384

---

Павлусів Н.М.

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИИ АНАЛІЗ ОБРАЗІВ СПРАВЕДЛИВОСТІ У ТВОРАХ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРІВ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX ст.)

Раскрываются философско-методологические аспекты исследования образов права в художественной литературе. Образы права рассматриваются как выражение право­сознания писателя, содержащее рациональный и чувственный элементы. Художествен­ная литература интерпретируется как особая форма национального правосознания.

The article deals with the problem of philosophy and methodology research of images of law in fiction. Images of law are considered to be a form of the expression of writer's views concerning legal sphere and include rational and emotional elements. Fiction is interpreted as a special form of legal consciousness.

Образи права у художній літературі досліджуваного періоду, а йдеться про опис традиційної селянської культури, пов'язані не в останню чергу з осмисленням природно-правової реальності, тобто такого оціночного ставлення до дійсності («добро і зло», «справедливість», «належне», «допустиме», «забороне­не» тощо), яке не опосередковується нормами об'єктивного юридичного права. Більше того письменники устами персонажів своїх творів оцінювали об'єктивне юридичне право, пов'язані з ним діяльність та інститути з позицій природно-пра­вового праворозуміння.

Проблема конкретизації категорії справедливості є однією з найскладніших у філософсько-правовому дискурсі й пов'язана з проблемою праворозуміння, яка розробляється у працях М.В. Костицького, П.М. Рабіновича, М.В. Цвіка, СІ. Максимова, Т.І. Дудаш та інших.

Справедливість як природно-правова категорія. Природно-правова спрямо­ваність відображення правових явищ у творах західноукраїнських письменни

ків кінця XIX - початку XX ст. зумовила значне смислове навантаження образів, в яких передано категорію справедливості. Справедливість інтерпретується на різних рівнях та у багатьох значеннях, що, однак, не змінює її засадничої світо­глядної сутності.

В усі часи в усіх народів найстрашнішим проступком проти природно-право­вого, морального порядку вважалися обман та зрада того, хто тобі довіряє, вважає тебе своїм другом чи союзником. Цей принцип можна вважати квінтесенцією тих природно-правових засад, на яких тільки і стають можливими співробітництво та координація зусиль між людьми та людськими спільнотами. Ця думка передана Ю. Опільським: «Лукавство у переговорах - це підступ, зрада союзника - це зло­чин, якого не подарують нам наші діти й онуки та кинуть болотом на наші щити, а неславою на нашу память!»1.

Справедливість як принцип світобудови (абстрактна або метафізична справедливість). В основі уявлень про справедливість - переконання у певній спрямованості процесів, що відбуваються у світі: «В рішучій хвилі збилася з до­роги, не знайшла в душі компаса, не знайшла сильної волі, щоб піти за голосом серця. Невже ж се справедлива кара? Кара- нехай і так! Але вимір! Ні, против та­кого нелюдського виміру кари я рекурсую, рекурсую і протестую всіма силами душі»2. У такій інтерпретації категорії справедливості вона є універсальною, не­подільною: «Якою мірою мірите, тою відміриться вам»3; «хто проливає чужу кров, той мусить бути готовий до того, що проллється колись і його»4.

В образах кризи Римської імперії Ю. Опільський відобразив природно-пра­вові засади, на яких базується держава: «Щезла правда, справедливість, чеснота, на яких колись будували державу ,- залила нас гниль зіпсуття»5. Відтак один з персонажів повісті стверджує: «Я волію стати творцем держави хороброго люду, який крок за кроком іде відбирати свою землю, освячену кров'ю предків, загар­бану злодієм, який, мимоходом кажучи, скривдив і мене! Творчий труд, месть і любов! Чи ж є що більш гідне чоловіка на всій землі!»6.

