була об’єднана в окрему корпорацію, не існувало автономних органів адвокатури, хоча ідея об’єднання адвокатів в «Collegium Advocatorum» з’являлася вже навіть у ХVІІ ст. [2, c. 562], а в 1822 р. польський адвокат Давид Торосевич навіть уклав проект створення палати захисників [3, c. 41]. Але далі від ідей і проектів справа не просунулася. Всі адвокати були прикріплені до певних судів, які й здійснювали дисциплінарний нагляд за їх діяльністю.

Революційні події під час «весни народів» розбудили й адвокатуру Австрії. Представники цієї професії стали вимагати прийняття закону про адвокатуру, надання їй статусу незалежної і автономної корпорації. Під тиском адвокатів та передової частини політиків уряд Австрії 16 серпня 1849 р. вперше прийняв спеціальний закон про адвокатів – Тимчасове положення про адвокатів «Ustawa prowizoryczna o Adwokatach» [4, c. 5]. За своєю суттю цей закон регулював основні питання життя і діяльності адвокатури, хоч, як відзначають, встановлював досить обмежене самоврядування адвокатури в Австрії [5, c. 31].

Закон вказував, що з числа адвокатів, які мали свої канцелярії на території судового округу земського суду, мали створюватися адвокатськ палати. Вони уповноважувалися висловлювати свої міркування з усіх питань адвокатського життя; слідкувати за дотриманням адвокатами гід­ності і честі адвокатського стану тощо. Наголошувалося на особливо важ­ливій функції палат – розробці законодавчих проектів з питань діяльності інституту адвокатури (ст. 2). Отже, оскільки в законі чітко було вказано на необхідності створення адвокатських палат та її виконавчих органів, то дослідники історії адвокатури Галичини одностайно припускали, що такі палати мусили виникнути в 1849 або принаймні у 1850 р.

Першим серед таких авторів був Адам Нєміровський, який в оригінальній і цікавій монографії з історії адвокатури Польщі та євро­пейських країн стосовно виникнення адвокатських палат в Галичині відзначав, що з прийняттям закону про адвокатуру від 16 серпня 1849 р. з’явилися Львівська, Золочівська, Тернопільська, Станіславівська, Краків­ська та Перемишльська палати адвокатів [20, c. 78].

Посилаючись на А. Нєміровського, решта дослідників, в тому числі й автор цих рядків, говорячи про час й умови заснування адвокатських палат в Галичині, сприймали його твердження за істину. Особливих сумнівів таке твердження не викликало ще й тому, що Адам Нєміровський був фактично сучасником життя і діяльності адвокатури в Галичині періоду, коли приймався закон про адвокатуру від 16 серпня 1849 р.

Після тривалого і ретельного вивчення періодики, великої кількості архівних матеріалів нарешті вдалося встановити помилковість тверджень А. Нєміровського: з’ясувалося, що адвокатські палати започатковували своє існування лише з 1862 р., а не, як досі вважалося, в 1849 р.

В обґрунтування цієї думки можна навести такі факти.

Урядова газета у Львові (додаток до «Gazety Lwowskiej»), починаючи з 1855 р., нерегулярно, а час від часу, на підставі вимог § 214 регламенту до кримінального процесу Австрії від 29 липня 1853 р. друкувала списки крайових адвокатів [7]. Але у таких повідомленнях до 1862 р. не згадується жодна адвокатська палата Галичини. Усі адвокати іменуються крайовими із вказівкою місця знаходження адвокатської канцелярії (наприклад, Львів, Тернопіль, Перемишль, Станіславів, Самбір, Золочів, Жовква тощо).

