211

---

Зуєва А.М.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗВИЧАЄВО-ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Рассматриваются основные методы, используемые при исследовании обычно-пра­вовой культуры украинского народа. С точки зрения права, автор выделяет природно-правовые и позитивноправовые ценности. Методология исследования обычно-правовой культуры украинского народа предполагает анализ определённого среза правовой ре­альности как единого процесса зарождения и дальнейшего развития правовой системы украинского народа.

Тпе author focuses on the main methods which are used in the customary law culture investigation. The natural and positive law values are figured out. The methodology of the customary law culture investigation considers analysis of definite part of law reality as a process of birth and future development of the Ukrainian law system.

Проблемі методології дослідження у вітчизняній правовій науці присвячені праці П.М. Рабіновича, Ю.П.Лободи, М.С.Кельмана та інших. Проте дана пробле­матика залишається актуальною для теоретико-правових досліджень.

Історична доля українського народу не є унікальною в тому аспекті, що роз­виток національної державності не був безперервним. Однак це не означає, що ті періоди правової історії, коли народ не мав власної держави, є «темними віками», «сірими» плямами в історії. Адже за такою логікою правової історії українського народу як з часів припинення Галицько-Волинського князівства до Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, так і від занепаду козаччини (друга полоина XVIII ст.) до I99I р. (за виключенням доби УНР та ЗУНР) просто не існувало. Але ж був народ, який досяг соціальних форм розвитку, неможливих без правового регулювання суспільних відносин, отже, у цього народу була і влас­на правова історія.

xt-align: justify;">Ототожнення історії народу з історією національної державності засвідчило свою обмеженість, що визнається більшістю істориків. З іншого боку, якщо ото­тожнювати правову систему з системою права, можна дійти до абсурдного вис­новку про відсутність у народу правової системи у значні періоди його історії. На­ступною крайньою позицією є ототожнення систем права, які діяли на території проживання народу, з правовою історією цього народу. Так, вірменська громада на території м. Львова у Середньовіччя мала власну правову автономію, однак правова історія цієї громади має лише опосередковане відношення до правової історії українського народу. Неправильно розглядати всі держави, до складу яких входила територія проживання українського народу, просто як окупаційні. Більшість з них були поліетнічними (Австро-Угорська імперія, СРСР) при домінуванні певних націй. Перебування під владою таких держав не знищило національну самобутність та її носіїв попри складні історичні повороти, трагедії та конфлікти. Зрештою, сам по собі факт перебування у складі таких держав за­лишив свій незгладимий слід у якісній самобутності національної правової систе­ми. При всьому бажанні неможливо «придумати» іншої правової історії чи іншої правової системи, ніж та, яка реально існує. Очевидно, що ракурс, у якому роз­глядається проблема, повинен бути якісно іншим.

Національна держава є важливою, але не обов'язковою формою існування на­роду, інакше б не було народів без власної державності. Адже багато держав є поліетнічними, що не заперечує етнонаціонального розвитку народів, котрі в них проживають. А раз такі народи існували, існують та будуть існувати, вони мають і власну правову історію - безперервний процес свого правового розвитку. Історії українського народу відомі факти, коли весь чи частини народу в межах історич­них територій проживання або принаймні більша частина еліти прагнули до вхо­дження до скдаду іно- чи поліетнічних держав.

Отже, нам видається більш обгрунтованим рух пізнання у наступному поряд­ку: історія народу - історія його правової системи як національна звичаєво-пра­вова культура українського народу. Тобто загальні обриси проблеми звичаєво-правової культури народу повинна задати етнографія, а от конкретні дослідження останньої перебувають у полі зору теоретико-правової юриспруденції. В етно­графічній науці прийнято виділяти такий суміжний з правовою наукою розділ, як нормативна етнографія.

Запропонований підхід дає можливість вирішити цілу низку порушених вище проблем. Щонайменше можна класифікувати впливи іно- та поліетнічних дер­жав, до складу яких входила територія проживання українського народу, на його правову історію.