Промовистий образ, у якому протиставлено справедливість як природно-пра­вову засаду світобудови та весь суспільний устрій, створив в одному із своїх оповідань Л. Мартович: «Та й за що люди так ворогують на себе? Чого така нена­висть? От божа худібка; які вони вразні: хрупають солімку, та й одно одного не зачіпає. А чоловік лиш за тим пазить, аби кого вкусити. Побираються на то, аби одно другого ціле життя гризло»7.

Подібне протисталення відображене і в образі, створеному Ю. Опільським в історичній повісті «Тінь велетня»: «Правду казав старий, досвідчений побережник: свобода, моральність, терпимість - се пустомельство або свідома чи несвідо­ма лож! Земля та хліб, влада і гріш - ось що криється за оливними чи лавровими листочками вінця слави. «Сила» - звучить основний закон міжнародної справед­ливости, оружна перемога, нахабність, брутальність, безоглядність - се орудники законодавців»8.

Абсолютний характер категорії справедливості у такій метафізичній інтерпре­тації, її надприродний характер переданий у наступній метафорі, де у селянській культурі мислився вихід за межі природи, в тому числі людської природи: «Моя помста буде... от побачиш - не людська, а диявольська»9.

Право постає як міра добра і зла у світі: «Ми ж не знаємо пропорції, в якій помішане в світі добро і зло, не знаємо взаємної їх сили. Що, як добра менше і во­но взагалі слабше? Тоді, щоразу підставляючи щоку, добро мусить всі свої позиції програти і зло цілковито запанує на землі»10; «Правду кажу вам, що коли б ви уживали стільки розуму, сили і заходів на те, щоби добро творити, стільки розу­му, сили і заходів спотребовуєте на те, щоби зло творити, то був би рай на землі. А ви творите зло і ще молите бога, щоби вам помагав зло творити»11.

Розв'язання суперечності між сущим та належним можливе як діалектика аб­страктної та конкретної, соціальної справедливості: в разі конфлікту між ними людська свідомість вдається до захисту - віри у трансцендентну, надприродну справедливість, яка є справжньою. Така переконаність в конечності добра дає ду­шевні сили жити: «Якби не віра в Бога та якусь прецінь справедливість людську, то хто знає, чи був би не вискочив з вікна і не втікав назад»12; «Нема вже правди на землі! И о. Савишин став дожидати чуда. Воно може, воно навіть повинно ста­тися, щоби зневіра не заволоділа над серцями народу»13.

І навпаки, несправедливість у реальному світі ставить під сумнів усе світос­прийняття: «Але що робити старцеві немічному, у котрого нараз відберуть все: кришу над головою, нивку родючу, ба й віру і справедливість на світі? Що.. .»14.

Справедливість як форма розв'язання життєвої ситуації (конкретна або соціальна справедливість). У цьому значенні справедливості уявлення про на­лежний соціальний устрій нерозривно пов'язані з практичними (хоча б як ідеаль­на модель) діями з його утвердження у соціальній дійсності. У такій інтерпретації справедливість завжди протиставляється образам несправедливого світоустрою: «Замість Довбуша - он пан Колендовський сидить на коні, замість свободи -панську косовицю, замість опришків - панських гайдуків із нагаями»15; «Своїм гнобителям хотів помститися за всі свої злидні, за всі муки, за всіх, що разом з ним терпіли. Він кинувся на другого наставника, але цей став щосили тікати»16.

В одному з оповідань Б. Лепкого сприйняття справедливості як належного, деонтологічної реальності та оцінка суспільного порядку передані в емоційно за­барвленому, динамічному образі селянського гніву: «Дісталося тут і дякові за тре­би, і учителеві за кари, і війтові за громадські гроші. Кождий викидав з свого сер­ця те, що його найгірше давило і гризло. Починок мовчав. Його занадто привали­ло горе, занадто дошкулила йому біда, щоби виїздити з нею перед людьми. Аж численні допити зневолили його до того. - Нема правди на світі, та й нема,- почав сумно.- Може, для кого і є, а для мене нема. Вчепилася мене біда, як реп'ях кожу­ха, а позбутися - ані суди Боже. І батько мій сидів на тій хаті, і дід, а я маю всту­патись. О! Не дочекають вони! Ніби тому, що мовляв, хата в лісі, а ліс панський, то і хата панська. А хто його знає, чий ліс? Куди не піди, всюди брехня та брехня, а правди не зіскати. Чекай, хлопе, та чекай і гроші давай - а що буде, як грошей не стане?»17.