З архівних матеріалів вищого крайового суду у Львові за період 1810–1862 рр. випливає наступне. Усі питання підготовки кандидатів і прийняття в адвокатуру, номінація адвокатів – усе це було в компетенції вищого крайового суду та міністра юстиції Австрії. Вирішуючи питання, пов’язані з прийомом в адвокатуру, міністр юстиції та вищий крайовий суд кожен раз намагалися з’ясувати думку крайових адвокатів щодо прийняття нових кандидатів адвокатури. Але адвокати не були в організаційному плані об’єднанні в колегію, палату чи іншу організацію, не було керівництва адвокатури, до якого можна було б звертатися з відповідними запитами, вимогами чи проханнями. З цих причин в кожному судовому окрузі земського суду усі адвокати на цій території вважалися членами gronа (кола адвокатів), інколи вживався ще вислів gremium (весь колектив, весь склад осіб).

Коло адвокатів з-поміж себе обирало найповажнішого, найавто­ритетнішого адвоката, який би на громадських засадах здійснював представництво їх професійних інтересів перед судовими, адмініст­ративними органами, міністерством юстиції, іншою владою. Таку особу шанобливо називали сеньйором. В архівних джерелах одним з сеньйорів фігурує адвокат Міхал Тустановський [8, арк. 42]. Польською мовою senior означає старший, або просто - сеньйор, що видно з архівних матеріалів [8, арк. 30-31]. Наприклад, 23 січня 1851 р. сеньйор грона львівських адвокатів повідомляв вищому крайовому суду: «На підставі наказу Високого Трибуналу від 17 грудня 1850 р. мною 15 січня 1851 р. було скликано гроно львівських адвокатів (підкреслення наше. - ?.A.) для з’ясування: чи стосовно допуску до виконання адвокатури Марцелія і Маріана Мадейських ніхто з адвокатів не має заперечень. Оскільки жоден з адвокатів не висловився проти наміру Марцелія і Маріана Мадейських, тому від імені грона львівських адвокатів заявляю: проти допуску до адвокатури Марцелія і Маріана Мадейських ніхто з адвокатів заперечень не має» [8, арк. 34-35].

Включно до 1862 р. в архівних матеріалах вищого крайового суду є чимало запитів на адресу сеньйора грона адвокатів з проханням з’ясувати, перевірити, обговорити, висловити думку адвокатів з того чи іншого питання діяльності адвокатури. За цей період не трапилося жодного випадку, коли б такі звернення адресувалися виконавчим органам палати чи на ім’я президента адвокатської палати. Починаючи з 1862 р., усі такі запити міністерства юстиції чи вищого крайового суду вже адресувалися «відділу палати адвокатів» або президентові адвокатської палати.

3. При існуванні адвокатських палат та самоврядних органів адвокатури у випадках, коли адвокат з різних причин не міг тривалий час виконувати свої професійні обов’язки, приймалося цими органами рішення про призначення іншого адвоката як substytuta (заступника), щоб тимчасово виконувати ці обов’язки. Як видно з архівних матеріалів, до 1862 р. про призначення субститута мешканців судового округу чи міста повідомляв магістрат міста. Приклад: «Магістрат Львова повідомляє, що крайовий адвокат Людовик Доланський відмовився від виконання адвокатських функцій і за нього буде адвокат Томаш Райський та субститут крайовий адвокат Юзеф Маліновський» [9, арк. 2].

До створення палат та автономних органів адвокатури всі пи­тання життєдіяльності адвокатів вирішував вищий крайовий суд. Це стосувалося відпусток, перебування на лікуванні, тимчасового виїзду з місця проживання тощо. Так, у 1850 р. адвокат Григорій Пішклевич у заяві до вищого крайового суду повідомляв, що, відповідно до прийнятої ним (судом) ухвали, він відправляється на лікування, а про своє повернення повідомить суд. Інший адвокат Міхал Гноінський повідомляє цей же суд про те, що він відбув у відпустку, а на своє місце залишив адвоката Дионізія Деліновського [10, арк. 3-5].

