196

---

О.Я. Добош

СУЧАСНА ПРАВОВА ДУМКА ПРО ВЗАЄМОЗУМОВЛЕНІСТЬ ВЛАДИ І ПРАВА

Досліджується співвідношення влади і права залежно від типу право-розуміння та згідно з трьома основними підходами до права – нормативістським, природно-правовим і соціологічним.

Ключові слова: влада, право, праворозуміння, правові системи, соціа­льні чинники, правосвідомість.

Постановка проблеми. Проблеми організації сучасної держав­ної влади, її зумовленість з правом привертають увагу не менш шир­ших кіл громадськості, а й науковців. Становлення державної влади в процесі демократизації українського суспільства і проблеми, що вини­кають у цьому процесі, будуть вельми актуальними ще тривалий час. Сам процес реформування українського суспільства вимагає пошуку досконалішої моделі влади і кращих форм її зв’язку з правом. Теоре­тичне осмислення цих принципово нових, складних і украй суперечли­вих проблем, що виникають в суспільстві, яке прагне змінити модель влади на користь правової держави, в даний час тільки починається. Дослідження феномена влади вимагає об’єднання різних сфер науко­вого знання, зламу звичних стереотипів, пошуку і нових, відповідних часу основоположних принципів.

При дослідженні цієї проблематики, очевидно, доцільно вихо­дити з необхідності поглиблення наукового знання про особливості функціонування державної влади в умовах здійснення економічної, політичної і правової реформ, спрямованості і масштабів їх дії на сус­пільні процеси, подолання деформуючого впливу тоталітарної моделі влади, а також політико-правової діагностики перетворень у сфері влади, що дозволяє вибудовувати нові моделі державно-політичного розвитку суспільства і вдосконалити правові механізми в процесі су­часних реформ.

Актуальність дослідження цієї проблеми по

лягає в тому, що функціональний генетичний зв’язок права і влади, так само як і при-чинно-наслідковий, визначаються здебільшого категоріями суспільних інтересів, загального блага. Тому функціональне призначення і взає­модія права і влади необхідно відслідковувати у забезпеченні узго­дження цих інтересів, що якраз і є визначальним для розкриття сутнос­ті структурно-функціонального зв’язку права і влади.

Стан дослідження. Вивчення проблем взаємозумовленості вла­ди і права здійснювалося практично з моменту появи цивілізації. Впродовж всієї людської історії від античності до наших днів питання влади, державної влади і відносин, що виникають в процесі її реаліза­ції, хвилювали учених і філософів, що відображали у своїх працях найхарактерніші для кожної епохи тенденції і проблеми.

У нашій країні вивчення проблеми взаємозумовленості влади і права має декілька етапів, які можна розділити на дореволюційний, радянський і сучасний.

Найбільший інтерес і наукову значущість в галузі проблеми, що вивчається, становлять публікації таких авторів, як С Алєксєєв, В. Андрущенко, М Байтін, В. Бачинін, Д. Керімов, Л. Ентін, В. Корельський, А. Корольов, Г. Мальцев, П. Новгородцев, Л. Петра-жицький, П. Рікер, Г. Тосунян, І. Умнова. Вони переважно розгляда­ють проблеми державної влади з різних позицій, використовуючи до­сить широкий спектр методів суспільних і політичних наук. Це дозво­ляє більш повно і всебічно проаналізувати досліджуваний предмет, узагальнивши досвід попередників, на базі положень яких сформульо­вано сучасні висновки.

Попри це, осмислення багатогранної проблематики становлень нової моделі державної влади в Україні не можна вважати заверше­ним, а тому не дослідженими залишаються чимало особливостей взає­мозумовленості влади і права, зокрема її структурні аспекти, взаємо­зв’язок із законом, роль громадськості у цьому процесі.

Виклад основних положень. Незважаючи на різноманітність підходів до розкриття природи і суті права, для мети дослідження та­кого явища має значення виділення двох основних типів праворозуміння. Перший тип можна умовно назвати ліберальною концепцією.