Таким розумінням справедливості керувався Олекса Довбуш у повісті Г. Хот-кевича: «Але сам Олекса убивав рідко, видно, при якихось особливих умовах. Та­кими особливими умовами було насамперед погане поводження пана з селянами. Лихих панів Олекса не милував ніяк. Другою причиною смертовбивства могла бути участь в організації походу на опришків»18;

Справедливість мислилась інтуїтивно, тобто певний принцип побудови суспільних відносин сприймався носіями відповідної природної правосвідомості як сам собою зрозумілий і не потребував якогось додаткового обгрунтування (легітимації): «Там мусить бути все наше, а що здобудемо, тим і поділимося по-братньому. .. У нас там мусить стати одне гасло: усі для одного, один для всіх... Так воно повинно бути, бо лише на такому станемо певною ногою»19. Однак справедливість як конкретний вираз свідомої, цілеспрямованої життєвої позиції чітко протиставлялася сваволі, власне моральне почуття справедливості необ­хідно було формувати на основі тривалих роздумів, внутрішньої духовної робо­ти: «Перш чотири рази язиком поверни, поки скажеш слово, хоч би й правдиве»20.

Конкретність інтерпретації справедливості означає, поміж іншим, її певну соціальну сутність, адже за наявності у суспільстві суперечливих інтересів уяв­лення про належне відрізнятимуться у різних верств: «Припав до душі народові новий отаман. Рядом із жорстокістю, з якою він розправлявся з ворогами народу, відмічалося ласкаве, лагідне ставлення до жінок і особливо до дітей»21. Взагалі конкретизація категорії справедливості, особливо ж з переведенням її у площину практичних дій, пов'язана із жорстокістю. Відтак у реальному житті гармонія до­сягається завдяки певному балансу справедливості та жорстокості. Оцей баланс і є практичним засобом легітимації соціальної «боротьби за право»: «Ні одної краплиночки жалю не було видно в тім погляді. Це був не гуцул Олекса Довбуш, а втілення народної помсти. На одну шалю ваги його душі складалися сотні літ важких терпінь синів і дочок його народу»22.

У повісті Г. Хоткевича образу Олекси протистоїть образ іншого опришка - йо­го брата Івана, який виявляв недоцільну, тобто несправедливу жорстокість: «Не раз спостерігав Олекса, як Іван, ударивши балтою, з цікавістю дивиться, як витікає кров із живої ще людини... Пробував Одеса вказувати братові на безцільність безцільної жорстокості, але Іван відповідав зухвало... Трапиться ко­лись і невдача, а може й не одна-а тут такий Іван виступить із своєю критикою. Іншому то розвалив би голову за непослух, а рідному братові як.. .»23.

У селянській правосвідомості, котра базувалася на космічному, цілісному, не-розділеному світогляді, конкретні інтерпретації справедливості (образ правди) не мислилися окремо від її метафізичного, всесвітньоісторичного смислу: «Але правда повинна бути для всіх однакова, як для багачів, так і для бідних, бо прав­ди за гроші не продають, як буханець хліба»24. Відтак справедливість як уявлен­ня про належне домінувала над логікою матеріальних відносин: «За червінці я тобі нічого не зроблю, а зроблю все за добре слово»25.

Такий же світогляд передбачав і еквівалентність прав та обов'язків як прин­цип конкретизації категорії справедливості, що відображене у наступному образі: «Виходить так, що чим тяжче нам на уходах, тим менше староста зі своїм замком нам поможе, а тим більше йому треба платити»26. Характерно, що такі уявлення про еквівалентність як «винагороду» за добрі вчинки та «покарання» за гріхи поширювалися і на потомство: «Як ви чужим дітям, так бог вашим. Та не шкода дітей? Що вони мають покутувати за ваші гріхи?»27.

