211

---

Дмитрієнко І.В.

УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЯК НОРМАТИВНЕ НЕБІОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ

Исследуется современная украинская правовая культура как нормативное небиоло­гическое явление, которое обладает конкретно-историческими свойствами, имеющи­ми общечеловеческие ценности. По этим ценностям украинская правовая культура презентует качественный, еволюционный уровень развития права, человека, общества, государства.

The modern Ukrainian legal culture as normative nebiologicheskoe phenomenon, which owns konkretno-istoricheskimi properties, having common to all mankind values, is probed. On these values the Ukrainian legal culture presents high-quality, evolyucionnyy level of development of right, man, societies, states.

Поняття «правова культура» у сучасному світі має багато смислових аспектів. Загальновідомим є розуміння правової культури як оціночного поняття та істот­ної риси правової особистості (правова культурність), а також загальної культури людини. Поширеними є поняття «правова культура праці», «правова культура по­ведінки або культура правової поведінки», «фізична культура» тощо. У науці, зви­чайно, йдеться про «культурно-правові риси», «культурно-правові системи», пра-вокультурний розвиток, розквіт і занепад правових культур, які ми ідентифікуємо конкретно-історичними. Не можна вважати, що наявність акту правової оцінки означає одразу феномен правової культури, а коли немає такого акту, зникає яви­ще правової культури. Остання існує, за проведеними дослідженнями, об'єктив­но, незалежно від волі та правосвідомості свого суб'єкта, об'єкта та предмета як небіологічне явище об'єктивної природи, що обов'язково має наявний, цільовий стан, цикл соціальної активності, презентується у духовних і матеріальних арте­фактах правової свідомості, без них не існує та не функціонує1. Між цільовим і наявним цикл

ом та станом правової культури існує мережа прямих і зворотних зв'язків (цільових структур) як пріоритетних зв'язків правосвідомості з дійсністю, домінантно регулятивно верифікованих у різних циклах соціальної ак­тивності правосвідомості. Зворотні зв'язки правосвідомості, таким чином, харак­теризують «величину помилки щодо певної специфічної провопроцесуальної ме­ти» або мети правосвідомості, що має певний конкретно-історичний цикл соціальної активності2.

Визначення категорії «правової культури» досить різнопланове: від простого протиставлення правової культури природі до дефініції культури права як істо­рично визначеного правового рівня розвитку суспільства та людини або як сукуп­ність матеріальних і духовних правових надбань людства. Якщо простежити взаємозв'язок понять «правова природа» і «правова культура», то можна поміти­ти їх відмінність: під правовою культурою розуміють усе те, що створено люди­ною, і в цьому значенні - штучне; під правовою природою - все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами. Правова культура є якісною трансформацією наявного циклу соціальної активності та стану правової культу­ри у цільовий цикл та стан, як правило, у напрямку від правової природи до пра­вової культури. Насправді правова природа, культура і людське суспільство ста­новлять нерозривну нормативну та ідейно-світоглядну єдність, цілісність. Право­ва культура виділяє правову людину (правове суспільство) з природи. Правова ан­тичність знаменує початок європейської культурно-правової традиції. Давньог­рецький термін «пайдея» (раіс - дитина) містить як безпосередньо виховання, на­вчання, так і в ширшому сенсі - освіту, освіченість, просвітництво, культуру, що, як родові правові поняття, не можуть бути неправовими, враховучи постановку питання Ю.М. Дмитрієнком про певну або повну тотожність понять «свідомість» та «правова свідомість», «культура» та «правова культура»3. Греки створили сис­тему правової освіти, яка формує не професіонала окремої галузі, а правову лю­дину як правову особистість, з певними ціннісними правовими орієнтаціями. Тобто первинний природний правовий порядок як ідеальний був гарантом стабільності, він у принцип не міг бути неправовим, коли життя «за природою» перетворюється на етичний ідеал правової освіти та правової культури. Однак юристи та філософи Стародавньої Греції, навіть найвидатніші з них Платон та Арістотель, ще не узагальнюють правову діяльність як культурно-правову діяльність людей в понятті «правова культура».

