211

---

Сенчук В.В.

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Исследуются проблемы демократического государства как предмета анализа совре­менной теории государства и права. Обосновывается положение, что демократическое государство характеризуется целым рядом специфических институциональных характе­ристик, которые могут быть положены в основу его доктринального теоретико-правово­го определения.

The article investigates the problems in research of democratic state as a special subject of the modern theory of the state and law are investigated. It is proved, that the democratic state is characterized by a concrete specific institutional characteristics, which can be fixed in a basic definition of democratic state. The author analyses these characteristics, proves their relevance and systematic interdependence.

У сучасних дослідженнях у галузі теорії держави і права дедалі частіше виділяється такий специфічний тип держави, як демократична держава. Звісно, це не позбавляє її інших визначальних характеристик держави, оскільки щодо неї залишається цілком справедливим доктринальне визначення держави як «тери­торіальної організації політичної влади, що існує на певній соціальній базі, вис­тупає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує з допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики»1. Водночас демократична дер­жава має низку особливостей, що дають змогу вивчати її як відносно самостійне розька Академія» правове явище, якому притаманні характерні властивості, чітко визначена інсти-туціональна основа, а також невід'ємні від поняття демократії конституційно-правові ознаки. Водночас варто відзначити, що досі предикат «демократична» щодо поняття «держава» часто сприймається у суто політичний площині: або як одна з властивостей політичного ладу, або політичної сис

теми суспільства. Не за­перечуючи проти цього положення, необхідно наголосити, що повністю вилучати поняття «демократична держава» зі сфери теоретико-правового і конституційно-правового аналізу неправильно. З огляду на це аналіз поняття «демократична дер­жава» з позицій сучасної теорії держави і права видається актуальним і одночас­но важливим завданням для юридичної науки.

Про необхідність вивчення цього типу держав писав ще Л. Дюгі, виділяючи цілу групу правових теорій, які він умовно окреслив поняттям «демократичних доктрин». Спільним для них є те, що всі вони виходять з розуміння демократич­ної держави як специфічної політичної організації публічної влади, джерелом якої є колективна воля суспільства, яка спрямовується на досягнення колективно значущих цілей2. Також слід звернути увагу на той факт, що на рівні загальної те­орії права, а також у галузевих юридичних науках (конституційне право, адміністративне право, муніципальне право) предметом дослідження часто ста­ють конкретні правові інститути демократії (пряме народовладдя, інститут ви­борів, інститут місцевого самоврядування тощо). Тому, погоджуючись з тим, що інститути демократії можуть і повинні ставати предметом юридичних досліджень, не можна заперечувати справедливості цього положення й щодо де­мократичної держави в цілому. В цьому сенсі не можна не погодитися з думкою О. Скрипника про те, що демократична держава є цілком самостійним явищем і особливим предметом теоретико-правового дослідження, який не може бути ре­дукований просто до характеристики тих чи інших демократичних інститутів3.

Теоретико-правові проблеми аналізу демократичної держави порушувалися у працях піднімались в роботах таких авторів, як: К. Бабенко, О. Батанов, С. Боб-ровник, І. Гладуняк, В. Горбатенко, Р. Гринюк, А. Заєць, А. Колодій, І. Кресіна, В. Лемак, В. Медведчук, Г. Мурашин, Н. Оніщенко, М. Панов, О. Петришин, В. Погорілко, В. Селіванов, О. Скакун, В. Цветков, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, О. Ющик. Проте й досі залишаються відкритими чимало пи­тань: що повинно охоплювати правове визначення демократії, якими є правові оз­наки демократії і чи може в умовах конституційного розвитку право служити го­ловним стимулом трансформації демократичних інститутів.