Зі вступом особи до адвокатури на неї відповідним судом заповнювалися так звані кваліфікаційні табелі - короткі дані про особу із зазначенням прізвища, назви юридичного факультету та року закінчення навчання, дати захисту докторату, перерахування відомостей про проходження стажування, характеристика професійного обдарування та здібностей, що проявилися під час стажування, дані про моральність тощо. З часу ж створення адвокатських палат ці табелі складали відділи палат, а на табелях підписувалися президент палати та один з членів відділу або секретар. Саме тому після 1862 р. знаходимо на цих документах помітки: «Табель складено в адвокатській палаті» [11, арк. 9].

У виявленому в архіві листі Львівської палати адвокатів, датованому 1865 р., до вищого крайового суду у Львові недвозначно названо дату заснування львівської палати адвокатів: «До Високої Президії цісарської корони вищого крайового суду! На підставі ухвали міністерства юстиції від 16 листопада 1859 L 12704 Високий суд цісарської корони 21 листопада 1859 L 26969 колишньому колективу (gremium) адвокатів у Львові, з метою викорінення нелегального писарства, про кожен встановлений такий випадок, вчинений адвокатами, робити повідомлення. З цією метою відділ провів з часу заснування львівської палати адвокатів у березні 1862 р. наступну роботу… (підкреслено нами. -І.Г.)» [12, арк. 15].

Отже, ще у 1859 р. не було Львівської палати адвокатів, оскільки вищий крайовий суд звертався з приводу боротьби з нелегальним наданням правових послуг не до відділу або ради палати чи, зрештою, до президента адвокатської палати, а до колишнього кола адвокатів, до gremiumu.

7. Нарешті, загальновідомим є те, що при заснуванні будь-якої організації розробляється та приймається правовий документ, який найчастіше називається статутом новоствореної організації, що визначає її правовий статус. Віднайдений Статут Львівської палати адвокатів (видається, що це єдиний примірник, що зберігся) і його назва – «Статут і порядок діяльності львівської палати адвокатів (Statut i porz№dek czynnoњci Lwowskiej Izby adwokatуw)» затверджено міністерством юстиції Австрії 17 червня 1862 р. Отже, все узгоджується: у березні 1862 р. відбулися загальні збори адвокатів, які входили до колишнього кола (gremiumu) адвокатів у Львові, на яких й було засновано Львівську палату адвокатів, прийнято статут і порядок (регламент) діяльності палати, обрано її виконавчі органи [13]. Згодом, у 1871, 1882, 1888 і 1908 рр., приймалися нові регламенти діяльності Львівської палати адвокатів. Кожен раз у тексті зазначався рік прийняття попередніх регламентів, що ж стосується Статуту Львівської палати, то він приймався і затверджувався лише раз – 1862 р. [14].

За логікою після прийняття в Австрії 6 липня 1868 р. закону про адвокатуру, взамін тимчасового законодавчого акту від 16 серпня 1849 р., до згаданого Статуту мали б вноситися зміни, оскільки правові підстави статусу адвокатської палати вже врегульовувалися на підставі нового закону. Але про це, на жаль, нічого не відомо.

Про те, що до Статуту 1862 р. не приймався раніше подібний акт, свідчать такі дані. На початку тексту Статуту зазначається, що міністерство юстиції вимагало обмовити у Статуті, що статус адвокатської палати визначається законом про адвокатуру від 16 серпня 1849 р. Коли б раніше вже приймався подібний статут, то не викликає жодного сумніву, що таке положення було б просто переписано з попереднього документа [13].

Отже, Львівська палата адвокатів була створена у березні 1862 р., а її правовий статус оформлено затвердженням міністерством юстиції Ста­туту палати у червні 1862 р. Що стосується заснування в Галичині інших адвокатських палат, то вони з’явилися невдовзі після львівської.

Виникає непросте запитання: чим, якими аргументами, доказами можна пояснити ту обставину, що протягом 12 років з часу прийняття закону про адвокатуру, за яким мали створюватися адвокатські палати, такі стали формуватися лише у 1862 р.?

