266

---

О.Г. Рувін

ЄДНІСТЬ ПРАВА ТА СВОБОДИ ОСОБИСТОСТІ ЯК ОСНОВА ІСНУВАННЯ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Рівень реалізації свободи в суспільстві визначається, поряд із формальним визнанням з боку влади тих чи інших прав і свобод особи­стості, низкою інших факторів, які доповнюють один одного; найва­жливішим у цьому контексті є присутність дієвого та ефективного правового механізму впровадження у громадянське життя свободи, котрий, безумовно, містить гарантії забезпечення і захисту прав і свобод особистості. Виходячи із цих концептуальних положень, ав­тор спробував простежити макроструктурну теоретичну модель єдності права та свободи особистості як основи існування сучасної демократично-правової держави.

Ключові слова: право, свобода, особистість, держава, демок­ратія, сучасність.

Постановка проблеми. Філософський підхід у дослідженні свобо­ди, права, нормативності тощо вписує філософсько-правовий контекст у загальну цілісність людського буття, акцентуючи увагу на проблематиці смислу та особливості філософського відношення до правової реальності. Для прикладу, гуманістичний вимір як фундаментальна основа буття зо­середжений, передусім, на цінностях, котрі відображають усвідомлення принципу свободи як передумови гармонійного життя особистості грома­дянина і суспільства. У такому ракурсі свободу слід трактувати і бистісну самобутність у рамках соціальних і природних явищ, і як внут­рішній стимул до практично-пізнавальної діяльності особистості, звісно у співвідношенні з нормативною свідомістю. То ж норми суспільного життя повною мірою засвоюються індивідом протягом усього життя. Тим не менше, особистість у міру специфічних соціальних відносин зобов’язана засвоювати і нові норми, правила закони тощо.

У рамках сучасності громадянин демократично-правового

суспільс­тва, як стверджує Е. Фром, переживши кризу боротьби з владою в собі са­мому, справляє таке враження, що «кожен сприймає себе свобідним за умо­ви, якщо особистою поведінкою не торкається прав і свобод інших осіб. Проте, насправді ж влада не щезла безслідно а натомість стала немов неви­димою: замість реальної влади владарює «анонімна» влада, тобто вона мо­же приховуватися за найрізноманітнішими проявами як наука, освіта, пси­хічне здоров’я, суспільна думка, і вимагає лише те, що й так само по собі є зрозумілим… створюється атмосфера відносної підказки» [1, с 216-217]. Тим не менше логічно зазначити, що, незважаючи на перепони, все ж таки історія людства є безперервним процесом прогресу індивідуалізації, а тому прогресом значущості такого елементу як свобода. Адже саме прагнення свободи є невід’ємним і неминучим наслідком процесів індивідуалізації і водночас прогресу культурної свідомості [1, с 305].

Особистість, безперечно, володіє здатністю до самопізнання, самореалізації, самоствердження і зрештою передбачає самозміну то­що. Для особистого самозбереження особистість володіє величезним потенціалом свободи, хоча суспільне співіснування і потребує певного роду обмеження свободи. Як стверджує К. Попер, необмежена свобода у суспільному співіснуванні означає не що інше, як те, «що сильна особистість спроможна позбавити свободи слабшу за себе іншу особистість, а тому, слід вимагати такого обмеження свободи державою, в якому свобода кожного індивіда захищатиметься законом» [2, с. 443].

Стан дослідження. Аналіз суті свободи у такій же мірі, як і спе­цифіки її реалізації у рамках правової держави є, безперечно, одним із важливих завдань сучасної юридичної науки. Вирішення цього завдання можливе, передусім, завдяки вивченню праць вітчизняних і зарубіжних мислителів, науковців, дослідників, присвячених саме ідеї єдності сво­боди та права для забезпечення існування демократично-правової дер­жави. До числа таких авторів належать Н. Апіян, Г.В.Ф. Гегель, В. Дия-конов, О. Зайчук, Н. Оніщенко, К. Поппер, Л. Тихомиров, Г. Федотов, В. Франкл, Е. Фром, В. Четвернін та багато інших. Слід відзначити, що здебільшого вони не виділяють як окрему проблематику єдність права та свободи, усе ж їх ідеї, положення обґрунтування, методологічні під­ходи дуже цінні для осмислення означеної нами теми.

