214

---

М.С. Кельман

СПІВВІДНОШЕННЯ МЕТОДУ І МЕТОДОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ У ЮРИДИЧНІЙ НАУЦІ

З’ясовуючи сутність співвідношення методу і методологічного підходу у дослідженні, автор розглядає різноманітний арсенал дослідницьких інструментів, зокрема звертає увагу на множинність теоретичних утворень у межах загальної теорії права, а також на необхідність єдиної теоретико-методологічної основи таких досліджень, на важливість синтезу наукових напрямків у цілісній теоретичній системі.

Ключові слова: право, наука, метод, методологія, правознав­ство, підхід.

Постановка проблеми. Питання методу і методологічного підходу у правознавстві є, мабуть, одними з найважливіших за своїм значенням для юридичної теорії та відповідної юридичної практики. Це пояснюється тим, що залежно від сутності вихідних методологічних принципів, на яких базується правове мислення, тип правової культури, здійснюється не тільки наукове пізнання права, а і його практичне втілення у реалії життя. У цьому сенсі пошук адекватної відповіді на питання: чи можемо вести мову про єдність методів і єдність методологічних підходів, чи слід класифікувати таку єдність, як підхід є актуальним для загальної теорії права.

Стан дослідження. Проблема методу і методологічного підходу у правознавстві належить до числа тих, яким поки що приділено найменше уваги теоретиками права. Доводиться визнати, що ця сфера юридичної методології ще залишається на правах «бідної родички», хоча заради справедливості відзначимо, що у низці публікацій, авторами яких є М. Козюбра, Л. Луць, П. Рабінович, О. Скакун, В. Селіванов, окремі аспекти цієї проблеми по­рушуються, і тільки...

Але ж у процесі наукового пізнання права актуалізується ви­нятково різноманітний арсенал дослідницьких засобів. У будь-яко

му разі науковці наводять досить вражаючий перелік інструментів (підходів, прийомів, способів, методів тощо) правопізнання від методу «сходження від абстрактного до конкрет­ного», до логічних операцій і анкетування [1, с 334]. З різноманітністю залученого правознавством дослідницького інструментарію іноді пов’язується й багатоаспектність, багато­гранність вивчення права, що може розглядатися, зокрема, у тому числі й як свідчення теоретичної зрілості правознавства [2, с 31]. Звертаючи увагу на множинність теоретичних утворень у межах загальної теорії права і приймаючи її щодо сучасного стану право­знавства, В.А. Козлов бачить «необхідність єдиної теоретико-методологічної основи таких досліджень, необхідність синтезу нау­кових напрямків у цілісній теоретичній системі», як більшою мірою відповідних теоретичній спроможності правознавства. На думку автора, «історія розвитку правової науки свідчить, що ця необхідність завжди реалізується у тій або іншій парадигмальній формі, як це було ще недавно з установленням нормативної концепції права, коли був досягнутий відносний синтез різних підходів до розуміння права» [3, с. 96].

Принципові значення таких тверджень, перебуваючи у межах загальнометодологічних уявлень про науку, цілком співвідносяться з поняттям «нормальної науки» [4, с. 35], «працюють» у відношенні різних «шкіл» права. Проте наскільки можлива єдність теоретико-методологічного підходу і його реалізація у формі парадигми, єдиної для правової науки загалом, – це питання, яке потребує вирішення.

Виклад основних положень. Проблематичність досягнення методологічного консенсусу в сучасній науці права вже не раз обговорю­валася вченими. Цю проблематичність, по суті, має на увазі і В.А. Козлов, розглядаючи як умову парадигмальної єдності правознавства синтез існуючих підходів до права, який, на його думку, повинна здійснити «соціальна філософія права». «Саме соціальна філософія права, – пише він, – здатна визначити принципові основи і методологічні засоби побудо­ви моністичної, цілісної концепції права» [3, с. 96]. Можна погодитися з такими можливостями соціальної філософії права у відношенні основ «цілісної концепції права» в плані ціннісних засад і онтологічних уявлень, але що стосується методологічних засобів її побудови, то це, скоріше, компетенція філософії науки. Можливо це притаманне тільки сучасному етапу розвитку правознавства, услід за котрим воно прийде до єдності своєї теоретико-методологічної основи і синтезує більшість з існуючих підходів і парадигм.

