168

---

Т.В.Курило, І.І. Татарин

ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Розглядається суть проблем, пов’язаних з еволюцією прав людини в сучасних умовах, із законодавчим забезпеченням прав людини і громадянина в Україні, а також міжнародне закріплення цих норм у конвенціях і пактах, положення яких імплементується у вітчизняному законодавстві.

Ключові слова: український народ, права людини, права громадянина, гідність, мораль, свобода, юридичні гарантії.

Постановка проблеми. Закон, як і право, не є сталим інститутом, незмінним у своєму розвитку. Разом з суспільством і державою право постійно змінюється і розвивається. Відповідно змінюються певною мірою і погляди на нього, на його окремі ознаки. Формування правової держави значно актуалізує ставлення до проблем прав людини. Тому дослідження еволюції цього важливого інституту з розвитком суспільства набуває чималогосуспільно-політичного значення, адже у цьому проявляється демократизм нашої держави.

Стан дослідження. Важливі теоретичні аспекти становлення інсти­туту прав людини сягають найдавніших часів історії цивілізації. Ще у творах Марка Аврелія та Фоми Аквінського, а згодом у працях видатних мислителів Джона Локка, Шарля Монтеск’є, Іммануїла Канта висувалися й обґрунтовувалися ідеї природних прав людини (свобода, рівність, влас­ність). Чимало цікавих висловлювань з цього приводу знаходимо у творчій спадщині визначного французького письменника Віктора Гюго. У віт­чизняній історико-правовій науці особливе місце займають концепції захисту природних прав людини, обґрунтовані В. Липинським. Певною мірою їх положення, ідейно-прагматичні формулювання розвинуто й поглиблено з врахуванням сучасних реалій такими авторитетними українськими ученими, як А.М. Колодій, А.Ю. Олійник, П.М. Рабінович, М.І. Хавронюк. Однак, на наш погл

яд, питання дотримання прав людини ще потребують ґрунтовного анаполітичного дослідження до кінця.

Виклад основних положень. Ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насичену історичними подіями добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до утвердження прав людини, поваги до гідності особистості, усвідомлення того, що людина сама відповідає за себе, за своє сьогодення та прийдешнє. Нова Україна, яка набула незалежності на зламі століть, проголосила для себе, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Український народ – громадяни України усіх національностей – обрав шлях побудови демократичної держави, тобто держави, в якій буде здійснено принцип панування права, що ґрунтується на визнанні прав і свобод людини. Права людини в сучасному світі – це не просто актуальна тема, це проблема. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавих локальних конфліктів, пережило жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не може бути миру і злагоди на Землі, не може бути організованого цивільного життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Взагалі у статусі особи в кожному суспільстві і в кожній державі відображається її гуманізм та демократизм.

Щоб зробити перший крок для з’ясування – що таке права людини, треба перелічити, які права необхідні нам, а також нашим родичам, друзям, товаришам для нормального існування в сучасних умовах, щоб вони не викликали заперечень з боку інших людей, їх об’єднань, угруповань. Мабуть, ми перелічимо чимало прав. Проте серед них очевидно будуть такі, як можливість отримувати необхідні матеріальні блага, цінності, вчитися і працювати, обирати місце проживання, вільно висловлюватися. Усі такі можливості безперечно і є прикладами прав людини.

Поняття про права людини включає два аспекти. Перший означає, що людина має невід’ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це, зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності [1].Другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься у законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб’єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.

Права – це, по-перше, можливості людини діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Ступінь «нормальності» визначається суспільною обґрунтованістю потреб людини, які самі, будучи результатом її біоло­гічного і соціального розвитку, не є незмінними. У цьому полягає гумані-стичність, людяність цих можливостей – прав людини. Права людини – це насамперед її і можливості існувати й розвиватися як особистість.

По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною «приналеж­ністю» кожної людської істоти. Їх виникнення датується моментом її народження і не потребує «дозволу», схвалення з боку будь-кого. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе сформувати, розвивати, проявити себе саме як людина, як осо­бистість, незалежно від місця, часу та умов її існування. З цього боку права людини мають бути невідчужуваними, тобто невід’ємними від людини.

По-третє, ці можливості людини (особливо їх здійснення) залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного, а також соціального, духовного і культурного розвитку. В цьому плані права людини явище, насамперед, соціальне: вони виростають із самого суспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.