На теоретико-правовому рівні визначення поняття демократичної держави пов'язано з декількома проблемами. По-перше, на відміну від суто політо­логічних досліджень, які формують феномен демократії в цілому, для теорії дер­жави і права предметом інтересу виступають не всі можливі появи демократії, а виключно державні форми організації демократичних інститутів, які в своїй су­купності утворюють демократичну державу. У зв'язку з чим постає проблема виз­начення певного «необхідного мінімуму» тих інститутів, які дають змогу утвер­дитися демократичній державі й поступово набути розвинених форм. З цією про­блемою тісно пов'язане інше питання щодо співвідношення демократичної дер­жави і демократичного політичного режиму. Справа у тому, що політичну науку демократія цікавить як певний режим. Мається на увазі певна сукупність методів, засобів і способів правління, яка застосовується тією чи іншою державою4. Не за­перечуючи правомірності та плідності такого підходу до вивчення демократії, зазначимо, що для теорії держави і права як однієї з фундаментальних юридичних наук демократична держава становить інтерес насамперед як інституціональна конструкція, а також як система врегульованих правом процесів і процедур. Звісно, юридична наука не ставить за мету дослідити всі без винятку політичні процеси і процедури, а обмежується лише тими з них, які є предметом правового регулювання. В цьому плані теоретико-правове дослідження демократичної дер­жави передбачає насамперед визначення необхідних інститутів, які властиві за­гальній системі організації і функціонування державної влади в демократичній державі. Більше того, сама демократична держава постає для теорії держави і права як така організація публічної влади з усіма універсальними ознаками дер­жави, якій притаманні характерні лише для неї правові інститути, що визначають основи та параметри її взаємодії з суспільством і громадянином.

По-друге, важливу роль у функціонуванні демократичної держави відіграє право. Зрозуміло, що саме під цим кутом зору юридична наука вивчає демокра­тичну державу. Тому, даючи визначення поняття демократичної держави, не­обхідно виділити насамперед її правову "іпостась", точніше, всі ті відносини, які виникають у процесі розвитку держави та її взаємодії з суспільством і громадяни­ном і є предметом конституційно-правового регулювання. Ми свідомо вжили по­няття «конституційно-правове регулювання», оскільки демократизм держави ча­сто розглядається як одна з властивостей конституційного ладу5. Це є цілком ви­правданим, оскільки сам конституційний лад характеризується як «цілісна систе­ма соціально-правових відносин та інститутів, які підпорядковані безумовним моральним і конституційним вимогам»6. Водночас слід зазначити, що важлива роль конституції в функціонуванні демократичної держави випливає із визначен­ня самої конституції. Так, на думку В. Шаповала, конституція - «це єдиний нор­мативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який регламентує окремі сторо­ни суспільного буття, насамперед у зв'язку з організацією і здійсненням держав­ної влади; встановлює засади державного ладу, а також порядок формування, ор­ганізації і діяльності ключових ланок державного механізму - вищих органів дер­жави; визначає принципи територіальної організації держави; фіксує основи пра­вових статусів людини і громадянина, її юридично виражених взаємовідносин із державою»7. Отже, якщо прийняти це визначення за вихідне в процесі теоретико-методологічного аналізу конституції, то стає очевидним, що саме на зазначеному рівні закладаються такі важливі характеристики демократичної держави, як: ха­рактер організації і здійснення державної влади, засади державного ладу, основи правового статусу людини і громадянина, механізми взаємодії держави і громадя­нина. Тому, досліджуючи феномен демократичної держави з позицій юридичної науки, необхідно наголосити, що в даному випадку йдеться про публічну владу тією мірою, якого вона є предметом конституційно-правового регулювання, адже саме в конституції та органічних законах встановлюються основні характеристи­ки, ознаки та інститути демократичної держави.

Отже, спираючись на Конституцію України та закріплені в ній норми і прин­ципи, можна зробити висновок, що демократизм Української держави включає наступні аспекти: а) визнання народу єдиним джерелом влади і носієм суве­ренітету (стаття 5); б) гарантування Українською державою прав і свобод людини і громадянина, серед яких важливе місце посідають політичні права й свободи людини і громадянина (докладний аналіз політичних прав людини і громадянина, які гарантує демократична держава дає О. Пушкіна8); в) забезпечення поділу державної влади; г) визначення конституційних гарантій місцевого самоврядування (стаття 7); д) визнання принципу політичного економічного та ідеологічного плю­ралізму як однієї з основ конституційного ладу України (стаття 15).

