150

---

О.М. Балинська

ПРАВО ЯК КОМУНІКАТИВНА МОДЕЛЬ

На основі аналізу різних теорій комунікації у контексті функціо­нування права стверджується, що право є однією з комунікативних мо­делей соціокультурного простору, в якій відтворено впорядкований тип відносин соціальних суб’єктів у межах цього простору.

Ключові слова: комунікація, модель, право, правова комунікація.

Постановка проблеми. Право, будучи інформаційною моделлю правової реальності, виконує низку функцій, однією з основних серед яких є комунікативна. Власне про комунікативність права, що полягає у повідомленні учасників суспільного життя про державно-владну во­лю, забезпечення можливості їхнього ознайомлення з цією волею то­що, є чимало наукових досліджень. Ми ж звернемо увагу на моделяційний (модельний) аспект комунікативності права, точніше на право як комунікативну модель соціонормативного простору.

Стан дослідження. Проблеми моделювання та моделей неодно­разово ставали предметом наукового дослідження. Так, особливості побудови моделей та використання моделювання в наукових дослід­женнях і навчальному процесі висвітлено в працях С.І. Архангель­ського, В.І. Загвязінського, В.І. Михєєва, К.Є. Морозова, Ю.М. Плотинського, І.Б. Новіка, А.І. Уємова, Я.М. Фридмана та інших. До проблем моделювання інтерес проявляли періодично, і насамперед це було пов’язано зі ставленням у суспільстві до природничих наук (адже саме вивчення у цій сфері потребує унаочнення досліджуваних об’єктів). Натомість моделювання у сфері суспільних наук, у тому числі в юриспруденції, передбачає використання інформаційних (описових) моделей. Інформативний аспект, зі свого боку, передбачає кому­нікацію як процес його реалізації, що також було предметом вивчення багатьох науковців, до того ж більше в суспільних, аніж у природни­чих н

ауках. Різноманітні моделі комунікації (їх аналіз здійснимо у процесі подальшого дослідження) якраз і стали методологічним підґрунтям вивчення права у задекларованому нами ракурсі.

Виклад основних положень. Один із відомих теоретиків комунікації Г. Почепцов розрізняє три типи моделей комунікації: соціологічні, психологічні й семіотичні. Зокрема до перших двох він зачисляє: двоступеневу модель комунікації, яка відстоює пріоритет міжособистісної комунікації над масовою у намаганні переконати аудиторію, тут перший ступінь - передача інформації, другий - пере­дача впливу окремих особ під час обговорення отиманої інформації у локальних групах [1, с 45] (право у цьому випадку є моделлю комунікації, що забезпечує масовий вплив через попередній вплив на правників-професіоналів, які, зі свого боку, демонструють доцільність правомірності й небезпеку протиправності); спіраль мовчання -теорію, яку розвинула Е. Ноель-Нойман і суть якої полягає у можливості маніпуляції громадською думкою за допомогою надання слова меншості замість більшості, що створює відчуття «почутості» середньостатистичного громадянина [1, с 46] (принцип всезагальності, на якому базується право у процесі моделювання правовідносин, забезпечує гарантію захищеності незалежно від статі, віку, соціального статусу тощо); дифузну теорію, пов’язану з іменем Е. Роджерса, який вважає, що не треба прагнути переконати одразу все суспільство, на­самперед, треба постаратися переконати критичні п’ять відсотків, а далі вже спрацює принцип поширюваності (дифузії) [1, с 47-49] (на нашу думку, ця теорія схожа з двоступеневою з тією лише різницею, що в ній чисельно конкретизується реципієнт першого рівня комунікації, і в цьому зрізі ми не можемо розглядати право як комунікативну модель, бо визначити навіть приблизну кількість пер­ших право-сприймачів практично неможливо: правові питання цікавлять не тільки правників-професіоналів, а й тих, кого вони стосу­ються в конкретних право-випадках, або науковців відповідної сфери, або тих, хто вивчає право як таке); теорію структури новини, яку розкрив Т.А. ван Дейк з точки зору уявлень проідеологію: ідеологія є коплексним когнтивним підходом, що контролює освіту, трансформацію і застосування інших соціальних когніцій [1, с. 50–52] (у нашому контексті правова комунікація є пізнавальним (когнітивним) процесом, що здійснюється із задіянням правосвідомості, правового світогляду, досвіду, правових звичаїв і традицій як репрезентативних проявів по­передньо змодельованого у праві); теорію метафори, суть якої Дж. Лакофф і М. Джонсон вбачають у використанні метафоричної мо­ви під час опрацювання інформації людиною, що сприяє спрощеності сприйняття [1, с. 53–54] (хоча мова права як моделі комунікації, на перший погляд, абсолютно не може бути метафоричною, ми схильні вважати, що термінологічність мови права є не чим іншим, як своєрідною правовою метафорою, яку використовують для увиразнен­ня когнітивних процесів у право-сприймача).