На нашу думку, існували дві взаємопов’язані причини. Перша – політична. Політична ситуації в Австрії після «весни народів» змінилася не на краще, коли замість обіцянок демократизувати державний лад, реально гарантувати права і свободи громадянам, намітилася тенденція реваншу реакційних сил. Відомо, що одним з результатів революції 1848 р. в Австрії було те, що монархія змушена була піти на поступки домаганням революційних сил, але прогресивні реформи в країні припинилися із утвердженням неоабсолютизму [1, c. 75]. Вже у 1853 р. було ліквідовано суд присяжних, обмежувалось право на оскарження судових рішень, істотно звузилися межі захисту. В судочинстві панував формалізм. Ось як про цей період писав відомий французький юрист Жюль Ле-Берк’є: «В Австрії формалізм заступив місце правосуддя до такої міри, що відправлення останнього нагадує собою рух взводу солдат. Теорія доказів там має в собі щось алгебраїчне. Для того, щоб скласти повний доказ, потрібно зв’язати разом до двадцяти різних умов. Але до цієї вищої точки судової істини лежить ще ціла серія напівдоказів й інших напівдоказів, механізм яких доволі складний. Вслід за напівдоказами йдуть припущення, не зазначені в законі. Подібні закони ставлять на шляху вільного захисту... майже непереборні перешкоди. Що стосується адвокатів, то там вони лише прості чиновники, число яких наперед визначено» [15, c. 11]. За таких обставин, офіційна австрійська влада не поспішала з наданням широких організаційних та правових можливостей для діяльності адвокатів, які були фактично єдиними захисниками простого люду від свавілля влади.

Сьогодні достеменно не можна встановити конкретний чинник, який відіграв вирішальну роль у створенні усе-таки Львівської палати адвокатів у 1862 р., але скоріше усього це була згуртованість, одностайність і наполегливість самих львівських адвокатів в організаційному оформленні своєї незалежності та автономії, насамперед, від судової та іншої влади.

Друга обставина, що значним чином впливала на створення адвокат­ських палат, – це мала чисельність адвокатів в окремих місцевостях, в яких за законом могла створюватися палата. Відповідно до закону від 16 серпня 1849 р., при заснуванні адвокатських палат мав обиратися голова та заступник голови палати, комісари до складу екзаменаційної комісії з прийняття адвокатських екзаменів, а також відділ як виконавчий орган палати. Отже, вимагалося певне число адвокатів, щоб створити такі органи. Між тим, чисельність адвокатів в окремих судових округах земських судів була мізерною. Так, станом на 1853 р., якщо у Львові було 34 адвокати, то в Станіславові – 6, Тернополі – 8, Перемишлі – 7, Самборі – 4, Золочеві – 6, Бродах – 1, Ярославі – 1 [16, c. 50–51, 126– 128]; станом на 13 жовтня 1855 р.: у Львові – 33; Станіславові – 6, Тернополі – 4, Перемишлі – 5, Самборі – 5, Золочеві – 5, Жовкві – 1 [4], в Кракові – 12, Тарнові – 7, Жешуві – 3, Новому Сончі – 1 [7]. В архівних джерелах за 1855 р. наводиться інша кількість адвокатів (Львів – 34, Станіславів – 9, Самбір – 8, Перемишль – 8, Тернопіль – 8, Золочів – 8, Броди – 2, Ярослав – 2, Сянок – 2, Стрий – 2, Жовква – 2, Бережани – 2, Коломия – 2, Краків – 20, Тарнів – 10, Жешів – 4) [17, c. 7–8].

Таку розбіжність можна пояснити помилками працівників вищого крайового суду у Львові, які легковажно ставилися до підготовки списків адвокатів для їх оголошення в урядовій газеті. Про такі факти повідомляла львівська преса. Так, 8 березня 1870 р. було оприлюднено в урядовій газеті вищим крайовим судом у Львові списки крайових адвокатів. У часопису зверталася увага на недбалість у підготовці цього списку. За твердженням редакції, вищий крайовий суд надрукував списки адвокатів за минулі роки, оскільки у списках фігурують адвокати, які давно померли, названо концепієнтів (практикантів) адвокатури, які вже давно стали і працюють адвокатами тощо [18, c. 16].

