ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРАТИФІКАЦІЇ ЯК МЕТОДОЛОГІЧНА ЗАСАДА ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОВИХ РОЛЕЙ

З’ясовується сутність основи соціально-правової стратифікації, із філософсько-правових позицій досліджується значення соціально-правових статусів і соціально-правових ролей як способу позиціонування індивіда в правовому полі.

Ключові слова: соціально-правова стратифікація, статус, роль, правове поле, теорія множинних рольових відносин, інтерпретація соціальної комунікації, соціальне конструювання поведінки.

Постановка проблеми. Людське існування передбачає «єдність життя» для багатьох індивідів, оскільки людина не може існувати ізольовано від собі подібних. Стан тісного співіснування людей, виражений у багатьох аспектах, прийнято називати суспільством. Суспільство (соціальність, соціальне) в широкому сенсі означає „сукупність усіх способів взаємодії і форм об’єднання людей, в яких виражається їх усестороння залежність одне від одного” [1, с. 233].

Стан дослідження. Суспільство як феномен було предметом дослідження з давніх часів, про що свідчитьспадщина таких мислителів, як Платон, Арістотель, Гоббс, Юм та ін., а також представників некласичної суспільної думки – Парсонса, Конта, Зімелля. Попри всі відмінності трактування та розуміння досліджуваного об’єкта, усі вчені відзначають неоднорідність, поліструктурність та полірівненість суспільства. Воно постає як система взаємопов’язаних елементів. Інколи поняття „суспільство” і „соціальна структура” замінюють поняттям „соціальний простір”, під яким розуміють результат інкорпорації об’єктивованих структур, що містить у собі об’єктивні просторові та суб’єктивні структури. Наша мета – довести, що поняття „правовий простір” – складова ширшого поняття „соціальний простір”, спробувати окреслити його не як фізичний простір, хоч і є намагання повністю реалізуватися в о

Виклад основних положень. Осмислення соціального простору відбувається за аналогією з фізичним, що проявляється у використанні метафор, запозичених із царини фізичного простору для опису соціального, а сприйняття соціального простору відбувається у формі просторових схем. Коли ми говоримо про фізичний простір, то маємо на увазі вибір точки відліку, відносно якої розглядається місце розташування фізичних об’єктів, тобто це є певним всесвітом фізичних об’єктів. Соціальний простір теж можна визначити як Всесвіт, існування якого неможливе без людей, а точніше без взаємодії людей, оскільки одна людина не може створити соціального простору. Тому цілком зрозумілим є факт неіснування соціального простору на острові Робінзона Крузо до появи П’ятниці. Самотній Крузо може бути лише елементом фізичного або геометричного всесвіту, але не соціального. Основну відмінність фізичного простору від соціального П. Сорокін убачав в обмеженій кількості вимірів першого і багатомірності останнього, яка залежить від варіантів групування людей за соціальними ознаками [2, с. 297–307].

Соціальний простір – абстракція, яка конструюється кількома підпросторами – економічним, філософським, правовим тощо. Отже, правовий простір як підпростір соціального простору – це сфера дії права як соціального інституту.

У ХХ ст. особливого розмаху в дослідженні суспільства набула теорія соціальної стратифікації, основні положення якої стосуються як суспільства загалом, так і його частин (наприклад, права, політики тощо). У західній літературі значну увагу приділено аналізові соціальної стратифікації, яку часто ототожнюють із соціальною нерівністю, і виділено в ній дві основні риси. Перша пов’язана з диференціацією населення в ієрархічно оформлені групи, тобто вищі і нижчі верстви (класи). Друга полягає в нерівному розподілі соціокультурних благ і цінностей, престиж яких має широкий діапазон. Так, П. Сорокін виділяв чотири групи факторів, що виступають критерієм соціальної нерівності: права і привілеї, обов’язки і відповідальність, соціальне багатство і злидні, влада і вплив [1, с. 318–327]. Соціальна стратифікація аналізується на трьох рівнях: 1) культура, яка утворює ціннісно-нормативний рівень регуляції поведінки людей; 2) соціальна система або система взаємодії людей, що створює різні форми групового життя; 3) поведінка особистості та її мотиваційна сфера. Конкретні форми соціальної стратифікації виникають на перетині двох основних факторів: соціальної диференціації і пануючої системи соціальних цінностей та культурних стандартів.