Тому, виходячи із поставленої мети, спробуємо з’ясувати ваго­мість єдності права та свободи особистості у ракурсі становлення засадничих принципів існування сучасної демократично-правової держави.

Виклад основних положень. Демократичне суспільство роз­глядає особистість громадянина і як об’єкта особистих впливів, і як суб’єкта їх вироблення та реалізації. У цьому контексті громадянин володіє можливістю безпосередньо брати участь у політичних відно­синах (референдуми, збори, мітинги, демонстрації, зрештою вибори та інші форми демократії, котрі дають можливість громадянинові самостійно та особисто реалізовувати своє право на безпрецедентне життя у державі) тощо. На думку В. Дияконова, соціальний статус містить усю сукупність тих ознак, котрі безпосередньо характеризу­ють індивіда як особистість, як учасника суспільних відносин. До речі, правовий статус особистості не що інше, як юридично закріпле­ні основи положення індивіда у суспільстві [3].

За умови трактування соціального статусу як чогось цілого, право­вий статус виступає його частиною, котра регулюється нормами права. Зрештою правовий статус можна поділити на загальний, спеціальний та індивідуальний. Загальний – це система закріплених у нормативно-право­вих актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідаль­ності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведі­нку у суспільстві; не залежить від конкретних індивідуальних особливос­тей людини та спирається на правосуб’єктність як невід’ємний від особистості соціально-юридичний стан. Останній між іншим містить три компоненти: правоздатність як здатність мати право та обов’язки; дієздатність як здатність самостійно, на свій погляд, реалізовувати свої права та обов’язки; деліктоздатність як здатність нести передбачену законом від­повідальність за здійснені правопорушення тощо.

Спеціальний правовий статус, як стверджують О. Зайчук та Н. Оніщенко, - це статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридично-значущим началом (родом дія­льності, віком тощо), який наділений відповідно до законів та інших нор­мативних актів спеціальними, додатковими правами й обов’язками, обу­мовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадо­ва особа тощо); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто корегує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер [4, c. 344-345]. У такому випадку правовий статус є саме засобом нормативного утвердження основних засад взаємодії особистості з державою.

У системі юридичної науки прийнято розглядати приналежні до правового статусу особистості принципи, котрі й визначають його зміст. Серед таких є: принцип формально-юридичної рівності (право - це рівна міра для фактично нерівних суб’єктів, адже жодні індивідуальні особли­вості в цьому випадку не враховуються); принцип соціальної рівності (у рамках справедливості всі індивіди повинні володіти рівним правовим статусом поза врахуванням індивідуальних особливостей). Водночас існує ймовірність обернення тяжкими соціальними наслідками абсолютної юридичної рівності, скажімо, для слабо захищених категорій громадян (наприклад: пенсіонери, інваліди, які не мають додаткових правових гара­нтій чи привілеїв не можуть нарівні конкурувати з іншими категоріями населення). Безперечно, громадянство значною мірою і визначає правовий статус особистості. Права громадянина належать лише громадянам конк­ретної держави, натомість права особистості - кожній людині, у тому чис­лі іноземцям та особам без громадянства. Іншими словами, є люди котрі володіють лише правами особистості, проте не мають жодних прав гро­мадянина. У цьому сенсі зміст правового статусу особистості визначають її права, свободи та обов’язки, де право - передбачена законом можли­вість діяти чи відмовитися від дії на свій власний розсуд, поза загрозою державного примусу (особистість сама вирішує використовувати своє право чи ні); свободою наділена кожна людина не залежно ні від чого, проте обов’язково беруться до уваги й інтереси інших осіб (у цьому при­хована й відносна межа свободи). Обов’язок - це визначена законом необхідність діяти, котра забезпечується найрізноманітнішими санкціями (право передбачає можливу поведінку, натомість як обов’язок – обов’я­зкову поведінку) тощо. Таким чином, правовий статус громадянина зага­лом – це сукупність прав, свобод та обов’язків, котрими він володіє як суб’єкт правовідносин (кожен із напрямів права визначає певну частину прав і свобод у відповідній сфері суспільних відносин). «Правовий статус особистості, – пише Н. Апіяна, – це реальне, юридичне оформлення поло­ження особистості в її взаємозв’язках з державою та іншими суб’єктами права. Права та свободи, відомі в юридичній практиці, є багатоаспектними. Значення такого роду явищ неабияка для становлення саме демократії» [5].

