Наукові статті Історія держави і права України ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ УЧАСНИКІВ СУДОЧИНСТВА У ДОРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОГО КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВАВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ УЧАСНИКІВ СУДОЧИНСТВА У ДОРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОГО КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
| Наукові статті - Історія держави і права України |
ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ УЧАСНИКІВ СУДОЧИНСТВА У ДОРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОГО КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
У статті проведено загальний аналітичний огляд історії розвитку законодавчої регламентації визначення правового статусу учасників дореволюційного кримінального судочинства.
Різні етапи історії кримінального судочинства досліджені багатьма вченими України та інших країн [1-5 та ін.], проте законодавчій регламентації правового становища осіб, що брали участь у судочинстві, питанням його визначення і зміни не приділялося належної уваги.
Українське кримінально-процесуальне законодавство започатковано з часів Київської Русі. Відтоді територія сучасної України за часів свого існування знаходилася під владою різних державностей: Велике Князівство Литовське, Польська доба, гетьманська Україна, Австрійсько-російська доба, доба відновлення української державності, Українська Радянська Соціалістична Республіка. Цей історичний факт знайшов відбиток на особливостях розвитку кримінального процесу. Саме особливості визначення статусу учасника судочинства у дореволюційний період становлення вітчизняного кримінально-процесуального законодавства і є предметом нашої статті.
Метою даної статті є встановлення підстав, з’ясування особливостей визначення статусу особи у вказаний період. Для досягнення зазначеної мети поставлене завдання висвітлити історичні аспекти дореволюційної законодавчої регламентації процесуального порядку набуття особою процесуального статусу.
У правових пам’ятках Київської Русі – договорах Русі з Візантією (911 й 944 р.р.), в яких є посилання на Закон Руський, та Руській Правді (ХІ – ХІІ ст.ст.) спостерігається розвиток законодавчої регламентації кримінально-процесуальних правовідносин. Так, якщо вказані договор
Крок вперед у правовій реґламентації судочинства зроблено у правових пам’ятках – Литовських Статутах 1529 [7], 1566 [9] й 1588 [10] р.р. У них визначається поступове відокремлення судової влади від адміністративної, карного процесу від цивільного; становлення обов’язкового попереднього слідства в кримінальних справах, збору доказів та проведення слідства, що стає невід’ємною функцією посадових осіб а не сторін справи; встановлення письмового порядку виклику відповідача до суду і ведення судових книг, в які записувалися вимоги позивача і судові рішення [11, с. 136]. Відбулася еволюція й у процесі набуття особою певного статусу суб’єкта судочинства. Якщо за Литовським Статутом 1529 р. для набуття статусу свідка достатньо вказівки на особу як таку іншими учасниками судачинства: «Теж ести бы хто напротивку у сведетцтве о которую реч, яко о гвалт и о бои, так и о суму пенязей позычоную ы у инших речах выдал светков двох (курсив наш – О.К.), а третего мети на мог…» [7, с. 21] (розділ 6 положення 26), то Литовський Статут 1566 р. встановлює крім фактичної підстави набуття особою статусу свідка формальні вимоги до потенційного учасника судочинства: «Уставуемъ тежъ, ижъ на всякую речъ въ кождого суда свЂдки мають быти вЂры хрестіянское и таковые, которые привильями нашими до того припущоны суть, люди добрые вЂры годные и неподойзреные. ВЂдже судья первей, нижли сторонъ або свЂдковъ ку свядецству припуститъ, маеть ихъ розважыти, абы паметали на Пана Бога и на справедливость его и почтивость свою» [9, с. 144] (артикуль 51 розділ 4). Тобто для набуття особою статусу свідка вже недостатньо бути приведеним як таким до суду іншими учасниками процесу. Для цього необхідно усне рішення судді про їх допуск до участі у судочинстві як свідків згідно до зазначених критеріїв, що висуваються до особи свідка.