Викладені принципи соціальної диференціації є теоретичною основою багатомірного підходу до проблеми соціальної стратифікації. Термін „соціальна стратифікація” першопочатково з’явився в доробках західних соціологів. Сам термін запозичено гуманітаристикою із геології, в якій він означає розташування пластів землі по вертикалі. Соціальна стратифікація в буквальному розумінні - це поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Попри всі доробки, сьогодні ще недостатньо висвітленими зали­шаються питання природи та сутності правових ролей як різновиду соціальних. Тому розглянемо особливості правових ролей у межах методологічних положень теорії соціальної стратифікації.

Основні положення теорії соціальної стратифікації були сформульовані Максом Вебером, а потім детально розроблені Т. Парсонсом, Б. Бербером, У.Муром та іншими представниками функціоналізму [1, с 332-333]. Для Вебера соціальна стратифікація була багатомірною системою, в якій у „співіснуванні” класів і відношень власності чільне місце відводилося статусу. Найбільш привабливим, на нашу думку, є підхід М. Вебера до соціальної стратифікації, де він виділяв три види соціальної диференціації, які являють собою різні форми, механізми впливу соціальних груп і їх взаємодії у ставленні до політичної влади: 1) економічно-технологічна диференціація та відповідні індустріальні, професійні та комерційні організації; 2) відмінність статусів, що впливають на міжособистісні стосунки і такі, що відіграють значну роль у процесах політичної соціалізації і політичної участі; 3) інституційні відмінності, що впливають на способи взаємодій особистостей і груп з різними політичними, в тому числі й партійними структурами.

Представники функціоналізму твердили, що соціальна стратифікація є об’єктивною потребою будь-якого суспільства, оскільки вона обумовлена розподілом праці і водночас є результатом панівної в суспільстві системи цінностей і культурних стандартів. Ідеї функціоналістів всередині ХХ ст. були піддані критиці (найбільш відомим критиком був Ральф Дорендорф). Як на недолік теорії соціальної стратифікації вказувалося ігнорування класового характеру влади, загалом соціальної системи, а також конфліктів між різними соціальними групами.

Щоправда, теорія соціальної стратифікації містить ряд позитивних моментів. Насамперед, вона багатомірна та багатоваріантна, що і дозволяє уявити весь соціальний простір загалом та кожну із його складових (зокрема, право) як цілісність, представлену взаємопов’язаними та взаємообумовленими стандартами, позиціями, положеннями тощо. Цілком слушним, на нашу думку, є зауваження про те, що „стратифікація соціальна – процес і результат диференціації суспільства на різні соціальні прошарки, які відрізняються за своїм суспільним статусом” [3, с. 227].

У теорії соціальної стратифікації є з два базові поняття – соціальний статус і соціальна роль. Враховуючи той факт, що правові статуси і правові ролі є різновидами соціальних статусів-ролей, будемо вважати, що вони несуть на собі всі риси та ознаки соціальних, тобто родових щодо себе. Соціальна роль і соціальний статус по-різному відобра­жають соціальне становище особи. Соціальна роль визначає структуру і зміст соціальної діяльності і є динамічним аспектом соціального становища. Натомість, соціальний статус є відображенням статичних процесів і соціумі і означує соціальну приналежність особи.

Зазвичай, соціальна роль як близьке поняттю „соціальний статус” розуміється як сукупність норм, які визначають поведінку осіб в соціальній системі залежно від їх статусу. Кожна особа має статус, який диктує їй стиль поведінки і життя. Роль здатна інтегрувати в собі індивідуальну або соціальну поведінку та інтерпретує особистість як суб’єкта соціального статусу. Соціальна роль особистості „характеризує і соціальну активність, і соціальні умови, в які поставлена особистість і те, наскільки глибоко і повно вона відображає об’єктивно визрілі потреби суспільного розвитку” [3, с. 89–90]. Соціальна роль відображає динамічний аспект соціального статусу. Рольові вимоги закріплюються в рекомендаціях і вимогах, які формуються та закріплюються в суспільстві. Один із засновників ролевої теорії Роберт Лептон визначав соціальну роль як передбачувану поведінку; він асоціював соціальну роль зі статусом людини. Ролеве передбачення реалізується за умов засвоєння і дотримання індивідом певних взірців і норм поведінки, які обумовлю­ються соціальним статусом [4, с. 122–123].

