194

---

Т.С. Коханюк

ПРО ОКРЕМІ СПОСОБИ ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНУ: ІСТОРИЧНИЙ РАКУРС

Розглянуто ставлення філософів, правознавців у різні історичні епохи до суті і способів тлумачення норм закону, з’ясовано обумовленість і доцільність такого ставлення.

Ключові слова: коментар, коментування, класифікація тлума­чення, тлумачення закону.

Постановка проблеми. Процес тлумачення закону, із яким тим чи іншим чином пов’язана діяльність кожного правника, насамперед може викликати наукове зацікавлення в аспекті узагальнення особливо­стей його етапів становлення та розвитку. В історії юриспруденції зафіксовано складні періоди становлення тлумачення законодавства, що завжди привертало до себе посилену увагу зі сторони теоретиків права.

На наш погляд, тлумачення законодавства здійснювалось зав­жди, незалежно від реакції на це влади. Проте, у певні періоди історії заборона тлумачення кримінального закону або нехтування можливи­ми роз’ясненнями смислу і змісту норм права негативно впливає на стан кримінально-правової науки, що призвело до згортання діяльності органів державної влади, громадських організацій щодо встановлення змісту норм права, усвідомлення в них волі законодавця. Осмислення історичного досвіду має історичне значення для актуалізації процесів тлумачення закону в сучасних умовах державотворення.

Стан дослідження. Питання тлумачення законодавства, зокрема кримінального закону, у вітчизняній науці теорії держави та права традиційно були предметом дослідження як істориків, так і спеціалістів з сучасного кримінального права. Передусім головна увага приділялася характеристиці етапів становлення тлумачення законону. Значною мірою висвітлено пов’язану з цим проблематику Е. Абдрасуловим, Ю. Власовим, М Шргородським, Ю. Тодикою, О. Черданце

вим. Тематиці істо­ричного ракурсу присвятили публікації О. Бойко, М. Шаргородський, М. Хавронюк. У працях В. Бабкіна, І. Бокової, В. Грищука, В. Макарчука, П. Люблінського висвітлено історичний розвиток деяких способів та видів тлумачення, проте в їхніх обґрунтуваннях не наведено причин, що пород­жували неоднозначне ставлення до тлумачення у різні історичні періоди. На ці питання необхідно шукати відповіді шляхом глибшого аналізу проблеми. Тому нашою метою є аналіз періодів становлення та розвитку поодиноких видів тлумачення та окремих способів тлумачення кримінального закону, зокрема логічного, системного, граматичного тлумачення.

Виклад основних положень. Мало можна знайти таких державних діячів, криміналістів і цивілістів, які б не займалися питаннями тлумачення. З тлумаченням пов’язані будні судової практики. Як необхідно вирішувати справи - за буквою закону чи за змістом (духом) його? Це питання викликає суперечку, яка віками хвилювало не тільки правників, а й широкі верстви населення. На противагу протиправним діям під виглядом тлумачення не­одноразово виникала необхідність точного дотримання закону і заборона його тлумачення. У багатьох країнах мали місце суперечки різноманітних шкіл з питань слідування букві чи змісту закону. Схожі суперечки були, наприклад, в давній Іудеї між прибічниками Гілеля і Шамая, в Римі між сабінінами і прокуліанцями. Причому сабініни дотримувалися старої док­трини - вони не допускали іншого тлумачення закону, крім граматичного, а прокуліанці, керуючись вимогами справедливості і ставлячи розум вище тексту закону, ставили логічне тлумачення вище граматичного. Давнє римське право відстоювало буквальне тлумачення. З часів римських імператорів вже переважає тлумачення за змістом закону [1, с 176-177].

В історії права зафіксовані тривалі періоди, коли держава нега­тивно ставилась до тлумачення судами законів, вбачаючи у цьому засіб для хибного використання закону. Мало місце також чимало випадків прямої заборони тлумачення. У старовину здебільшого зако­нодавець вимагав, щоб у разі неясності чи неповноті законів зверта­лись за роз’ясненням до імператора, царя чи іншої особи, яка очолю­вала державну владу. Так, Юстиніан під час видання Дигест бажав, щоб судді звертались за роз’ясненням до імператора [1, с. 177]. На йо­го погляд, «у цивільному праві усяке визначення небезпечне, тому ма­ло таких, які не можна було б зіпсувати» [2, с. 171].