Розбіжність цифрових даних пояснюється ще й частими міграціями адвокатів з одного судового округу в інший. І це простежується згодом у списках адвокатів по окремих палатах. Отже, можна вірити даним першоджерел, архівів, але перевірених і уточнених. Ще у 1858 р. кількість адвокатів в Галичині була незначною: у Львові стабільно – 34, Станіславові – 6, Тернополі – 7, Перемишлі – 7, Самборі – 3, Золочеві – 6, Бродах – 2, Ярославі – 2 [19, c. 41–43]. Навіть у 1865-1866 р. у Львівській палаті адвокатів продовжувало числитися лише 34 адвокати. Це підтвердив президент палати у поданні до вищого крайового суду у Львові, категорично заперечуючи проти номінації ще шести адвокатів, посилаючись на і так переповнення адвокатами палати, що нібито могло призвести до зубожіння адвокатів [20, c. 25–28]. У 1869 р. Тернопільська адвокатська палата, що охоплювала також територію Чортківського округу, мала лише 16 адвокатів. Але це вже було після прийняття закону про адвокатуру Австрії від 6 липня 1868 р., який скасував засаду номінації адвоката, і адвокатура стала вільною і незалежною корпорацією з вільним доступом до адвокатської професії. Знову ж таки, свобода доступу до адвокатури різко збільшила кількість адвокатів. Так, станом на липень 1870 р. в усій Австрії зросла кількість адвокатів до 1522, а на 2 серпня 1874 р. їх було вже 1818. У Львівському апеляційному судовому окрузі в 1868 р. було 112 адвокатів, в 1870 р. – 154, в 1874 р. – 168. У Краківському апеляційному судовому окрузі було у 1868 р. – 39 адвокатів, у 1870 р. – 54, у 1874 р. – 64 [21, c. 430]. 1869 р. у Львові було 44 адвокати, а в 1880 р. – 79 [22, c. 221].

Отже, за наявності у певній місцевості 3–5 адвокатів не могло і виникати питання про створення адвокатської палати, хоч закон дозволяв це робити. Можна з великою вірогідністю припустити, що після створення Львівської палати адвокатів невдовзі з’явилася Станіславська палата адвокатів, принаймні перед 1865 р., оскільки з архівних матеріалів видно, що відділ цієї палати у 1865–1866 рр. активно боровся з нелегальною адвокатурою. Після Львівської засновано було Краківську, Станіславську, Тернопільську та Золочівську палати адвокатів (у 1862–1865 рр.), з яких остання самостійно проіснувала лише до 1873 р., після чого об’єдналася зі Львівською палатою.

На загальних зборах Львівської палати 9 липня 1881 р. обговорювався лист міністерства юстиції про незадовільну роботу Тернопільської палати адвокатів і висловлювалася думка про приєднання її до Львівської. Референт Чайковський повідомляв, що це питання не нове, бо вже в 1872 р. відбувалася дискусія щодо об’єднання всіх палат у Східній Галичині із Львівською палатою, яка тоді зверталася з такою пропозицією до цих адвокатських палат, але на це звернення відповіла тільки Золочівська. А Тернопільська палата адвокатів заперечувала проти такого об’єднання, коли львів’яни повторно запропонували здійснити його [23, c. 231]. Перемишльська палата адвокатів була заснована значно пізніше, ніж інші палати в Галичині (ймовірно, у 1865 рр.), хоча в джерелах йдеться про 1868 р. [24, c. 531].