Однак нас більше цікавлять семіотичні моделі комунікації, що дають змогу розглядати право як інформаційну комунікативну модель правової дійсності. Тому проаналізуємо їх детальніше.

Логіко-пізнавальна процедура визначення комунікативної функ­ціональності права ґрунтується на визначенні характерних особливо­стей цього процесу. Функціональність комунікації загалом добре опи­сана в одній із найвідоміших семіотичних моделей комунікації – моделі Р. Якобсона [2]. Однак стосовно права з-поміж шести основних функцій, які виділив цей учений (емотивна, конативна, фатична, мета-мовна, поетична та референтативна), найбільш відповідною є остання. Саме референтативна функція (або, як її ще називає сам автор, денота­тивна, когнітивна) зорієнтована на контекст і передбачає посилання на суб’єкт і об’єкт, про який ідеться у повідомленні. Тобто право є такою комунікативною моделлю, яка між основними дійовими особами правової комунікації (законодавець – право-сприймач) передбачає наявність «закодованого» юридичною мовою повідомлення з обов’яз­ковим урахуванням контексту сприйняття (як об’єктивного – правово­го оточення, так і суб’єктивного – правової свідомості).

Інший відомий дослідник семіотики комунікації Ю. Лотман вважав модель Р. Якобсона надто абстрактною, наголошуючи на малоймовірності однакових кодів у комунікантів. Особливо це стосується сфери правовідносин, що передбачає наявність кардиналь­но протилежних позицій право-творця і право-сприймача (у випадку протиправної поведінки). Тут радше йдеться не так про модель права, як про її сприйняття, на що власне й розрахована правова комунікація.

Однак, коли модель комунікації Ю. Лотмана базується на неодно­значності як визначальній характеристиці тексту, то комунікативна модель правовідносин, навпаки, має вирізнятися однозначністю. При цьому, вважаємо, необхідно акцентувати, що мова права вирізняється абсолютною функціональністю, зорієнтованою виключно на сферу правовідносин. А вже будучи вираженим такою функціональною, уніфікованою мовою, право стає «невідворотно антикритичним і антидіалектичним, завдяки чому операціональна (діяльнісна. - О.Б.) та біхевіористська (поведінкова. - О.Б.) раціональність у ньому поглинає трансцендентні, негативні й опозиційні елементи розуму» [3, с 132]. Отже, мова права як моделі забезпечує переконаність у його непогрішності, відсутності хиб і вад, унеможливлює будь-яку полеміку щодо висловлених у ньому право-вимог, що сприяє стабілізації діяльнісної та поведінкової рефлексії правового оточення соціальним суб’єктом. До того ж, Ю. Лотман вважав, що культура продукує безліч кодів залежно від сфери їх застосування. На основі цього постулату він вирізняв первинні та вторинні моделяційні системи. Первинна систе­ма - це сама мова, мовлення, а вторинні - література, кіно театр та інше [4, с 5-7]. Відповідно до цього право є похідною, вторинною моделяційною системою культури того народу, поведінку якого воно регламентує. Розглядаючи соціонармативний простір як комуніка­тивний механізм, право слід сприймати як комунікативну модель його відображення.