В окремі аспекти теорії та практики тлумачення в Стародавньому Римі досліджував Е. Абдрасулов, який встановив, що там на юристів мали сильний вплив грецька філософія і риторика. Проводячи аналіз різно­манітних фактів, подій і явищ, які зустрічались в практиці і на основі яких робилися відповідні узагальнення, використовувались зовсім нові прин­ципи підходу до вирішення юридичних проблем, римські юристи глибше і професійніше проникали у суть вирішуваних правом справ, повністю оволодівали швидко наростаючою в обсязі масою зовсім безсистемних норм матеріального права. По суті, коментарі та інтерпретації відомих римських юристів за значенням і юридичною силою прирівнювалися до чинного на той час імператорського законодавства [3, с. 13].

Значне місце в історії правових ідей посідає творчість середньо­вічних юристів. У загальнотеоретичному плані їх діяльність оберталася навколо положень римського права та ідей римських юристів як епіцентру і вихідного пункту для різного роду тлумачень і коментування норм зако­ну. Середньовічні юристи розробили і основи системного тлумачення, оскільки встановлювали норму права в її зв’язку з іншими нормами. Крім того, вони визначили, що істинні знання про зміст однієї норми можуть виступати як аргумент для доказування або спростування якого-небудь положення, що розкривало смисл норми, котра тлумачилася. Застосовую­чи фактично системне тлумачення, глосатори одночасно використовували аналітичний метод диференційованих визначень, який полягав у тому, що відшукувалися значення суперечних термінів до тих пір, поки не встанов­лювався цей термін в іншому місці тексту. За цим терміном вони визнача­ли істинне значення незрозумілого терміну і таким чином викорінювали протиріччя. Після цього глосатори створювали відповідні замітки (глоси), які потім вносили на поля тексту або вставляли між рядками [3, с. 14].

Вже ранні представники буржуазної науки кримінального права висловлювались проти розширювального тлумачення законів й аналогії. Так, іспанський криміналіст Альфонсо де Кастор (1495–1558) заперечував доцільність розширювального тлумачення законів, вважаючи, що пока­рання повинні накладатися на основі вказаного у законі, а ні в якому разі покарання не може бути застосоване за аналогією [1, с. 183].

У ХVІ ст. Т. Мор висунув ряд положень, розвинутих лише у ХVІІІ ст. Монтеск’є і Беккаріа. Мор виступав проти тлумачення законів та відстоював переваги простих законів. Він, зокрема, писав: «Законів у них (утопійців) дуже мало, але для народу з такими закладами досить неба­гатьох. Вони навіть особливо не погоджуються з іншими народами через те, що їм видаються недостатніми чисельні томи законів і тлумачників на них. Самі утопійці вважають у вищому степені несправедливим зв’язу­вати яких-небудь людей такими законами, чисельність яких переважає можливість їх читання, чи темнота - доступність розуміння для всякого. Надалі вони рішуче відмовляються від всіх адвокатів, які хитруючи ве­дуть справи і тлумачать закони. Вони визнають за правило, що кожен веде свою справу сам і передає судді те саме, що збирався розповісти захисникові. У такому випадку легше буде досягнути справедливості, бо говорити буде той, кого ніякий захисник не вчив прикрасам, а під час його розповіді суддя може вміло все оцінити і допомогти більш простодушним людям проти видуманих наклепів хитрунів. В інших народів при такій великій кількості заплутаних законів цього дотримуватись важко, а в утопійців законознавцем є кожен. Зі слів утопійців, всі закони створюються тільки заради того, щоб нагадувати кожному про його обов’язки. Тому більш тонке тлумачення закону вдосконалює небагатьох, бо невелика кількість може осягнути це; при цьому більш простий і доступний зміст законів відкритий для всіх. Крім того, що стосується простого народу, який включає переважну більшість і найбільш потребує розуміння, то для нього все одно - чи зовсім не видавати закону, чи звернути після видання його тлумачення в таке русло, до якого не може досягнути інакше, як за допомо­гою великого розуму і тривалих розсудів. Простий народ з його тугою кмітливістю не в силах досягнути до таких висновків, та і йому життя на це не вистачить, так як воно зайняте у нього здобуттям харчів» [1, с 183-184].

У другій половині XVII ст. англійський філософ Джон Локк сфор­мулював політико-правову теорію розподілу влади, яку творчо розвинув видатний французький просвітитель Ш.-Л. Монтеск’є у своїй праці «Про дух законів», що складається з 31 книги. Зокрема, в одинадцятій книзі він чітко наголосив на тому, що не може бути свободи, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо ж судова влада об’єднається із законодавчою, то, за його словами, життя і свобода грома­дян потраплять в обійми свавілля, бо суддя буде законодавцем, а якщо вона об’єднається із виконавчою, то суддя зможе набути прав гнобителя.