Отже, право та свобода є, безумовно, взаємопов’язаними категорі­ями, що зрештою дає усі підстави розглядати їх у ракурсі цієї єдності. Бе­зумовно, тематика єдності права (соціальний регулятор) і свободи (стан особистості, суспільства загалом) у рамках сьогодення є однією із най­складніших, найважливіших і найактуальніших правових тем протягом усієї історії становлення юридичної науки. Тобто, у цьому контексті сво­бода для особистості набуває статусу фундаментальної і базисної ціннос­ті, натомість право тією чи іншою мірою бере безпосередню участь в жит­ті індивіда. За таких умов єдність права та свободи неуникна. Крім того, слід підкреслити, що ця проблематика містить чимало аспектів, кожен з яких містить ще більше значень і визначень.

Актуальність єдності права та свободи обумовлюється, окрім всього іншого, в умовах визнання свободи особистості основополож­ною цінністю сучасної демократично-правової держави з одного боку та пріоритету прав і свобод особистості у гамі всіх інших засад кон­ституційної і державної діяльності. Таким чином, свобода із площини суто філософського світосприйняття трансформується у площину юридично-правових проблем як певною мірою комплекс правочиннос-ті особистості та основна характеристика громадянина як суб’єкта правовідносин. Іншими словами, нема жодних правових систем чи ідеологій, які б заперечували чи уникали принципу свободи особисто­сті. Саме таке бачення проблеми й стимулює дослідження єдності пра­ва та свободи у контексті аналізу їх принципових моментів. Два голо­вні моменти в аналізі єдності права та свободи захоплюють дослідни­ків, зокрема, теоретико-правовий і суспільно-політичний. Скажімо, саме юристів, приваблює тематика співвідношення і взаємодії права як регулюючого суспільні відносини соціального інституту та свободи як внутрішнього стану особистості чи суспільства загалом. Таким чином цей момент був ключовим у вченнях про право значної частини мислителів, хоча не всі спромоглися переконливо пов’язати ці два терміни, простежи­вши такого роду спільність, котра б пов’язувала суспільний і державний інститути із винятково індивідуальним станом особистості. Зрештою юристи-практики і політологи зосереджені більше на проблематиці прин­ципу свободи як основоположної державної діяльності та можливості ві­дображення його у законодавстві. Саме таке бачення єдності права та сво­боди межує із загальнофілософською проблематикою зв’язку людини зі суспільством, підтверджує вплив особистості на суспільство та можли­вість обмеження з боку суспільства своїх членів.

Майже усі ті, хто досліджував і досліджує тему єдності права та свободи, припускають тією чи іншою мірою, що існує тісний зв’язок чи навіть тотожність цих соціальних явищ. Для концептуалізації ви­сновку використовується припущення єдиного обґрунтування права та свободи, їх спільних джерел і врешті єдиного походження.

У рамках правознавства особистість є свобідною, але у визначених правових межах. Свобода звісно і передбачає певну незалежність особисто­сті від зовнішніх умов та обставин, проте свобода як характерна невід’ємна ознака особистості практично ніколи не є абсолютною, адже потрапляє під певні обмеження. Наприклад, правові норми належить до когорти тих еле­ментів, котрі й визначають межі індивідуальної свободи, беручи до уваги те, що право й справді є офіційною мірою свободи, встановленої державою. Якоюсь мірою це відображає логічний парадокс: право обмежує свободу особистості для того, щоб саме цю свободу і гарантувати. Скажімо, індиві­дуальна свобода особистості, її потреби, права та свободи, інтереси обме­жуються правами та свободами, інтересами інших особистостей, виконан­ням певних обов’язків перед суспільством. У цьому контексті, з одного бо­ку, право обмежує свобода, з другого - її захищає і відстоює.

