286

---

В.О. Криволапчук

ЮРИДИЧНИЙ КОНФЛІКТ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРОЦЕСУ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА МОДЕРНІЗАЦІЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ І СУСПІЛЬСТВА

Розглядаючи різного роду конфлікти як одну з основних пара­дигм соціальних відносин, автор наголошує на тому, що юридичний конфлікт є природним чинником функціонування правової системи, а також істотно впливає на її модернізацію.

Ключові слова: суспільство, юридичний конфлікт, правовий конфлікт, правова система, правові відносини.

Постановка проблеми. Вирішення правових конфліктів – ключо­ва проблема правового розвитку держави. Події, що відбувалися останнім часом, піддали значним випробуванням державні інститути та правову систему. Відсутність продуманої концепції курсу реформ, поспішні рішення, часто помилкові дії державних владних структур не сприяли зменшенню суперечностей у суспільстві, пом’якшенню конфліктів, колізій у правовій, економічній, політичній і соціальній сферах.

Тепер пропонуються альтернативні програми і курси реформ, але, незважаючи на це, соціальні суперечності у соціумі продовжують посилюватися, що призводить до загострення різних конфліктів.

Як відомо, конфлікт між індивідами, соціальними групами чи державами може припинитися сам по собі, бути вирішеним насильниць­ким шляхом чи мирними, цивілізованими засобами. До їх числа відно­сяться і практичне застосування внутрішньодержавних і міжнародно-правових інститутів, таких як суд, арбітраж, парламентські і консти­туційні процедури, а також неформальні, альтернативні засоби досяг­нення угод (ради старійшин, третейські суди тощо).

Саме нормативно-правова основа вирішення конфліктів є найбільш ефективною, тому що сприяє подоланню суперечностей за­конним шляхом, стабілізує ситуацію, породжує загалом в

изначені правові, політичні, соціальні і економічні наслідки і, що не менш важ­ливо, гарантує прийнятне рішення авторитетом і силою держави і міжнародної спільноти. Важливим напрямом у вивченні цієї проблеми є дослідження правових шляхів і способів попередження та вирішення соціальних конфліктів. Слід підкреслити, що ці шляхи та способи ширші, ніж правова природа конфлікту, тому що практично не буває такого випадку, коли не можливо було б за допомогою юридичних норм та інститутів втрутитися у розвиток тих чи інших подій.

Стан дослідження. Різниця інтересів учасників конфлікту, їх став­лення до цінностей і норм суспільного життя, різноплановість об’єктів і предметів протиборства призводять до того, що конфлікти можуть носити різноманітний характер. Тому юридична конфліктологія узагальнює та вивчає ті особливості, які характеризують конфлікт з позиції права. Різноманітне коло питань загальної теорії конфлікту висвітлюється у пра­цях багатьох авторів, починаючи із авторитетних фахівців на Заході з проблем конфліктології Дж. Бертона, Р. Дарендорфа, П. Козера, Л. Крісберга, Т. Парсонса та інших і закінчуючи представниками сучасної науки С. Алімова, Г. Антонова-Романовського, Л. Волошиної, О. Баєва, О. Бан­дурки, В. Друзя, Б. Водолазького, Н. Грішиної, М. Гутермана, Д. Зеркіна, В. Кожевникова, Н. Крогіус, В. Кудрявцева, С. Кудрявцева, Г. Ложкіна, Н. Повякель, М. Панова, Л. Герасіної, В. Тація, Ю. Тодики, Т. Соловйової, Н. Монохіної, О. Ставицької, М. Філімонова.

Актуальність розгляду проблеми конфлікту обумовлюється необхідністю методологічного виділення та розмежування понять пра­вового та юридичного конфлікту, розмитість меж між якими часто призводить до термінологічної нечіткості та ускладнює адекватне сприйняття та розуміння категорій юридичної конфліктології.