Про феномен ролей ще в античні часи говорив знаменитий Цицерон, виводячи ролеві обумовленості людей з природи: „Природа поклала на нас ніби дві ролі: одна з них – загальна для всіх в силу того, що всі ми наділені розумом і свідомістю свої зверхності, завдяки чому ми стоїмо вище тварин; з цього виводяться все морально-прекрасне і подібне, і в цьому ми знаходимо міру для з’ясування свого обов’язку; друга роль – та, яка покладена на кожного із нас окремо” [5, с. 161].

Виділяючи чотири ролі, Цицерон вказує, що третя можлива в результаті випадковостей або обставин, а четверта є такою, яку ми беремо на себе за своїм власним рішенням: „Роль, яку ми хочемо грати, залежить від нашої волі” [5, с. 165].

Соціальна роль поєднує в собі двоєдине начало: з одного боку, представляє готові, анонімно-деперсоналізовані взірці поведінки, а з іншого - дозволяє кожному виконавцеві залишатися самим собою. І. Кон писав: „Особистість завжди виконує ту чи іншу соціальну роль і в той же час її поведінка несе на собі відбиток її індивідуальності” [6, с 180].

Особа діє в певному соціальному просторі, виконуючи певні соціальні ролі. Соціальні ролі є об’єктивною властивістю і необхідністю, нав’язаною індивіду ззовні, є уособленням культури, історії, системи виховання; є можливістю визначити функціональну здатність особи як активного суб’єкта, здатного відповісти на „виклик” часу (А. Тойнбі). Кожний період людської історії відкриває нові можливості для соціологізації особи, свої ролеві алгоритми. При цьому зберігається своєрідна класифікація ролевих стандартів. По-перше, можна говорити про змістовне наповнення ролевих стандартів: „поза інституційні” (сімейні, побутові тощо), „інституційні” (президент, представник професійної групи та ін.). Крім того, завжди можна виділити існування так званих „епідейктичних ролей”, тобто таких ролей, виконання яких має за мету викликати захоплення, незалежно від ритуалу або контексту. Зазвичай, ці ролі супроводжуються символікою, наприклад, батько нації, пророк тощо. „Неепідейктичні” ролі відкриті для сприйняття і засвоєння, не вимагають спеціальних знань та навичок.

По-друге, соціальні ролі можна розрізняти за емпіричним і раціо­налізованим рівнями. Емпіричний або безпосередньо діяльнісний - це такий рівень, на якому формуються зразки ролей і відбувається безпо­середня ролева дія, в яку вплітається „зразок”. Раціоналізований рівень знаменує собою вироблення імперативних форм ролей, як результату рефлексії над першим рівнем: йдеться про такий нормотворчий рівень, за змістом якого можна судити про тип суспільства і типові для нього ролі. „Будь-яка нормотворча система цивілізованого суспільства, „розписує” ролі, „маркірує”, поділяє на ті, в яких вона зацікавлена і на ті, які небажані для неї, визначає „конфігурацію” рольової взаємодії і систему стимулів і заборон” [7, с 160].

Особливий інтерес для нашого дослідження становлять інститу-алізовані ролі. Підстави формування такого типу ролей і відображення нормотворчості у ролевій реальності є мірою інституалізації ролевих стандартів, у яких уособлюються бажані соціальні цінності. Такі ролі породжують і відтворюють соціальні інститути. Інституційні ролі існують поряд та одночасно з ролями неінституційними, але на відміну від них вони „визначають суть і тип соціальних ролей і ролевої взаємодії у тих сферах соціального життя, у яких особливо зацікавлене суспільство і які безпосередньо впливають на його функціонування і життєдіяльність…” [7, с. 161]. Інституалізовані сфери соціального буття (мораль, право тощо) характеризуються „професіоналізацією” ролевої діяльності відповідно до соціального статусу.

Розглядати правові ролі як різновид соціальних неможливо без аналізу „ролевої реальності” кожного конкретного соціуму. Під ролевою реаль­ністю будемо розуміти реальну ролеву практику чітко окресленого соціокультурного періоду. На думку Н. Корабльової, „рольова реальність витлумачує саму соціальність людини і шляхи її транслювання у су­спільну сферу, моделює різноманітні форми соціальної комунікації. На перший план виходить ідея подібності людського досвіду нормотворчості у ролі” [7, с. 15].

