215

---

Є.Д. Копельців-Левицька

ІСТОРІЯ, ПРАВО, МЕНТАЛЬНІСТЬ: ДО ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ

Розглядається національний феномен взаємозв’язку релігії, по­літики та права, який знайшов свій вияв у ХVІІ ст .; головна тенденція його розвитку зводилася до різкого домінування політики над релігією, що призвело до неминучої втрати «незалежності народу» спочатку релігійної, а згодом і політичної.

Ключові слова: релігія, політика, право, ментальність, толе­рантність, національний феномен.

Постановка проблеми. Як відомо, причини появи, розвитку і фу­нкціонування права досліджується теорією права. Але ж існують ще і причини цих причин, або загальні основи буття правової реальності, які мають метафізичний, онтологічний, культурологічний, антропологічний, екзистенціальний характер і не є предметом чистої юриспруденції. Саме розмірковуючи над цими причинами причин, виходимо далеко за межі теорії права і занурюємось у питання, що стосуються природи буття і не­буття, хаосу і порядку, цивілізації і культури, добра і зла тощо. Те все ін­ше і формує культурну матрицю українського менталітету, сутністю якого є національно специфічний, соціально, історично, культурно орієнтований напрямок світовідчування народу. Таким чином, право і ментальність ви­являються категоріями взаємозв’язаними, перш за все, на тій основі, що вони є елементами одного і того ж явища – культури народу. Саме у сенсі рефлексивної діяльності культурної свідомості народжуються юридичні артефакти, що є результатом втілення безпосередніх соціально-правових суперечностей у знаково-символічні форми міфологем, образів, ідей і концептів. При цьому «право може бути зрозумілим, на думку Густава Радбруха, лише в рамках категорій, які належать до цінностей. Право – це елемент культури, тобто факт, що належать до категорії цінності» [1, с. 16].

xt-align: justify;">З іншого боку, процес взаємодії між ментальністю і правом відбувається завжди на певному історичному тлі, що зрештою видозмінює і ментальність, і право. Особливо це стосується взаємовпливу політики і права, для яких держава виступає водночас і центром політичної системи і нормативним центром для права. На цій основі відбувається функціональне зближення політики і права. Якщо зводити політику лише до однієї функції – керівництва, маючи на увазі керівництво суспільними процесами, раціоналізацію виникаючих суперечностей у суспільстві, забезпечення цивілізованого діалогу громадян з державою й між собою [2, с. 644], то слід визнати, що тотожну функцію виконує і право Гегель свого часу висловився досить виразно: «Правителі, котрі, подібно до Юстиніана, дали своєму народові, хай навіть безформенний, звід законів, не тільки стали великими благодійниками своїх народів і з вдячністю розхвалювались ними, а й здійснили цим самим великий акт справедливості» [3, с. 253].

Стан дослідження. Традиція звернення до цієї тематики українських дореволюційних мислителів, як то: М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова та ін. була перервана радянською тоталітарною добою. Чималий внесок у розробку проблеми зробили представники української діаспори – Д. Чижевський, Д. Донцов, В. Липинський, Ю. Липа, І. Мірчук, О. Кульчицький, О. Ольжич, Б. Цимбалістий, І. Огієнко та ін. Їх думки про особливості національної ментальності українців часом суперечливі, однак представляють неабиякий інтерес. Доводиться констатувати, що фундаментальних спроб аналізу ментальності українців у сучасному українознавстві не багато. Теоретичною основою статті стали праці А. Колодного, І. Паславського, С. Толочка, О. Шуби, А. Карася, Е. Донченка та Я. Дашкевича.

Враховуючи їх напрацювання, ми поставили мету – простежити перебіг подій ХVП ст., у ході яких закладалися ті підвалини взаємозв’язку релігії, політики і права, які виявлялися і пізніше, у тривалий, період національної бездержавності.

Виклад основних положень. Слід наголосити на тому, що процес взаємопроникнення релігії, політики і права, складний і неоднозначний. Залежно від конкретно-історичних умов життя народу він набуває своєрідних рис, що і дає підстави для означення його як певного національного феномена. Підґрунтям для цього є функціонування релігійного інтересу, його специфіка. Саме релігійний інтерес, при всій можливій автономності свого функціонування, має властивість ототожнюватися з інтересом до того, що є найбільш значущими у житті представника нації. І якщо таким найбільш значущим виявляються проблеми його національно-політич­ного буття, а для української нації вони склалися історично як екзистенці­альна проблема життя і смерті, то в такому разі релігійний інтерес й інте­рес політичний стають невіддільними один від одного.