Виклад основних положень. Правовий конфлікт вказує на його безпосередній зв’язок з правом, а не лише з нормами чинного законодавст­ва. Необхідно конкретизувати та уточнити зміст основних категорій зага­льної теорії конфлікту. Уточнюючи предмет науки, зазначимо, що правова (а для російських учених - юридична) конфліктологія є «синтезом конфлік-тологічних проблем з постулатами юридичної науки», тому що «багато соціальних конфліктів протікають у сфері правових відносин, породжують­ся юридичними ситуаціями, а потім і вирішуються юридичними засобами» [1, с 53-54]. Як вважає В.М. Кудрявцев, юридична конфліктологія узага­льнює та вивчає ті особливості, що характеризують конфлікт з позиції права [2, с 26]. Це визначення нової наукової галузі відомого правознавця цілком слушно доповнюють українські вчені: «… Сутність предмета правової конфліктології є більш ширшою і її слід подати в такій інтерпретації: про­блеми конфлікту в правовій галузі; або ж визначити ще більш конкретизовано - проблеми конфліктної взаємодії між суб’єктами правовідносин» [3, с 9]. Тобто предметом правової конфліктології є не тільки власно правовий, юридичний конфлікт, а також соціальні конфлікти, що набувають юридичної форми чи характеру на певних стадіях свого розвитку.

Таким чином, об’єктивно не всі суспільні відносини можуть бу­ти юридичними. Якщо це стосується відчуттів і думок, що не відобра­жають їх дії, то говорити про їх юридичну природу не можливо. Тільки тоді, коли йдеться про акти поведінки, що мають соціальну значущість, відносини здатні приймати юридичний характер, тобто здатні визначатися нормою права.

Різноманітні сторони функціонування громадянина, держави і суспільства підпадають під правову регламентацію. Існують також і такі сфери суспільних відносин, які за своїм характером можуть підпадати під правове регулювання, але у даний момент часу нормативно не врегульовані. Тобто такі суспільні відносини, які все ж таки знаходяться у сфері права і вимагають юридичного закріплення. Тому на практиці для врегулювання даних відносин застосовується аналогія права (рішення справи або окремого юридичного питання на основі загального підходу у законодавстві) і аналогія закону (рішення справи або окремого юридично­го питання на підставі закону, що регулює подібні відносини).

У вітчизняній юридичній практиці переважає передування правових норм реальним відносинам. Але можливим є і інший шлях розвитку правової дійсності, що активізувався останніми роками. Спочатку форму­ються певні суспільні відносини, які багато разів повторюються, набувають фактичної стабільності і лише потім закріплюються правовою нормою.

Юридичний конфлікт може виникнути в тих суспільних відно­синах, які охоплюються правовим регулюванням або можуть бути надалі врегульовані правом. Саме та сфера суспільних відносин, яка за своїм характером може охоплюватись правовим регулюванням, а не регулю­ванням нормами моралі, звичаю і іншими соціальними нормами, є підґрунтям юридичного конфлікту.

З одного боку, юридичний конфлікт виникає у власне правовій сфері, він суто нормативний, а з іншого – юридичний аспект може бу­ти «присутнім» в інших соціальних конфліктах (міжнаціональних, економічних, політичних, екологічних, сімейних тощо). Будь-який со­ціальний конфлікт може набувати юридичної форми на певних стадіях свого розвитку. Простий приклад, конфлікт між чоловіком і дружиною набуває юридичної форми коли справа доходить до розлучення.

У найбільш загальному вигляді юридичний конфлікт можна ви­значити як різновид соціального конфлікту, основною відмінною озна­кою якого є наявність юридичної складової, яка передбачає, що конф­лікт: виникає у сфері правового регулювання і долається за допомогою юридичних засобів і технологій; спочатку виникає як соціальний, а не юридичний, проте долається за допомогою юридичних засобів і техно­логій; спочатку виникає як юридичний, проте долається за допомогою засобів і технологій не правового характеру.

При цьому, важливим є виділення елементів конфлікту, змісту правової природи конфліктів та їх зв’язок з правовими інститутами і категоріями. Перш за все, зупинимось на його мотивації, щодо якої прийнято розрізняти два види конфліктів: так званий «конфлікт інтересів» і «когнітивний конфлікт»[3].

У конфлікті інтересів протистоять цілі, інтереси, а часом і мотиви поведінки людей. Правовий елемент в такому конфлікті може бути вира­жений з різним ступенем інтенсивності. У «когнітивному конфлікті», що є суперечкою про знання або розуміння проблеми, правовий аспект менш виражений. Звичайно, можливою є теоретична суперечка щодо знання права, але для конфліктології цей випадок є все ж таки нетиповим.