Справедливість як критерій оцінювання позитивного права. Однією з ос­новних, якщо не основною, світоглядною функцією ідеї природного права є кри­тика недоліків позитивного права. Як зазначалося, ідея природного права знайш­ла відображення в образах справедливості, відтак суперечність між позитивним та природним правом отримала відображення в оціночних судженнях про пози­тивне право з точки зору його відповідності критеріям «справедливості». Наведе­мо діалог з одного з оповідань А. Чайковського, персонаж якого, підсудний, дає свою оцінку застосовуваним до нього юридичним заходам: «Отже, маєш три місяці криміналу за побиття Варвари. - Чуєш, Грицю, ти міг дістати більше як рік, бо за таке побиття цісарська кара від року до п'яти, - розумієш? Та ми мали над тобою змилування, що ти ... дурний, - розумієш? Ну, що ж, приймаєш кару? - Як я можу прийняти, коли я її ні разу не вдарив, - я подам на рекурс. - Нема ре-курсу бо ми тобі дали менше, ніж є найменша кара... зрозумів? - От дивіться, і той, що повинен за нього постояти, і той каже, що рекурсу нема. - Ото справед­ливість! Та й ще й аби її був хоч раз ударив, то не було б мені жалю!»28.

Законність не тотожна справедливості, тобто позитивне право може санкціонувати і «неналежне». Ця думка втілена у наступному образі: «Дема­гогічні юдження, підбурювання, чорнення підкопування всякої поваги і власти -все те, що досі шириться у нас тілько по краплині, по закутках, потаємно, тепер вилізе на трибуну, зареве, як дзвін, одержить, так сказати, санкцію законності»29.

З іншого боку, і сам закон, яким би досконалим він не був, ще не означає усу­нення несправедливості у соціальній дійсності: «Ми то знаємо, що по закону не належиться. Але закон не говорить також про простуду, духоту і всяку нечисть, якої можна набратися на такім зібранню»30.

Взагалі ж позитивне право не містить джерела власної легітимності. Ця при­родно-правова ідея знайшла своє втілення у наступному образі, де авторитет за­кону нерозривно пов'язаний з діяльністю влади щодо його запровадження у жит­тя: «Тут багато залежати буде від того, чи самі власти незаконними поступками і навмисною провокацією не зіпхнуть людей із законної дороги»31; «Занадто вони були вже лояльні, оці борщівські селяни, занадто вірили в право, закон. Казали, що за убивство Бог скарає, рішили вдатися до найбільш радикального, в їх думці, средства-поскаржитися королеві»32.

Для селянства було характерним скептичне ставлення до позитивного права, забезпечуваного державою. Так, у повісті Г. Хоткевича «Довбуш» селяни захист своїх прав пов'язували з діяльністю висуванців зі свого середовища - опришків, після смерті лідера яких у сприйнятті селян «погибла єдина наша оборона. До ко­го тепер вдатися і хто порятує?»33. Відтак йшлося і про несправедливість пози­тивного права як такого: «Ось я злодій, кримінальник, усі мене бояться, ніхто в хату не впустить, а в мене сумління таке чисте, як у малої дитини. Бо я ніколи бідного не скривдив. Навпаки, я не одному бідоласі поміг»34.

Розмежування права і закону. Для української художньої літератури розгля­дуваного періоду характерне є надзвичайно чітке та послідовне, аж до рівня

філософсько-правового дискурсу, протиставлення права та закону, як це має місце у повісті І. Франка «Перехресні стежки»: «Я маю також обов'язок уреспек-тувати закон... закон - се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та заокруглені, а зате повні розгалужень, закарлюк, та різнородності. Тому паперово­му законові я не уймаю ані честі, ані поваги.. .Нехай він собі здоров жиє і сидить у ваших кодексах на многа літа»35.