Пропозиція цілком слушна теоретично, але не дуже підтверджується історією юридичної думки. Принаймні, виключаючи радянський період, такий стан правової науки не впадає у вічі. Зокре­ма, оцінюючи стан правознавства, що склався на початку ХХ ст., Б.А. Кістяковський писав: «У жодній іншій науці немає стільки супер­ечливих теорій, як у науці про право. При першому знайомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питання про сутність і невід’ємні властивості права вирішуються різними пред­ставниками науки про право зовсім по-різному. Суперечка між теоре­тиками права виникає вже на початку наукового пізнання права навіть більшою мірою, саме з приводу вихідного питання – до якої сфери явищ належить право – починається непримиренне розділення напрямків і шкіл у цій науці. Достатньо згадати найбільш суттєві відповіді на це останнє запитання, щоб відразу отримати яскраве уяв­лення про те, в якому невизначеному становищі перебуває ця сфера наукового знання» [5, с. 371]. Оцінка цілком відповідає і сучасному правознавству. Логічно, відсутність парадигми, яка синтезує більшість з істотних теоретичних підходів до права, не є особливістю лише су­часного стану юридичної науки. Водночас ідея необхідності моністичної концепції права видається досить продуктивною, якщо з теоретичного плану перевести її у план юридичної догми і інтерпретувати в межах аналітичної юриспруденції. У такому випадку щодо емпіричного обґрунтування фактично не виникає застережень.

Отже, враховуючи поступ сучасного правознавства до філософсько-методологічного плюралізму, з’являються неясності у відповідних аспектах методу юридичної науки. Насамперед це сто­сується можливості поставитися адекватно до множинності дослід­ницьких засобів застосовуваних сучасним правознавством як до єдиного методу правової науки, що має характер інтегрованого зво­ду правил «технології» наукового пізнання права, «органічно ціліс­ного утворення» [6, с 158].

Вже досить давно в юридичній літературі з тими або іншими варіаціями складається уявлення про єдиний, складно організований про­цес правопізнання [7, с 129]. Тому цей складний процес можна структурувати як філософське пізнання права, наукове дослідження права і юри-дико-догматичне (духовно-практичне) освоєння права. Звідси, на наш погляд, вивчення використовуваних у юридичній науці підходів до дослідження права може розглядатися як один з ключових напрямків юридичної методології. Для пояснення цієї тези необхідно, насамперед, уточнити сучасне розуміння підходу в юридичному дослідженні, співвіднести його з методом юридичної науки, юридичного дослідження.

Коли йдеться про методи правознавства, юристи тією або іншою мірою визначеності розрізняють використовувані у юриспру­денції методи філософського, загальнонаукового і спеціальнонаукового рівня (типу) [2, с 59]. До першого рівня прийнято відносити взяті у методологічній функції філософські категорії і поняття (історичне і логічне, конкретне і абстрактне тощо) [8, с 5] і систему світоглядно обумовлених принципів пізнання. До загальнонаукових методів відносять ті, котрі використовуються більшістю наук (логіки різного роду) і до спеціальнонаукових - методи, що діють у межах однієї чи кількох близьких наук (в юриспруденції це, наприклад, метод порівняльного правознавства, техніко-юридичний метод) [9, с 30-32].