Для українців цей взаємозв’язок на різних етапах історичного розвитку посилювався або слабшав, однак існував завжди. Протягом століть, починаючи з найдавніших часів, у національній суспільно-політичній думці утверджувалася ідея нерозривної єдності цих суспі­льних феноменів та благотворності їх взаємного впливу. Наскільки релігієзованими були право у той час можна судити, наприклад, з того, що, як свідчать пам’ятки покаянної дисципліни Київської Русі домон-гольського періоду, грішником вважали навіть воїна, який побував у полоні: «Аще кого имут поганий на рати, и егда воевратится, до пости­тся 50 дни, и молитву взем, комкает» [14, с. 30].

Отже, категорії релігії набували свого сакрального статусу щодо політики і права ще в давнину, хоча не завжди могли бути адекватно реалізованими у процесі політичної та правової діяльності. Складність такої реалізації обумовлювалась як суб’єктивними, так і об’єктивними причинами. Суб’єктивні - зводяться до особистісного ставлення учас­ника такої діяльності до усіх трьох форм суспільної свідомості загалом і кожної зокрема. Об’єктивна причина виявляє себе в тому, що тракту­вання одних і тих же понять та цінностей у кожній зі сфер релігії, по­літики та права не є однозначним Так, релігійне розуміння поняття справедливості, висловлене в Євангелії словами: «А Я вам кажу: «Лю­біть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть доб­ро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі...» [5, с 10], явно не збіга­ється зі світським його розумінням, тобто політико-правовим.

Як бачимо, у християнському розумінні поняття справедливості є глибшим, ніж воно функціонує на поверхні соціального життя. Релі­гія, наповнює це поняття глибоким духовно-етичним змістом, тобто християнство вимагає від своїх послідовників любити у злій людині добро, що є, в ній, або те, на яке вона здатна, і ненавидіти, всупереч їй, те зло. жертвою якого вона можливо стала.

На наш погляд, саме цим можна пояснити відсутність релігійно­го фанатизму в духовності українського народу. Адже, як відзначають дослідники, українці виявляють почуття терпимості навіть до тих, хто є індиферентним до релігії. Так, ніби виправданням цієї толерантності звучать слова селянина: «Дарма, що він не молиться, він заготовив собі місце на тім світі ділами своїми» [8, с. 14]. У цьому контексті варто згадати, наприклад, те що Богдан Хмельницький був проти релігійного фанатизму. Це знайшло вияв, зокрема, у таких фактах його особистого життя: відомо, що обидва його куми (С. Кричевський та Ян Францішек Лубовіцький) були римо-католиками, хоча сам Б. Хмельницький, як відомо, був прихильником православ’я.

Слід зауважити також і те, що боротьба українських козаків у ХVII ст. проти польських загарбників мала характер, насамперед, національно-визвольної, а вже потім – релігійно-конфесійної. До речі, ХVІІ ст. є особливо показове з огляду на взаємопроникнення релігії і політики. Щодо права, то воно завжди виступає у єдності з політикою. На наш погляд, в цей історичний період сформувався стереотип мислення, який можна означити як національний феномен і який виявляв себе не в найкращих політичних рішеннях української державницької еліти щодо релігії і церкви.

Маємо на увазі, перш за все, розкол на православних і греко-католиків. Зокрема, йдеться про подію кінця 1620 р., коли єрусалимський патріарх Теофан, повертаючись із Москви, висвятив у Києві нову православну церковну ієрархію, на противагу українській православній церкві, яка у 1596 р. у Бересті пішла на союз (унію) з римською церквою. Ініціатором церковної акції 1620 р. був не хто інший, як видатний політик гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. «Сміємо твердити, – зазначає з цього приводу відомий дослідник І. Паславський, – що реальний розкол церкви стався не 1596 р. у Бересті, коли українська суспільність, поділившись на тих, хто за унію, і тих; хто проти неї, залишалася все ж у рамках єдиної церковно-ієрархічної структури, а 1620 р. в Києві, коли була організована і висвячена паралельна церковна ієрархія на чолі з окремим Київським митрополитом. Лише поява двох паралельних ієрархічних структур різної церковної юрисдикції внесла остаточний розкол в єдине досі українське церковне тіло...» [7, с. 119].