В рамках юридичної гносеології розмежування права і закону (позити­вного права) припускає усі можливі форми їх співвідношення – від розриву і співставлення їх (у разі антиправового закону) до їх збігу (у разі правового закону). Та ж логіка діє стосовно відносин між правом і державою, яка з позицій юридичної гносеології трактується у всьому діапазоні його правових і антиправових проявів (від правопорушення до правової держави) [1, с. 63].

Відповідно до другого типу правом визнається тільки закон. Цей тип праворозуміння можна умовно назвати легістським. В основі легістської (юридично-позитивістської) гносеології лежить принцип визнання, як правило, лише того, що є наказом, примусово-обов’язковим встановленням офіційної влади [1, с. 65].

Ці типи праворозуміння зумовили формування двох протилеж­них підходів до співвідношення влади і права. З боку юридичної гно­сеології пріоритет у цьому співвідношенні надається праву, а роллю державної влади є захист права шляхом визнання його загально­обов’язковості, що забезпечується державним примусом.

Концепція пріоритету права над державною владою знайшла віддзеркалення в природно-правовій теорії і теорії правової державно­сті. Саме ці теорії мали на меті виявлення співвідношення і пріоритету категорій право – держава – закон.

Найважливішими для обґрунтування пріоритету права над дер­жавною владою є ідеї школи природного права. Основний зміст кон­цепції природного права виражається в ідеологічній, ідеолого-теоретичній площині, що не має безпосереднього зіткнення з соціаль­но-політичною практикою правозастосування. Основною метою шко­ли природного права є обґрунтування незалежності права від існуючих політичних, соціальних та економічних умов. Проте, ідеологічний ха­рактер концепції природного права багато в чому звужує можливості використання її як основи праворозуміння.

Суть легістської концепції співвідношення влади і права зво­диться до наступного. Якщо звернутися до історії, то «легісти більш ніж за тисячу років до Макіавеллі першими у всесвітній історії розро­били і запровадили в життя досконалу модель тоталітарного правління на значній території – у межах імперії Цинь (221–209 рр. до н.е.)» [2, с. 367]. У легістській концепції примусова сила державної влади розглядається не як засіб захисту права, а як його першоджерело. Суттю концепції є те, що правом визнається система норм, що гаран­туються державою. Однак видається недоцільним зводити цей підхід до ототожнення права і закону, тобто акту, який формально може бути виданий відповідно до поширеної нині теорії розподілу влади лише законодавчим органом влади.

Крайнім проявом легістської гносеології є так званий «етатичний позитивізм» - підхід до співвідношення права і влади, що обґрун­товує універсальну правотворчу силу держави, затверджує державну монополію на право, нехтує соціальною природою права. Цей підхід повною мірою виявився у вітчизняній науці радянського періоду, а саме в марксистсько-ленінській державно-правовій доктрині. Звільни­вшись від впливу марксистсько-ленінського учення, вітчизняна наука активізувала роботу над дослідженням проблем співвідношення влади і права. Сьогодні стала загальновизнаним фактом відмова «від одно­значної характеристики закону як продукту державної влади» і перехід «до його широкої характеристики як явища демократичного суспільст­ва і правової держави» [3, с 47].

Крім того, разом з невизначеністю початкових понять дослі­дження зв’язку влади і права є й інші методологічні складнощі. При уважному розгляді механізм їх співвідношення виявляється настільки складним і динамічним, що його не можна зрозуміти, виходячи тільки зі своєрідності правового і політичного початку.

Досліджуючи механізм співвідношення влади і права, важливо мати на увазі два види зв’язку цих явищ: причинно-наслідковий і стру­ктурно-функціональний. Перший аспект дослідження розкриває гене­тичні детермінації взаємозв’язку права і влади, а другий - їх взаємодію і взаємозалежність у процесі дії на суспільні відносини. Досліджуючи ці аспекти співвідношення влади і права, необхідно відштовхуватися від певних початкових понять цих багатогранних явищ. З цієї позиції співвідношення права і влади може бути визначено як об’єктивно обу­мовлений структурно-функціональний зв’язок, що забезпечує прогре­сивний розвиток суспільства. У зв’язку з цим слід детально розглянути два аспекти співвідношення права і влади, а саме: причинно-наслідковий і структурно-функціональний.