Водночас при обговоренні методологічних проблем юридичної науки терміни «метод», «підхід», «спосіб дослідження» тощо не зав­жди розрізняються як за змістом, так і в плані методологічних сенсів. Слід відзначити, що й увагу науковців звернено головним чином на проблеми методу. Для виконання поставлених завдань важливо звер­нутися тільки до питання співвідношення методу й підходу у юридич­ному дослідженні. За межами інтерпретацій загальнометодологічних конструкцій висловлювання юристів з цього приводу мають конста­туючий характер без спеціального звернення до їхніх засад. Доводить­ся визнати, що ця сфера юридичної методології залишається поза ува­гою науковців. До числа небагатьох спроб усунути таку прогалину слід віднести зауваження з цього приводу, зроблені Радомиром Лукічем. Про­те, звернувши основну увагу на розкриття методу пізнання права, цей учений торкається способу лише у зв’язку з визначенням поняття ме­тоду [9, с. 29–33].

Значно далі й цікавіше просунувся у цьому напрямку В.А. Козлов, позиція якого вимагає вже змістовного обговорення. Ви­окремлюючи інструментальний аспект методології правопізнання і спираючись на філософсько-методологічні розробки цього питання, науковець досить рішуче трактує суть понять «метод», «спосіб» та «підхід» у пізнанні права [10, с. 87–88]. При цьому, на жаль, достатня для обговорення визначеність спостерігається лише при відмінності методу і підходу. У відношенні способу правопізнання позицію цього науковця не тільки складно інтерпретувати, але й непросто з’ясувати, оскільки вона окреслена однією фразою: «На відміну від методу – це стихійний, духовно-практичний засіб пізнання, котрий не має ані на­лежного обґрунтування, ані певної послідовності дослідницьких про­цедур, ані чітко вираженого цільового призначення» [10, с. 87]. Такий вислів дає підставу досить впевнено стверджувати, що спосіб пізнання протиставляється дослідником методу, оскільки представлений через низку заперечень, рис, властивих останньому. Певна підстава для здо­гадки про авторське розуміння способу дає лише натяк на те, що «це скоріше стихійний, духовно-практичний засіб пізнання» [10, с. 87]. Враховуючи те, що духовно-практичне пізнання співвідноситься з практичною діяльністю у тій чи іншій сфері, можна з певними припу­щеннями сказати, що автор пов’язує спосіб пізнання зі сферою юридичної практики. Тоді можна говорити про юридичний, полі­тичний, економічний тощо спосіб пізнання як про освоєння соціальної дійсності в практиці відповідних сфер суспільства. Отже, трактоване правове освоєння дійсності має певну перспективу та евристичну цінність, якщо враховувати низку обмежень та наслідків. Насамперед, важливо не поширювати на таке освоєння правила наукового пізнання і статус їхніх результатів. Коли йдеться про результати практичного освоєння, то краще говорити про отримання не знання, а соціального правового досвіду. Значущість соціального досвіду для тієї чи іншої сфери життя суспільства безсумнівна. Проте на відміну від знання досвід не може бути відокремленим від конкретної соціальної дійсності і в цьому сенсі для юридичної діяльності є не конструктивним елементом, а іманентно нормативним, тобто таким, що має цінність і значущість лише у межах конкретної соціальності та історичної ситуації. Інша річ, що шля­хом формалізації, категоризації, парадигмізації тощо методологічних про­цедур досвід може переводитися у форму знання і набувати формального нормативного статусу й реалізуватися у законодавстві, практичних юри­дичних методиках і розробках.

У цьому зв’язку відповідної обережності потребують деякі теоретичні наслідки такого розуміння способу правопізнання. На по­гляд В.А. Козлова, право за змістом можна розглядати «як свого роду систему емпіричного знання про об’єкт правового регулювання, знан­ня, що описує об’єкт, але не містить пояснення». Пояснення, як вважає науковець, - це прерогатива правової науки [10, с 19]. З таким заува­женням важко не погодитися. Справді, пояснення і передбачення поведінки об’єкта - прерогатива науки, однак у методологічній літера­турі і опис об’єкта пов’язується з наукою, науковою діяльністю, тому що стосується питання мови опису. Так, Г.Х. фон Врігт відзначає, що у науковому дослідженні можна виділити два аспекти: «Один полягає у встановленні й відкритті фактів, другий - у побудові гіпотез і теорій. Ці два аспекти наукової діяльності іменуються інколи описовою і теоретич­ною наукою» [11, с 19]. До речі, цей учений справедливо звертає увагу на труднощі у жорсткому розрізненні цих аспектів, оскільки опис фактів не завжди концептуально є відокремлюваним від теорії.