Загалом суспільство та особистість перебувають у діалектичних рамках взаємовідносин. Сьогодні достатньо чітко підкреслюється значен­ня розвитку особистості для формування демократично-правової держави, а це загострює проблематику свободи та відповідальності особистості перед суспільством. Іншими словами, не завжди інтереси та бажання од­нієї особистості співпадають з тими ж інтересами та бажаннями інших членів суспільства чи громадян однієї держави, тому за таких умов, осо­бистість зобов’язана під впливом тих чи інших законів діяти у такий спо­сіб, щоб не порушувати й загальних інтересів суспільства, адже їй загро­жує відповідне покарання. «Лише настільки, - писав В. Франкл, - наскі­льки ми забуваємо про себе, віддаємо себе, жертвуємо себе світу, його завданням і вимогам, якими пронизане усе наше життя, лише настільки, наскільки нам є справа до світу та предметів поза нами, а не лише до са­мих себе чи наших особистих потреб, лише настільки, наскільки ми вико­нуємо завдання і вимоги, здійснюємо смисл та реалізуємо цінності, ми здійснюємо та реалізуємо самих себе» [6]. На думку В. Четверніна, рамки і зміст свободи, яка визнається мінімальною і невід’ємною у конкретній культурі, визначаються рівнем розвитку цієї культури. «У нерозвиненій культурі, – пише він, – не може бути тих прав людини, які у розвиненій визнаються невід’ємними правами. Проте у будь-якій правовій культурі присутній принаймні minimum minimorum – абсолютний мінімум право­вої свободи. Сюди належать три компоненти: особиста свобода, власність і забезпечення державою безпеки (аналогічне трактування цього питання у Джона Лока). Поза цими правами (взаємопов’язаних компонентів пра­вової свободи) немає і свободи загалом» [7, с. 6].

Загальна свобода як свобода усіх суб’єктів однієї площини спілку­вання є можливою за умови їх рівності у своїй свободі, враховуючи те, що право передбачає рівну свободу усіх суб’єктів правовідносин. У такому контексті рівна свобода (формальна рівність) не що інше як основополо­жний принцип права. Правові норми, за таких обставин, встановлюють межі свободи згідно з принципом формальної рівності. Заборони, спричи­нені правовою площиною, обов’язки чи санкції необхідно трактувати че­рез призму забезпечення режиму загальної свободи всіх, хто визнає себе суб’єктами права. Водночас, правова свобода можлива лише у соціумі, в якому визнається і забезпечується хоча б найнеобхідніший мінімум вихі­дних прав індивіда. Це те, поза чим не існує, так би мовити, «матерії» пра­ва, оскільки якщо закон не визнає цих прав, то й не допускає правової свободи. Саме тому, тим критерієм, котрий дозволяє відрізнити правові чи не правові закони є, безумовно, мінімальна невід’ємна свобода. Але, як стверджує В. Четвернін, кожній правовій культурі притаманне своє уяв­лення про мінімальну та невід’ємну свободу. Права людини – різні у різ­них правових культурах, і вони розвиваються мірою історичного розвитку свободи. Мінімальна і невід’ємна свобода, права людини – це терміни з історично мінливим змістом [7, с. 7].

Чимало науковців беруть за основу все ж таки філософсько-правові погляди Гегеля, оскільки саме йому, безперечно, належить перше вчення про єдність права та свободи, саме цим їх зв’язок був сформульований та теоретично обґрунтований, правда з ідеалістичних позицій. У гегелівсь­кому баченні філософія права є не що інше як філософія об’єктивного духа, котрий, на думку Гегеля, є другим рівнем розвитку духа загалом, адже йому передує суб’єктивний дух, а після нього слідує абсолютний дух тощо. Крім того, саме об’єктивний дух, за Гегелем, спричинив розвиток всесвітнього історичного процесу, в якому свобода вперше набуває форми реального буття як державно-правове явище. Тут свобода як визначене начало та кінцева мета усього розвитку духа спроможна вийти за межі своєї суб’єктивності на рівень об’єктивності, тобто отримати реальне бут­тя як форма державно-правових інститутів. «Єдиним визначенням духа, вважав філософ, - є його ж свобода, в якій і містяться усі інші його вимі­ри. Вона служить і формою, і змістом його закону» [8, с 187]. Гегель зре­штою найширше розкриває форми виявлення об’єктивно свобідного духа, котрі тією чи іншою мірою неодмінно зводяться до трансформування у реальність права, моральності та держави. Слід також зазначити, що до Гегеля «право» як термін не вживалося власне у широкому філософсько­му значенні, як, скажімо, таке, що охоплює усю ту галузь, яку Гегель ви­значає як сферу об’єктивного духа, та й кожен його вимір розвитку є пра­вом і містить своє особисте право, оскільки воно є наявністю буття свобо­ди в одному із її визначень [9, с 346]. На думку філософа, право є способом трансформування свободи як суб’єктивної категорії, врешті суб’єктивного стану особистості в об’єктивну реальність, певною мірою, у суспільні відносини. «Право, - зазначав Гегель, - полягає у тому, що реальність буття узагалі є реальністю буття свобідної волі - право є, від­повідно, взагалі свобода як ідея» [10, с 137]; «право є цариною реалізова­ної свободи» [10, с 123].

