203

---

О.Ю. Тімочко

ОСУЧАСНЕННЯ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА ЯК НАУКИ

Оскільки теорія держави і права формулює понятійно-категорійний апарат, тобто загальні поняття, категорії, принципи та закономірності розвитку держави і права, які використовуються галузевими, спеціальними, прикладними юридичними науками, то з урахуванням змін, що відбуваються у світі, необхідне змістовне осучаснення теорії держави і права як комплексної науки і навчальної дисципліни. Свої підходи до вирішення цієї актуальної проблеми про­понує автор.

Ключові слова: модель розвитку, понятійно-категорійний апа­рат, методологія, об’єкт, юриспруденція, ринкова економіка, еволю­ція, прогнозування.

Постановка проблеми. Для того, щоб з’ясувати, в якому стані перебуває юриспруденція, необхідно вийти за її межі. При моделю­ванні розвитку сучасної науки теорії держави та права потрібно визна­чити та проаналізувати проблеми її розвитку, з’ясувати основні тенде­нції та перспективні зміни, які чекають на цю науку протягом наступ­них років.

Сучасна теорія держави та права як наука і педагогічна дисцип­ліна потребує перебудови її змісту, оскільки її методологія забезпечує теоретичними положеннями державно-правове життя демократичного суспільства. Однак, тепер вона не зовсім відповідає цим завданням, бо відбувається її нестабільний розвиток. Неадекватно вона реагує на до­корінні зміни у багатьох аспектах теоретичного буття, недостатньо чітко обґрунтовано продукує новітні, суголосні сьогоденню наукові положення. Однією з причин такої ситуації є, на наш погляд, те, що досі науковці ще належно не розглядають потребу осучаснення мето­дології правознавства як актуальну наукову проблему, адже та методо­логія, яку доводиться використовувати тепер, являє собою суміш над­бання з радянських часів та нечі

тких спроб декого з сучасних науко­вців змінити та дещо обновити її.

Стан дослідження. Означена нами тема все більше привертає увагу вчених-теоретиків, що обумовлено тими змінами, які відбулися протягом останніх десятиліть у суспільстві, на які, безперечно, потріб­не адекватне реагування вітчизняної науки. Слід відзначити добрі на­міри, зокрема І.В. Честнова, який виділив низку першочергових про­блем, що стоять перед теорією держави та права. Вони стосуються уточнення визначення предмета правового регулювання, системи (структури) права і методів правового регулювання; переосмислення функцій сучасної держави з погляду трансформації ліберальної ідеоло­гії; визначення критеріїв науковості юриспруденції після усвідомлення обмеженості принципів класичного раціоналізму тощо [1, с 5]. Основ­ний вихід з цієї проблеми, на думку цього автора, полягає в тому, що подолання кризи юридичної науки можливе завдяки перегляду статусу юриспруденції в системі наук і переорієнтації теорії на вирішення гло­бальних проблем сучасності, від яких юриспруденція не може і не по­винна відходити.

До речі, у середовищі російських науковців панує думка про те, що теорія держави потребує негайної модернізації, а відповідно - і її методологія. Це передбачає відмову від традиційного ліберального уявлення про державу як неминуче зло, якій можна відвести лише роль «нічного сторожа». Крім того, слід по-новому подивитися на головну теоретичну аксіому сучасного політичного життя – принцип поділу влади, необхідно також переглянути співвідношення держави й еко­номіки, адже надмірні надії на вільну саморегулюючу ринкову еконо­міку призвели до недооцінки потенціалу державної влади, теоретично­го обґрунтування відходу держави від впливу на економічну сферу життя суспільства.

Однак, необхідність переосмислення сучасної теорії держави не повинно призводити до її змішування з політологією. Для цього необхідно віддати політичній науці те, що не належить до юрис­пруденції. Так, А.В. Поляков, О.В. Тімошина, Р.А. Ромашов, аналі­зуючи сучасний стан теорії держави та права, вважають, що тео­рія – недостатня форма систематизації. Найбільш адекватним вира­женням досягнутого рівня знань про державу і право стане система концепцій, у рамках якої об’єднаються соціокультурні, аксіологічні, антропологічні й інші аспекти вивчення права, що надасть йому універсальний, всеосяжний характер. Така система концепцій буде свого роду відродженою енциклопедією права. Теорія права ж по­винна викладатися з позицій нормативізму і являти собою «концеп­цію юридичного акту» [2, c. 242].

