158

---

О.В. Гайова

ЗАКОНИ У СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ПРАВА УКРАЇНИ

Аналізується чинна система законодавства України та проект Закону України «Про нормативно-правові акти» на основі загально­теоретичної моделі – система джерел права, система нормативно-правових актів, система законодавства, закон, обґрунтовується необ­хідність створення закону про систему джерел права України.

Ключові слова: закон, система законодавства, система дже­рел права України.

Постановка проблеми. Формування сучасної системи джерел права України відбувається під впливом глобалізаційних процесів. У національній системі джерел права в сучасних умовах спостерігається збільшення кількості міжнародних договорів, змінюються види та місце законів у системі, розширюються предметні сфери законодавчо­го регулювання тощо. При цьому змінюється і взаємодія у системі чинних джерел права України: нормативно-правових актів (законів та підзаконних актів), нормативно-правових договорів (міжнародних та колективних договорів), правових звичаїв.

Основними типами внутрішньосистемної взаємодії залишають­ся міжнародні договори та закони; закони та підзаконні нормативно-правові акти.

У Конституції України деякі з цих зв’язків регламентовані. Так, ст. 8 проголошує, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Водночас, ст. 9 Конституції України фіксує положення, що чинні міжнародні догово­ри, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. При цьому це поло­ження не вирішує питання взаємодії законів та міжнародних договорів.

І хоча ці конституційні положення окреслюють місце м

іжнародних договорів у системі законодавства, а також визначають найвище місце у системі законодавства Конституції України, проте серед ієрархічних зв’язків визначають лише підпорядкованість законів та підзаконних актів Конституції.

Законодавець визначає основні види підзаконних актів України: постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення та постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішення органів місцевого самоврядування, але не встановлює характер ієрархічних відносин між ними та іншими підзаконними актами, а також між підзаконними актами та законами. Ці та інші питання доцільно було б вирішити у спеціальному законі про джерела права України.

Проте національна законопроектна практика свідчить, що про­ект закону «Про нормативно-правові акти України», який вже прой­шов два читання у Верховній Раді України, залишено без розгляду. Водночас дискусійними у юридичні науці залишається значне коло питань, яке намагається вирішити законодавець, зокрема, щодо понять «система законодавства», «законодавчий акт» тощо. Все це і зумовлює актуальність загальнотеоретичного аналізу законів України та визна­чення їх взаємодії з іншими джерелами права.

Стан дослідження. У юридичній (як зарубіжній, так і вітчизняній) літературі питання природи законів, їх диференціації, виявлення галузевих особливостей висвітлювалися у працях Ж.-Л. Бержеля, А. Грищенко, Г. Дутки, А. Колодія, Д. Керімова, М. Марченка, А. Міцкевича, Н. Пархоменко, Ю. Тихомирова, Г. Шмельової, О. Ющика та ін. Проте, малодослідженими і дотепер залиша­ються питання взаємодії законів України та інших джерел права. Потребує уточнення і поняттєвий апарат, а саме поняття «закон», «система законодавства», «система джерел права», «зовнішня форма (джерело) права».

Виклад основних положень. Під зовнішньою формою (джере­лом) права розуміється форма об’єктивації норм права шляхом надан­ня їй загальнообов’язковості. Такими джерелами права є нормативно-правовий акт (закон та підзаконний), нормативно-правовий договір, правовий звичай; нормативно-правовий прецедент. А під системою джерел права варто розуміти комплекс взаємозв’язаних та взаємоузгоджених нормативно-правових приписів, що об’єктивовані у відповідних зовнішніх формах і утворюють нормативно-правову організацію, необхідну для забезпечення правового регулювання у будь-якому суспільстві. Водночас підсистемою останньої є система нормативно-правових актів, складовою якої є система законодавства -належним чином угрупований комплекс нормативно-правових приписів, що містяться у законах. Під законом розуміється норматив­но-правовий акт органу законодавчої влади або народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, приймається в особливому порядку та має вищу юридичну силу [1, с 219].

Ці визначення є загальною моделлю, дозволяють визначити місце закону у системі джерел права України та охарактеризувати основні типи зв’язків у ній. Вони можуть бути використані при підготовці проекту закону «Про джерела права» для дефінітивної його основи та дозволять усунути помилки, допущені у проекті Закону України «Про нормативно-правові акти» від 13 квітня 2010 р. У цьому законопроекті поняття «системи джерел права» нема взагалі, але дається визначення поняття «система нормативно-правових актів» як взаємопов’язаної сукупності нормативно-правових актів, яка ієрархічно структурована від актів вищої юридичної сили до актів нижчої юридичної сили та взаємозалежна між актами однакової юридичної сили, а також поняття «законодавство України» як утво­реної на ієрархічній основі системи нормативно-правових актів та міжнародних договорів України. Крім того, під законом розуміється нормативно-правовий акт, що приймається Верховною Радою України, регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом встановлення статусу, загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів таких відносин та відповідальності за порушення зазначених правил [2].