Важливим у дослідженні звичаєво-правової культури українського народу ви­дається аксіологічний підхід. «Ціннісний підхід в юриспруденції - загальна стра­тегія дослідження, що визначає розгляд права крізь призму його відповідності певним цінностям, що можуть забезпечуватися правом та бути його основою. Розгляд права в межах ціннісного підходу зумовлюється двома найбільш важли­вими чинниками. По-перше, ціннісний підхід до права має своїм фундаментом певну філософську концепцію цінностей. Від розуміння природи цінностей зале­жить і визначення ціннісного змісту права. По-друге, саме тип праворозуміння безпосередньо впливає на тлумачення зв'язку між цінностями та правом, визнан­ня його цінності для людини та суспільства»1.

На думку Г.Ріккерта, завдяки цінностям можна відрізнити культурні процеси від явищ природи з точки зору їх наукового розгляду, оскільки цінності не явля­ють собою дійсності - ні фізичної, ні психічної. В даному аспекті право розгля­дається як соціальна цінність, правові ціності є лише частиною інших соціальних цінностей.

На нашу думку, можна висунути гіпотезу про те, що існують різні за поход­женням правові цінності. Оскільки ми досліджуємо звичаєво-правову культуру українського народу, для нас важливими є природно-правові цінності, які виража­ють світосприйняття, яке залежить від явищ конкретно-історичної дійсності. Ви­дається логічним стверджувати наявність позитивно-правових цінностей, які про­диктовані суто державним волевиявленням. Можна зробити висновок про діалек­тичну суперечність між двома видами правових цінностей.

Філософсько-методологічна характеристика вказаних методів запозичена тео­ретико-правовою наукою з філософії, логіки і методології науки. Основним кри­терієм розмежування вказаних методів повинна бути категорія часу. Для історич­ного методу важливо встановлення ланцюгів причинно-наслідкових зв'язків між подіями у їх просторово-часовій послідовності, в той час як логічний метод ігнорує часовий вимір досліджуваного історичного процесу: так, сутність явища ви­являється у процесі його розвитку, однак, як відносно стабільна основа явища, во­на існує безперервно, тобто все, що розкривається у певний період історичного часу, насправді існує як до його початку, так і після його завершення. Тому невірною видається спрощена інтерпретація логічного методу як такого, котрий досліджує суттєві закономірності розгортання історичного процесу безвідносно до конкретно-історичної специфіки досліджуваних подій.

Важко абстрагуватись від часового виміру мислимої правової реальності, од­нак без цього неможливо зрозуміти механізм взаємного переходу явищ у свою протилежність, формальну єдність причини та наслідку тощо. Якщо спробувати провести певне узагальнення, стає очевидним, що більшість пар діалектичних ка­тегорій утворилися внаслідок абстрагування від часового виміру відображувано­го феномена, а тому можуть функціонувати у дискурсі лише у вказаних межах. При глибшому аналізі виявляється обмеженість, неадекватність вказаним кате­горіям часового виміру реальності, а їм на зміну приходять набагато абстрактніші пари діалектичних категорій: дійсне і можливе, причина і наслідок тощо.

Відмінність даних двох методів, як правило, не до кінця усвідомлюється у конкретних дослідженнях. Як з'ясувати сутність історичного явища? Необхідно розглядати весь процес досліджуваного явища від моменту його зародження до повного заперечення. Але наступні форми, яких набуде сутність явища, можуть бути випадковими щодо характеру цієї сутності, що буває можливим за відсут­ності умов, сприятливих для розкриття сутності явища. Очевидно, що необхідно застосовувати у такому дослідженні весь арсенал діалектичних категорій, котрі описують процес руху сутності феномена від зародження до повного самозапере­чення. А останнє і передбачає абстрагування від часового виміру вказаного про­цесу.

