194

---

Л.В. Мелех

ЗАКОННІСТЬ І НЕТИПОВІ СИТУАЦІЇ ПРАВОЗАСТОСОВНОГО ПРОЦЕСУ

Існування загальної (типової) моделі правозастосовної дія­льності зовсім не означає, що застосування права кожен раз зводить­ся до вирішення відомого силогізму, в якому незначна посилка (суспільні відносини) підводиться під більшу (правові норми), в результаті чого здійснюється переведення абстрактних правил приналежності у приналежність конкретного характеру. Неординар­ний характер розвитку суспільних відносин передбачає, що їх розви­ток та зміни не підпорядковуються раз і назавжди заданій, жорсто­ко визначеній функції математичного порядку, він призводить до утворення так званих нетипових ситуацій правозастосовного проце­су, які у цьому контексті й розглядаються.

Ключові слова: законність, нетипові ситуації правозастосовного процесу, правозастосовна діяльність, забезпечення законності.

Постановка проблеми. Коли йдеться про порушену тематику, то цілком очевидною стає необхідність глибше і повніше усвідомити суть понять «законність» та «нетипові ситуації правозастосовного процесу». А відтак слід вказати на місце і на роль, яку відіграють ці поняття у праві. У цьому контексті важливо довести, що законність є критерієм оцінки права і методологічною основою подальшого удо­сконалення права, тому що на засадах законності оцінюють ефектив­ність реалізації права, пізнають і поліпшують право.

Стан дослідження проблеми. Незважаючи на чималу кількість праць, опублікованих з цієї тематики (так, В.В. Єршов і Г.П. Шмельова розглядали питання правозастосовної конкретизації правових норм; С.В. Бобровник, М.І. Матузов, Ю.О. Тихомиров - питання правових колізій; В.В. Лазарєв, О.Л. Логінов досліджували самі нетипові ситуації; до речі, цей перелік можна продовжувати), чимало її аспектів, пов’язаних насам

перед з нетиповим правозастосуванням, все ж потребують ґрунто­вного аналітичного осмислення. Серед них слід назвати і питання, що стосуються розумінням сутності згаданих нетипових ситуацій, визначення найефективніших способів їх вирішення. Ось чому виникає потреба звер­нутися до розгляду нетипових ситуацій, що виникають у правозастосовній діяльності. Саме це і стало метою нашої розвідки.

Виклад основних положень. Термін «нетипові ситуації правозастосовного процесу» було введено до наукового обігу відносно не­давно [1, с 122]. Поняття «нетипові ситуації у правозастосуванні», як вважають науковці, «протистоїть уявленню про правозастосовну діяльність як систему логічно пов’язаних послідовних дій, що типово розвиваються, з яких складається процедура розгляду і вирішення по суті юридичних справ» [2, с 15].

Існування таких ситуацій у правозастосуванні дозволяє говорити про те, що цей процес у таких випадках певним чином втрачає свою класичну форму. Цілком очевидно, що законодавець намагається ство­рити стійку гармонічну правову систему, яка функціонує в умовах стрімких рухливих суспільних відносин. У рамках цієї системи постійно накопичуються, а потім і загострюються внутрішні суперечності, динамічно ускладнюються інформаційні процеси. Внаслідок взаємодії цих факторів не може бути тривалої, абсолютної відповідності різно­манітних суспільних відносин і правових норм, що покликані регулюва­ти ці суспільні відносини. Тому і виникнення нетипових ситуацій у правозастосуванні має зовсім невипадковий характер. Саме ці аспекти і становлять актуальність дослідження цієї проблеми.

Нетипові ситуації, що виникають у правозастосовній діяльності, хоча й не є масовим явищем, однак достатньо різноманітні. Як такі ситуації у юридичній літературі розглядають випадки застосування права за таких обставин: 1) колізії юридичних приписів; 2) одночасна конкретизації абстрактних і відносно визначених правових норм; 3) прогалини у чинному законодавстві; 4) допущення значного розсуду правозастосувача; 5) дії міжнародно-правових актів/тощо [1, с. 9–10; 3, с. 16]. Вважаємо, що до нетипових ситуацій можна також віднести застосування компетентними органами норм права зарубіжних країн.

Варто розглянути деякі з таких ситуацій.