Причинно-наслідковий аспект співвідношення права і влади пе­редбачає розкриття генетичних, детермінаційних взаємозв’язків між цими соціальними явищами. У такі позадержавні правові відносини людей примушують вступати об’єктивно виникаючі потреби, інтереси, які і визначають сутнісні початки права, його об’єктивну логіку.

Концепцію про соціальну природу права і ролі інтересів в його формуванні переконливо обґрунтовує ряд науковців. Джерелом прав людини виступає вона сама, її потреби, інтереси, її спосіб існування і розвитку. Вона ж є їхнім носієм. З огляду на це право має соціальне, людське походження, а не державне. Воно – продукт нормальної жит­тєдіяльності людини, а не держави [4, с. 18]. Об’єктивною ілюзією є уявлення про те, що джерелом походження, розвитку і зміни правової сфери виступає держава.

Насправді джерелом правових систем виступають відносини і зв’язки, що складаються усередині цивільного суспільства [5, с. 394– 395] і розвивають концепцію соціальних, додержавних чинників, що визначають об’єктивну логіку права.

Отже, органічна влада має природне походження, іманентна взаємодіям і обмінним зв’язкам людей. Саме такою органічною вла­дою права є юридична влада.

Таким чином, на основі наведених міркувань можна вважати, що чинником, який визначає загальну об’єктивну логіку співвідно­шення влади і права виступають інтереси, що є усвідомленням об’єктивно виникаючих потреб. Генетично як право, так і влада мають єдину об’єктивну логіку. Ця логіка обумовлена об’єктивними потре­бами й інтересами людей, задовольняти які покликані як право, так і державна влада. Право і влада мають принципово однакове соціальне призначення, що полягає у впорядкуванні суспільних відносин, вирі­шенні соціальних конфліктів.

На співвідношення права і влади на різних етапах розвитку держави впливає ряд різних соціальних чинників, що відображають процеси суспільного розвитку. В результаті причинно-наслідковий зв’язок права і влади зазнає деформації. Процес повернення державної влади до своєї первинної суті супроводжується зближенням права і влади. Це зближення виражається, насамперед, в адекватному віддзер­каленні правової природи речей, органічній владі права в державі на основі ідей забезпечення загального блага.

Таким чином, з аналізу причинно-наслідкового зв’язку права і влади випливає, що зв’язок права і влади генетично обумовлюється єдиною об’єктивною логікою. Вона полягає в тому, що спочатку як право, так і державна влада виникають для задоволення об’єктивно існуючих усвідомлених потреб (інтересів) суспільства. Щодо структу­рно-функціонального зв’язку влади і права, то його дослідження допу­скає виявлення сфер і особливостей співвідношення даних явищ. У працях вітчизняних юристів провідну роль в забезпеченні функціону­вання права відводиться діяльності держави. Таку позицію щодо співвідношення влади і права довгий час відстоювало багато зарубіжних юристів [6, с 162, 166].

Можна виходити з того, що всі функції права в тій або іншій мі­рі носять політичний характер, вважаючи право інструментом політи­ки. Особливістю політичної функції права є те, що, з одного боку, пра­во використовується як інструмент політики, а з іншого - як нормати­вний засіб дії на політичні відносини [7, с 29-30].

На нашу думку, одним з недоліків такого підходу є те, що він носить позитивістський характер. В результаті розглядається не полі­тична функція права, а власне закону. Про це свідчить, наприклад, твердження, що «всі функції права носять політичний характер, оскі­льки право є інструментом політики». Навряд чи можна повною мі­рою погодитися з тим, що все правове має неодмінно політичний характер [8, с 68].