Отже, демократична держава є однією з форм організації публічної влади і в цьому плані вона має всі ті ознаки, які визначають державу як таку. Серед таких невід'ємних ознак держави прийнято називати наступні: нерозривний зв'язок держави і права, наявність публічної влади, державний суверенітет, територія, державний апарат та засоби його утримання9. Поряд з переліченими ознаками вирізняють специфічні, властиві лише демократичній державі характеристики. Насамперед це те, що демократична держава завжди конституюється як виражен­ня суверенної волі громадян. Щоправда, як вказував Г. Еллінек, тут існує певна відмінність між античною і сучасною демократичною державою, оскільки для ос­танньої право участі громадян у здійсненні державної влади сприймається не ли­ше як універсальне, але й як невід'ємне право людини, що випливає з самої людської природи10. Не зупиняючись на аналізі різних історичних форм демокра­тичної держави, вкажемо лише на те, що у сучасній теорії держави і права, а та­кож у науці конституційного права принцип народного суверенітету, який визнає народ єдиним носієм суверенітету, вважається базисним для існування і функціонування демократичної держави. Зміст цього принципу вказує на те, що демократична держава конституюється як своєрідний інструмент забезпечення народного суверенітету, що завдяки системі органів державної влади та правових інститутів гарантує постійне представництво інтересів народу та ефективну політичну участь, а також діє з метою забезпечення суспільних потреб та досяг­нення суспільно значущих цілей. Народний суверенітет не може розглядатися по­за питаннями реалізації народовладдя. Зокрема, як відзначає Ж. Пустовіт, народ­ний суверенітет тісно пов'язаний з інститутами народовладдя і завдяки ним ре­алізується на практиці11. Це ж положення аргументує і Н. Заяць, доводячи, що су­веренітет народу в демократичній державі дістає відображення у тому, що саме йому належить установча, оформлена через Конституцію, влада в державі12. Од­ним з проявів народного суверенітету є забезпечення участі народу в управлінні державними справами. Причому, на думку О. Скрипнюка, ця участь реалізується завдяки цілій системі правових інститутів, яка далеко не обмежується інститута­ми прямої демократії13.

Усі ці інститути визначаються як у конституції, так і на рівні державних за­конів. Більше того, вони дають змогу громадянам брати безпосередню участь у діяльності органів державної влади, здійснювати контроль над цією діяльністю. В цьому сенсі правова інституціоналізація демократичної держави завжди пов'яза­на зі створенням механізмів двохстороннього зв'язку та взаємного контролю, ко­ли не лише держава має право визначати правомірність чи неправомірність по­ведінки особи, але й сама особа (індивідуально або разом з іншими особами) мо­же контролювати діяльність органів державної влади та їх посадових осіб. У цьо­му плані можна згадати бодай інститут звернень громадян, який закріплюється статтею 40 Конституції України і регулюється Законом України «Про звернення громадян», стаття 4 якого встановлює, що до рішень, дій (бездіяльності), які мо­жуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи грома­дян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності. Тобто всі без винятку грома­дяни України мають право звернутися до органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій не­залежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропо­зиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Виходячи з фундаментального для демократичної держави положення, що во­на виступає засобом забезпечення та одночасно реалізацією народного суве­ренітету, можна зробити висновок: демократична держава знаходиться у спе­цифічному зв'язку із суспільством, з одного боку, і з людиною (громадянином) -з іншого. Особливість зв'язку демократичної держави з суспільством полягає в тому, що жоден з цих елементів не прагне поглинути інший, оскільки «одержав-лене суспільство» вже не може розглядатись як носій суверенітету з тієї причини, що над ним повністю домінує держава та її влада, яка реалізується через систему органів державної влади. Причому ці органи державної влади залежать виключ­но від вищих органів самої ж держави і не мають жодних обов'язків перед суспільством. Водночас і суспільство не може повністю поглинути державу, оскільки тоді воно позбудеться того інструменту, яким є публічна політична вла­да і завдяки якому можуть забезпечуватися завдання регулювання суспільних відносин і забезпечення суспільних потреб.