Правовий статус адвокатських палат до прийняття закону про адвокатуру від 6 липня 1868 р. визначався насамперед законом від 16 серпня 1849 р. та статутами кожної адвокатської палати. Оскільки в архівах знайдено Статут лише Львівської палати адвокатів, то маємо підстави вважати, що очевидно цей статут був зразком документа такого типу для інших палат, які з’являлися пізніше. До речі, Львівська палата адвокатів була дещо в особливому становищі, адже вона діяла у столиці

Галичини, мала найбільшу чисельність адвокатів, набула особливого авторитету завдяки діяльності визначних адвокатів-політиків, наприклад, таких як Францішек Смолька, Флоріан Земялковський та ін., з думкою яких рахувалися навіть у Відні.

Статут Львівської палати адвокатів 1862 р. складався з 14, а Порядок діяльності палати – з 25 параграфів. У § 1 констатувалося, що палату утворюють всі адвокати, які мають адвокатську канцелярію на території Львівського судового округу. Межі повноважень палати визначалися нормою § 4 закону від 16 серпня 1849 р.

Відповідно до згаданого Порядку, члени палати обирали з свого складу голову і членів відділу, секретаря і комісарів екзаменаційних комісій палати кваліфікованою більшістю голосів присутніх на загальних зборах палати (§ 17).

У випадку повторного голосування, коли жодна кандидатура не набирала необхідної кількості голосів, продовжувалося голосування за кандидатури, які набирали найбільшу кількість голосів. Для обрання комісарів екзаменаційних комісій та секретаря достатньо було простої більшості голосів від присутніх на зборах. Голосування здійснювалося за допомогою карток (§ 18).

Обрана особа до органів палати мусила погодитися з таким вибором, відмовитися від нього міг адвокат лише у випадку, якщо раніше вже обирався на таку ж виборну посаду.

Загальні збори ретельно готувалися відділом палати. Питання для розгляду загальними зборами міг пропонувати відділ після попереднього їх розгляду. З цього правила були два винятки: коли питання для розгляду загальними зборами пропонувало п’ять членів палати або коли питання було нагальним. Але і тоді загальні збори палати мали проголосувати внесення цих питань для їх розгляду в порядок денний без попереднього розгляду відділом палати (§ 23).

Голова палати вів загальні збори, надавав право висловлюватися адвокатам згідно з чергою, а сам не вправі був висловлюватися з обго­ворюваних питань. Цим правом він міг скористатися лише тоді, коли при голосуванні голоси поділялися порівну. Якщо ж він сам вносив клопотання про розгляд питання або просто мав намір взяти участь в обговоренні, то в такому випадку зборами мав керувати його заступник (§ 29).

Голова палати наділявся досить широкими повноваженнями в частині проведення загальних зборів: тільки йому дозволялося перебивати промовців, робити їм зауваження у випадку, коли вони говорили не по суті, після двох попереджень позбавляти слова, взагалі перервати або закрити загальні збори, якщо вважав таке за необхідне (§ 30).

Для внесення доповнень та змін до Статуту та Порядку, а також для позбавлення права займатися адвокатською діяльністю вимагалося 2/3 голосів не просто присутніх на зборах, а всіх членів палати (§ 35).

Виконавчим органом палати був відділ, який очолював голова палати. Засідання відділу були звичайні і надзвичайні. Останні засідання проводилися за почином голови, або в разі потреби самим відділом чи у випадку вимоги трьох членів відділу (§ 37).

Відділ з питань, які розглядав на своєму засіданні, приймав ухвали. Для правомочності цих ухвал вимагалося голосування за них принаймні 4 членів відділу та голови палати або його заступника. Що ж стосувалося накладення дисциплінарних стягнень (догани чи попередження) на адвоката, то вимагалося голосування за це 6 членів відділу та голови (§ 39).

Прийняті згодом регламенти Львівської палати адвокатів були значно досконалішими, більшими за кількістю параграфів та норм, які регулювали різнобічну діяльність палати адвокатів. Наприклад, Регламент 1888 р. вже складався з 54 параграфів і містив багато розділів, яких раніше не було або про які тільки згадувалося: про бюджет палати, про делегацію відділу, про комісію і референтів палати, про прийом до палати адвокатів, які переходять з інших палат, про державну мову, про канцелярію палати тощо.