При першій нетиповій ситуації, яка виникає у правозастосовному процесі, може були правозастосування, що відбувається в умовах колізії нормативно-правових приписів. У теорії права юридична колізія визначається як протиріччя між чинними правовими нормами, інститутами і вимогами, діями щодо їх зміни, визнання чи скасування [4, с. 3]. Через це протиріччя спостерігається конкуренція правових норм (інститутів), розрахованих на регулювання аналогічних відносин. Основна причина виникнення подібних ситуацій у правозастосовному процесі пов’язана з недоліками й упущеннями, що мають місце в діяльності правотворчих органів.

Науковці питання колізій вирішують не лише в аспекті правотворчості, а й правозастосування. Так, І.Н. Сенякін визначає юридичну колізію як «протиріччя між двома чи декількома юридич­ними нормами (або виражаючими їх законами й іншими нормативни­ми актами) у процесі правозастосовної діяльності. При колізії наявною є невідповідність між правовими приписами не лише за їх змістом, а й за формою виразу. Зустрічаючись з колізією юридичних норм, ми стикаємося з одним із видів протиріч у праві» [5, с. 64].

Юридичні колізії, безумовно, заважають нормальній, налагод­женій роботі правової системи, нерідко порушують права громадян, негативно впливають на ефективність правового регулювання, стан законності і правопорядку, правосвідомість і правову культуру суспільства. Вони створюють незручності у правозастосовній практиці, ускладнюють користування законодавством громадянам [6, с 353].

Слід розрізняти об’єктивні та суб’єктивні причини юридичних колізій. До перших відносять проблему суперечностей, динамізму і мінливості самих суспільних відносин. У зв’язку з цим право має постійно і впорядковано корегуватися. Серед суб’єктивних причин відсутність необхідної правової культури, демократичних традицій, досвіду, низька якість законів та інших нормативних актів, прогалини у праві, непродуманість і слабка координація нормотворчого процесу, неупорядкованість правового матеріалу, нечітка або неповна його систематизація, недоліки в роботі відповідних органів, установ, поса­дових осіб, бюрократизм та інші фактори [6, с 355].

СВ. Бобровник вказує на два можливі шляхи подолання колізій у праві. Перший - нормотворчість, змістом якої є прийняття рішення органом правотворчості у разі вияву колізуючих норм про: а) відміну однієї з конфліктуючих норм; б) зміну чи уточнення предмета регулю­вання; в) відміну всіх суперечних норм та видання нового нормативно-правового припису. Другий - прийняття колізійних норм, що надає можливість: а) звільнення нормотворчих органів від пояснень та зміни колізуючих норм; б) полегшення правозастосовної практики прийнят­тям рішення про застосування того чи іншого виду норм права у разі колізій [7, с 72].

Ю.О. Тихомиров, досліджуючи законодавчу систему Росії, за­значає, що система законодавства країни включає сотні тисяч норма­тивних правових актів, які діють як на федеральному рівні, так і на рівні суб’єктів федерації. Однак велика кількість цих актів створює лише іллюзію «юридичного благополуччя» і не дає підстав пов’язувати з цим показником реальний рівень законності і процес дії закону [8, с 19]. Суперечність чинного законодавства ставить суб’єктів правозастосовної діяльності у досить складні умови, оскільки перед ними по­стають труднощі як у процесі пізнання сутності права, так і в процесі визначення правильних шляхів його реалізації. За таких умовах завдан­ня полягає у тому, щоб визначити, який саме з двох (можливо і більше) конкуруючих між собою приписів слід застосовувати з метою прийняття законного, обґрунтованого і справедливого рішення по справі.

За загальним правилом правозастосування не включає в себе конкретизацію права, оскільки ідеальна модель цієї діяльності передбачає існування абсолютно визначеної правової норми, тобто такої норми, в якій чітко визначено умови, за яких вона підлягає застосуванню; зміст необхідних, юридично значимих дій і їх юридичні наслідки. За цих умов, коли загальне правило поведінки, що виражене в правовій нормі, поширюється на фактичні обставини конкретної справи, слід говорити лише про індивідуалізацію права шляхом правозастосовної діяльності. Така ситуація, безумовно, найтиповіша для правозастовного процесу.