Тому, визначаючи демократичну державу, часто вказують, що поряд з нею завжди повинно існувати не просто суспільство, а такий його різновид, як грома­дянське суспільство, яке «в особі самодіяльних асоціацій людей, покликаних ви­ражати та захищати групові та індивідуальні інтереси і права, завжди вступає в особливі стосунки з державою»14. Останнім часом проблематика громадянського суспільства дедалі активніше досліджується провідними вітчизняними теорети­ками права. В цьому плані можна згадати праці О. Скрипнюка, О. Петришина, М. Панова та інших. Зокрема, О. Петришин обґрунтовує наступне визначення громадянського суспільства: «це сукупність добровільно сформованих громадсь­ких інститутів, що діють на самоврядних засадах у межах конституції та законів, за посередництвом яких індивіди реалізують свої основні природні права і сво­боди»15.

Але, не вдаючись зараз до аналізу проблеми співвідношення демократичної держави і громадянського суспільства, доцільно звернути увагу на ще один із за­значених нами вище аспектів. Мається на увазі те, що заснована на принципі на­родного суверенітету, демократична держава вступає в особливі відносини не тільки із суспільством у цілому, але й з окремою людиною. Адже, подібно до то­го, як народ виступає носієм суверенітету, кожна людина виступає носієм невід'ємних прав і свобод. Більше того, інструментальний характер демократич­ної держави означає, що в своїх діях вона повинна керуватися потребами та інте­ресами людини. В цьому плані ознакою демократичної держави є забезпечення пріоритету прав людини і громадянина, а також гарантування реальності цих прав. Як пише О. Лукаш, практична реалізація принципу пріоритету прав люди­ни і громадянина в діяльності демократичної держави забезпечується, з одного боку, завдяки чіткому конституційному визначенню самих прав людини, а з іншо­го - через встановлення імперативних вимог щодо самих органів державної влади, чия діяльність повинна спрямовуватись на гарантування, забезпечення та за­хист прав людини16. Причому йдеться не лише про політичні права людини, які зв'язані з реалізацією принципу народного суверенітету (цей аспект всебічно ар­гументує Т. Шаповал17), а про всю систему прав і свобод людини і громадянина, оскільки контрагентом демократичної держави є саме такий індивід, який є носієм конституційно визначених і невідчужуваних прав, свобод та обов'язків.

Утім базисний для демократичної держави принцип народного суверенітету вказує принаймні на ще одну її необхідну ознаку. Як було зазначено вище, він не лише встановлює певне джерело державної влади (цим джерелом є народ) та на­кладає заборону на її узурпацію, але визначає загальні параметри взаємодії дер­жави і суспільства. Дійсно, будь-яка держава не може існувати без суспільства. Однак, погоджуючись з цим положенням, не можна не визнати й того, що для кожної держави притаманний власний тип співвідношення із суспільством. В цьому плані, на думку багатьох сучасних дослідників, специфічною ознакою де­мократичної держави є те, що вона являє собою таку «систему управління, за якої влада відповідає перед громадянами за свої дії, а громадяни реалізують свої інте­реси через конкуренцію та взаємодію виборних представників»18. Це означає, що між демократичною державою і громадянином встановлюються відносини взаємної відповідальності, коли держава відповідальна за свої дії та рішення, а громадянин відповідальним перед державою в частині дотримання конституції та законів. Фактично це положення закріплюється на конституційному рівні як принцип законності, який передбачає неухильне дотримання законів держави всіма без винятку суб'єктами правовідносин.