Враховуючи це, позицію В.А. Козлова можна вважати обгрун­тованою лише за умови, якщо розглядати право у межах певної теоретичної наукової системи. Саме це й підкреслюється його тверд­женням: «Як фрагмент знання про об’єкт право входить до структури юридичної науки, утворюючи необхідний компонент її емпіричної основи» [3, с 19]. Така упевненість робить честь цьому вченому, який послідовно відстоює свою позицію, однак, на наш погляд, не посилює змістовності концепції з таких причин. Насамперед, тут вбачається суперечність розмежування об’єкта і предмета юридичної науки, яке реалізується у роботі, є плідним і методологічно виправданим. Робля­чи таке розмежування, В.А. Козлов досить коректно відзначає: «Сама правова дійсність як така не входить у систему науки. Вона включається у систему наукового знання і виражається свідомістю людини (у формі теорій, наукових законів, фактів, ідей тощо)» [3, с. 15]. Не­важко помітити, що певна суперечність цього висловлювання і наве­деного знімається або при відмові визнати за правом статус соціальної дійсності, або при відношенні до правової дійсності як до системи наукового знання у формі теорій, ідей, наукових законів то­що. І те, й інше припущення навряд чи можна визнати правомірним, оскільки у цьому випадку як мінімум страждає авторська схема розрізнення об’єкта і предмета науки. Це ж стосується й висловлю­ваного ним ставлення до права як до своєрідної гносеологічної моделі «дійсних зв’язків і відносин» [3, с. 19–20].

Окрім висловлених думок, можливість засумніватися в ідеї входження права у юридичну науку навіть у статусі її емпіричної ос­нови дає історичний погляд на становлення права і правознавства. На­приклад, поза теоретичними, науковими рамками існувало римське право, а юридична наука у європейській традиції починає формуватися щонайменше з пандектистів. У зв’язку з цим цікавою є інтерпретація Г.Дж. Берманом неуваги римських юристів до абстракцій наукового типу. Відзначаючи схильність римських юристів до конкретного жит­тя, їх невміння і небажання визначити навіть найважливіші юридичні терміни, що зумовлювало вузькість і «дерев’яність» аналізу справи, учений констатує: «А цього саме римські юристи й домагались!». По­яснюючи далі, чому римські юристи «відповідали ввічливим мовчан­ням» на дорікання Цицерона, який виступав за «більш складну систематизацію права з чіткими визначеннями і абстрактними право­вими нормами», автор пише: «У них не було жодних причин намага­тись переробити римський геній у сфері послідовного судовиконання в філософську систему. Вони мали всі підстави з підозрою ставитись до застосовуваності більш високих рівнів грецької філософії до практич­них потреб винесення судових рішень» [12, с. 142]. У сучасному світі досить складно включити у межі певної юридичної науки англійську правову систему, хоча про її певне науково-дослідницьке забезпечення говорити, мабуть, можна. Таким чином, запропонована схема розуміння співвіднесення права і юридичної науки зокрема, працює тільки для континентальної традиції і особливо для радянської правової системи.

Розрізняючи метод і підхід як засоби пізнання, В.А. Козлов відзначає, що при визначенні методу «найчастіше вказують на такі його характеристики, як послідовність і доцільність застосовуваних дій, прийомів, операцій, системність і нормативний характер викори­стовуваних процедур». Підхід же, з позиції автора, «визначає основний шлях, стратегію вирішення поставленого завдання» [3, с 87-88]. Зага­лом таке розуміння перебуває у руслі сучасних методологічних уяв­лень, проте для осмислення дослідницьких можливостей і методо­логічних обмежень конкретних підходів у юридичних дослідженнях воно не зовсім надається.