Ще однією цікавою позицією в контексті семіотичного вивчен­ня права як комунікативної моделі є теорія У. Еко, зокрема те у цій,що стосується дослідження комунікації в рамках масової культури. Його основний постулат полягає в тому, що тексти масової культури написані одночасно як автором, так і читачем [5]. Право якраз можна вважати таким текстом, адже його творцями є не тільки безпосередні автори норм права, закріплених у нормативно-правових актах, а й весь народ (за конституцією демократичних держав) як прототип описаного у праві та як об’єкт його регулятивної сили, тобто право є комунікативною моделлю масової культури.

Усе це потребує розгляду дієвості правових норм, їх взаємодії з суб’єктами права та соціонормативним простором в узагальненому, типологічному вигляді. Фактично це означає опис усієї сукупності можливих право-ситуацій у максимально стислій формі, тобто ство­рення своєрідної моделі, що передбачала б усю повноту правовідносин з позицій державно-владного веління у формі інформативного повідомлення. Однак комунікація передбачає не тільки передачу інформації, а й зворотну реакцію: розуміння, сприйняття і виконання відповідних дій, що засвідчують порозуміння (в даному випадку правопорозуміння).

Залежно від того, чи беруть на себе провідну роль у координації діяльності соціальних суб’єктів ілокутивні зусилля (спрямовані на право-порозуміння) чи цілераціонально чинні перлокутивні аспекти (зорієнтовані на право-вплив), модель правового мовлення постає у різноманітних «констеляціях». До речі, констеляція – термін, запози­чений з астрології, означає взаємне розташування небесних світил, що служить основою для ненаукових астрологічних пророцтв [6, с. 354]; в адаптованому до нашого контексту розумінні це добре організована матриця асоціацій, ідей, образів, ефектів та іншого [7, с. 449].

Право є компонентом соціуму (виникає з нього і залежить від нього) і водночас керує цим соціумом (стоїть над ним і є визначальним у ньому) – такою є двоїста констеляція правовідносин у суспільстві, що є еміпричним виміром соціонормативного простору. Сутність, код, семантична і семіотична (модельна) констеляція правових відносин є чіткою проекцією асоціативних зв’язків між правовою реальністю та сприйняттям і відтворенням її у правових нормах. Тобто право слід розглядати як модель правової комунікації, зорієнтованої на форму­вання певної поведінки соціального суб’єкта в умовах правової реальності. У цьому контексті право і правову поведінку (як діяльнісне опредметнення його парадигми) слід визнати основними чинниками правової комунікації. Ідеально створена модель організації між-суб’єктної правової комунікації дає підстави сподіватися на таку ж ідеальну її реалізацію у правовій дійсності через розуміння (герменев­тику) та рефлексивну інтерпретацію (вербальний біхевіоризм) право­вого оточення соціальним суб’єктом. Адже право тлумачать як певний тип (модель) правового мовлення, розрахований на комунікацію та отримання відповідного комунікативного результату (підпорядкування висловленому), що дає підстави вважати право вербальним регулято­ром правової поведінки соціального суб’єкта.

Тут можемо говорити про встановлення так званого закону правової комунікації: не лише реєстрація фактів правових відносин, а й опрацювання цього матеріалу і виявлення сталих зв’язків між цими фактами, що забезпечує акумуляцію вербалізованих (омовлених) пра-во-випадків, право-ситуацій, право-вчинків, право-фактів, право-явищ тощо, а також на основі сформованого ціннісно-орієнтаційного правового світогляду сприяє продукуванню прийнятних для конкретних право-умов дій, тобто правомірної поведінки [3, с 10-11].