Водночас чинне законодавство містить ряд правових норм, пра­вильне застосування яких одночасно передбачає і їх конкретизацію. Йдеться, насамперед, про абстрактні та відносно визначені юридичні норми. Сама ж ситуація, що характеризується своєрідним перетинан­ням правозастосування і правоконкретизуючої діяльності, в юридичній літературі отримала назву правозастосовної конкретизації.

Сутність процесу правозастосовної конкретизації полягає у деталізації й уточненні абстрактних та відносно визначених правових норм з урахуванням як фактичних, так і юридичних обставин справи з метою наступного винесення законного, доцільного й оптимального рішення по справі.

Підкреслюючи необхідність і неминучість цього процесу, С.Н. Братусь і А.Б. Венгеров відзначають, що «конкретизація необ­хідна загальній нормі, яка є настільки загальною, що без відповідного роз’яснення і уточнення не може бути застосована» [9, с. 25–26].Однак це не означає, що така норма не потрібна, що вона взагалі не діє. Так, ст. 116 Житлового кодексу України встановлює правило, відповідно до якого «якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують житлове приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним по­рушенням правил співжиття роблять неможливим для інших прожи­вання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, висе­лення винних на вимогу наймодавця або інших зацікавлених осіб про­вадиться без надання іншого житлового приміщення». Водночас зако­нодавець не визначає будь-які критерії «неможливості проживання», передбачаючи тим самим необхідність у кожному конкретному випад­ку підходити до вирішення питання про виселення індивідуально, з урахуванням конкретних обставин справи.

Потребують конкретизації у процесі застосування і відносно визначені правові норми, що містять оцінювальні положення. Використо­вуючи останні при конструюванні юридичних норм, законодавець, на думку М.І. Бару, «ніби повністю не завершує процес правотворення, залишає завершення цього процесу правозастосовній практиці» [10, с. 94].

Оскільки ці норми не містять достатньо якісних або кількісних характери­стик щодо умов їхньої дії, прав і обов’язків сторін, то перед правозастосовувачем у зв’язку з особливостями конкретної справи «завжди постає пи­тання про конкретний зовнішній вигляд скоєного, його відповідності «букві» закону ..., і, зокрема, про конкретний зміст оціночного поняття, що вживається при конструюванні правової норми (такі як «суттєва шко­да», «тяжкі наслідки»)» [11, с 31-32].

Головна ж особливість цієї нетипової ситуації полягає у тому, що змінюється характер діяльності правозастосовувача, який змуше­ний не просто вирішити вже відомий за ідеальною моделлю правозастосовування силогізм, а займатися невластивою йому справою. Ці зміни проявляються у тому, що уточнюючи і деталізуючи фактичні обставини справи, максимально наближаючи їх до мети правозастосування, виводячи індивідуалізоване правове веління із загальних норм законодавства, правозастосовувач вносить до правозастосовного про­цесу новий елемент. Цей елемент, що створюється в результаті вирішення складних у теоретичному і практичному плані юридичних справ, у юридичній літературі визначають як прецедент тлумачення [12, с 3-7]. Однак ми вважаємо, що такий новий елемент слід розгля­дати як прецедент правозастосовної конкретизації.

Головною умовою вдалої правозастосовної конкретизації є її про­ведення у рамках правової норми, запобігання випадків виходу за її межі, викривлення дійсного розуміння мети законодавства. Вирізняють об’ємну та змістовну межі конкретизації правових норм. Г.П. Шмельова зазначає: «Перша межа означає, що така конкретизація не повинна виходити за рамки обсягу вихідної норми права... Другою межею є викладення змісту норми права у вигляді формальних, емпірично фіксованих ознак правомірної поведінки і обставин їх здійснення, коли чітко встановлені адресати норми, обставини її застосування, зміст прав і обов’язків суб’єктів, а також міра відповідальності» [13, с 23].

Серед нетипових ситуацій, що можуть виникати у правозастосовному процесі, найбільшою складністю відрізняється правозастосування за наявності прогалин у праві. До речі, прогалина у праві визначається як «повна чи часткова відсутність норм, необхідність яких зумовлено розвитком суспільних відносин і потребами практич­ного вирішення справ, основними принципами, політикою, значенням і змістом чинного законодавства, а також іншими проявами державної волі, направленої на регулювання життєвих фактів, що знаходяться у сфері правового впливу» [14, с 365].