Монтеск’є вважав, що рішення суду за своєю суттю має бути «точним текстом закону». Якби у ньому втілювалися особисті думки судді, то в суспільстві могли б виникнути обов’язки, на які народ не давав своєї згоди. Судді є лише устами, що висловлюють слова закону, «бездушними істотами», які не можуть обмежити силу і суворість за­кону. Питання удосконалення чинних законів належить до компетенції законодавчого корпусу. Владу, що видає закони, Монтеск’є характери­зував як деспотичну, а в деспотичних державах законів немає – суддя сам творить закони. В монархічних державах суддя діє згідно із законом, а там, де його немає, – «шукає дух закону», для республіканської форми правління характерне, на його думку, те, що суддя додержується самої букви закону. Людина, підкреслював він, перестає бути громадянином, якщо можна буде тлумачити закон проти неї у тих випадках, коли зачіпаються її життєві інтереси, честь і майно [4, с. 417].

Представники ж суб’єктивного напряму в теорії тлумачення визнають, що інтерпретатор повинен встановити «волю», або «думку», або «наміри» (ціль) чи точку зору і т.п. законодавця, оскільки ці психічні стани, вираженням яких є норма що тлумачиться, складають її значення. Вбачається, таким чином можна хоча б в теорії, забезпечи­ти максимальну стабільність права, бо переживання законодавця є та­ким психологічним фактором, який закінчується актом встановлення і надалі вже не змінюються. Якщо на цьому базується значення норми, то завданням інтерпретатора є точний і глибокий аналіз цього історичного фактору, а норма права як її вираження має незмінне зна­чення. Але поряд з позитивними намірами теоретиків права тенденція до відступу від буржуазної законності на користь класовим інтересам буржуазії наступила одразу після її приходу до влади [5, с. 9].

Щодо надання переваги, чи то встановленню «духу закону», чи «волі», «думки» і т.п. законодавця у разі тлумачення, то доволі чітке формулювання цьому тлумаченню дав Савіньї, положення якого до цього часу є керівними в теорії права. Він встановив чотири види доктринального тлумачення: граматичне, логічне, історичне і системне. Перше має на меті встановлення слів законодавця, друге – смисл нор­ми, логічний зв’язок окремих висловів між собою. Історичне тлума­чення має своїм предметом встановлення тих історичних умов, заради регулювання яких було видано правило закону. Нарешті, тлумачення системне встановлює внутрішній зв’язок окремих правових положень і інститутів та їх відношення до цілого. Пізніше правники спростили класифікацію Савіньї, зберігши тільки граматичне і логічне тлумачен­ня; останній вид інколи називали також системним [6, с. 108].

Як зазначає О. Черданцев, одним із слабких положень суб’єк­тивної теорії тлумачення було те, що до цього моменту законодавець, як правило, переставав бути одноособовим лицем - монархом. Навіть у багатьох монархічних державах виникали представницькі органи. «Воля законодавця» розпилилася, стала волею багатьох осіб, які скла­дали законодавчу корпорацію, всередині якої існують різноманітні фракції, які представляють інтереси різних соціальних класів. До того ж поширюється делеговане законодавство. В цих умовах «єдина воля» історичного законодавця перетворюється у фікцію. Цілі, які переслідували певні представники законодавчої корпорації, можуть не знаходити свого відображення в законі. Переважно закон міг бути ре­зультатом компромісу суперечливих думок. За таких умов встановити «волю» історичного законодавця було досить важко. Крім того, з ви­никненням представницьких органів утруднився законодавчий процес. В окремих випадках боротьба думок призводила до затягнення прий­няття закону. Все це сприяло відставанню законодавства від життя. З іншого боку, господарюючому класу в умовах представницької систе­ми інколи було невигідно вносити реакційні законопроекти в пред­ставницький орган. Багато законопроектів в умовах зростання свідо­мості і організованості опозиційного демократичного пролетарського руху зустрічали широкий опір і поза стінами парламенту. Все це підштовхувало панівний клас до необхідності пристосування законодав­ства до своїх змінних інтересів іншим шляхом. Поряд з розвитком деле­гованого законодавства для пристосування закону використовується судовий і виконавчий апарат, покликанням якого є вирішення конкрет­них юридичних справ. На перший план при цьому висувається метод «пристосованої» інтерпретації законів [5, с 10-11].