Одним з перших поняття «культура» та «правова культура» запропонував Марк Тулій Цицерон для визначення філософії як культури розуму. У Стародав­ньому Римі термін «правова культура» вживався у значенні правової нормативності, регулятивності, раціональності. Середньовічна правова культура, як єдине ціле, відображала нормативно-правові принципи нескінченності та всюди-сущого Бога. Християнське розуміння правової культури є найбільш розвиненим у тво­рах Августина Блаженного, який стверджував, що жити треба за божественними настановами. Стверджувалося, таким чином, абсолютна перевага нематеріальних правових цінностей над матеріальними, що вимагало аскетичного нехтування благами та спокусами чуттєвого світу. Так сформувалося протиставлення право­вої природи та правової благодаті (християнської версії правової культури), у ме­жах чого правова свідомість та культура постійно перебувала між Небом і Зем­лею. В добу відродження відчували й думали однаково, то тепер ситуація до­корінно «правовий індивід» стає більш самостійним. Поняття «правова культура» наповнюється гуманістичним змістом, поступово асоціюється з досконалістю правової людини. Термін «правова культура» набуває наукових ознак у Новий час. С. Пуфендорф першим вжив термін «правова культура» як вираження певної спрямованості сукупної правової діяльності людей. Правова культура є «поліпшенням правової природи», яка спричиняє зміну правового життя. Таким чином, поняття «правова культура» у нього визначається як протилежність пра­вовій природі, але ця протилежність є прогресивнішою, аніж первинна «рудимен­тарна» правова природа та є її якісним цільовим становленням та розвитком, якісним станом та циклом соціальної активності, що зберігає типові властивості, цінності та потреби первинної правової природи.

Правові ідеї яких дослідників можна використовувати для інтерпретацій су­часної української правової культури? За Ж.-Ж. Руссо правова культура є безаль­тернативною цінністю, котра визначає правовий прогрес на засадах правової іде­алізації дійсності з пріоритетами індивідуальної правової культури та свідомості. За І. Кантом правова свідомість не тільки пасивно відображає зовнішню правову дійсність, але й законодавчо її творить, що дістає відображення у правових архе­типах та артефактах. Найголовнішою причиною всіх конфліктів є те, що дисци­пліна та правова культура випереджають розвиток моральності. І.Ф. Шіллер за­пропонував у якості механізму виховання правової культури концепцію естетич­ного виховання, націленого на відновлення духовної цілісності людини. Великою заслугою німецької філософії XVIII - початку XIX ст. була розробка типологій культур і цивілізацій. Розвиток правової культури усвідомлюється як єдиний про­цес, що триває у всесвітньо-історичному вимірі та характеризується певним зв'язком правових причин і законодавчих наслідків, внутрішніми закономірностя­ми, періодизацією - конкретно-історичних циклів становлення та розвитку світо­вої правової культури. І.Г. Гердер презентував розвиток правової культури як го­ловний зміст історичного правового процесу. В праці «Ідеї до філософії історії людства» подається найширша панорама розвитку культури від первісних племен і прадавніх народів до сучасної йому Європи. Гердер запропонував низку куль­турно-історичних правових світів (Східна і Південно-Східна Азія, Ближній Схід, Греція, Рим, Європейска правова культура, правова культура німців і слов'ян та ін.). Романтики поставили в центр філософії правової культури проблему твор­чості, яка виступає у двох іпостасях - індивідуальна правова творчість та колек­тивна творча правова сила, що презентується в «дусі народу», «народній пра­восвідомості», «народній правовій культурі», який відбудовує необхідні йому форми правової свідомості та культури. Філософська система Г.В. Гегеля вперше презентує перехід від простого порівняння культури і цивілізації як історико-правових цінностей до аналізу логіки їх історичного зв'язку. Погляд на правову куль­туру як закономірний процес плідно розвивався в межах марксизму. Але, на відміну від гегельянства, марксизм використовував протилежний принцип - зміну типів правових культур він поєднував не з духовними, духовно-правовими, а ма­теріальними (економічними) факторами.