Питанням розробки моделі розвитку теорії держави та права як науки також приділили належну увагу Б.І. Байтан, О.В. Мартишин, В.С. Нерсесянц, О.Е. Лейст, М.Н. Марченко, В.Г. Графський, А.С. Ященко, П.А. Сорокін, Дж. Хол, В.В. Лазарєв, В.Н. Синюков, Н.І. Матузова, В.М. Сирих, Д.А. Керімов та ін.

Виклад основних положень. Існуючий стан юридичної науки теорії держави та права вже сам виступає обґрунтуванням необхідності її переосмислення у відповідності з потребами демократично налашто­ваного суспільства. Насамперед, потрібно адекватно усвідомлювати необхідність системних змін, осучаснення моделі розвитку теорії дер­жави та права як науки зокрема. Адже необхідною умовою ефективно­го розвитку теорії держави та права як науки є поступова гармонійна імплементація вказаних змін, внаслідок чого буде дотриманий законо­мірний еволюційних процес її розвитку та вона набуватиме ознак, що привносяться новими соціальними процесами.

Власні наукові підстави теорії держави та права лежать, на нашу думку, у площині емпіричних видів юридичної діяльності. Саме відсутність власних розробок у теорії держави та права впли­ває на «вторинність» її змісту. Постає закономірне питання: які ж тоді власні напрацювання теорії держави та права можна взяти на озброєння? Їх, на жаль, не так вже й багато: найголовніші з них -питання системи права і системи законодавства, правового регулю­вання і правотворчості, ефективності права, тлумачення правових норм. Всі інші предметні питання є не власне «теоретичні», вони інкорпоруються туди штучно. Тому, на наш погляд, з наукового змісту теорії держави та права необхідно «виштовхнути» ті питан­ня, що не є «рідними», власними її розробками. Крім того, насущ­ним завданням є додавання науці і навчальній дисципліні орієнто­ваності на теоретичне осмислення питань державно-юридичної практики. Тепер характерний певний прагматизм, що розуміється як додаток теоретико-правових досліджень до проблем реальної юридичної практики. Те, чого потребує сучасне суспільство, зокре­ма та його частина, що здійснює юридичну практику і приймає від­повідні рішення, повинне бути забезпечене в повному обсязі нау­кою та навчальною дисципліною.

Певною вадою теорії держави та права, що заважає її інтен­сивному саморозвитку, є, крім надмірного ідеологічного забарвлен­ня і несамостійності (риси, що виявляються і понині), нездатність науки передбачати результати та наслідки різновекторних емпірич­них предметних актів держави, влади, суспільства загалом у право­вій сфері. Відсутність теоретично обґрунтованих знань про можливі (неможливі) майбутні зміни держави та права ставить під сумнів власний науковий статус теорії держави та права як науки. Наочний доказ тому - ортодоксальне, некритичне сприйняття ідеї поділу влади. Інтеграція цієї проблематики в предметне поле теорії держа­ви та права, практичне її застосування в умовах низької правової орієнтованості політичних лідерів нашої країни призвели, як відо­мо, до ситуації «перетягування канату», гострої боротьби за ширше коло повноважень.

Нездатність науки до прогнозування - це продовження іншої її серйозної вади, на яку вже зверталася увага. Відсутність орієнтації нашої науки на потреби соціальної і юридичної практики не сприяє підвищенню її авторитету і наукової ваги, що позначається і на статусі теорії держави та права як навчальної дисципліни. Не випадково, тео­рія держави та права в багатьох вузах країни вже не включається у пе­релік випускних державних атестаційних іспитів.

Наука вивчає ідеальні об’єкти, вона зайнята побудовою теоре­тичних моделей, далеких від прози життя. Класичним прикладом є «механізм правового регулювання». Теорія держави та права відокре­мила свої наукові предмети від практичної юридичної діяльності – у цьому її методологічна слабкість і причина відсутності власних науко­вих основ.