Ч. Беккаріа розвинув думку, що право тлумачити кримінальні за­кони не може належати суддям тільки тому, що вони не законодавці. Судді отримують закони від живого суспільства або від суверена як його представника, як хранителя наявної загальної волі [6, с 92]. На його думку, ці закони є ланцюгами, необхідними для стримування приватних інтересів. Законним є тлумачення тільки суверена. Крім того, суддя та­кож може частково здійснювати тлумачення, але тільки в тій частині, де йдеться про те, чи вчинила та чи інша особа діяння, що суперечить зако­ну, чи не вчинила. Ч. Беккаріа зазначав, що не має нічого небезпеч­нішого, ніж керуватися духом закону, оскільки дрібні перешкоди теперішньої хвилини вражають людину більше, ніж ускладнені, але віддалені наслідки хибного начала. Дух закону залежав би від хорошої чи поганої логіки судді, від хорошого чи поганого його травлення, від сили його пристрастей, від ставлення до потерпілого і т.п. Ось чому доля громадянина вирішується неоднаково у разі проходження справи че­рез різні суди [6, с. 93]. Щодо кожної справи суддя має побудували лише правильний умовивід, і якщо таких умовиводів більше, ніж один, то ні в чому не можна бути впевненим. Беккаріа виступав прибічником жорст­кого дотримання закону без будь-яких відступів, оскільки наслідки та­ких відступів можуть бути набагато тяжчими, ніж передумови. Якщо громадяни побачать таку сталість у рішеннях, вони набудуть особистої безпеки, що є справедливим щодо них. Головною причиною злочи­нності Чезаре Беккаріа вважав бідність, злиденність більшості населен­ня, його неосвіченість та сваволю державних органів. Однією з важли­вих умов зміцнення правового порядку в суспільстві є якість і простота законів та вдосконалення виховання [7, с. 216–217].

Прибічником тлумачення законів був Сервєн, який писав: «Кримінальні закони повинні представити як вірний опис злочинів, так рівно і за них покарання, щоб без проблем і сумнівів можна було їх розібрати … Покарання в цій державі накладаються за розсудом суддів, що дуже соромно і не пробачається. Судді, які пізнали основні правила кримінального правосуддя, не захочуть ніколи по своїй волі накладати страти…» [1, с. 187].

В Англії проти коментування і тлумачення законів висловлювався Бентам, який вважав, що «при виданні кодексу законів є бажаним зберег­ти його від викривлень, яким він може піддаватися з точки зору як змісту, так і форми. З цією ціллю необхідно заборонити доповнення його яким-небудь неписаним правом. Але недостатньо тільки відрізати гідрі голову, необхідно і припалити рану, інакше виростуть нові голови. Якщо зустрінеться новий випадок, не передбачений кодексом, то суддя може лише вказати на нього і порадити законодавцю засіб, але не він, ні тим більше якийсь громадянин не сміють приймати рішення і провести його у вигляді закону, поки не отримають на це дозвіл законодавця. Необхідно передбачити, щоб єдиною міркою був текст закону. При обговоренні того, чи підходить такий випадок під закон, чи ні, необхідно лише мати на увазі текст, причому наведеними в законі прикладами необхідно надавати по­яснюючу, а не обмежуючу дію закону значення… Якщо б був написаний який-небудь коментар до кодексу для роз’яснення його змісту, то необхідно вимагати, щоб на такий коментар ніхто не звертав уваги. Необхідно заборонити цитувати його на суді у будь-якому виді: ні прямо, ні обхідними шляхами. Якщо ж суддя чи адвокат під час своєї практики помітять щось, що здається їм помилковим за змістом чи дефектним по стилю, то нехай заявлять про це законодавцю, наводячи підстави своєї думки і можливі поправки» [1, с 188]. На думку І. Бентама, законодавст­во, що втілює у собі найрозумніші постанови, спрямовані на досягнення найвищого щастя для найбільшої кількості людей, в жодному разі не по­винне змінюватися суддями під приводом тлумачення [4, с 418]. Отже, суддя змушений був зупинити хід справи і здійснити запит законодавцю. Такий спосіб, на думку П. Люблінського, створював певні незручності. Насамперед він санкціонував зворотну силу закону, адже законодавець, викладаючи свою думку в новому законі, міг вільно вводити і нові норми. Автентичне тлумачення, яке перетворювало законодавця в суддю, який вирішував окремі казуси, уповільнювало хід правосуддя і вносило ще більші неясності в закон. Воно формально не відміняло старий закон, але інколи явно суперечило йому. Під ширмою автентичного тлумачення лег­ко було вводити нові кримінальні норми, що розширювали коло забороненої поведінки, але такі дії суперечили новому принципу цієї епо­хи - недопущення зворотної дії кримінального закону. Поширення нового принципу сприяло зменшенню автентичного тлумачення в галузі кримі­нального права [8, с 102].