Запропоновані положення сформовані з порушенням деяких принципів та законів формальної логіки. Так, у проекті відсутнє родо­ве поняття «система джерел права», а тому поняття «законодавство України» за змістом є більш широким (сукупність нормативно-правових актів та міжнародних договорів України), ніж поняття «сис­тема нормативно-правових актів», хоча система законодавства – це сукупність законів, а тому зміст такого поняття має бути вужчим, ніж поняття «система нормативно-правових актів».

Якщо ж вважати, що термін «законодавство України» відрізня­ється від поняття «система законодавства», то матиме місце полісемічність (багатозначність), а це викликатиме потребу у постійному уточненні змісту. Водночас у поняттях «система норма­тивно-правових актів» та «закон» спостерігається порушення співрозмірності їх визначення. А у понятті «закон» не названо такого суб’єкта законотворення, як народ, що не відповідає чинним законам України, які передбачають і такий спосіб законотворення, як референ­дум. Все це свідчить не лише про правотворчі помилки, а й про невідповідність використаних понять загальноприйнятому значенню (зокрема, і на доктринальному рівні).

З метою визначення місця законів у системі джерел права та за­безпечення їх взаємодії важливою є і диференціація законів. На думку Ю. Тихомирова нормативне опосередкування класифікації законів безпосередньо впливає на практику створення різноманітних законів, їх ефективність [3, с. 42].

Подана класифікація законів України за юридичною силою у ст. 6 згаданого проекту Закону України «Про нормативно-правові ак­ти» проведена з порушенням правил класифікації (Конституція України, кодекси, закони). Адже відомо, що класифікація – це поділ обсягу поняття на види та інші класифікаційні множини на підставі певної властивості, ознаки. Наявність у законі такої ознаки, як вища юридична сила, дозволяє охарактеризувати ієрархічні зв’язки законів та підзаконних актів, а також забезпечити ієрархічні зв’язки між зако­нами. Це і є підставою класифікації законів на конституції, конституційні, органічні та звичайні закони. І така класифікація по-різному відтворюється у різних правових системах світу. Так, у конти­нентальному праві у всіх системах функціонують конституції, а у загальному праві та у деяких системах скандинавського права замість основного закону (конституції) - певна сукупність конституційних законів. А у тих державах, де діє основний закон, конституційними законами вносяться зміни до Конституції.

У деяких державах діють органічні закони, які мають більш складну процедуру прийняття та вищу юридичну силу, ніж звичайні закони.

В Україні існує така ієрархія законів: Конституція України, конституційні закони (Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 08 грудня 2004 р.), звичайні закони (про Конституційний Суд України, про судоустрій, про міжнародні догово­ри України тощо). Між тим, класифікація законів може здійснюватися і за іншими критеріями, зокрема, за юридичною формою виразу: конституція, кодекс, основи законодавства, закон. В Україні всі ці форми використовуються.

Видається, що проектанти Закону України «Про нормативно-правові акти» без достатніх підстав об’єднали ці два критерії в один, що звузило видову їх диференціацію. Адже в Україні тепер за цими двома критеріями діють Конституція, конституційні закони, звичайні закони, кодекси та Основи законодавства.

Необхідно зазначити, що кодекс наділений всіма властивостями закону, в тому числі і юридичною силою, хоча науковці дотримуються різних поглядів щодо юридичної сили кодексів: одні вважають, що кодекси мають юридичну силу закону, оскільки офіційно їм ніхто не надавав вищої юридичної сили [4, с 91-92], а інші - що кодекси зай­мають більш пріоритетне місце, ніж закони [5, с 9]. Щоправда у самих кодексах часто фіксуються положення про їх пріоритет з одного і того ж предмета, хоча у юридичній літературі зазначається, що цей пріоритет необхідно закріпити законодавчо, зафіксувавши більш складний порядок їх прийняття [6, с 91-92].

В Україні тепер діє двадцять кодексів (сім з них - галузеві, три -міжгалузеві та десять - інституційні). Видається, що доцільно фіксу­вати пріоритет кодексів лише стосовно законів та підзаконних актів у межах предмета регулювання.