Зауважимо, що на політичне й релігійне мислення ще одного відомого політика України ХVІІ ст. Богдана Хмельницького мала вплив саме ця подія. Адже те, що сталося 1654 р., яскраво засвідчило утилітарний підхід Б. Хмельницького до релігії як до засобу досягнення політичних цілей, а не духовної самоцінності українського народу. У цьому сенсі характерне протиставлення «старого теологічного» і «нового юридичного», тoбто державно-політичного, мислення відзначив С Плохій На його думку, саме боротьба між гетьманом Б. Хмель­ницьким і митрополитом київським С Косовим (і його поразка) при­звела до секуляризації політичного життя в Україні [4, с 50]. Наслідки цієї перемоги політики над релігією дали про себе знати уже менш ніж через тридцять років після смерті і Б. Хмельницького - у формі оста­точної втрати Україною своєї релігійної незалежності.

Таким чином, саме політичні акції гетьманів П. Конашевича-Сагайдачного та Б. Хмельницького стали домінуючим фактором у ви­значенні долі українського православ’я і у ХVІІ ст., і пізніше. Це було початком трагедії, яка усвідомлювалася вже тоді. Невипадково, як за­уважують науковці, про Б. Хмельницького українські літописи почали говорити в позитивному плані лише після поразки під Полтавою 1709 р., коли імперія, позбавивши Україну автономії, вимагала зручної та позитивної моделі російсько-українських відносин для виправдання своєї колоніальної політики в Україні [8, с 4-5]. Так само невипадково автор відомої «Історії Русів», який з цілком зрозумілих причин поба­жав залишитися невідомим, піддав Б. Хмельницького осуду за його добровільне підданство російському православному цареві не тільки з політичних, а й з релігійних мотивів [9, с 14-18].

Узагальнене розуміння значення політичних акцій ХVІІ ст. про українське православ’я висловив недавно один із провідних сьогодні­шніх релігієзнавців А. Колодний, який однозначно стверджує, що, «висунувши релігійний фактор як основний у справі приєднання Укра­їни до Росії, козацтво тим самим знецінило свою боротьбу за націона­льну незалежність і водночас створило сприятливі умови, щоб україн­ське православ’я було поглинуте Московською патріархією» [10, с 15]. Спроба гетьмана Мазепи виправити помилки своїх попередни­ків в особі П. Сагайдачного та Б. Хмельницького і реанімувати колишнє значення українського православ’я для долі українського народу вияви­лася марною. Та й не могло бути інакше, адже це була вже не своя неза­лежна церква в незалежній державі, діяльність якої відповідала духові Євангелія, а чужа державно-імперська, що згідно з наказом 1708 р. Пет­ра І, зобов’язана була під страхом покарань доносити урядовцям інфор­мацію про наміри проти царя і держави. Тому-то у такій глибокій таєм­ниці мусив тримати задум щодо визволення України Мазепа, що також стало однією з причин неготовності козаків і населення зрозуміти рап­товість його заклику до боротьби за свободу під Полтавою 1709 р.

Таким чином, національний феномен взаємозв’язку релігії, полі­тики і права знайшов свій вияв у ХVІІ ст. у тому, що, незважаючи на всезагальність релігійного світогляду українського народу, вирішальним елементом розвитку його історичної долі стала не релігія, а політика. Ця політика, слід визнати, була невдалою і, з огляду на інтереси національної безпеки українського народу, маловартісною, а її проведення ще раз підтвердило той загальноісторичний факт, що втрата народом незалежності духовної веде неминуче до втрати незалежності політичної, а політична недалекоглядність може призвести до руйнування духовності.

У ХVIII ст. Київська митрополія перестала існувати навіть у своїй назві, її було ліквідовано, а єпархії передано під юрисдикцію Московської православної церкви. Зрозуміло, будь-який натяк на вияв національних особливостей православ’я кваліфікувався як державний злочин і передбачав покарання у формі заслання на каторгу від 6 до 8 років з позбавленням майна [11,с. 48]. І це при тому, що сам імперський уряд ставився до внутрішнього змісту християнства, суттю якого є ідеал свободи людини, стримано, щоб не сказати негативно. Про це свідчить ідейна позиція голови міжвідомчого таємного цензурного комітету Д. Бутурліна, висловлена ним такими словами: «Не будь Євангеліє так поширеним, то його слід було б заборонити за демократичний дух, ним поширюваний» [12, с. 471].