Після видання Прусського Земського права в 1784 р. було заборо­нено будь-яке його коментування і зазначено, щоб судді всі сумнівні ви­падки передавали на розгляд спеціального комітету з юристів і державних діячів. Кримінальним кодексом Франції 1791 р. суддів зобов’язували не­ухильно виконувати вимоги закону, аж до заборони тлумачення закону в судовій практиці [9, с 234]. Виданим у 1813 р. Баварським положенням Фейєрбаха прямо заборонялося робити до нього коментарі. Як пише Біндінг, за п’ятдесят років не з’явилося жодного коментарю. Водночас укладачі кодексу 1804 р. чітко усвідомлювали, що вони дають судді право тлумачити (застосовувати автентичне тлумачення) і покладалися у цьому на почуття справедливості судді, проте доктринальне тлумачення ще жодного разу не знайшло визнання [8, с 103-104].

Наполеон ставився вкрай негативно до тлумачення закону. Він вважав, що коментування закону заплутує їх і шкодить правосуддю, хотів таким чином побудувати свої кодекси, щоб зробити зайвими будь-які коментарі. Імператор був дуже незадоволений, коли дізнався, що з’явилися коментарі до його кодексу. Правда, особи, які створюва­ли кодекси, ставилися до цього інакше. Порталіс у пояснювальній доповіді законодавчому зібранню під час представлення проекту ко­дексу назвав чисельні принципи тлумачення [1, с 183].

До багатьох кримінальних кодексів законодавець долучав комен­тар, роз’яснюючи його ціль. Так, наприклад, побудований Військовий устав 1716 р., Устав Морський 1720 р., Устав Благочинства 1782 р. Ко­ментар наявний і в кодексі, який Стіфен уклав для Індії в 60-х рр. ХІХ ст. [1, с. 178]. На думку П. Люблінського, правила про буквальне тлумачення законів і заборону коментувати їх стали реакцією проти тієї невизна­ченості, яка господарювала раніше у сфері кримінального права і яка да­вала можливість з’ясувати утиски громадян. Вольтер у 1778 р. писав з цього приводу: «Закони свідчать лише про слабкості людей, які їх ство­рювали. Вони мінливі, як і останні. Деякі із законів у великих націях продиктовані сильними, щоб зламати слабких…» [8, с. 99].

За Беконом, закон, а не абсолютна влада монарха, повинен регулю­вати відносини між королем і підданими. Філософ наголошував, що го­ловним обов’язком суддів у їхній діяльності є мудре застосування законів, а найвищим законом для них має бути благо людей. У разі здійснення аналізу будь-яких суспільних явищ не можна керуватися інтуїцією, а тре­ба мати досконалий, відповідний епосі метод [10, с. 217].

З іншого боку, було очевидним, що неможливо пов’язати суддю «буквальним» тлумаченням. Буквальне тлумачення – тлумачення на основі вжитих законодавцем слів і виразів, не входячи в розгляд намірів і цілей законодавця. Якщо дотримуватися його, то не уникнути часто явних непорозумінь. Так, ще Пуффендорф наводив яскравий приклад непоро­зуміння тлумачення. У Болоньї було видано закон, який передбачав «ка­рати з найвищою суворістю кожного, хто стане проливати кров на вули­цях». Трапилося, що один перехожий на вулиці впав у конвульсіях, щоб його рятувати покликали хірурга, який повинен був пустити кров. Бук­вальне тлумачення вимагало суворо покарати лікаря, як «такого, який пролив кров на вулиці», але після тривалих дебатів переважила думка, яка наперекір буквальному смислу, але у відповідності із намірами законо­давця, не поширила на хірурга дії карних санкцій [6, с. 107].

Як вважають учені, чіткої хронологічної послідовності у розмежу­ванні історичних етапів дозволу та заборони тлумачення закону нема, переважно існують різні напрями, проте спостерігається загальна закономірність правової думки, яка відображає закономірності буржуазної правової дійсності – приниження ролі закону, посилення ролі суддів­ського і виконавчого апарату, розвиток правотворчої «пристосувальної» діяльності судів, «динамічної» тенденції у тлумаченні.