Слід підкреслити, що якщо поняття методу науки, методів нау­кового дослідження достатньо ґрунтовно обговорюється практично у будь-якій науці, то розуміння підходу досі залишається практично на рівні змістів. Найбільш розгорнуте обговорення категорії «підхід», її змісту і структури має місце, здається, лише у рамках дослідження системного підходу [3, с 227]. Хоча у теорії держави і права досить поширена вказівка на здійснення досліджень у межах аксіологічного, історичного, генетичного підходів тощо. Спеціальних досліджень, присвячених як категоризації підходу, так і його методологічним ха­рактеристикам, в юридичній літературі нема. Складається враження, що у нашій науці існує якась прихована конвенція, яка легітимувала застосування цього терміна у невиразних смислових контекстах, без визначення відповідного поняття фіксації меж і правил його застосу­вання. Звідси вказівка на певний підхід може контекстуально означати й розгляд питання з певної точки зору, і оцінку з певних позицій, і аналіз із залученням категорій та понять певної науки або метанаукової сфери, і претензію на застосування певного наукового методу і просто залучення деяких неюридичних понять. Мабуть, для теорії права щонайменше у сучасних умовах переосмислення власних методологічних засобів дуже важливо визначитися, у тому числі з по­няттям «підхід».

При зверненні до проблеми доцільно нагадати наші основні ус­тановки, що визначають межі її подальшого розгляду.

Перше - методологічні проблеми юридичної науки у сучасний період і справа самої юриспруденції і не можуть вирішуватися шляхом простого перенесення дослідницьких засобів з філософії метатеорій та інших наук. Як це не дивно, але досить категорично така установка зафіксована й у методологічній літературі авторами, які, здавалося б, зацікавлені в експансії відповідних розробок. «Як показує історія нау­ки, - пишуть І.В. Блауберг і Е.Г. Юдін, - пізнання звичайно залишається дивовижно індиферентним до нав’язуваної йому ззовні методологічної допомоги, особливо тоді, коли ця остання пропонується у вигляді деталізованого, скрупульозно розробленого регла­менту. Тому й новий концептуальний каркас може виникнути і справді виникає не як результат методологічної реформи, яку хтось проводить згори, а як продукт внутрішніх процесів, що відбуваються у самій науці. Що ж стосується методологічних досліджень у спеціальному сенсі цього слова, то вони позитивно можуть виступати каталізаторами цих процесів, інтенсифікуючи самосвідомість науки, але в жодному разі не підміняючи її» [13, с. 45].

Друге – оскільки сучасна наука характеризується високою інтегрованістю, а міжнаукові трансляції результатів і методів дослідження є одним з механізмів її розвитку, то залучення дослідни­цьких засобів інших наук – необхідна умова прогресу будь-якої науки, в тому числі і юриспруденції. За цього актуалізація тих чи інших дослідницьких засобів інших наук визначається, передусім, філософськими ідеями, соціальними і культурними цінностями, цілями і задвданнями конкретних досліджень і розробок, актуалізованих у межах юридичної науки.

З врахуванням цих установок можна окреслити певні аспекти співвідношення методу і методологічного підходу у правознавстві, спробувати позначити контури механізму освоєння юридичною нау­кою дослідницьких засобів інших наук. Причому для цілей цієї праці виправдано обмежитися розглядом методу юридичної науки лише в інструментальному плані як системи засобів пізнавальної діяльності, що забезпечує наукове пізнання правової дійсності.

Тут доцільно зауважити: якщо сучасна пізнавальна установка передбачає ставлення до науки як до безперервного процесу пізнання, то й метод пізнання як система повинен розглядатися як відкрита система. У цьому сенсі розвиток методу науки (а отже, розвиток науки) може сприй­матися як процес постійного розширення та ускладнення цієї системи. У дещо іншому варіанті і контексті представлення методу загальної теорії права як відкритої системи здійснено В.М. Сирих. Які системоутворюючу основу учений обрав стадії наукового пізнання [14, с. 158]. Розширення й ускладнення системи методу юриспруденції здійснюється у процесі вирішення різного роду наукових завдань і проблем проведення наукових досліджень і розробок. При цьому є два основні шляхи такого поступу. Перший – за рахунок комбінаторики наявних елементів методу юридичної науки і створення таким шляхом нових дослідницьких моде­лей і конструкцій. Другий – за рахунок освоєння нових парадигм, залу­чення нових методологічних засобів та процедур.