Середньовіччя визначало соціальні через розподіл праці, васальну залежність і карнавал (М.Бахтін), які втілювали ролі і долю людини. Суспільство ХVІІ–ХVІІІ ст. складалося з ізольовано-атомізованих індивідів-робінзонів, які керувалися лише своїми егоїстичними інтересами. Нові часи, увібравши в себе християнську концепцію індивідуалізму, трактують індивіда як істоту самодостатню, бо вона створена за подобою та образом Божим, а в силу цього наділена розумом. Тому, держава теж розглядається як індивід, наділяється індивідуальними рисами, вона автономна і самодостатня, незважаючи на умови. Для Нових часів характерний розгляд індивідуалізму у двох площинах – індивідуальні держави складаються з індивідуальних людей. Неминучість і необхідність жити разом спонукали їх укласти договір (Т. Гоббс, Ж-Ж. Руссо). В епоху „духу капіталізму” (М. Вебер) статуси і соціальні ролі були результатом особистісних зусиль кожного індивіда.

Сучасна світоглядна ситуація (особливо на європейських теренах) акцентує увагу на проблемі соціального життя через призму його статусно-ролевого виміру і маніфестує персоцентризм гуманітаристики. Всі чинні моделі соціальної взаємодії – результат діяльності „колективного розуму” (Н. Корабльова). Сучасність змінює трактування соціальної взаємодії як необхідного контексту існування ролей і статусів: соціальна поведінка, керована „природним розумом” (Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо) замінюється феноменом соціального конструювання (Ю. Хабермас, Дж. Роулз). Класика вважала, що найбільш ефективні форми соціальної поведінки створювали традицію як результат природного відбору натомість сучасний стан розробки даної проблеми свідчить про те, що поведінку конструює розум, рефлектуючи над досвідом, і сам породжує проблему. На формування ролевої реальності впливають два чинники: свідома діяльність осіб і стихійна творчість мас.

В класичну епоху статуси і ролі повинні були бути зрозумілими, легко впізнаватися і носити цілісний системний характер. У межах соціальної комунікації вони підлягали однозначній інтерпретації (в мистецтві це знайшло вираження в працях представників класицизму). Сьогодні маємо справу з трансформенністю реальності, яка відображається у зміні образу, поведінки, свідомості. Н.С. Корабльова зазначає: „Сучасний соціум як синкретичний образ об’єднує індивідів лише своїм співположенням, сумісництвом топосів у певному соціаль­ному просторі, де особа керується правилами ігрової ситуації, яка виникає раз у раз…” [7, с. 168].

Висновок. Отже, як бачимо, сьогодні є актуальними положення теорії множинних рольових відносин, сутність якої зводиться до тези -кожний соціальний статус детермінує не єдиноможливу соціальну роль, а цілий їх набір. Концепція множинності соціальних ролей стосується питання відповідності суспільних властивостей та ознак суб’єктів статусу тим вимогам, які продукують суспільні відносини. Сукупність соціальних ролей, які виконує особа, відображає соціальні зв’язки, в які вона включена в соціальній системі.

Таким чином, поняття ролі особливо актуальне щодо права як підсистеми соціальної взаємодії, оскільки воно особливо коректне в контексті усіх видів соціальної взаємодії, де нормативні права та обов’язки сформульовані досить чітко. Говорити про роль можемо лише зважаючи на специфічні типи середовищ соціальної взаємодії (до яких належить і право), в яких нормативно задано як підкреслював Е. Гідденс, визначення „очікуваних” ліній поведінки виражено ясно і чітко [8, с 144].

–––––––––

Современная западная социология: Словарь. – М.: Политиздат, 1990. – 432 с.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество / П. Сорокин. – М.: Политиздат, 1991. – 544 с.

Ануфриев Е.А. Социальная роль и активность личности / Е.А. Ануф­риев. – М.: Изд-во МГУ, 1971.

Липтон Р. О социальной роли и поведении личности / Р. Липтон // Полис. – 1990. – ? 3.

Цицерон М.Т. Об обязаностях / Марк Туллий Цицерон; пер. с лат. В. Горштейна. – М.: ООО „Издательство АСТ”, 2003. – 300 с.

Кон И. Люди и роли / И. Кон // Новый мир. – 1970. – ? 12.

Корабльова Н.С. Багатомірність рольової реальності: ролі-маски, лик і личина / Н.С. Корабльова. – Х.: ХНУ, 2000. – 288 с.

Гидденс Y. Устроение общества / Э. Гидденс; очерк теории структурации / И. Тюрина. – М.: Академический проект, 2003. – 525с.