У такому ракурсі Гегель основним постулатом своєї філософії пра­ва визначив позицію, згідно з якою саме дух породив право, правові яви­ща включають в себе суб’єктивний характер і суб’єктивну природу. Зреш­тою філософія права Гегеля - це, по суті, філософія об’єктивного духа.

Жодна держава, безумовно, неспроможна надати громадянам аб­солютно необмеженої свободи. Громадянин своєї держави отримує об­межену особисту свободу як особистісне самовизначення і самореалізацію. Завдання окремої галузі права (адміністративного права зокрема) полягає саме у вираженні рамок впливу влади на свободу особистості. Визначивши ці рамки, формуємо галузь особистої самодіяльності, недо­ступної для правового впливу існуючої влади, хоч й у цих рамках сво­бода особистості не буде до кінця свобідною від держави. Закон, за та­ких обставин, забезпечуючи громадянам відносні рамки особистої сво­боди, робить її юридично недоступною для органів влади. Проте не виключає правову можливість скорочення або розширення саме цих рамок свободи (наприклад, новим законодавчим актом). Натомість це за жодних обставин не значить, що сам законодавець перебуває поза визнаними рамками особистої свободи громадян, оскільки його відносні гарантії щодо визнаних ним рамок особистісної свободи полягатимуть у співвідношенні соціальних сил, які зрештою й обґрунтували це визнан­ня. У цьому ракурсі відносних гарантій долю присутності містить і мо­ральний засуд як прояв погляду суспільства у випадку зазіхання законо­давця на права і свободи громадян своєї держави. Таким чином законо­давець певною мірою стає заручником як соціального, так і морального ґатунку. Як зауважує Л. Тихомиров, свобода сама в собі в жодному ви­падку не передбачає відсутності морального чи духовного загалом зміс­ту в діях особистості. «Вона, – пише він, – лише пом’якшує примусові стримування громадянської влади, розвиваючи внутрішні стримування, саморозвиток особистості, котра духовно володіє над собою. Ця істинна свобода і становить ідеал особистості, а її розвиток не лише не загрожує суспільству, а й перш за все зміцнює його, беручи до уваги те, що внут­рішня дисципліна громадян найвірніше забезпечує порядок і право, на відміну від примусових зовнішніх стримувань влади» [11].

Свобода особистості є одночасно і особистісною, і соціальною. Тобто певною мірою, як стверджує Г. Федотов, це – свобода особисто­сті від суспільства, радше від держави і схожих до неї примусових су­спільних об’єднань. Наша свобода є негативною – свобода від чогось водночас відносна, оскільки абсолютна свобода від держави є абсур­дом. Свобода в цьому випадку є лише утвердженням рамок для влади, які визначаються невід’ємними правами особистості. На думку учено­го, будучи відносною, певною мірою, по-різному визначаючись у різ­них державах сучасної демократії, вона, проте, ґрунтується на певних абсолютних передумовах. Їх втрата, цілковита релятивізація свободи є для неї смертельною: це і спричинило сучасне запаморочення свободи [12, с. 267–269]. То ж прояв свободи особистості можна простежити лише через призму відносин у державно-правовій сфері.

За присутності держави, в якій панує право, уприсутнюється і свобода, принаймні у рамках відповідних правил. Залежно від того чи іншого правового режиму свобідна поведінка особистості може трак­туватися або в широкому, або ж у вузькому значеннях. Наприклад, під час тиранії свобода – прояв у найвужчому значенні, найпростіший і найобмеженіший вибір, де свобідною є лише одна особа – тиран, сво­бода вибору в нього необмежена. У цьому контексті слід зауважити, що у рамках необмеженого вибору втрачається смисл свободи загалом, її правова суть зокрема, беручи до уваги те, що зникають обмежуваль­ні правила поведінки тощо. Натомість у демократії простежується найширший діапазон прояву свободи, оскільки «широта» діапазону про­яву свободу кореспондується відповідно до рівня розвитку громадян­ського суспільства [13].