Важливим є і визначення у системі джерел права та системі за­конодавства місця «оперативних» законів. Особливо це актуально для системи законодавства України, що охоплює понад 4 тис. законів, з них близько 640 законів, які регулюють відповідні сфери відносин і прийняті як цілісні, первинні акти; 991, закон в яких надана згода Верховної Ради України на обов’язковість та припинення дії міжнародних договорів; понад 2 тис. законів, якими вносилися зміни, доповнення чи припинялася їх дія.

Ратифікаційні закони, а також закони, якими вводяться у дію за­кони чи припиняється їх дія, мають забезпечувальний характер. Вони містять оперативні нормативно-правові приписи, завдяки яким здійснюється підтримання всієї системи нормативно-правових приписів (системи джерел права) у дієвому, цілісному стані, забезпеченні для нормативно-правових приписів прямого регулювання (ті, що містять правила поведінки суб’єктів права) належних умов реалізації, ефективності правового регулювання загалом. Вони не існують окремо від законів, які вводять у дію.

Що ж до законів про внесення змін чи доповнень, то вони часто містять нові норми, хоча також не можуть існувати поза законами, в які вносять зміни та доповнення. Така велика кількість таких законів переобтяжує систему законодавства, створює перешкоди для ефектив­ного правового регулювання, спричиняє інфляцію законів, ускладнює ієрархічні зв’язки з підзаконними нормативно-правовими актами.

Кількість підзаконних актів в Україні вже перевищила 11 тис., що суттєво знівелювало престиж законодавчих актів (адже умовно за кількісними показниками на кожен закон припадає по двадцять підзаконних актів). Аналіз цих актів свідчить про те, що часто вони прий­маються не для виконання, конкретизації закону, а мають самостійний предмет регулювання. Видається, що тип відносин «закони та підзаконні акти» потребує детальнішої нормативної регламентації.

Необхідною умовою ефективності системи джерел права України є і взаємодія законів та міжнародних договорів України. Конституція України назвала міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, складовою частиною національного законодавства. Отже, чинні міжнародні дого­вори, ратифіковані Верховною Радою України, мають таку ж юридич­ну силу як звичайні закони, хоч вони приймаються органами законодавчої влади України, а міжнародні договори нею рати­фікуються. Водночас, у ст. 8 названого проекту зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, мають вищу юридичну силу, ніж закони та підзаконні акти, а це суперечить Закону України «Про міжнародні договори України», де зазначається, що ці міжнародні договори можуть мати пріоритет лише у разі виникнення юридичних колізій.

Незважаючи на те, що ст. 9 Конституції України визначає місце у національній системі законодавства лише міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України, автори проекту визначають пріоритет міжнародних договорів України, укладених іншими суб’єктами правотворення (Президентом України, урядом України) щодо нормативно-правових актів, прийнятих цими суб’єктами. Пріоритет такого виду договорів суперечить ст. 9 Конституції України. Не зазначено у проекті і те коло питань щодо дії міжнародних договорів, яке вже врегульовано Законом України «Про міжнародні договори України».

Висновок. Для забезпечення ефективності правового регулювання в Україні необхідним є законодавче закріплення понять «система джерел права», «система законодавства» та «закон», їх основних видів та типів взаємодії законів і міжнародних договорів, а також законів і підзаконних актів. Закон «Про нормативно-правові акти України» не зможе охопити всі субординаційні та координаційні зв’язки у системі джерел права, а тому видається за доцільне підготувати проект Закону України «Про сис­тему джерел права України», яким би фіксувався механізм взаємодії всіх чинних джерел права України, що мав би базуватися на загальних прин­ципах права і забезпечувати збалансованість приписів у спільному право­вому полі, ефективність їх реалізації та відповідність кращим правовим надбанням людства.

––––––––––

Луць Л.А. Загальна теорія держави та права / Л.А. Луць. – К.: Атіка, 2007. – 412 с.

Проект Закону України «Про нормативно-правові акти» від 13 квітня 2010 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/ webproc4_1?id=&pf3511= 31416

Тихомиров Ю.А. Теория закона / Ю.А. Тихомиров. – М.: Наука, 1982. – 257 с.

Бриксов В.В. О юридической силе кодифицированных федеральных законов / В.В. Бриксов // Журнал российского права. – 2003. – № 8. – С. 82–92.

Поленина С.В. Взаимодействие системы права и системы законода­тельства в современной России / С.В. Поленина // Государство и право. – 1999. – № 9. – С. 5–12.

Авдеенкова М.П. Кодификация законодательства России: проблемы и перспективы / М.П. Авдеенкова // Ежегодник истории права и правоведения. – 2002. – Вып. 3. – С. 83–94.

 

< Попередня   Наступна >