Перший шлях реалізується при вирішенні наукових завдань, другий - при виникненні наукових проблем. У нашому контексті відмінність завдань і проблеми доречно здійснити насамперед у плані співвідношення цілей та засобів пізнавальної діяльності У цих межах дослідницька ситуація повинна розцінюватися як оптимальна, коли для досягнення поставлених дослідницьких цілей наявні компоненти методу науки є адекватними та достатніми. Якщо ж дослідницька ситуація характеризується недостатністю наявних методологічних засобів правознавства, то потрібні інші підходи та уявлення, залучення додаткових інструментів наукового дослідження, у тому числі і з інших наук, а таку ситуацію можна характеризувати як проблемну. Іншими словами, за такого розуміння конкретна теоретична проблема правознавства стає фіксацією недостатності методологічного інструментарію юриспруденції для пізнання тих або інших правових феноменів, побудови задовільних теоретичних моделей досліджуваних об’єктів. За такою логікою необхідність юриспруденції у зверненні, наприклад, до дослідницьких засобів інших наук виникає лише у тих випадках, коли поставлені цілі дослідження, дослідницькі результати, що вимагаються, не можуть бути отримані наявним інструментарієм її власного методу. Мабуть, до подібного висновку підходив В.В. Копейчиков, обговорюючи умови, за яких наука змушена виходити за межі свого предмета і займатися науковими розробками, що входять до предмета інших наук [15, с 38].

Нарешті, можна виділити проблеми, котрі є вже проблемами не теорії права, а методології правознавства. Вони фіксуються тоді у ви­падках, коли теоретичні уявлення про права виявляються непридатни­ми для пояснення наявних емпіричних фактів. Розв’язання ситуацій такого типу вимагає вже звернення до філософських засад юриспруденції, перегляду онтологічних уявлень, гносеологічних уста­новок та норм дослідницької діяльності. Судячи з усього, тоді юри­дичною наукою запитується спеціальна, цільова методологічна праця і актуалізуються власне методологічні дослідження. За певних умов таку ситуацію можна описати у термінах «нормальної науки» і «наукової революції». Саме у такій ситуації, як нам видається, й опи­нилося наше сучасне правознавство.

Для пояснення цієї тези необхідно звернутися до висловлюваної у юридичній літературі думки щодо методологічного значення теорії права, її понять і конструкцій [16, с 40]. Власне кажучи, у своєму змістовому плані теорія не може бути методологічним засобом наукового дослідження, оскільки звернена до об’єкта дослідження, а не до дослідницьких процедур з приводу цього об’єкта. Тим не менше виз­нання методологічного значення теорії права є цілком справедливим і з позицій загальної методології науки. Однак при цьому необхідно враховувати принципові обмеження методологічного статусу теорії. Ключове з них полягає у тому, що наукова теорія виконує методологічну функцію тільки за межами її власного предмета. «Фак­тично будь-яка наукова теорія виконує методологічні функції, коли вона використовується за межами її власного предмету, а наукове знання загалом відіграє роль методології щодо сукупної практичної діяльності людини» [17, с. 60]. Сутність цього обмеження пов’язана, як відомо, з органічною цілісністю методу теорії та її предметного змісту. Це означає, зокрема, що загальна теорія права, виконуючи методологічну функцію щодо галузевих досліджень, не може розгля­датися як методологія дослідження загальнотеоретичних проблем. Без цього обмеження при ставленні до юридичної теорії як до методу юридичного дослідження на тій підставі, що теорія імпліцитно містить у собі й власну методологію, ми потрапляємо у непросту ситуацію ба­рона Мюнхгаузена, який витягає себе з болота за волосся. Інша річ, що у будь-якій теорії може бути виділений методологічний компонент і реконструйована її «методологічна схема» [18, с. 32].