У досліджених творах художньої літератури всебічно розкрито різні аспекти справедливості як правового явища, що відображено у відповідних образах. Ка­тегорія справедливості застосовується як критерій оцінювання позитивного пра­ва. Подальшими напрямами дослідження проблеми, порушеної у даній статті, мо­жуть бути: філософсько-правовий аналіз праворозуміння у творах художньої літе­ратури; узагальнення образів правових явищ у творах художньої літератури; з'ясування особливостей інтерпретації категорії справедливості в українській правовій культурі.

 

1. Опільський Ю. Під орлами Роми. Оповідання із життя в Карпатах з кінця 2-го в. п. Хр. // Твори: В 4 т. - Львів: Каменяр, 1994-2005. - Т 4. - 2005. -С. 165-257.

2. Франко І. Перехресні стежки // Украдене щастя. - X.: Фоліо, 2007. -С. 153-410.

3. Хоткевич Г. Довбуш // Авірон. Довбуш. Оповідання. К.: Дніпро, 1990. - С 64-456.

4. Там само. - С 315.

5. Опільський Ю. Цит. праця. - С 184.

6. Там само. - С. 189.

7. Мартович Л. Ось поси моє! // Твори. - Державне вид. ху-дож. л-ри. - Київ, 1963. - С. 136-157.

8. Опільський Ю. Тінь велетня. Оповідання з 1812 р. // Твори: В 4 т. - Львів: Каменяр, 1994-2005. -Т.4.- 2005. - С 527-528.

9. Чайковський А. Козацька помста // Олюнька. - Львів: Каменяр, 1966. - С. 619.

10. Хоткевич Г. Довбуш // Авірон. Довбуш. Оповідання. - С. 190.

11. Маковей О. Хрест поміж липами // Твори в двох томах. Том другий. Художня проза. - Київ: Дніпро, 1990. - С. 233.

12. Лепкий Б. Починок // Вибрані твори у двох томах. - К.: Смолоскип, 2007. - Т 1. - С. 346.

13. Лепкий Б. Дзвони // Вибрані твори у двох томах. - К,: Смолоскип, 2007. - Т 1. - С. 374.

14. Лепкий Б. Починок. - С. 358.

15. Хоткевич Г. Довбуш. - С. 446.

16. Чайковський А. Бразілійський гаразд // Олюнька. -Львів: Каменяр, 1966. - С. 312.

17. Лепкий Б. Починок. - 337.

18. Хот­кевич Г. Довбуш. - С. 231.

19. Чайковський А. На уходах // Олюнька. - Львів: Каме­няр, 1966. - С. 327.

20. Чайковський А. Краще смерть, як неволя // Олюнька. - Львів: Каменяр, 1966. - С. 11.

21. Хоткевич Г. Довбуш. - С. 236.

22. Там само. - С. 303.

23. Там само. - С. 243.

24. Чайковський А. Хто винен // Олюнька. - Львів: Каменяр, 1966. - С. 52.

25. Чайковський А. Козацька помста // Олюнька. - С. 641.

26. Чайковський А. На уходах // Олюнька. - С. 324. 27. Мартович Л. Мужицька смерть // Твори. - Державне вид. худож. л-ри. - Київ, 1963. - С. 70. 28. Чайковсь­кий А. Ні разу не вдарив // Олюнька. - Львів: Каменяр, 1966. - С. 75-76.

29. Фран­ко І. Перехресні стежки // Украдене щастя. - С. 337.

30. Там само. - С. 357.

31. Там само. - С. 341.

32. Хоткевич Г. Довбуш. - С. 281.

33. Там само. - С. 448.

34. Чай­ковський А. Хто винен // Олюнька. - С. 46. 35. Франко І. Перехресні стежки // Ук­радене щастя. - С. 338.

< Попередня   Наступна >