Потенційні можливості суті особистості уможливлюють усі найнеобхідніші суб’єктивні варіанти реалізації особистісної свободи, дозволяючи у розумних рамках ставити на контроль як довкілля, так і себе. Саме за цієї можливості реалізувати особисту свободу людина здатна простежити джерела усіх своїх тріумфів і трагедій, злетів і па­дінь. Свобода у такому ракурсі трактується у співвідношенні з право­вою необхідністю, рівністю, справедливістю, анархією, свавіллям то­що. У процесі свого розвитку та за змістом особистої діяльності кожен заглиблений у хід історії і зрештою буття людини в цьому вихорі, знайде неоднозначне та й суперечливе, адже людина водночас і свобідна, і несвобідна. Несвобідна тому, що є довкілля, котре за своєю при­родою впливає на вибір способів і форм практичної діяльності; існу­ють постійні обмеження діяльності, технічних, фізичних та інтелекту­альних можливостей тощо; присутнє «відчуження» людини тощо.

Висновок. У ХХІ ст., коли значною мірою розвивається тема­тика демократії, свобода особистості набуває глобального масштабу. Ця проблема вирішується на міжнародному рівні як у законодавчих актах, конвенціях стосовно прав і свобод особистості, котрі в рамках сучасності становлять фундаментальну основу будь-якої політики. Тим не менше необхідно зазначити, що не усі питання проблеми сво­боди особистості сьогодні достатньою мірою є вирішеними. Це стосу­ється не лише України, а й усього світу. Наприклад, не до кінця вирі­шеним залишається питання співвідношення свободи та відповідаль­ності, беручи до уваги те, що свобода це - не вседозволеність, а за порушення чужих прав і свобод потрібно нести відповідальність згідно із законом. Зрештою слід розуміти з, що відповідальність як категорія належить і праву і етиці, відображаючи особливе морально-правове став­лення особистості до суспільства. З таких міркувань неодмінно випливає, що формування сучасної демократично-правової держави, перш за все, зіштовхується з посиленням міри свободи особистості і водночас з під­кресленням важливості як соціальної, так і моральної відповідальності кожного громадянина. І цивільна, і адміністративна, і кримінальна відпо­відальності встановлюються, передусім, з урахуванням виховання право­порушника, способу його життя і діяльності, усвідомлення провини, мож­ливості виправлення. Саме такий аспект і відображає своєрідне зближення правової і моральної відповідальності як усвідомлення особистістю інте­ресів суспільства та й розуміння законів розвитку.

–––––––––––

Фромм Э. Бегство от свободы / Эрих Фромм. – Мн.: Харвест, 2004. – 384 с.

Поппер К. Факты, нормы и истина: дальнейшая критика релятивизма [Открытое общество и его враги] / Карл Поппер. – М.: Феникс, 1992. – Т. 2. – С. 441–473.

Учебное пособие по теории государства и права / под ред. В.В. Диаконова. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.allpravo.ru/ library/doc108p/instrum151/.

Зайчука О.В. Теорія держави і права. Академічний курс / О.В. Зай-чука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

Апиян Н.А. Юридический статус личности – основа демократии / Н.А. Апиян. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.concourt.am/ hr/ccl/vestnik/2.20-2003/Apyan.htm.

Франкл В. Философия человеческой ответственности (цитаты) / Вик­тор Франкл. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://old.newlit.ru/cit/ 000241.htm#05.

Четвернин В.А. Современная либертарно-юридическая теорыя / В.А. Четвернин // Ежегодник либертарно-юридической теории. – 2007. – № 1. – C. 5–8.

Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет: в 2-х т. / Г.В.Ф. Гегель. – М.: Мысль, 1973. – Т. 2. – 874 с.

Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.

Гегель Г.В.Ф. Сочинения: в 14 т. / Г.В.Ф. Гегель. – М.: Академия наук СССР, 1935. – Т. VIII.– 470 с.

Тихомиров Л. Государство, свобода и христианство / Лев Тихомиров. [Электронный ресурс]. Режим доступа: www.patriotica.ru/ .../tihom_gos_svob.html.

Федотов Г.П. Рождение свободы. Полнеба охватила тень / Г.П. Федотов. Судьба и грехи России. – СП.: София, 1992. – Т. 2.– С. 253–275.

Адвокатская деятельность: свобода и независимость. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.russian-lawyers.ru/4gl2.shtml.

 

< Попередня   Наступна >