Цікавим для вивчення комунікативної модельності права є підхід до праворозуміння С. Максимова. Аналізуючи некласичні концепції природного права, він трактує проблему філософського обґрунтування права через його закоріненість у людському бутті, тоб­то подає право як результат «внутрішнього світу» людини, яка є учас­ником правового спілкування (комунікації) [8, с 115]. Отже, і в цьому контексті право є комунікативною моделлю, що передає внутрішні прагнення та інтереси людини з орієнтацією на порозуміння з праг­неннями та інтересами інших соціальних суб’єктів.

Антропно-психологічний момент залучив до праворозуміння також А. Козловський, який наголошує, що сьогодні право трактується передусім як право людини, тому воно має спрямовуватися на неї, прагнути організувати її поведінку через вплив на її свідомість, волю, почуття [9, с 157-158]. Беручи за основу міркування цього вченого, що психологія - це механізм адаптації людини до вимог права і водно­час що саме право породжується психологією [9, с 158], можна стверджувати, що право є наслідком психологічних зусиль право-творців, втіленням їхніх взємоузгоджених правових прагнень і велінь, а отже, і психологічним концентратом організаційних та координа­ційних норм і вимог. У цьому контексті право є комунікативною мо­деллю оптимізації регулятивно-правових механізмів поведінки соціа­льних суб’єктів.

Один із найвидатніших філософів сучасності П. Рікер, який при­святив свої праці питанням філософії права, взаємозв’язку моралі, права і політики, визначає ґенезу уявлень про справедливе і несправедливе через первинне входження людини у сферу права з обуренням несправед­ливістю. Розвиваючи філософію Рікера, в якій «право могло би бути ви­значеним у своїй ненасильницькій специфічності» [10, с 21], можемо вважати, що право є комунікативною моделлю вирішення правових конфліктів засобами вербального впливу, що здатний реалізуватися у по­зитивну маніпуляцію правовими діями право-суб’єктів, визначаючи межі дозволеності, правоприйнятності шляхом «ненасильництва».

Беручи за основу типологію чотирьох форм раціональності К.-О. Апеля, згідно з якою кожна наступна форма обґрунтовує попе­редню (а не навпаки) - наукову, технологічну, герменевтичну та етич­ну раціональності [11, с 72-74], - а також те, що Апелева етика базується на засадах тлумачення поняття «комунікація», можна сказати, що комунікативна раціональність містить і герменевтичну, і етичну раціональності. Право у цьому контексті є власне тією комунікативною раціональністю, яка здійснила поворот від опису звичайних процесів комунікації до їх нормативної орієнтації в умовах ідеальної комуні­кативної ситуації. Право є комунікативною моделлю переходу від герменевтичної (сприйнятої) до етичної (відтвореної) раціональності.

Розвиваючи позицію Г. Андрєєвої, одного з дослідників міжособистісного сприйняття, щодо вміння налагоджувати міжособистісну суміс­ність [12], вважаємо право, крім усього іншого, моделлю набуття навиків правової комунікації для забезпечення стабілізації вербальних і невербальних (діяльнісних) міжособистісних взаємовідносин через коорди­націю поведінки кожного окремого члена колективу за допомогою норма­тивного визначення правових пріоритетів.

Надзвичайно цікавою і цінною в контексті нашого дослідження, з огляду на ефективність запропонованих комунікаційних технологій, є позиція А. Звєринцева, який подає розгорнутий аналіз комуні­кативної політики і стратегії, узагальнює зарубіжний досвід комуніка­ційного забезпечення діяльності організацій, дає відповідні рекомен­дації [13]. Згідно з положеннями цього теоретика, право можна тракту­вати як різновид (модель) соціальної інформації, що реалізується у процесі правової комунікації; діяльність людини як суб’єкта право­відносин – це джерело виникнення такої моделі, що покликане регу­лювати цю діяльність. Така циклічність правової комунікації відтворює психофізіологічну єдність правової основи соціальної сутності людини і забезпечує цілісність правової системи.