Визначимо інші складові конфлікту, які можуть мати (хоч і не завжди) юридичний зміст або значення:

– конфліктна ситуація, яка, по суті, є латентною стадією конфлікту, його передумовою і зародженням. Конфліктна ситуація, пов’язана з правом, є переважно прелюдією до юридичної суперечки, і в цьому сенсі вона сприятлива для вирішення конфлікту правовим шляхом. Негативною є ситуація коли сторони не враховують або просто ігнорують правовий аспект своїх стосунків, намагаючись вирішити конфлікт силою, хитрістю або іншими неправовими засобами;

- суб’єктний склад і суб’єктивна сторона. Для коректності філософсько-правового і конфліктологічного аналізу поняття «учасник» і «суб’єкт» юридичного конфлікту слід розмежувати, адже перша категорія є більш широкою щодо другої. Учасником юридичного конфлікту може бути будь-яка людина, група осіб, організація, які беруть в ньому участь чи залучені до конфлікту випадково, не усвідомлюючи глибоко цілі й завдання конфліктного протистояння. До головних же учасників конфлікту, як вже зазначалось, належать лише протилежні сторони - вони й є суб’єктами конфлікту. І якщо неосновні учасники конфлікту можуть постійно змінюватись, виходячи з нього, то суб’єкти конфлікту (опоненти) є незмінними у конкретному юридичному протиборстві, вони діють самостійно або через своїх представників (адвокатів, довірених осіб). Тому коло суб’єктів юридичного конфлікту повинно визначатися і обмежуватися поняттям «суб’єкт права» - це особа (індивід) чи організація, установа, наділені державною здатністю бути носіями юридичних прав і обов’язків

За суб’єктами юридичного конфлікту як за суб’єктами права слід визнати особливу юридичну властивість - правосуб’єктність, що перед­бачає правоздатність (здатність мати права і обов’язки), дієздатність (спроможність своїми діями набувати, здійснювати, змінювати і припиня­ти права та обов’язки) і деліктоспроможність (здатність відповідати за скоєні правопорушення). Правосуб’єктність колективного суб’єкта конфлікту є соціальною. Стосовно державних і недержавних організацій, держави загалом правосуб’єктність знаходить вияв у їх компетенції та правовому статусі. Реально не всі індивіди та не всі організації можуть бути суб’єктами права, відповідно ж, не всі стають суб’єктами юридично­го конфлікту. Це пояснюється різними об’єктивними чинниками: економічними, правовими, психолого-фізіологічними [4, с 40–41].

Суб’єктивна сторона конфлікту також визначається як мотивація юридичного конфлікту. Це оцінка конфлікту, що формується на рівні інди­відуальної і колективної свідомості суб’єкта з погляду його функціональної спрямованості, а також визначення власного місця і ролі в цьому конфлікті. Варто лише зазначити, що конфліктні дії індивідів та груп людей завжди підпорядковані мотиву, вони здійснюються заради того, щоб досягти суб’єктивної мети, та завжди окреслені особистим сенсом. Якщо у звичайній неконфліктній юридично значущій ситуації особистість здійснює правомірні вчинки без акцентуації мотивів, завдяки сформованій в неї раніше правовій настанові (готовності діяти в межах правової регламен­тації), то під час конфлікту в юридичній галузі, окрім настанов, поведінку суб’єктів визначає і мотивація. Отже, механізм внутрішньої саморегуляції учасника протиборства, мотиваційна система, що містить потреби, інтереси, психологічні настанови, мотиви, цілі, волю людей, складає соціально-психологічний механізм юридичного конфлікту. Воля є найбільш дієвим, активним елементом конфліктної свідомості, поєднуючи потреби, інтереси і цілі, що формують мотивацію, з діями в конфлікті.

Специфіка суб’єктивної сторони конфлікту полягає в тому, що протилежний характер інтересів, які відстоюються в конфлікті протиборчими сторонами, обумовлює і протилежність його суб’єктивних оцінок. Для людини (як, втім, і для колективних суб’єктів) характер­ною є оцінка конфлікту, направленого на реалізацію і захист власних інтересів як конструктивного (корисного, виправданого). Відповідно, в тому випадку, якщо конфлікт обмежує суб’єктивні інтереси, він оцінюється як деструктивний (негативний, шкідливий). Разом з тим, коли мова йде про конкретні конфліктні ситуації, їх суб’єктивна оцінка може мати кардинально відмінний характер.

Традиційно до елементів юридичного складу відносять об’єкт і об’єктивну сторону. Питання, пов’язані з об’єктом, вважають найскладнішими в теорії конфліктів. У цьому контексті під об’єктом розуміється те, що існує поза суб’єктом, що протистоїть йому в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Об’єкт є частиною тієї об’єктивної реальності, з якою взаємодіє суб’єкт. Таке розуміння об’єкту може бути застосовне і щодо юридичного конфлікту. Об’єкт юридичного конфлікту – це те, на що спрямовано протилежні дії суб’єктів права, те, з приводу чого вони протиборствують.