Важливе місце у пізнанні звичаєво-правової культури українського народу займає герменевтичний підхід. «Основними методологічними вимогами є кон-кретно-історичність і фактологічна обгрунтованість узагальнень»2. Як зазначає Ю.П.Лобода, «герменевтична методологія вимагає зосередження на тих аспектах процесу пізнання, які при рефлексії зазвичай окремо не враховують. Так, особи автора та інтерпретатора впливають на зміст тлумачення: правову традицію ук­раїнського народу може розглядати іноземний дослідник, для якого її вивчення не пов'язане з розгортанням самосвідомості, якщо ж її вивчатиме представник наро­ду, який є носієм цієї традиції,- неминучим буде зв'язок такої пізнавальної діяль­ності з етнічною самоідентифікацією вченого та суспільства, в інтересах якого він працює»3.

В.Ф.Горленко, досліджуючи історію української етнографії, зазначає: «Серед теоретичних питань, висунутих дослідниками українського народу кінця XVIII -початку XIX ст., певне місце зайняла проблема етногенези українців, котра, як відомо, належить до числа найважливіших комплексних проблем, котрі вирішу­ються спільно представниками суміжних галузей знання - археологами, етногра­фами, істориками, мовознавцями та ін. Питання про походження українського на­роду порушувалося і у більш ранні часи. Однак лише наприкінці XVIII ст. у його вирішенні починає прослідковуватися науковий підхід»4.

Щодо загальної характеристики підходів до вирішення питання етногенезу українського народу дослідниками кінця XVIII ст., то Горленко зазначає наступ­не: «Питання етногенезу, які розглядалися українськими авторами наприкінціли XVIII ст., умовно можна розділити на дві групи: одні з них стосувались раннього, слов'янського чи загальноруського кола проблем (питання про етногенез слов'ян та давньоруської народності), інші безпосередньо стосувалися українців та українського (запорозького) козацтва»5.

«Звичаєве право в усій його історичній значущості, зі всіма перевагами та не­доліками і сьогодні є дійовим та далеко не анахронічним чинником розвитку пра­вової системи України, її невидимою (яка не фіксується правовою наукою), непи­саною її частиною. Значення цього компонента правової системи від цього зовсім не стає меншим, оскільки культурно-історичне осердя звичаєвого права глибоко інтегроване у правову свідомість українського суспільства, настільки глибоко, що в разі конфлікту з писаним, «державним» правом народна правосвідомість без ва­гань надає перевагу органічним для себе культурно-правовим орієнтирам на про­тивагу нав'язаним чи нав'язуваним офіційною правовою культурою новелам. У цьому ми схильні вбачати основну специфіку правових процесів, закономірнос­тей їх перебігу, котрі характеризують вітчизняну правову систему сьогодні. Дока­зом цього є, зокрема, та легкість і швидкість, з якою українське селянство вилу­чило зі свого середовища всі елементи ненависної йому елітарної правової систе­ми та її носіїв у 1917-1920 pp.»6.

Застосування викладених вище положень до дослідження проблеми звичаєво-правової культури українського народу, методологію якого ми розробляємо, пе­редбачає аналіз певного зрізу правової реальності не як ланцюга пов'язаних між собою подій, а як єдиного процесу зародження, становлення та розвитку правової системи українського народу. Як подальший напрям дослідження даної пробле­матики можна запропонувати оновлення методів дослідження звичаєво-правової культури українського народу, оскільки догматичний метод обмежує знання про реальну правову систему.

 

1. Фальковський А. О. До визначення поняття аксіологічного дослідницького підходу в методології юриспруденції // Актуальні проблеми держави і права. 36. на­ук. досліджень. Вип. 40. - Одеська Національна юридична академія. - 2008. -С. 59-64.

2. Лобода Ю.П. Правова традиція українського народу (Феномен та об'єкт загальнотеоретичного дискурсу). - Львів: Світ, 2009. - 280 с

3. Там само. -С. 212.

4. Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII - первой половины XIX ст. - К.: Наукова думка, 1988. - 214 с.

5. Там само. - С. 61-62. 6. Лобода Ю.П. Правова традиція українського народу (Феномен та об'єкт загаль­нотеоретичного дискурсу). - Львів: Світ, 2009. - 280 с.

 

< Попередня   Наступна >