Становлення та розвиток історико-правових наук наприкінці XIX - напочатку XX ст. призвели до появи ідентифікації правової культури як своєрідного «куль­турно-правового механізму». Яскравим вираженням цієї тенденції стала кон­цепція локальних цивілізацій, найбільш активним виразником якої був М.Я. Да-нилевський. Він рішуче відкидав поняття загальнолюдської правової культури, в якій вбачав егоцентризм романогерманських народів, що розглядали свою право­ву культуру як універсальну та розуміли «правовий прогрес» як відмову інших народів від своєї правової самобутності.

Релігійний аспект правової культури було розроблено в межах російської релігійно-ідеалістичної філософії другої половини XIX - початку XX ст. B.C. Со­ловйовим, М.О. Бердяєвим, П.О. Флоренським, які підкреслювали важливу особ­ливість правової культури - прагнення людини постійно «добудовувати» своє природне і соціальне життя до духовності. Найвищим вираженням духовності, за ідеями православних філософів, є релігія, а правова культура - є результатом релігійного культу як типово правового.

Концепцію історії як історії культур продовжував розвивати М. Вебер. Спе­цифіку західної цивілізації він вбачав у повному здійсненні принципу правової раціональності, який полягає в чіткій співвіднесеності цілей і засобів діяльності. О. Шпенглер ідентифікував правову культуру як культурний організм, що прохо­дить природне коло розвитку. Терміном «правова цивілізація» Шпенглер позна­чив останню фазу будь-якої правової культури, яка має однакові ознаки. Дж. Тойнбі визнає лише множинність правових культур та заперечує єдність цієї мно­жинності, їх спадкоємність та загальнолюдський зміст. У період між двома світо­вими війнами сформувалася так звана функціональна школа (функціоналізм) пра­вової культури, засновником якої був англійський вчений Б. Малиновський. За ідеями функціоналістів правова культура - нормативно-правова та ідейно-світо­глядна цілісність, в якій кожний елемент задовольняє певну потребу, тобто є не­обхідним. Вони критикували поняття правового пережитку, вважали всі явища правової культури необхідними і незамінними. Едмунд Гуссерля презентує тему культурного декадансу. Розмірковуючи про причини кризи європейської правової культури і можливості її подолання, він не використовує поняття «культура» та «правова культура», а звертається до «духовного образу Європи». За ідеями Гус­серля відтворюємо картину становлення філософії правової культури як нової, найвищої форми, стану та циклу соціальної активності правової культури. Однак європейський раціоналізм правової культури, що походить з давньогрецької філо­софії правової культури, становить ядро всієї європейської правової культури, за­знав суттєвих змін. Це виявилося у витісненні зі сфери правової науки всього людського, тобто того, що становить основу природного права. За ідеями Гуссер­ля, треба повернутися до відродження традиційних правових цінностей старої Європи. За Карлом Юнгом правову культуру більшою мірою формує психіка, психологія та різні психологічні чинники. Тобто його думки збігаються з ідеями тих учених, котрі рушійною силою розвитку правової культури вважали самого індивіда. Згідно з теорією Альберта Швейцара, правова культура суспільства XX ст. втратила етнічні засади, перетворившись на «масову правову культуру», на­повнену ідеями насильства, що й спричинило духовну кризу. Причин кризи Швейцер вбачає у невідповідності правового прогресу етичному прогресу. Українська історико-правова та філософсько-правова думка представлена твора­ми Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки, дослідженнями М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, Ф. Вовка, В. Гнатюка, Ф. Колесса, М. Воз-няка, С. Томашівського та ін.