Статус підозрюваної або винуватої (у документах, що розглядаються, зазначені статуси між собою не розрізняються) особа набувала у разі взяття її з поличним (положення 4 розділу 13 Статуту 1529 р., артикуль 13 розділу 14 Статуту 1566 р., артикуль 3 розділу 14 Статуту 1588 р.), наявності на ній слідів злочину (положення 13 розділу 13 Статуту 1529 р., артикуль 14 розділу 14 Статуту 1566 р., артикуль 17 розділу 14 Статуту 1588 р.) та обвинувачення її «перед правом» (положення 7 – 9 розділу 13 Статуту 1529 р., артикуль 7 розділу 14 Статуту 1566 р., артикулі 10, 11 розділу 14 Статуту 1588 р.) Проте необхідно зазначити, що за Статутами не всяка особа, на яку вказали як на злочинця, набувала статусу підозрюваного. Якщо скаржник вперше звинуватив шляхтича «веры годного и неподозреного, тогды таковое обвиненье оному шляхтичу на почстивости и доброй славе его ничого шкодити не маеть» [9, с. 188], тобто вперше звинувачений шляхтич не підпадав під категорію підозрюваних (винуватих) осіб.
У XVII – XVIII ст. продовжували діяти положення Литовських Статутів. Поряд з ними, судочинство регламентувалося нормами Магдебурзького німецького (збірки «Порядок», «Саксон») та звичаєвого права. У XVIII ст. внаслідок імперського впливу Росії на українських землях діють як самостійні джерела кримінально-процесуального права російські нормативно-правові акти: царські грамоти, укази та інструкції. Тож період, що розглядається, можна назвати добою, коли «існувала справжня «мозаїка» права» [6, с. 71]. Вчені, які розглядали питання судочинства у XVII – XVIII ст. [4; 5; 8], зазначають, що процес мав класовий характер. Це мало свій відбиток на визначенні становища особи у процесі, яке, насамперед, залежало від її приналежності до того чи іншого стану. Так, за статтею 13 «Краткого изображения процесов» 1716 р. «свидетель мужеска полу паче женска, и знатный паче худого, ученый неученого и духовный светского человека почтен бывает» [14, с. 712]. Аналіз правових пам’ятків того часу свідчить, що належність сторони до панівної верхівки давала їй переваги у суді: особа користувалася довір’ям, швидше допускалася до «заприсягнення» і «відприсягненя». Велике значення в процесі мала осілість. Осілий користувався більшими перевагами, ніж той, хто часто переїжджав і недовго жив у даній місцевості [6, с. 112].
Видається цікавим, що у XVII–XVIII ст. учасник судочинства мав бути правосуб’єктним. Процесуальну правоздатність за нормами Литовського Статуту, «Саксону» і «Порядку» мали всі, окрім невільників, «банітів», «безчесних» та «проклятих» [8, с. 36]. Хто не мав процесуальної правоздатності, той і не мав процесуальної дієздатності. Однак і не всі процесуально правоздатні мали процесуальну дієздатність. До таких осіб відносилися, наприклад, діти, якими вважались хлопці до 18 років і дівчата до 13 років, марнотратники, психічно хворі, глухі, німі, жінки без чоловіка або опікуна, піддані, якщо їх пан не виступав «асистентом» [6, с. 112].
Різноманітність і розрізненість документів, якими регулювалося судочинство на землях теперішньої України, призвели у 1832 р. до кодифікації існуючого законодавства – видання Зводу законів Російської імперії, який був повністю двічі перевиданий: у 1842 р. і 1857 р. Ці законодавчі акти з давнього часу прийнято називати «дореформеним» законодавством [1, с. 47]. Питанням кримінального процесу присвячена книга 2 тому ХV, яка складалася з різнорідних постанов, частина яких дісталася від законодавства минулих часів, а частина – видана у подальші різні часи, нерідко для вирішення приватних, окремих питань. Наявна недосконалість законодавчої регламентації кримінального судочинства призвела до реформування кримінального процесу. Тож на зміну останньому виданню Зводу законів прийшло реформоване законодавство 1864 року.
В історії вітчизняного кримінального процесу 1864 рік знаменував проведення радикальної судової реформи. В цей час Україна (крім західноукраїнських земель) перебувала у складі Російської імперії, тому російське законодавство того періоду слушно можна назвати історичним надбанням українського народу.