Об’єкт конфлікту в галузі правовідносин, як і в іншій соціальній сфері – це завжди певний ресурс (матеріальна чи духовна цінність). Щоб стати об’єктом юридичного конфлікту, цей ресурс повинен зна­ходитись в перехрещенні інтересів різних соціальних суб’єктів права, які можливо реалізувати лише у юридичній спосіб.

Слід визначити декілька специфічних моментів, що відображають особливості об’єкту юридичного конфлікту. По-перше, ці об’єкти не по­винні обов’язково мати правові ознаки, як, наприклад, предмети власнос­ті; але одержати їх законно (зокрема право користуватися цим об’єктом) можливо тільки через юридичну процедуру. По-друге, нерідко в юридич­ному конфлікті об’єкт має неподільний характер: тобто право на будь-що. Така ситуація вимагає принципово полярних рішень (на користь лише одного з претендентів), або юридично закріплених процедур спільного володіння (користування) об’єктом. Нарешті, третє, юридичний конфлікт може фактично і не мати об’єкту, отже це буде безоб’єктний конфлікт.

Наприклад, коли має місце ситуація гострого теоретико-правового спору (когнітивний юридичний конфлікт), або йде боротьба за міжособистісне домінування в організації, яка лише поступово набуває правових ознак.

Оскільки об’єкт конфлікту стосується статусу особи, його інте­ресів або соціальних цінностей, всі ці елементи можуть бути врегульо­вані правом, і в цьому випадку сам конфлікт набуває правового аспек­ту. Наприклад, в трудовій суперечці, яка стосується звільнення з робо­ти, неминуче фігурують трудові правовідносини, і всі основні розбіжності між суб’єктами розв’язуються юридичним шляхом. Знач­не правове наповнення мають конфлікти міжнародного характеру, об’єкти яких звичайно пов’язані з інтересами, що закріплюються нор­мами міжнародного права або відповідними міждержавними угодами.

Предметом конфлікту прийнято вважати об’єктивно існуючу (або уявну) проблему, що постає джерелом протистояння між сто­ронами. В юридичному конфлікті, як і в будь-якому іншому, пред­мет - це, по суті, головна суперечність (колізійна чи соціально-правова), заради розв’язання якої конфліктуючі суб’єкти вступають у боротьбу.

Кваліфікувати юридичний конфлікт досить складно, тому доці­льно вважати обов’язковою умовою визнання конфлікту юридичним наявність в його предметі спірного юридичного факту, що простежу­ється в змісті конфліктного інциденту; і далі, можливість розв’язання (припинення) протиборства сторін за допомогою правових процедур.

Об’єктивна сторона - зовнішні дії юридичного конфлікту. Конфліктні взаємодії суб’єктів можуть бути як юридично нейтральни­ми, так і юридично значущими. Суб’єкт конфлікту повинен порівнювати свою поведінку з існуючими нормами права, бо, як нами вже зазначалось, згодом цілком може стати учасником кримінального, адміністративного або цивільного процесу - як обвинувачений, потерпілий, позивач або відповідач.

Об’єктивну сторону конфлікту складають в сукупності зовнішня форма поведінки конфліктуючих сторін, перспективні очевидні наслідки, а також причинно-наслідковий зв’язок між розвитком конфлікту і його наслідками.

Підсумовуючи викладене, можна відзначити, що багато елементів різноманітних конфліктів прямо стосуються правових норм і інститутів. Поряд з цим необхідно визначитися, чи повинні всі елемен­ти конфлікту (мотивація, учасники, об’єкти тощо) мати юридичну ха­рактеристику для того, щоб і конфлікт загалом був визнаний юридичним. Ймовірно достатнім є наділення правовими ознаками хоча б од­ного його елементу.

Попередній аналіз формує думку про визначення як юридично­го конфлікту такого протистояння, в якому суперечка безпосередньо пов’язана з правовими відносинами сторін (їх юридично значущими діями або станами) а, отже, суб’єкти, мотивація їх поведінки, а також об’єкт конфлікту наділені правовими ознаками.

Поряд з цим юридичним конфліктом слід визнавати таке протисто­яння сторін, при якому хоча б один з його елементів характеризується юридичним змістом. Причому, завершення такого протистояння реалі­зується через вирішення конфлікту юридичними засобами [4, с. 40].