Нетиповість досліджуваної ситуації характеризується такими особливостями: по-перше, нема законодавчого припису, який підлягає застосуванню, що не знімає з правозастосовувача обов’язок вирішити юридичну справу по суті, по-друге, подібні обставини передбачають зміну самого характеру діяльності правозастосовувача. Тепер його завдання полягає не у відшуковуванні тієї матеріальної норми, яка б цілком підходила до наявних фактів, а в якісно іншому виді діяльності, пов’язаному з необхідністю вироблення і прийняття рішення на підставі правових норм цієї чи суміжної галузі законодавства, або його загального розуміння, цілей і принципів [15, с. 41].

Основними способами усунення прогалин у законодавстві, як правило, вважають: а) аналогію закону; б) міжгалузеву аналогію (дех­то з науковців називають цей спосіб субсидіарним (додатковим) правозастосуванням) [16, с. 71].

При розгляді правил, що регламентують діяльність правозастосовувача у кожному із згаданих вище випадків, слід назвати необхідні умови, за яких є допустимим використання інституту аналогій. До них належать такі умови: по-перше, відносини, в регулюванні яких ство­рилася прогалина, повинні обов’язково перебувати у сфері правового регулювання; по-друге, застосування права за аналогією допустиме у тих галузях, де це прямо не заборонено законом. До числа галузей пра­ва, де аналогія закону не допустима, багато науковців відносить кримінальне законодавство. Справді, ч. 4 ст. 3 КК України містить та­ку вказівку. Водночас дехто висловлює думку про те, що у рамках кримінального права недопустима лише аналогія злочинів та покарань. Сам по собі принцип «немає злочину, немає покарання без зазначення про те в законі», зовсім не забороняє використання аналогії в інших сферах кримінального права [17, с. 62].

Діяльність правозастосовувача, який використовує аналогію закону чи міжгалузеву аналогію, проходить в особливих умовах пошуку аналогічної норми і застосування її до конкретних обставин. При цьому правозастосовувач повинен враховувати те, що знання, отримані опосе­редкованим шляхом, мають не достовірний, а лише вірогідний характер. Причому ступінь вірогідності зростає зі встановленням більшої кількості схожих суттєвих ознак у суспільних відносинах, які зіставляються.

Аналогія закону і міжгалузева аналогія як способи заповнення прогалин мають певні суттєві відмінності, які головним чином стосу­ються необхідних умов застосування зазначених типів аналогії. Так, до числа необхідних умов, за яких можливе застосування аналогії закону, належать: 1) повна або часткова відсутність правового регулювання; 2) схожість у певних ознаках суспільних відносин, що не врегульовані законодавством, але перебувають у сфері правового впливу з суспіль­ними відносинами, які врегульовані правовими нормами; 3) повне і точ­не дотримання відповідних процесуальних правил; 4) прийняття ріше­ння на підставі і у межах наявної правової норми даної галузі законодав­ства, його цілей, принципів і загального розуміння.

Необхідними умовами, що визначають можливість застосування міжгалузевої аналогії, слід вирізнити такі: 1) дійсну неврегульованість суспільних відносин; 2) схожість методів регулювання; 3) наявність аналогічних ознак у суспільних відносинах; 4) генетичний зв’язок суміжних галузей законодавства; 5) прийняття рішення на підставі і в межах правових норм суміжних галузей законодавства, що відпові­дають їх цілям, принципам і загальному розумінню.

Значно складнішим способом усунення «прогалин у чинному законодавстві» є використання аналогії права, яка використовується для заповнення повних прогалин у чинному законодавстві, коли об’єктивно відсутня можливість для застосування аналогії закону чи міжгалузевої аналогії. Мабуть, саме вживання терміна «аналогія пра­ва» є досить умовним. Це полягає у тому, що реально відсутній «ана­лог» (правова норма) і нормативно врегульовані суспільні відносини, окремі ознаки яких можна було б перенести на врегульовані правом суспільні відносини. З цієї причини рішення по конкретній справі, яка підлягає вирішенню, виробляється правозастосовувачем на основі за­гального розуміння, цілей і принципів законодавства.