Кримінальний процес Російської імперії другої половини ХІХ століття мав еволюційний характер: у 1864 році було прийнято Статут кримінального судочинства (далі – Статут) – першу у вітчизняній історії повноцінну кодифікацію кримінально-процесуального права [1, с. 47]. Зазначений документ був предметом дослідження багатьох вчених, у тому числі і сучасних [2; 4; 13; 14 та ін.].
Порядок проведення попереднього слідства зафіксований у другому розділі Статуту. У ньому законодавець того часу реґламентує повноваження, права та обов’язки осіб, які беруть участь у провадженні попереднього слідства, і визначає їх такими термінами: посадові особи, якими є, згідно зі статтею 249 Статуту, судові слідчі, що ведуть попереднє слідство за сприяння поліції та під наглядом прокурорів і їх товаришів (при цьому залишається незрозумілим, хто саме відноситься до товаришів, які їх повноваження); підозрюваний (статті 257, 367 Статуту та ін.), обвинувачений (стаття 357 Статуту тощо): у Статуті дані поняття використовуються законодавцем як синоніми (статті 276, 407 Статуту); об’явник, який є очевидцем (стаття 298 Статуту); об’явник, який є потерпілим від злочину (стаття 301 Статуту), або особа, яка принесла скаргу, – скаржник (статті 304, 307 Статуту); понятий (статті 315, 320 Статуту та ін.); обізнана особа (стаття 325 Статуту та ін.); поручитель (стаття 424 Статуту); заставодавець (стаття 424 Статуту); свідок (статті 304, 383, 438 Статуту та ін.); цивільний позивач (стаття 273 Статуту та ін.) та інші [12]. Також до осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, використовувався термін «сторони» (назва відділу 2 глави 2 криги 1, статті 692, 721, 723, 724 та ін.), проте законодавець того часу не роз’яснив, кого саме з учасників не обхідно розуміти під цим поняттям.
Не розглядаючи статусу посадових осіб, звернемо увагу на відсутність у Статуті прямої вказівки винесення постанови слідчим про визнання особи, що бере участь у кримінальному процесі, певним суб’єктом судочинства. У статті 472 Статуту зазначається, що, крім винесення постанови про взяття під варту (стаття 430 Статуту) та про прийняття поруки і застави (стаття 426 Статуту), постанова складається лише тоді, коли це необхідно для пояснення ходу слідства або розпоряджень слідчого. У постанові відбиваються законні приводи та підстави дій, які слідчий здійснює за слідством (стаття 473 Статуту). Більше законодавець не конкретизував, які саме рішення (розпорядження) слідчого оформлюються постановою. Однак, слідча практика того часу встановила, крім зазначених, лише такі постанови судового слідчого: про відмову в допиті свідка, про провадження обшуку, огляду, експертизи [2, с. 104].
Отже, за Статутом поява на стадії попереднього слідства його учасників та набуття ними процесуальних прав відбувалися за іншим, ніж нині, процесуальним порядком.
Так, за статтями 301, 304 Статуту приватна особа, яка потерпіла від злочину, набувала права потерпілого з моменту заяви про такий злочин (скарги). Поява деяких інших учасників попереднього слідства пов’язана з виконанням судовим слідчим певних процесуальних дій. Наприклад, особа набуває статусу обізнаної з моменту її запрошення до участі в кримінальній справі за необхідності використання її спеціальних знань, досвіду в якому-небудь занятті (стаття 325 Статуту), у статусі свідка особа постає з моменту її виклику як такого учасника (глава 7 Статуту). Свого часу І.Я. Фойницький називав свідком фізичну особу, яка має відомості про обставини справи, що отримані шляхом особистого спостереження, та призвану до суду для посвідчення перед ним цих обставин у встановлюному законом порядку [13, с. 272]. Іншими словами, особа, яка має відомості про обставини справи, набуває статусу свідка шляхом вчинення посадовими особами певних процесуальних дій – виклику до суду. Щодо обвинуваченого, підозрюваного законодавець того історичного періоду передбачив їх виклик за правилами виклику свідка (глава 5 відділення 1 Статуту). Певних вимог до процесуального оформлення рішення судового слідчого щодо наділення особи цим статусом законодавець не ставить.