Отже, демократична держава - це специфічна форма організації публічної влади, яка характеризується конституційно закріпленою системою інститутів, що гарантують верховенство суверенної волі народу, взаємодіє із суспільством на засадах правових принципів, які убезпечують політичну владу від узурпації з будь-якого боку, забезпечують постійне представництво інтересів громадян, а також реальний захист прав і свобод людини і громадянина. Спираючись на за­пропоновану дефініцію, можна зробити низку важливих висновків і щодо ознак демократичної держави. По-перше, демократична держава, якою вона постає в сфері досліджень сучасної теорії держави і права, - це завжди конституційна дер­жава, в якій гарантовано конституціоналізм як одну з основних характеристик державного ладу. В даному випадку поняттям конституціоналізм ми описуємо особливу систему конституційно-правових відносин, що має свої властивості та характерні ознаки19. Для юридичної науки це дає змогу встановити чіткий і без­посередній зв'язок між демократичною державою і тими інститутами, які вста­новлюються на конституційному рівні й відображають способи організації, фор­мування і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Внаслідок чого стає можливим проведення об'єктивного інституціонального аналізу держави з винесенням обгрунтованого висновку щодо її належності або неналежності до групи демократичних держав. По-друге, демократична держава формується і розвивається як засіб та інструмент забезпечення народного суве­ренітету з метою реалізації суспільно значущих завдань, гарантування законних інтересів усіх членів суспільства, які розглядаються як носії невід'ємних прав і свобод, що визначені конституцією і не можуть бути порушені ані державою в особі органів державної влади, їх службових та посадових осіб, ані іншими чле­нами суспільства. Таким чином, суто формальне визначення демократичної держави як «держави, в якій править народ», розкриває свій зміст через принцип на­родного суверенітету і систему правових інститутів, які забезпечують реалізацію влади народом. По-третє, існування демократичної держави пов'язано з розвит­ком характерного лише для неї типу відносин із суспільством, які визначаються такими властивостями, як: взаємна відповідальність держави та громадян, спря­мованість державної діяльності на забезпечення прав і свобод людини і громадя­нина, гарантована конституцією і законами держави участь громадян у процесі державного управління, можливість здійснення з боку суспільства контролю за діями органів державної влади, встановлення інституціональних запобіжників щодо можливості узурпації державної влади, порушення прав людини, відчужен­ня права народу визначати і змінювати конституційний лад у державі.

Наразі було обгрунтовано лише загальне визначення демократичної держави та її основних ознак, як вони досліджуються у сучасній теорії держави і права. Але, на нашу думку, досі існує об'єктивна потреба у продовженні досліджень в зазначеному напрямі, що дасть змогу завершити формування відносно са­мостійного напряму юридичних досліджень, який має своїм предметом демокра­тичну державу та її інститути. Це означає, що окреслена проблематика має теоре­тичну перспективу, а отже, й становитиме інтерес для теоретико-правових досліджень.

 

1. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / За ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. - X., 2009. - С. 77-78.

2. Дюгі Л. Конституційне право: Загальна теорія держави / Передмова Ю. М. Обо-ротова. - Одеса, 2005. - С. 34.

3. Скрипнюк О. В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика). - К., 2006. - С. 123-125.

4. Поли­тология для юристов / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. - М., 1999. - С. 209.

5. Совгиря О. В., Шукліна Н. Г. Конституційне право України: Навчальний посіб­ник. - К., 2007. - С. 82.

6. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. П. Колісника, Ю. Г. Барабаша. - X., 2008. -С. 59.

7. Шаповал В. М. Сучасні характеристики конституції як Основного Закону держави // Право України. - 2008. - № 10. - С. 4.

8. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпе­чення. - К., 2006. - С. 133-174.

9. Теория государства и права: Учебник для вузов / Отв. ред. В. Д. Перевалов. - М., 2006. - С. АА-А1.

10. Еллинек Г. Общее учение о государстве. - СПб., 2004. - С. 685.

11. Пустоеіт Ж. М. Концепція суверенітету народу в конституції України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. -№ 4. - С. 15.

12. Заяць Н. Суверенітет: трансформація змісту // Право України. -2008. - № 2. - С. 20.

13. Скрипнюк О. В. Забезпечення участі народу у формуванні органів державної влади як фактор функціонування демократичної системи дер­жавного управління // Право України. - 2006. - № 6. - С. 3-4.

14. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. - К., 2000. -С. 396.

15. Петришин О. Громадянське суспільство - підґрунтя формування право­вої держави в Україні // Вісник Академії правових наук України. - 2003. -№ 2-3. - С. 149.

16. Лукаш О. Л. Принцип пріоритету прав і свобод людини і гро­мадянина в діяльності органів державної влади України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007. - № 12. - С. 90.

17. Шаповал Т. Народний суверенітет та політичні права і свободи (питання співвідношення) // Право України. - 2008. -№ 2. - С. 9-13.

18. Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії: Монографія / За ред. І. О. Кресіної. - К., 2007. - С. 166. 19. Словська І. Є. Поняття конституціоналізму // Держава і право: Збірник наукових праць. - К.: 2002.-Вип.. 18. - С 151.

 

< Попередня   Наступна >