Що таке людська гідність? Гідність – це моральна риса, яка відображає унікальну, неперевершену цінність людини, і з моменту народження кожної людини її гідність є однаковою та «рівною» з гідністю усіх інших людей. Усвідомлення цього кожною людиною призводить до формування у неї почуття власної гідності. А це – важлива запорука підтримання та захисту людської гідності, поваги до неї з боку інших людей, відстоювання людиною своїх прав, визнання рівності нею і поважного ставлення до інших людей.

Моральна природа прав людини зумовлюється й тим, що вони вважаються виправданими, обґрунтованими саме з огляду на загаль­нолюдську мораль. А мораль, як відомо, – це принципи й норми, які регулюють поведінку людей, діяльність їх спільностей, об’єднань виходячи із загальновизнаних уявлень про добро і зло, порядність і непорядність, чесність та безчесність. Загальнолюдська мораль включає настанови й вимоги, спрямовані на підтримання бодай мінімально необхідної єдності, цілісності людства, щоб було забезпечено його самозбереження, виживання, самовідтворення. Отже, й у цьому розумінні права людини мають моральний характер. Загальнолюдська моральність цих прав полягає й у тому, що їх здійснення не повинно шкодити, погіршувати, ускладнювати життя жодної людини, хоч би де й коли вона жила. Нарешті, моральність прав людини проявляється у їх справедливості, всезагальності, однаковості для всіх людей. Лише загальні й рівні можливості є правовими.

Щодо здійснення прав людини завжди постає проблема державного, насамперед юридичного, тобто закріпленого у законі або в іншому державному акті їх забезпечення. Саме держава як єдиний офіційний представник усього суспільства може і зобов’язана «розподіляти» надані членам суспільства ті чи інші можливості. Отже, права людини – якщо мати на увазі їх використання, «реалізацію» – повинні так чи інакше набути й певних юридичних характеристик (наприклад, закріплення у конституції, забезпечення юридичними засобами здійснення, охорони й захисту). З цього приводу у Міжнародному пакті 1966 р. зазначається: «Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, забов’язується вжити максимальних заходів щодо забезпечення поступового повного здійснення прав, що визначаються у цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих актів» [2].

Саме зв’язок прав людини з «юридичним», державним правом зумовлює єдність та взаємодію моралі й юридичних норм. А права людини і є визначальним критерієм моральності таких норм.

Юридичні гарантії – це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї чин­ної системи права загалом з огляду на повноту охоплення правовим інструментарієм усіх найважливіших взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою. До юридичних гарантій можна віднести юридичні обов’язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.

Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина. Першо­чергового значення вони набувають при практичній реалізації суб’єктивних прав громадянина. Навіть за наявності прогресивної і добре налагодженої правової системи, системи прав і свобод людини реалізації їх може і не відбутися, якщо державними органами, посадовими особами та громадськими організаціями не здійснюватиметься спеціальна орга­нізаційна робота із забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Це загальна умова реальності прав та свобод людини і громадянина, всієї системи їх гарантій.

У демократичному, правовому суспільстві значення організаційних гарантій у реалізації прав та свобод громадянина підвищується, подальшого розвитку набувають їх форми та методи. Широке коло державних органів, посадових осіб та громадських організацій зобов’язане забезпечувати реалізацію прав людини та громадянина. Зокрема, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожі консти­туційних прав та свобод громадян України стоїть суд. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися по захист своїх прав до Уповноваже­ного Верховної Ради України з прав людини, а після використан­ня всіх національних засобів правового захисту – аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, звертатися по захист до суду та інших державних органів.

Крізь призму юридичної забезпеченості людських прав, зважаючи на ті чи інші її особливості, можна пояснити смисл словосполучення «права і свободи людини». І поняття «права людини», і поняття «свобода людини» відображають людські можливості. У цьому принципова спільність цих понять. Й однак це не цілком тотожні явища: вони розрізняються не так за своєю природою, як за способом здійснення, забезпечення. Права людини можуть реалізовуватися, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, право на працю, на освіту). А свобода у багатьох випадках може забезпечуватися і без такого «втручання» держави: її місія полягає в охороні, непорушенні й захисті відповідних можливостей людини (свобода слова, свобода сповідування певного віровчення, свобода вибору місця проживання).