Процес сприйняття правових норм їхніми реципієнтами (право-приймачами) можна вважати комунікативно-дидактичним, оскільки ефек­тивність правової комунікації полягає власне у пізнавальному й дидак­тичному впливі права. Ця операція можлива за умови подачі право-норми дефінітивною мовою. У цьому розумінні дефініція виступає певною мо­деллю. Адже дефініція як результат визначення поняття ототожнює отри­мання, фіксацію, збереження та переробку інформації засобами встанов­лених наукою мислених знакових виразів. Правові (юридичні) дефініції – це стислі логічні визначення, що містять у собі найсуттєвіші ознаки по­няття, яке визначають. За їх допомогою встановлюються, розпізнаються певні правові категорії, розкривається, характеризується й формулюється їхня суть. Втілені в тексти нормативно-правових актів поняття створюють належні умови для однозначного сприйняття і тлумачення правових норм, вони є дороговказом у правозастосовній практиці. При цьому слід зауважити, що існують різні поняття, як і різні способи їх формулювання, які можна поділити на ті, що містяться у нормативних приписах («поняття права»), й ті, що вживаються у юридичній науці («поняття науки права») [14]. Визначеність термінів, дефінітивність права - необхідна умова точ­ного і чіткого розуміння нормативного тексту, підвищення юридичної культури нормотворчості й ефективності її відтворення у правосвідомості та правовій поведінці. У цьому значенні дефінітивність права виступає доказом його моделяційної основи в регулюванні правовідносин.

Крім зазначених вище, корисною в контексті поставленої нами ме­ти є також логіко-тезаурусна концепція інтелектуальної комунікації, яка спирається у своїх висновках на семантичні теорії інформації Ю.А. Шрейдера [15, с. 39–40]. Вибір цієї концепції як такої, що пояснює спроектовані право-ситуації в процесі визначення будь-якого терміно-поняття, доцільний тому, що, по-перше, сам процес формування поняття та один із його етапів - визначення - можна інтерпретувати як взаємодію тезаурусів (слів із певної сфери життєдіяльності, наприклад, юриспру­денції, що взаємопов’язані тематично і семантично [7, с 1234]) або ідіолектів (елементів індивідуальної мови [7, с 394]), під час якої ті змінюються; по-друге, визначення встановлює та окреслює межі поняття, його зміст і обсяг [16, с 83-84]. У поняття входить словесно-знакова фор­ма (у вигляді дефініції), яка є складовим елементом тезаурусу; ідіолекти при цьому враховуються на рівні мовних навиків індивідуумів, які причетні до правотворчості як процесу вербального моделювання всіх імовірних варіантів правовідносин.

Застосування на практиці тезаурусу у широкому значенні передбачає виділення в його структурі логічної та дилогічної частин. У його логічну складову входять: а) регулярний метод - алгоритм аналізу повідомлень (логічні правила висновку, оператори введень до розгляду нових предметів та формування нових понять, правила ви­значення і т.д.), який дозволяє їх встановити та перебудувати дилогічну частину тезаурусу; б) апарат, який породжує граматику, забезпечує здатність розуміти та граматично правильно будувати, ге­нерувати повідомлення. Дилогічну частину тезаурусу становлять: а) кількість понять (термінів); б) різноманітність ознак; в) мисленнєві відношення, які діють між поняттями та ознаками [16, с 84]. Таким чином, в узагальненому розумінні тезаурус є системою знань про «навколишнє середовище», що відображені мовленнєвими засобами.

В інтелектуально-комунікативному процесі сприйняття та зас­воєння правового повідомлення передбачається зміна тезаурусу (формування індивідуального тезаурусу на рівні правосвідомості через розшифрування моделі право-норми). Враховуючи це, логічно завер­шена (хоча б відносно) частина сприйнятих знань про право проявля­ється у вигляді особливої форми спілкування правових тезаурусів. Та­ка процедура, що включена в акт правової комунікації щодо формування знакового виразу право-норми, накладає певні умови на функціонування взаємодіючих правових тезаурусів. Виконання такої процедури є необхідною похідною досягнення дефініцією мети в комунікативно-дидактичному процесі [17, с. 82–84], яким власне і є процес право-сприйняття (засвоєння право-норм, тобто вивчення їх).