Прибічником тлумачення закону у відповідності з справжньою волею історичного законодавця вважається Бірлінг. Основні положення його теорії викладено у праці «Juristische Prinzipienlehre» (1911р.), в якій зазначається, що «всі публічно-правові норми – закони, укази, розпорядження - є самі по собі вираженням певної живої волі, оприлюднені з несумнівним наміром, щоб ті, до яких вони звертаються, розуміли їх саме так, як це мається на увазі і бажане нормоутворюючими органами. Воля справжнього законодавця є для кожного, хто не має упередженого погляду ясною і очевидною. Навпаки, воля закону є чимось неясним, містичним. Дійсним змістом закону можна вважати тільки те, що дійсно було бажаним і оголошено живими людьми, які, згідно з юридичним розумінням, визнаються органами держави» [8, с 107].

П. Люблінський, який проаналізував теорії тлумачення права, вста­новив, що наукове тлумачення законодавства було заборонене в універси­тетах. В Німеччині до кінця 60-х рр. ХІХ ст. не існувало в кримінальному праві догматичного напрямку. У Франції ж наукове коментування не ви­ходило за межі обговорення касаційної практики [8, с 105].

Висновки. Отже, залежно від осіб, які очолювали владу в той чи інший період часу, той чи інший вид тлумачення закону або дозволявся, або заборонявся. На наш погляд, таке ставлення до тлумачення можна пояснити тим, що: а) потреби у тлумаченні не було, оскільки все необхідне зазначено законодавчим органом безпосередньо у нормативно­му акті; б) потреба у тлумаченні невигідна органам влади; в) тлумачення не заперечується, проте воно недоцільне у зв’язку з неналежним рівнем підготовки осіб, які тлумачать. Щодо першого пояснення, то видається, що воно нелогічне, оскільки неможливо все передбачити в одному норма­тивному акті. Крім того, усвідомлення нормативного акту, як частини тлумачення, завжди буде присутнє. Що ж стосується заборони тлумачен­ня, то вважаємо таку позицію цілком обґрунтованою, адже у суспільстві, насиченому нормативними актами, потреба в їх усвідомленні та роз’ясненні існує постійно і заперечувати її просто безглуздо. Не вигідним для органів влади тлумачення може бути через одну основну причину -нормативні акти у тих самих ситуаціях можна використовувати по-різному, залежно від того результату, який очікується. У разі ж недостатньої чи неналежної підготовки осіб, які тлумачать закон, можемо погодитися з тим, що результат такого тлумачення може бути непрогнозованим і є недоцільним.

–––––––––––

Шаргородский М.Д. Избранные работы по уголовному праву / М.Д. Шаргородский. – Спб.: Юридический центр пресси, 2003. – 434 с.

Титов В. Юридична герменевтика з погляду сучасної формальної логіки / О. Марченко, С. Острога, Ж. Павленко, В. Титов // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 1. – С. 164–179.

Абдрасулов Е.Б. Толкование закона и норм конституции: теория, опыт, процедура: автореф. дис. на соискание науч. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. / Е.Б. Абдрасулов. – Алмаата / Казахский академический ун-т, 2003. – 20 с.

Див.: Грищук В. Тлумачення і конкретизація кримінально-правової норми як форми реалізації судового угляду (розсуду) / В. Канцір, В. Грищук // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2000. – № 35. – С. 417–423.

Черданцев А.Ф. Вопросы толкования советского права / А.Ф. Чер-данцев. – Свердловск: Свердловский юридический институт, 1972. – 191 с.

Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях / сост. и предисл. В.С. Овчинского / Ч. Беккариа. – М.: ИНФРА, 2004. – Вып. VІ. – 184 с.

Бабкін В.Д. Беккаріа Чезаре Бонесана / В.Д. Бабкін // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко ( відп. ред.) та ін. – К.: Українська енциклопедія, 1998. – Т. 1. – С. 216–217.

Люблинский П.И. Техника, толкование и казуистика уголовного ко­декса / П.И. Люблинский; под редакцией и с предисловием В.А. Томсинова. – М.: Зерцало, 2004. – 248 с.

Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навч. посібник; вид. 4-те, доп. / В.С. Макарчук. – К.: Атіка, 2004. – 616 с.

Скоткіна В.П. Бекон Френсіс / О.В. Картунов, В.П. Скоткіна // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко ( відп. ред.) та ін. – К.: Українська енциклопедія, 1998. – Т. 1. – С. 217.

 

< Попередня   Наступна >