Один із найважливіших принципів здійснення прав людини – вимога суспільно-відповідального їх використання усіма і кожним. Цей зв’язок полягає у тому, що здійснення людиною своїх прав має бути обмежене правами інших – таких же з огляду на гідність – людей. Порушення цих меж вважається зловживанням правом, і тоді від людини можна зажадати відповіді на питання, чому вона допустила перевищення меж свого права. Інакше кажучи, її можна притягти до відповідальності. Отже, права лю­дини під час їх здійснення завжди обмежуються правами інших людей, хоча на практиці встановити ці межі досить складно. Відомий фран­цузький письменник Віктор Гюго підкреслював, що «усвідомлення права розвиває усвідомлення обов’язку. Загальний закон – це свобода, яка за­кінчується там, де починається свобода іншого». У міжнародних документах з прав людини з цього ж приводу зазначається: «...Кожна окрема людина, маючи обов’язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і дотримання прав, визнаних у цьому Пакті» [3].

Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки пізнавальне, а й практичне значення. Залежно від сфери суспільного життя, з якою вони пов’язані, права людини у вітчизняній юридичній літературі поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-економічні, культурні [4].

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжна­родний пакт про економічні, соціальні та культурні права, як це випливає вже з самих їхніх назв, запровадили іншу класифікацію, яка широко використовується у міжнародній практиці. Згідно з цією класифікацією, виділяються:

а) громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави; це, наприклад, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободу від посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії);

б) політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на створення асоціацій, право на участь в управлінні державою, суспільством);

в) соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне страхування, право на створення профспілок);

г) культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових досліджень).

Практичного значення може набувати у певних випадках і поділ прав людини залежно від того, чи можливе їх здійснення одноособовими діями людини, чи воно вимагає спільних дій групи носіїв цього права. Відповідні права звуться індивідуальними (наприклад, право на вибір місця проживання, на виховання власної дитини) та колективними (право на утворення громадських об’єднань, на проведення мітингів, демонстрацій).

З правами людини тісно пов’язані, проте не ототожнюються з ними, права громадянина. Останні торкаються лише тих осіб, на яких поширю­ється громадянство, тобто особливий зв’язок між людиною і державою. Він полягає у специфічній взаємній відповідальності між ними: держава зобов’язана піклуватися про своїх громадян, де б вони не перебували, забезпечувати захист їхніх прав і свобод, а громадяни мають дотри­муватися приписів, встановлених державою в інтересах усього суспільства.

Здійсненність прав людини визначається переважно їх юридичною забезпеченістю з боку держави [5]. І саме громадянство слугує тим «каналом», за посередництвом якого відбувається здійснення прав лю­дини. В ідеалі права громадянина мали б збігатися із правами людини. Але історія знає й протилежні варіанти цього співвідношення, коли певні можливості людини спочатку були закріплені у державному законодавстві як права її громадян, а вже згодом відображалися у міжнародно-правових документах як права людини.

Взаємопов’язаність прав людини і прав громадянина виявлялася, зокрема, у тому, що у ряді випадків вони закріплювалися в єдиному акті (наприклад, у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р., яка й донині входить до складу конституційного законодавства Франції; у Конституції України 1996 р., другий розділ якої названо «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»).

Висновки. Отже, права людини – явище глибинне, фундаментальне, моральне. Тому недотримання загальнолюдської моралі, як правило, спричиняє порушення прав людини, і навпаки, порушення прав людини завжди є посяганням на загальнолюдську мораль. Оскільки права лю­дини – це своєрідний прояв і реалізація загальнолюдської моралі, то вони, по суті, містять норми моралі. Україна має серйозні наміри долучитися до процесів забезпечення прав людини за міжнародними стандартами, а це стає проявом високої правової культури держави.

––––––––––

http: // www.voahen.com.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. // Упоряд. В. Павлик, В. Тесленко. – К.: Факт, 2001.

Преамбула Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966р. // Упоряд. В. Павлик, В. Тесленко. – К.: Факт, 2001.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1996 р. // Упоряд. В. Павлик, В. Тесленко. – К.: Факт, 2001.

Гом’єн Донн. Короткий путівник Конвенцією з прав людини. – Львів: Кальварія, 2000.

 

< Попередня   Наступна >