По-перше, тезаурус того, хто навчає (в нашому випадку право як сукупність правил належної або бажаної поведінки), і тезаурус того, хто вчиться (право-сприймач) мають володіти взаємопов’язаними логічними частинами тобто: а) володіти однією мовою; б) мати однакові апарати певної галузі граматики; в) використовувати єдиний алгоритм аналізу правового повідомлення тощо. За визначенням Ю.А. Шрейдера [15], вони повинні характеризуватися однаковим по­рядком складності, інакше комуніканти не зрозуміють один одного або сприйняття повідомлення буде спотвореним. Тобто вони мають володіти одними семіотичними системами (знаками, символами, зна­ченнями), щоб «коди», закладені у правове повідомлення, були належ­но розкриті в процесі «декодування», прочитання правової норми.

По-друге, тезауруси права і право-сприймача повинні мати за­гальну дилогічну частину, іншими словами, бути множинами, які пе­ретинаються. В іншому випадку право-сприймач перебуватиме в такій знаковій ситуації, в якій зміст знакових виразів, що входять у право, будуть йому не відомі; або ж, якщо адресант і адресат перебувають в універсальній множині, тобто вони рівнозначні, то комуніканти нічого нового (в значенні семантичної інформації) повідомити (а отже, і сприйняти) не зможуть.

По-третє, в процесі введення нового терміну (правового понят­тя) в тезаурус право-сприймача уточнюється значення (зміст) уже на­явних терміно-понять, і внаслідок взаємодії тезаурусів права і право-сприймача в останнього виникають нові мисленнєві зв’язки. У такому випадку роль права зводиться до оформлення, впорядкування встанов­лених мисленнєвих зв’язків вербальних знаків і символів відповідно до пропонованої моделі (право-норми).

По-четверте, необхідно, щоб у тезаурусі права в момент кому­нікативного процесу вже існувало мисленнєве відношення між новим терміно-поняттям і вже наявними нормативними поняттями (щоб вони не суперечили одне одному).

Різноманітність функціонального та видового визначення по­нять у комунікативно-дидактичному процесі дає можливість логіко-пізнавальну процедуру привести до чотирьох основних варіантів знакової ситуації [16, с 85.]. В адаптованій до нашої теми формі ці ситуації виглядатимуть так: 1) визначення з’ясовує сутність реального або ідеального об’єкту (виокремлюють тип певних правовідносин); 2) визначення уточнює сутність реального або ідеального об’єкту (ви­значають типові ознаки правовідносин); 3) засобом визначення вво­диться новий термін як скорочення відомого знакового виразу (форму­люють певне терміно-поняття як концентрований відповідник усіх типологічних хараткеристик правовідносин); 4) визначення роз’яснює або уточнює вже введений раніше термін (дають чітке пояснення вве­деного терміно-поняття через тлумачення у процесі право-реалізації).

Характеризуючи комунікацію права та право-сприймача, необ­хідно зазначити, що введення правових дефініцій у правове поле як певне функціональне середовище відбувається в результаті комунікативної (словесно-знакової) діяльності правотворця, а засвоєння дефініцій право-сприймачем - у результаті його розумової та мнемонічної (відтворюваної через пам’ять) діяльності, якій передує предметно-практична діяльність (набуття досвіду, формування правового світогляду та інше), що сприяє з’ясуванню ознак право-норми власне як комунікативної моделі.

Оскільки ми говоримо про право як комунікативну модель, то потрібно звернути увагу на існування так званих «жорстких» і «м’яких» моделей. Виникнення таких моделей пов’язують з ідеями відомого російського математика В.І. Арнольда, який вказував на корисність «м’яких» моделей, «…у яких наявні невизначеність, множинність шляхів розвитку» та небезпеку «жорстких» моделей, «…у яких раз і назавжди передбачено і виключається варіативність» [18]. Ми схильні вважати пра­во радше м’якою комунікативною моделлю, адже у право-сприймача зав­жди є вибір додержувати стандартів, що містяться у моделі чи ні. Хоча визнаємо, що право є водночас жорсткою моделлю, яка абсолютно виключає імовірність будь-якого вибору (за В.І. Арнольдом, прикладом жорсткої моделі є таблиця множення, натомість декларує чітку вимогу і точне й неухильне її виконання. Такий типологічний підхід до правових норм доречний у контексті їх поділу на визначені (імперативні) та відносно визначені (диспозитивні).