У зв’язку з розглянутим виникає і ширше питання: чи у всіх сферах суспільних відносин право співвідноситься з владою чи тільки у тих, які є політичними. Теза про всеосяжність влади, у тому числі і в правовій сфері, може бути застосована до антидемократичних держав, що є політичною організацією економічно панівного класу. Прогреси­вний розвиток суспільства, подолання класових суперечностей, пере­творення держави в політичну організацію усього суспільства супро­воджується визнанням та інституюванням принципу панування права, а отже, і пріоритету правових форм здійснення владної діяльності [9, с 58]. Таким чином, сфери функціонування права і влади співпадають не повністю. Влада може функціонувати і за відомими правовими фо­рмами виразу суспільних потреб та інтересів.

Отже, розвиток сфер функціонального зв’язку права і влади йтиме, перш за все, шляхом розширення правової основи владних від­носин, що піддаються контролю з боку суспільства, а значить і право­вому регулюванню.

Не можна забувати, що функціональний генетичний зв’язок права і влади, як і причинно-наслідковий, визначаються категоріями суспільних інтересів, загального блага. Тому функціональне призна­чення і взаємодія права і влади полягає у забезпеченні узгодження цих інтересів і досягненні загального блага.

Ця теза якраз і є ключовою для розкриття суті структурно-функціонального зв’язку права і влади.

Політична влада є тією грою, яка повинна забезпечити реаліза­цію публічного інтересу, додати приватним інтересам соціальну спрямованість [3, с.45]. Зрештою, право виконує не менш важливу забезпе­чувальну функцію стосовно влади, оберігаючи суспільство від помил­кових рішень, що суперечать об’єктивній логіці політико-правового розвитку.

Проте роль права у межах його функціонального зв’язку з вла­дою більша від ролі останньої і зовсім не зводиться до нормативного регулювання владної діяльності. Особливе значення воно має як кри­терій, що визначає об’єктивну логіку влади, а також відповідність цій логіці державної політики, що проводиться [1, с. 138].

Висновок. Отже, позитивний характер функціонального зв’язку влади і права значною мірою становить досконалу модель, обумовлену їх генетично визначеною єдиною соціальною природою. Ступінь реа­лізації цієї моделі структурно-функціонального зв’язку права і влади більшою мірою залежить від рівня розвитку демократії і правової дер­жавності тієї або іншої політичної системи.

Тому в умовах відсутності або слабкої розвиненості цих інсти­тутів закономірно відбувається деформація позитивного структурно-функціонального зв’язку права і влади, в результаті якої право виконує щодо влади підлеглу, обслуговуючу роль, а державна політика набуває неправового характеру.

–––––––––––––

Нерсесянц В.С. Философия права / В.С. Нерсесянц. – М.: Юрист, 1997. – 386 с.

Переломов Л.С. Традиционная китайская философия и ей роль в со­временном Китае / Л.С. Переломов. // Книга правителя области Шан / переизд. Л.С. Переломова. – М: ИДВ РАН; изд. центр «Ладомир», 1993. – 452 с.

Тихомиров Ю.А. Действие закона / Ю.А. Тихомиров. – М.: СОЮЗ, 1992. – 238 с.

Катков В.Д. Реформирование общин языковедением логика и юрис­пруденция / В.Д. Катков. – Одесса, 1913. – 453 с.

Поривалов В.С. Политология. Краткий энциклопедический сло­варь. – М.: Наука, 1997. – 652 с.

Давид Р.К. Основные правовые системы современности / Р.К. Да­вид. – М.: Мысль, 2000. – 321 с.

Соловйов В.С. Оправдание добра // Сочинения в 3 т. – М.: ЛОНО, 1990. – Т. 1. – 721 с.

Агешин Ю.А. Политика, право, мораль. / Ю.А. Агешин. – М.: НОРМА, 1982. – 214 с.

Зорькин В.Д. Социалистическое правовое государство / В.Д. Зорь­кин. – Самара: РИНК, 1990. – 290 с.

 

< Попередня   Наступна >