Таким чином, для визначеності подальших розмірковувань важ­ливо ще раз підкреслити, що при виявленні методологічних проблем юридичної науки принципово розрізняти як мінімум два плани дослідження: змістово-теоретичний, спрямований на отримання пози­тивного знання про юридичну дійсність, і власне методологічний, пов’язаний з дослідженням самого процесу отримання наукового знан­ня. Таке визначене розрізнення є, безперечно, суто методологічним, проте воно необхідне для точнішого і яснішого обговорення обраної проблематики.

Висновок. Помилково протипоставляти один метод чи дослідницький підхід іншому. Багатство і різноманітність мето­дологічного інструментарію теорії права повинно мати адекватне відображення у сучасному правознавстві. За допомогою сукупності методів і підходів предмет юридичної науки конкретизується і оформляється у відповідну єдину систему теоретико-теоретичних наукових знань про закономірності формування, сучасного функціонування і перспективи подальшого розвитку правових сис­тем світу. Для юридичної науки, на нашу думку, необхідний методологічний базис, який дозволяє оцінювати ефективність методів і методологічних підходів для вирішення різноманітних науково-теоретичних і науково-практичних завдань.

–––––––––––

Алексеев С.С. Философия права. / С.С. Алексеев. – М.: Норма, 1999. – 256 с.

Козловський А. Право як пізнання: вступ до гносеології права / А. Козловський. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.

Козлов В.А. Проблемы предмета и методологии общей теории права. / В.А. Козлов. – Л.: Наука, 1989. – 186 с.

Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун / пер. с англ. В.С. Нежданова. – Чикаго, 1962. – 350 с.

Кистяковский Б.А. Право как социальное явление / Б.А. Кистяков-ский // Вопросы права. – 1919. –Кн. VIII. – С. 171–188.

Сырых В.М. Метод правовой науки (основные елементы, структура) / В.М. Сырых. – М.: Юрид. лит., 1980. – 176 с.

Керимов Д.А. Основы философии права / Д.А. Керимов. – М.: Наука, 1992.

Керимов Д.А. Предмет философии права / Д.А. Керимов. // Государ­ство и право. – 1994. – № 7. – С. 3–8.

Лукич Р. Методология права / Р. Лукич; пер. с серб.; под ред. и вступ. ст. Д.А. Керимова. – М.: Прогресс, 1981. – 346 с.

Козлов В.А. Методология права (предмет, функции): / В.А. Козлов. – [2-изд.].– М.: Наука, 1989. – 186 с.

Фон Вригт Г.Х. Логико-философские исследования. / Г.Х. Фон Вригт. – М.: Наука, 1998.

Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формировании / Г.Дж. Берман. – М.: ИНФРА М-НОРМА, 1998. – 624 с.

Блауберг И.В. Становление и сущность системного подхода / И.В. Блауберг, Э.Г. Юдин. – М.: Наука, 1973. – 383 с.

Сырых В.М. Метод правовой науки (основные елементы, структу­ра) / В.М. Сырых. – М.: Юрид. лит., 1980. – 176 с.

Копейчиков В.В. О предмете юридической науки и науки общей теории государства и права. / В.В. Копейчиков // Актуальные проблемы со­циалистического государства и права. – М.: Наука, 1974. – С. 29–36.

Білуха М.Т. Основи наукових досліджень: підруч. для студ. екон. спец. вузів / М.Т. Білуха. – К.: Вища школа, 1997.

Юдин Е.Г. Методология науки. Системность. Деятельность. / Е.Г. Юдин. – М.: Педагогика, 1975. – 243 с.

Шейко В.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: підручник / В.М. Шейко, Н.М. Кушнаренко. – [2-ге вид., перероб. І доп.]. – К.: Знання – Прес, 2002.

 

< Попередня   Наступна >