Варто також розглянути інший, протилежний погляд на науку теорії держави та права. Так, вирішення проблеми єдності науки про державу та право можна досягти шляхом об’єднання теорії держави з теорією права. Для того, щоб осучаснення моделі розвит­ку теорії держави та права було найбільш ефективним, необхідно дослідити та вивчити найактуальніші проблеми, пов’язані із ефек­тивною адаптацією сьогоденню теоретичної науки, це, зокрема: питання про сутність, функції і механізм держави, проблеми виді­лення типів праворозуміння, співвідношення і єдності природного і позитивного права тощо. Слід також чіткіше сформулювати прин­ципи співвідношення права і правової системи, включаючи визна­чення критеріїв розмежування законності і правопорядку, правової держави і цивільного суспільства. Адже невизначеність у теорії права нерідко призводить до порушень у юридичній практиці. Так, М.Н. Марченко відзначає, що теорія держави та права в сучасних умовах виконує функцію обслуговування офіційної ідеології, а по­няття «права людини», «правова держава» являють собою такі ж іде­ологічні штампи, якими колись були «загальнонародна держава» або «соціалістична демократія». Традиційну для теорії держави та права методологічну і футурологічну функцію виконують зараз галузеві науки, у зв’язку з чим теорія втрачає значення фундаментальної, за­гально юридичної дисципліни. Відсутність у системі юридичного утворення таких дисциплін, як філософія і соціологія права, порівня­льне правознавство, призводить до ізоляції науки від життя і робить представників юридичної науки «талмудистами» [3, c. 18].

У цьому контексті В.Г. Графський бачить вихід із кризової си­туації, в якій опинилася сучасна юридична наука, у створенні узагаль­нюючої інтегральної концепції правознавства. На думку вченого, сьо­годні в юридичній науці існує безліч «партикулярних» теорій, але нема узагальнюючої теоретичної дисципліни, здатної в комплексній, упоря­дкованій формі викласти незмінну сутність основних понять і принци­пів права [4, c. 372].

Серйозною проблемою, що постає перед сучасною теорією дер­жави та права, є теоретичне обґрунтування допустимих можливостей застосування закордонного досвіду в умовах Української держави.

Так, багато західних концепцій бездумно переносилися на пострадян­ський ґрунт, причому нерідко та або інша політико-правова модель механічно копіювалася без врахування національно-історичних тради­цій і особливостей правової культури. Будь-яка теоретична конструк­ція іншокультурного походження, на думку В.В. Лазарєва, повинна сприйматися критично. Зокрема, ліберальна демократія, що довела свою ефективність в умовах соціально-стабільних держав Західної Єв­ропи, для країн СНД є згубною формою держави. Не менш серйозною для теоретико-правової науки є проблема співвідношення прав особис­тості і державного інтересу, що, на думку деяких вчених, повинна ви­рішуватися, виходячи з пріоритету останнього, оскільки ціле визначає частина [5, c. 112].

На потребу розробки нової теорії права, що відповідала б по­требам і реаліям сьогодення та змогла б дати оцінку сучасного пра­вового ладу, вказує В.Н. Синюков. На думку вченого, існує глибо­кий розкол між позитивним правом і життям, обумовлений тенден­цією до надмірного правового регулювання усіх сфер суспільного життя. На цей шлях формалізації суспільних відносин державну політику поставила правова реформа, що здійснювалася без ураху­вання особливостей правової культури нації. Як і західноєвропей­ські країни, політико-правовий розвиток яких приймався за гідний наслідуванню зразок, Україна була втягнута «у гонку правового озброєння». Надлишкова формалізація громадського життя призве­ла до того, що право втрачає одну з головних своїх ознак - загальну значимість. Унаслідок цього правомірна поведінка набуває хитли­вого (конформістського або маргінального) характеру. Соціальні суперечності, що поглиблюються, становлять загрозу для самого існування Української держави. Вихід із ситуації, що створилася, на думку В.Н. Синюкова, полягає в пошуку вільної від догматизму й еклектики нової концепції права, у рамках якої, зокрема, варто від­мовитися від загальноприйнятої у вітчизняній теоретико-правовій науці дихотомії права і закону, що веде до підриву самої ідеї закон­ності. Крім того, існує думка про необхідність визнання джерелом права юридичного прецеденту, що грає важливу роль у сучасному правовому регулюванні і єднає право з життям [6, с 158].

З методологічної точки зору варто вказати на кілька принципо­вих особливостей. Головне завдання теорії держави та права, незва­жаючи на усі ідеологічні і соціальні катаклізми, що мали місце протя­гом останніх десятиліть, залишається незмінним: це ефективне функціонування політико-правової системи суспільства, що досягається через пояснення тенденцій і сутності держави і права, через аналіз і критику існуючих політологічних і юридичних конструкцій, рефлек­сію і прогнозування правового розвитку. Водночас, сучасна теорія держави та права все частіше піддає аналізу проблеми, які за своїми властивостями є філософськими, що, звичайно, не пов’язано з інкор­порацією філософських проблем у дослідницьке поле теорії права, а пояснюється посиленням уваги вчених до розробки теоретичних основ юриспруденції.