Ось чому в середині XIX ст. імперський уряд негайно зреагував покараннями М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та інших членів Кирило-Мефодіївського товариства тільки за те, що вони дозволили собі в особливій мірі наголосити на свободолюбивій суті християнства. Твердженню офіційного православ’я про те, що «кожна влада від Бога», а значить, й імперська влада над українцями в Україні, вони протиставили своє розуміння: «неправда... ніби встановлено від Бога, щоб одні панували й збагачувалися, а другі були-в неволі: і злиднях, бо не було б цього, якби щиро приймали Євангеліє... Тільки там свобода, де дух Христовий!» [13, с. 5–6]. Таким чином, твердження М. Костомаров збігається з тим, яке висловив свого часу Гегель, назвавши християнство релігією свободи [3, с. 402].

Не дивно, що в умовах остаточного знищення українського православ’я навіть найбільші теоретики національно-визвольного руху в Україні, якими були, зокрема, М. Драгоманов та М. Грушевський, не побачили в релігійно церковному факторі можливості реалізації державно-політичного інтересу. Фраза М. Грушевського «Обійдемося без попів» визначила напрям тієї політики молодої Української держави, яка, відштовхнувши національно-державні прагнення новонароджуваної української автокефальної православної церкви, залишивши її і надалі напризволяще під юрисдикцією Московської патріархії, тим самим прискорила падіння власної держави. Отже, це була помилкова політична позиція. Тому, на наш погляд, має рацію відомий історик Я. Дашкевич, коли характеризує М. Грушевського у двох різних іпос­тасях - як об’єктивіста у сфері наукової діяльності, і як романтика, і навіть авантюриста, у сфері політичної діяльності [14, с 347-348].

Висновки. Отже, ХVІІ ст. української історії можна вважати переломним у формуванні українського феномена та його еволюції від гармонійного співіснування всіх його елементів до деформації і частковості функціонування окремих із них Головна тенденція його розвитку тоді зводиться до секуляризації політико-правової діяльно­сті, поступового, а то й різкого домінування політики над релігією, що призвело до неминучої втрати «незалежності народу» спочатку релігійної, а згодом і політичної. Ставлення до зазначеного феномена з боку різних течій національної суспільно-політичної думки в умо­вах бездержавності української нації та втрати нею характерних рис своєї релігійно-церковності було неоднозначним. Така неоднознач­ність спостерігалася у рамках навіть однієї і тієї ж течії. Так, у рам­ках народницького напряму суспільно-політичної думки одні (автор «Історії русів», М. Костомаров та ін.) бачили можливість реалізації національного інтересу в руслі релігійно - церковного відродження в Україні, інші (М. Драгоманов, М. Грушевський) таких можливостей не бачили.

Нині, в умовах державотворення, взаємозв’язок між історією, правом й ментальністю виявляє себе, як і в минулому, складним і не­однозначним. При цьому, з одного боку, завдяки незалежності Україн­ської держави поступово ліквідовується та неповнота української культури, яка мала своїм наслідком «звуження національного менталі­тету і заниженням його продуктивної діяльності» [15, с 220]. З друго­го боку, поступово взаємозв’язок між правом й ментальністю слабшає в силу глобалізаційних процесів. На цей факт звернув увагу Райнгольд Циппеліус, стверджуючи, що «уявлення про те, що право розвивається з духу народу, неадекватне реальним відносинам індустріального сус­пільства, оскільки цей погляд випускає з поля зору те, що в сучасному праві значне місце посідає компонент раціонального, планомірного формування. У складних та швидко змінюваних відносинах сучасного індустріального суспільства право розробляється під впливом рішень, які навряд чи беруть до уваги «дух народу» [17, с 23].

Таким чином, проблема взаємозв’язку історії, права і націона­льної ментальності українців залишається актуальною. Адже для боротьби за виживання у сьогоднішньому такому складному світі потрібні енергія і активність, сила і воля. При цьому, як зазначають дослідники, будь-який суб’єкт черпає енергію лише у випадку узгодженості потенцій і шансів власної психіки з вимогами соціуму, вищих сил власної психіки з вищими цінностями колективного життя [17, с. 15].

Необхідність такої узгодженості вимагає рівною мірою і від суб’єкта і від соціуму усвідомлення усіх трьох складових, зазначених у назві даної статті. Тобто усвідомлення свого минулого (історія), правових умов процесу такого узгодження (право) і, звичайно, усвідомлення тих рис індивідуального чи колективного характеру (ментальність), які можуть сприяти або гальмувати узгодженість. Лише за умови такої роботи самоусвідомлення стає можливим формування і формулювання мегамотивації у діяльності як особи, так і суспільства загалом.