Очевидно, що конфлікт можна віднести до юридичних, якщо він має хоча б один елемент, наділений юридичним характером і передбачає обов’язкове вирішення (припинення) його юридичними засобами. Водночас, якщо за своїм характером конфлікт має виключно юридичну природу, його завершення юридичними засобами не є обов’язковим, його і так можна віднести до юридичних, незважаючи на те, що він вирішується неформальними процедурами (наприклад, методом переговорів, посередництва).

Висновки. Отже, правова (юридична) конфліктологія повинна розглядати юридичний конфлікт як у вузькому, так і в широкому розумінні. Юридичний конфлікт у вузькому розумінні безпосередньо пов’язаний з правовими відносинами сторін – це протиборство суб’єктів права з суперечливими правовими інтересами, що виникають у зв’язку зі створенням, реалізацією, застосуванням, зміною, порушен­ням або тлумаченням права. Його предмет і об’єкт, суб’єктивна скла­дова, учасники та мотивація їх поведінки обов’язково повинні мати правові ознаки, а сам юридичний конфлікт, як правило, вирішуватись засобами правової процедури. Юридичний конфлікт в широкому розумінні (змішані або перехідні форми) – це будь-який соціальний конфлікт, що має хоча б один елемент, який характеризується юри­дичним змістом (суб’єкти, об’єкт, суб’єктивна сторона (мотивація).

З-поміж іншого, варто також акцентувати увагу на тому, що серед конфліктологів існує принципова дискусія щодо розмежування понять «правовий конфлікт» та «юридичний конфлікт». Зокрема, доктор філо­софських наук, професор Д. Зеркін, доктор соціологічних наук, профе­сор Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого Л. Герасіна і доктор юридичних наук, професор, академік АПрН Украї­ни М. Панов, позицію яких ми також поділяємо, виходять з того, що категорія «правове» є за обсягом більш широким, ніж поняття «юридич­не»; відповідно - будь-яке юридичне явище (норма, факт) є правовим, але не кожне правове за сутністю є юридичним. Отже, будь-який юри­дичний конфлікт - це конфлікт правовий, але не кожний правовий кон­флікт виявляється, інституціалізується та фіксується в юридичній формі.

Базуючись саме на цій позиції, логічним є формулювання такого визначення: правовий конфлікт - це протиборство суб’єктів права з про­тилежним й несумісним розумінням та діями стосовно принципів і норм права, які мають на меті зміну свого статусу та юридичного стану. Таким чином, конфлікт у праві передусім проявляється протистоянням його об’єктивної та суб’єктивної складової. Відповідно, юридичні принципи і норми, на ґрунті яких він виникає, не вичерпують всієї сукупності форма­льних і неформальних правових норм, які діють у конкретному суспільстві.

Юридичний же конфлікт - головний, але не єдиний різновид правового конфлікту. Науковці виділяють - «чисто правові» (фактич­но, юридичні), «змішані» (соціально-правові), «помилкові» та «іміто­вані» конфлікти у правовідносинах. Основою «чисто правового», юри­дичного конфлікту є принципи і норми права, а його предмет - проти­лежне їх тлумачення, застосування, використання (тобто відношення до них), що передбачає й відповідну правову поведінку.

Таким чином, юридичний конфлікт є цілком природним елементом процесу функціонування та модернізації правової системи і суспільства загалом. Саме тому цілком можливим є твердження, що правовий конф­лікт не завжди жорстко пов’язаний з порушенням чинного законодавства, встановленого державою, адже є норми юридичні, встановлені державою і зафіксовані у законах, та норми звичаєві або певні норми природного права, що сформувалися в ході суспільно-історичної практики, не зафік­совані офіційно та не санкціоновані владою юридично.

–––––––––––

Основы конфликтологии: учеб. пособие / А.В. Дмитриев, Ю.Г. Зап-рудский, В.П. Казимирчук, В.Н. Кудрявцев; под ред. В.Н. Кудрявцева. – М.: Юрист, 1997. – 198 с.

Кудрявцев В.Н. Юридическая конфликтология / В.Н. Кудрявцев // Вестник Российской академии наук. – 1997. – Т. 67. – С. 25–27.

Герасіна Л.М. Проблеми правової конфліктології: феноменологіч­ний, гносеологічний та праксеологічний аналіз / Л.М. Герасіна, М.І. Панов. – Х.: Право, 2004. – 110 с.

Мадіссон В. Правова конфліктологія та юридичний конфлікт у при­ватних правовідносинах/ В. Мадіссон // Право України. – 2003. – № 9. – С. 39–44.

< Попередня   Наступна >