Особливою нетиповою ситуацією у правозастосовному процесі є застосування права при значному допущенні розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності. У теорії правозастосування це питання є складним, особливо в аспекті співвідношення законності і розсуду правозастосовчих актів у реалізації державної волі. У будь-якій првозастосовній ситуації завжди існує певна можливість вибору пра­возастосовувачем напрямів своїх дій, а також певна можливість оптимізації (хоча і суб’єктивно) конкретного рішення серед рішень можливих або обов’язкових. Науковці у зв’язку з цим зазначають, що якби чітко і вичерпно матеріальні і процесуальні норми не встановлю­вали порядок, засоби, результати і цілі правозастосування, то соціально-психологічна атмосфера розгляду справи та індивідуальні особливості правосвідомості особистості правозастосовувача завжди сприяють реалізації у її вирішенні його розсуду [2, с 78].

Нетиповість такої ситуації визначається існуванням у правозастосовувача прав, що перевищують звичайні, через що правові і психологічні межі особистого розсуду правозастосовувача суттєво розширюються. У цій ситуації правозастосовний розсуд здебільшого характеризується спрямованістю на фактичні обставини справи, при цьому допускається відносна «свобода» правозастосовувача в їх юридичній кваліфікації і деяка його незалежність від формальних про­цедурних правил винесення рішення.

Отже, йдеться про правозастосовну діяльність державних органів і їх посадових осіб на підставі норм, розрахованих на регулю­вання виняткових відносин. При конструюванні подібних норм зако­нодавець використовує такі поняття, як «у виняткових випадках», «у невідкладних випадках», «маючи достатні підстави вважати» і т.д. Так, згідно із загальним правилом, закріпленим у ч. 3 ст. 177 КПК України, обшук проводиться за мотивованою постановою слідчого із санкції прокурора чи його заступника, за винятком житла чи іншого володіння особи. Однак із цього правила є виняток, про який говориться у ч. 4 тієї ж статті: у невідкладних випадках обшук може бути проведений без санкції прокурора, але з наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його результати. Як здається на перший погляд, законодавець виражається нечітко, вживаючи неконкретні поняття і вислови. Але очевидним є той факт, що в цьому випадку він надає можливість слідчому на власний розсуд, з урахуван­ням конкретних обставин кримінальної справи, визначити випадки, які можуть бути віднесені до розряду «невідкладних випадків».

Щодо питання про необхідність існування у чинному законо­давстві норм, які допускають значний розсуд суб’єктів правозастосування, в юридичній літературі існують різні точки зору. Деякі автори висловлю­ють думку про те, що їх існування слід розглядати як об’єктивно необхідну міру. «Якби кожний крок органів державного управління, – зазначає Б.М. Лазарєв, – був пов’язаний з настанням заздалегідь визначе­них конкретних юридичних фактів, то ці органи виявилися б просто не в змозі активно впливати на процеси, що відбуваються у житті, а їх діяльність значною мірою втратила б творчий характер» [18, с. 94].

Багато науковців говорять про потребу скорочення у чинному законодавстві загального числа юридичних норм, в яких умови їх за­стосування виражені в такій невизначеній формі.

Заслуговує на увагу питання щодо такої нетипової ситуації у правозастосуванні, як дія міжнародних нормативно-правових актів.

Тут варто наголосити, що дія міжнародного права всередині країни -провідна тенденція. Норми міжнародного права у внутрішньо­державній сфері здійснюються або через державні органи і націо­нальне право, або безпосередньо, або його норми є нормами прямої дії. Водночас держава незалежно від способів здійснення міжнарод­них норм у внутрішній системі права, зобов’язана вжити необхід­них заходів для узгодження свого внутрішнього права із зобов’я­заннями по міжнародному праву.

Термін «застосування» в цьому аспекті означає діяльність дер­жав із забезпечення реалізації норм у конкретних ситуаціях, зокрема, у випадках правопорушення або спору про право [19, с 56]. Застосуван­ня у міжнародному праві має свої особливості, проходить певні стадії і завершується прийняттям правозастосовного акта.

Особливістю функціонування механізму міжнародно-правового регулювання є його розподіл на стадії реалізації правових норм на дві підсистеми - міжнародну та внутрішньодержавну. В сучасних умовах у процесі реалізації норм міжнародного права дедалі більше зростає роль національного права. І це цілком зрозуміло: в сучасному світі внутрішньодержавні відносини справляють значний вплив на стан міждержавних відносин. Так, розв’язання екологічних проблем у міжнародному масштабі може бути ефективним лише у разі, коли держави у своїх внутрішніх відносинах дотримуються визначених стандартів у сфері охорони оточуючого середовища [20, с 253].