Що ж стосується у цьому контексті мегамотивації людини української, то вона, на наш погляд, повинна б ґрунтуватися, виходячи зі складності сучасного розвитку в економічній, політичній, культурній сферах України. При цьому панівним усвідомленням у процесі узгодження мегамотивації між особою і колективом, людиною і суспільством повинно бути усвідомлення того факту, що складнощі, розчарування, нестабільність в розвитку – це не завжди погано.

До того ж, як відзначають науковці, нестабільність є необхідною умовою для розвитку еволюції. Гуртові комахи високостабільні і тому за декілька мільйонів років зовсім не еволюціонували. Людські співтовариства володіють високою нестабільністю і тому постійно перебувають у процесі еволюції. Тому багато із негативних у розумінні психології сприйняття, симптомів розвитку сучасної української економіки, політики і культури насправді є не чим іншим як провісниками майбутнього прориву [16, с. 270].

З таким оптимістичним поглядом українцям жилося б сьогодні легше, незважаючи на сумні реалії життя, особливо державного. Однак вони мусять пам’ятати, що навіть, будучи приреченими на неминучий успіх, ніхто не заважатиме будь-кому з них занапастити своє власне життя, бо жити у час перемін є не лише цікаво, а й небезпечно, якщо не бути оптимістом.

––––––––––––––––––––

Радбрух Густав. Философия права / Густав Радбрух / пер. с нем. – М.: Международные отношения, 2004. – 240 с.

Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер / пер. с нем.; сост., общ. ред. ипослесл. Ю.Н. Давидова; предисл. П.П. Гайденко. - М.: Прогресс, 1990. - 808 с. - (Социологическая мысль Запада).

Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель / пер. с нем.; ред. и сост. Д.А. Каримов и В.С. Нерсесянц; авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - (Философское наследие).

Тол очко Олексій. Образ «чужинця» в картині світу домонгольської Русі / Олексій Толочко // Мediaevalia Ucrainika: ментальність та історія ідей. - К.: Інститут української археографії АН України, 1992. - Т. І. -С 26-46.

Євангеліє від Матвія / упоряд. і прим. Л.М. Мяснікової. - Львів: Ка­меняр, 1991. - 55 с

Колодний А.М. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан / А.М. Колодний, Л.О. Филипович. - Львів: Логос, 1996. - 184 с

Паславський Іван. Між Сходом і Заходом. Нариси з культурно-політичної історії української церкви / Іван Паславський. - Львів: Вид. підпри­ємство «Стрім», 1994. - 44с.

Сисин Франк. Мінливий образ гетьмана / Франк Сисин // Критика. -1998. - Ч. 12 (14). - С 4-8.

Конисский Георгий. История Русов / оть. ред. В.А. Замлинский; реп-рин. воспроизвед. изд. 1846 г. - К: РИФ «Дзвін», 1991. - 46с.

Колодний А. Релігія в контексті історії і культури українського на­роду / А. Колодний // Релігія в Україні. Дослідження. Матеріали. - Т. І. -Львів: Логос, 1992. - С 9-16.

Шуба О.В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політо­логічний аналіз) / О.В. Шуба. - К: Криниця, 1999. - 324 с

Русское православне: вехи истории / науч. ред. АИ. Клибанов. - М.: Политиздат, 1989. - 719 с.

Костомаров М. Книга битія українського народу / М. Костомаров // Київ. - 1991. - № 10. - С. 3-8.

Дашкевич Я. Михайло Грушевський як особа і особистість / Я. Дашкевич // Дашкевич Ярослав. Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури. - Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М.С. Грушевського НАНУ; ЛНУ ім. І. Франка, 2006. - С 346-351

Карась Анатолій. Душа культури і дух мислення / Анатолій Карась // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка, Т. ССХХП, Праці історико-філософської секції. - Львів: Атлас, 1991. - С 216-246.

Циппеліус Райнгольд. Філософія права: підручник / Райнгольд Ци-ппеліус / пер. з нім. - К: Тандем, 2000. - 300 с

Донченко Е.А. Фрактальная психология (Доглубинные основания ин­дивидуальной и социентальной жизни) / Е.А. Донченко. - К.: Знання, 2005. - 323 с.

Уилсон Роберт Антон Психология зволюции / Антон Роберт Уил-сон / пер. с англ. - М.: София, 2008. - 304 с.

 

< Попередня   Наступна >