Висновки. У сучасній вітчизняній теорії держави та права від­бувається відхід від марксистсько-ленінських догматів, що характери­зують державу і право як класові явища. Їх сутність вже не пов’язується з класовою волею, а право інтерпретується не тільки як система норм, що встановлені державою.

Нова епоха, у яку вступило суспільство, характеризується на­самперед релятивізмом. З одного боку, він указує на неможливість виявлення однієї «єдино вірної» точки зору, що допускає помилко­вість інших, вимагає відмовитися від «необґрунтованих» претензій науки, тим самим демонструючи обмеженість наших знань і одно­часно – можливість наукових відкриттів. З іншого боку, доведений до логічного завершення радикальний релятивізм, не дозволяє від­межувати наукове знання від ненаукового, «показує даремність на­укових досліджень...» [7, c. 5].

Таким чином, самостійний, власний розвиток теорії держави та права є нагальною потребою сьогодення. Це не означає необхідність відриву теоретичної науки від загальної історії держави та права, полі­тології, цивільного права й інших наук. Вони є живлющим джерелом нових фактів, нових ідей та оцінок. Однак, слід зробити зміст навчаль­ного курсу теорії держави та права більш індивідуальним, усунути існуюче дублювання питань.

Теорія держави та права як наука, що поступово звільняється від догматів минулого й втрачає політичну заангажованість, поступово буде набувати рис, що привносяться новими соціальними процесами.

По-перше, теорія держави та права внаслідок глобальних сві­тових процесів, пов’язаних із соціальною інтеграцією, прозорістю кордонів, розгортанням нових систем зв’язку, комунікацій, відкриті­стю, повинна стати більш динамічною, плюралістичною наукою, що здійснює активну рефлексію особистісної, суспільної, державно-правової діяльності.

По-друге, під впливом процесів глобалізації формуються нові структури соціальної інтеграції - наддержавні політичні структури, що володіють усіма атрибутами політичної влади; створюються нові нор­ми і правила, для яких характерні універсальність, детрадиціоналізм і висока точність регулювання.

По-третє, для теорії держави та права запорукою її динамічного розвитку повинні стати імператив критики, відкритості і рефлексії вла­сної позиції. Постійна інтерпретація державно-правової реальності, що поглиблюється, різноманіття підходів, реконструкцій з одночасним визнанням недосяжності абсолютної істини є постійним стимулом розвитку і збагачення предмета теорії держави і права, що зрештою додасть цій науці більшої об’єктивності [8, c. 12].

Тому одним з головних методологічних завдань теорії держави та права стає розробка концепцій логічного аналізу, якому підлягати­ме, наприклад, питання про те, що є державною діяльністю індивідів, чим вони керуються у своїх діях, що таке поведінка людини, яка реалі­зує державну владу і право, чим визначається мова права і який її вплив на формування правової реальності, правової діяльності, право­вої культури особистості і т.д. Герменевтичний характер цих завдань очевидний, як очевидне й те, що подібні питання повинні бути інкор­поровані в структуру науки теорії держави та права.

–––––––––––

Честнов И.Л. Право как диалог: к формированию новой антологии правовой реальности / И.Л. Честнов. – СПб., 2000.

Поляков А.В. Теория государства и права на рубеже веков: проблемы и перспективы / А.В. Поляков, Е.В. Тимошина, Р.А. Ромашов // Правоведение. – 2000. – № 3. – С. 240–243.

Теория государства и права: курс лекций / под ред. М.Н. Марченко. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1998. – 466 с.

Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: учебник для вузов / В.Г. Графский. – М.: НОРМА, 2003. – 382 с.

Общая теория права и государства: учебник / под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юрист, 1994. – 348 с.

Бабаев В.К. Российская правовая система: введение в общую тео­рию / В.К. Бабаев, Л.А. Морозова, В.Н. Синюков. – Саратов: Полиграфист, 1994. – 496 с.

Теория государства и права: проблемы и перспективы / О.А. Пучков. // Правоведение. – 2001. – № 6. – С. 11–13.

 

< Попередня   Наступна >