Висновок. Як бачимо, на пріоритеті комунікативного аспекту в моделюванні права наголошують психологи, лінгвісти, соціологи, комунікативісти, філософи, які стверджують, що лише під планомірним, систематичним, самодержавним мовленнєвим впливом із хаосу некоор­динованих рухів виникає чітка і розумна правомірна поведінка людини, і вбачають у спілкуванні та взаємодії джерело обопільного удосконалення, шлях до трансформації правових колізій у продуктивні соціонормативні імпульси. Отже, на основі аналітичного осмислення згаданих теорій комунікації у контексті функціонування права, можемо стверджувати, що право є однією з комунікативних моделей соціокультурного простору (зокрема його правового виміру), в якій відтворено впорядкований тип відносин соціальних суб’єктів у межах цього простору.

–––––––––––

Почепцов Г. Теория коммуникации / Г. Почепцов. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2001. – 656 с.

Якобсон Р. Язык в отношении к другим системам коммуникации // Избранные работы / Р. Якобсон. – М.: Прогресс, 1985. – 445 с.

Балинська О. Правова комунікація: вербально-біхевіористський підхід: монографія / О. Балинська. – Львів: ПАІС, 2008. – 212 с.

Лотман Ю. Несколько мыслей о типологии культур / Ю. Лотман // Языки культуры и проблемы переводимости. – М.: Наука, 1987. – С. 5–7.

Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / У. Эко; пер. с итал. В. Резник и А. Погоняйло. – СПб.: Симпозиум, 2006. – 544 с.

Словник іншомовних слів / за ред О.С. Мельничука. – К.: Гол. ред. Укр. рад. Енциклопедыъ, 1977. – 776 с.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і го­лов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТ «Перун», 2004. – 1440 с.

Максимов С. Правовая реальность: опыт философского осмысления / С. Максимов. – Х.: Право, 2002. – 328 с.

Козловський А. Право як пізнання: вступ до гносеології права / А. Козловський. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.

Рікер П. Право і справедливість / П. Рікер. – К.: Дух і літера, 2002. – 216 с.

Гьосле В. Практична філософія у сучасному світі / В. Гьосле. – К.: Лібра, 2003. – 248 с.

Див.: Андреева Г. Межличностное восприятие в группе. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – 294 с.; Андреева Г. Социальная психология. – М.: Наука, 1996. – 324 с.

Зверинцев А. Коммуникационный менеджмент: рабочая книга ме­неджера РR / А. Зверинцев. – [2-е изд., испр.]. – СПб.: СОЮЗ, 1997. – 288 с.

Хоменко І. Логіка для юристів / І. Хоменко. – К.: Юрінком, 2006. – 224 с.; Хоменко І. Підручник з логіки для юристів: дис. ... д-ра філос. наук: 09.00.06 / І. Хоменко. – К., 1997. – 413с.

Шрейдер Ю. О семантических аспектах информации / Ю. Шрейдер // Берг А.И. Информация и кибернетика. - М.: Советское радио, 1967. - 258 с.

Сидоренко В. Інформаційно-комунікативна модель визначення кон­структорсько-технологічних понять / В. Сидоренко, Р. Чепок // Педагогічний альманах (зб. наук. пр.). - 2008. - Вип. 3. - С. 83-88.

Турбович Л. Информационно-семантическая модель обучения / Л. Трубович. - Л.: ЛГУ, 1970. - 176 с.

Арнольд В. «Жесткие» и «мягкие» математичексие модели [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.pseudology.org/state/katastropha models.htm.

 

< Попередня   Наступна >