Виходячи з розуміння правової культури як цілісності, можна виділити такі сфери правової культури: 1. Все, що створено людиною, створено матеріальною і духовною працею. 2. Нормативно-правовий та ідейно-світоглядний алгоритми правової діяльності: правова культура характеризується як комплекс зразків пра­вової поведінки, що визначають правовий спосіб життя людини та презентують­ся у її духовних і матеріальних феномінах як артефактах і архетипах правової свідомості. На основі визначення основних сфер правової культури можна виді­лити й відповідні форми культури. По-перше, це предмети матеріальної і духов­ної діяльності людини. По-друге, суб'єкти - творці та носії правової культури. По-третє, інституціональні правові стосунки та правові інститути. Так, залежно від сфер і способів життя та діяльності людей можна виділити правову культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальну правову культуру, звичайно, поєдну­ють з матеріальним виробництвом і з реалізацією матеріальних потреб людей, духовну ж - з духовним виробництвом. Духовна правова культура покликана формувати у людини етико-правові, естетико-правові потреби.

Визначимо особливості правової культури як духовної. По-перше, цінності правової культури, котрі існують в предметній формі, є тривалими і не піддають­ся моральному старінню. По-друге, відносна незалежність правової культури. Для її цінностей взагалі проблематично визначити вартісну форму вираження, то­му оцінка тут завжди відносна, суб'єктивна.

Процес становлення правової культури характеризується формуванням пев­них культурно-правових цінностей, сформованих певною національною часово-просторовою правовою дійсністю. Спадкоємність правової культури не є простим запозиченням правового досвіду. Вона передбачає критичне ставлення до люди­ни, світу, суспільства та правовідносин, оцінку, творче оновлення, тобто усвідо­млену дію щодо правової культури минулих часів. Це означає те, що правова культура не може існувати без постійного оновлення. Розвиток світової правової культури грунтується на горизонтальній та вертикальній спадкоємності. Верти­кальна спадкоємність - це орієнтація на культурно-правові досягнення та на зако­нодавчий досвід попередніх епох. У цьому контексті різна співвіднесеність пра­вових традицій та новацій в правовій культурі дає підстави для класифікації суспільств на традиційні (правова традиція панує над правовою творчістю) та су­часні (правова новація панує над правовою традицією)3.

Правова культура виконує різні функції. Соціальною функцією всіх правових культур є нормативно-правова інтеграція та консолідація суб'єктів, об'єктів акту­альних правовідносин у структурі суспільних відносин, а також накопичення пра­вового досвіду. Крім того, це змістовно-ціннісна функція, що передбачає відбір типових та атипових зразків формування соціального досвіду; організаційно-ре­гулятивна функція, що означає комунікацію суб'єктів правової свідомості та їх здатність самостійно організовуватися; комунікативна функція, яка забезпечує багатогранність спілкування суб'єктів правової комунікації; функція трансляції правового та соціального досвіду між різними поколіннями суб'єктів правової культури, або функція спадкоємності правової культури; функція виховання нової правової культури особистості.

Отже, загальнолюдська правова культура вища за її різновиди в тому ро­зумінні, що об'єднує їх в єдине ціле, сприяє досягненню регулятивного взаєморо­зуміння у світі. Водночас кожен з типів правової культури є самоцінним, унікаль­ним. Ось чому світова та вітчизняна правові культури перебувають у відносинах не жорсткого підпорядкування, а діалогу. Подальший розвиток культурно-право­вих цінностей, їх оптимальний вплив на правове життя суспільства та особи мож­ливі лише за умов оволодіння знаннями про суть правової культури, історію її становлення й осмислення.

 

1. Дмитрієнко І.В. Українська правова культура: поняття, стан дослідження // Право і безпека. Науковий журнал. -2006.- Т.5.-№ 4. -С. 19-24;

2. АбрамоваН.Т. Целостность и управление. -М: Юристъ, 2006. - 149 с; Агудов В.В. Место и функ­ция «структуры»в системе категорий материалистической диалектики. - М., 1989. - С. 241.

3.  Дмитрієнко Ю.М. Правова природа традиційних і нетрадиційних сучасних суспільств у контексті девіантної правосвідомості // Актуальні проблеми держави і права. Вип.15. - Одеса, 2002. - С. 158-166.

 

< Попередня   Наступна >