Аналіз норм Статуту кримінального судочинства дозволив дійти висновку, що в цьому документі не було чіткого визначення поняття й кола учасників процесу, упорядкування їх прав і обов’язків. Так, у другому розділі Статуту глава 1 має назву «Про осіб, що беруть участь у провадженні попереднього слідства». Вона реґламентує участь у розслідуванні поліції (відділення 1), судових слідчих (відділення 2), прокурорів та їх товаришів (відділення 3). Водночас якщо звернутися до статті 475 Статуту, то в ній законодавець особами, що беруть участь у справі, називає обвинуваченого, приватного обвинувача та цивільного позивача, допускаючи при цьому непослідовність і певну невизначеність понять.
Права й обов’язки суб’єктів кримінального судочинства передбачено в окремих статтях Статуту. Так, права потерпілої особи закріплені у статтях 304, 305, 316, обов’язки – у статті 308 Статуту. Права, обов’язки та відповідальність понятого зазначено у статтях 320, 323, 343, 364 Статуту та ін. Процесуальний статус обізнаних осіб – у статтях 328, 333 Статуту та ін. Така розрізненість прав учасника кримінального судочинства свідчила про незначну увагу до суб’єктивних прав і призводила до незручностей при їх вивченні і реалізації.
Таким чином, аналіз історичних кримінально-процесуальних документів другої половини Х ст. – ХХ ст. показав, що підставам і процесуальному порядку визначення статусу учасників кримінального судочинства не приділялося належної уваги. Це спричиняло невідповідність фактичного становища особи її статусу в процесі (потерпілий користувався правами свідка, наявність свідка, що фактично підозрювався у вчиненні злочину). Проте ще за часів дії Литовських статутів почалися еволюційні процеси формування підстав надання особі процесуального статусу: по-перше, особа мала бути дієздатною, по-друге, порядок визначення деяких категорій учасників процесу вимагав наявність не тільки фактичних підстав, а й формальних (процесуальних). Також позитивним моментом у законодавстві тих часів є використання щодо певних суб’єктів (які мають власний інтерес у справі тощо) поняття «сторони».
Список використаної літератури:
Головко Л.В. Том ХV свода законов и его значение в развитии отечественного уголовного судопроизводства / Л.В. Головко // Вестник Московского университета. Серия 11: Право. – 2005. – № 1. – С. 47-61.
Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа / В.П. Данекский – К.: Семенко Сергей, 2003. – 142 с.
История Государства и права России: Учебник для вузов / [под ред. А.С. Чибиряева]. – М., 1998. – 537 с.
Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія / В.Т. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.
Падох Я. Суди й судовий процес старої України: нариси історії. Записки наукового товариства ім. Шевченка: Т. 209 / Я. Падох. – Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто – Львів, 1990. – 128 с.
Пашук А.Й. Суд і судочинство на лівобережній Україні в ХVII – XVIII ст. (1648 – 1782) / А.Й. Пашук – Львів: Видавництво Львівського університету, 1967. – 179 с.
Первый или Старый Литовский Статут // Временник Общества истории и древностей Российских.– 1854. – Кн. 18. – С. 2-106.
Сиза Н. Суди і кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини. – / Н. Сиза. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. – 120 с.
Статут Вялікага княства Літоўскага 1566 года. За виданням 1855 року. – Мінск, 2003. – С.35-263.
Статут Великого Княжества Литовского 1588 года. История Беларуси IX – XVIII веков. Первоисточники. – Минск. – 2001. – 195 с.
Суд і судочинство на українських землях у ХІV – XVI ст. / [за заг. ред. П. Музиченка]. – Одеса: Астропринт, 2000. – С. 136 – 136.
Уставъ уголовнаго судопроизводства. Систематический комментарий [при участии: А.О. Кони, В.К. Случевского и др.; подъ общей ред. проф. М.Н. Гернета]. – М.: Издательство М.М. Зива, Т-во Типографиі А.И. Мамонтова, 1914. – Вып. III. – 944 с.
Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства / И.Я. Фойницкий. – Санкт-Петербург: Альфа, 1996. – Т. 2. – 606 с.
Чельцов-Бебутов М.А. Курс уголовно-процессуального права. Очерки по истории суда и уголовного процесса в рабовладельческих, феодальных и буржуазных государствах / М.А. Чельцов-Бебутов. – СПб.: Равена, Альфа, 1995. – 846 с.
< Попередня Наступна >