Висновок. Проаналізувавши різноманітні нетипові ситуації правозастосовного процесу, слід наголосити на тому, що головною їх особливістю є те, що вони відхиляються від ідеальної моделі правозастосування і тому вимагають від суб’єктів правозастосовної діяльності додаткових інтелектуальних, вольових, творчих зусиль. Основними причинами виникнення таких ситуацій у сфері застосування права є багатоманітність і складність явищ державно-правового життя, адже правова система функціонує в умовах динамічних суспільних відносин, внаслідок чого стає практично неможливою абсолютна відповідність різноманітних суспільних відносин і правових норм, по­кликаних регулювати ці суспільні відносини.

––––––––––

Лазарев В.В. Понятия и разновидности нетипичных ситуаций право­применительного процесса / В.В. Лазарев // Применение советского права: сб. учен. тр. – Свердловск, 1974. – Вып. 30. – С. 54–64.

Вопленко Н.Н. Проблемы законности и применение правовых норм / Н.Н. Вопленко. – М.: Народный учитель, 1987. – 157 с.

Вопленко Н.Н. Теоретические проблемы режима законности в примене­нии норм социалистического права / Н.Н. Вопленко. – Волгоград, 1982. –324 с.

Тихомиров Ю.А. Юридическая коллизия, власть и правопорядок / Ю.А. Тихомиров // Государство и право. – 1994.– № 1. – С. 3–11.

Сенякин И.Н. Специальные нормы советского права / И.Н. Сенякин; под ред. М.И. Байтина. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 97 с.

Матузов Н.И. Юридические коллизии и способы их разрешения / Н.И. Матузов // Теория государства и права: курс лекций / под ред. Н.И. Мату-зова и А.В. Малька. – Саратов: Изд-во СГУ им. Н.Э. Баумана, 1995. – 404 с.

Бобровник С.В. Колізійні норми в системі засобів правового регулю­вання / С.В. Бобровник // Правова держава. – 2001. – № 12. – С. 72–78.

Тихомиров Ю.А. Законодательная система: противоречия и согласо­ванность / Ю.А. Тихомиров. – М.: Наука, 1996. – 158 с.

Судебная практика в советской правовой системе / отв. ред. С.Н. Братусь. – М.: Юрид. лит., 1975. – 328 с.

Бару М.И. Оценочные понятия в трудовом законодательстве /М.И. Бару // Советское государство и право. – 1970. – № 7. – С. 94–99.

Наумов А.В. О судебном прецеденте как источнике уголовного права / А.В. Наумов // Современные тенденции развития уголовной политики и уголовного законодательства. – М.: Юристь, 1994. – С. 31, 32.

Венгеров А.Б. О прецеденте толкования правовой нормы / А.Б. Вен-геров // Ученые записки ВНИИ СЗ. – М., 1996. – Вып. 6. – С. 3–7.

Шмелева Г.П. О конкретизации юридических норм, осуществ­ляемой в связи с правоприменением / Г.П. Шмелева. – К.: Вища школа, 1983. – 210 с.

Лазарев В.В. Пробелы в праве / В.В. Лазарев // Общая теория права: курс лекций. – Нижний Новгород, 1993.

Ершов В.В. Судебное правоприменение (теоретические и практиче­ские проблемы) / В.В. Ершов – М.: Правовая академия,1991. – 97 с.

Боннер А.Т. Законность и справедливость в правоприменительной деятельности / А.Т. Боннер. – М.: Российское право, 1992. – 319 с.

Наумов А.В. Применение уголовно-правовых норм: по материалам следственной и прокурорско-судебной практики: учеб. пособие / А.В. Наумов. – Волгоград: Изд-во ВСШ СССР, 1973. – 176 с.

Лазарев Б.М. Компетенция органов управления / Б.М. Лазарев. – М.: Юрид. лит., 1972. – 280 с.

Международное права: учебник / отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. – М.: Международные отношения, 1995. – 388 с.

Мингазов Л. Х. Эффективность норм международного права: теоре­тические проблемы: дис. на соискание уч. степени д-ра юрид. наук: спец. 12.00.11. / Л.Х. Мингазов. – Казань, 2000. – 253 с.

 

< Попередня   Наступна >