Кожен регламент як Статут і Порядок 1862 р. затверджувався після його схвалення загальними зборами палати також міністром юстиції.

Висновок. Таким чином, нами встановлено, що адвокатські палати в Галичині засновано не 1849 р., як стверджувалося досі, а в 1862–1866 рр. Першою виникла Львівська палата адвокатів, яка була утворена на установчих зборах львівських адвокатів у березні 1862 р. із затвердженням Статуту і Порядку діяльності палати міністерством юстиції Австрії в червні 1862 р. Станіславська, Тернопільська та Золочівська палати ще в другій половині ХІХ ст. об’єдналися зі Львівською, а Перемишльська та Самбірська проіснували самостійними до прийняття у Польщі в 1932 р. уніфікованого закону про адвокатуру, відповідно до якого вони також були об’єднанні зі Львівською палатою адвокатів.

––––––––––

1. Никифорак М.В. Адвокатура на Буковині в період її входження до Австрії // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 14. Правознавство. – Чернівці, 1997. – С. 70–76.

2. Car Stanislaw. Zarys historyi adwokatury w Polsce // Palestra. – S. 562–570.

3. Torosiewicz Dawid. Mysli o powolaniu obroncow sadowych. – W., 1822. – 250 s.

4. Dziennik Urzedowy do Gazety Lwowskiej. – 1855. – № 235. – 13 pazdziernika.

5. Redzik Adam. Zarys historii samorzadu adwokackiego w Polsce. – W., 2007. – 208 s.

6. Niemirowski A. Poglad dziejowy i zasadniczy na stanowisko obroncy. – W., 1869. – 468 s.

7. Dziennik Urzedowy do Gazety Lwowskiej. – 1855. – № 247. – 27 pazdziernika.

8. Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІА України у Львові). – Ф. 150. – Спр. 256.

9. Там само. – Ф. 149. – Спр. 16. – Арк. 1–9.

10. Там само. – Ф. 148. – Спр. 20. – Арк. 3–5.

11. Там само. – Ф. 806. – Спр. 8. – Арк. 5–18.

12. Там само. – Ф. 150. – Спр. 1486. – Арк. 1–18.

13. Statut i porzadek czynnosci Lwowskiej Izby Adwokatow. – Lwow, 1862. – 11 s.

14. Lwowska izba adwokatow // Prawnik. – 1871. – S. 6; Regulamin Izby adwokackie we Lwowie. – Lwow, 1871. – 13 s.; Regulamin Izby adwokackiej we Lwowie. – Lwow, 1882. – 15 s.; Regulamin Izby adwokackiej we Lwowie. – Lwow, 1888. – 23 s.; Regulamin Izby adwokacki we Lwowie. – Lwow, 1908. – 25 s.

15. Новейшая адвокатура (LE BARECAU MODERNE). Сочинение Жюля Ле-Беркье / Пер. с фр. В.И. Конова // Юридический вестник. – М., 1871. – Кн. пятая. – С. 11–12.

16. ЦДІА у Львові. – Ф. 150. – Спр. 1255. – Арк. 50–128.

17. Там само. – Спр. 1178. – Арк. 1–8.

18. Spis obroncow w sprawach karnych // Prawnik (Lwow). – 1870. – S. 16–17.

19. ЦДІА у Львові. – Ф. 150. – Спр. 1256. – Арк. 39–44.

20. Там само. – Ф. 806. – Спр. 8. – Арк. 20–28.

21. Statystyka adwokatow w Awstrji // Prawnik (Lwow). – 1874. – S. 430.

22. Referat komisyi lwowskiej izby adwokatow w sprawie reformy adwokatory // Przeglad sadowy i administracyjny. – Lwow, 1880. – S. 221–230.

23. Przeglad sadowy i administracyjny // Lwow, 1881. –250 s.

24. Z Izby adwokackiej w Przemyslu. Memorjal // Palestra. – 1931. – S. 530–532.