255

---

В.В. Шишко

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК ПРАВОВА ЦІННІСТЬ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЄ ДОТРИМАННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

Досліджується проблема справедливості як правової цінності та основи забезпечення захисту основних прав людини, підкреслюється важливість нормативно закріпленої справедливості, що не тільки захищає людину від посягань на її права і свободи, а й запобігає нама­ганню її примусового «ощасливлювання» в «ім’я справедливості».

Ключові слова: право, справедливість цінність, соціальна справедливість, норми права, закон

Постановка проблеми. Основні права людини – гарантована законом міра можливості особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна міра для усіх людей. Зміст і обсяг основних прав людини визначається інтересом людини, справедливо збалансованим з інтересами суспіль­ства. У свою чергу, це повинно мати закріплення у праві держави і виступати як правова цінність.

Стан досліджень. Поняття «цінність» у теоретико-правовій літературі визначається з різних позицій. Цінність трактується як по­зитивна значимість дій, процесів, явищ для людини і суспільства [1, с. 64; 2, с. 40; 3, с. 28; 4, с. 10]. Цінність носить об’єктивний характер і не залежить від її відображення у свідомості людини [5, с. 119; 3, с. 26; 6, с. 125; 4, с. 10]. Вона є явищем, що становить благо для певного суспільства чи класу [7, с. 38; 8, с. 3]. Висловлюється думка, що визна­чення цінності вимагає введення у дефініцію такої обов’язкової озна­ки, як суб’єктивне визнання предмета цінністю, його освоєння ціннісною свідомістю [9, с. 8]. Цінність у її предметному вираженні – такий суспільний предмет, у який вкладено суспільно необхідну пра­цю, причому не взагалі, а у певні

й пропорції до всього сукупного, соціально-змістовного сенсу суспільної праці [10, с. 87].

Усі наведені визначення поняття «цінність» об’єднує єдина думка про те, що цінність – значимість явищ навколишньої дійсності для суб’єкта. Проте розбіжності виникають у підході до цінності як до явища, що є тільки об’єктивним, чи до такого, яке, крім того, ще й по­винно бути обов’язково відображене, відтворене у свідомості суб’єкта. Інше розходження полягає у тому, чи цінність означає тільки позитив­ну значущість, чи може «нести» і позитивне, і негативне значення.

Видається, що найбільш правильною є позиція тих авторів, які вважають, що цінність – об’єктивна властивість фактів, подій, речей, відносин мати певну значущість для особи чи групи осіб. Об’єкт, наділений властивостями, які об’єктивно мають певне значення для суб’єкта, у разі необхідності виконає своє призначення незалежно від уявлень останнього про його існування. Прикладом, який свідчить про обґрунтованість такої позиції, може бути, скажімо, право громадян на захист їхніх інтересів за допомогою закону або відповідальність перед законом за неправомірні дії незалежно від знання закону. Так, сімейне законодавство передбачає гарантії забезпечення прав неповнолітніх. Правові норми стоятимуть на сторожі прав дітей і відповідно відіграватимуть позитивну суспільну роль, незважаючи на те, що неповнолітні не мають ні найменшого уявлення про існування таких правових приписів.

Серед найпоширеніших у сучасній філософії права цінностей можна назвати справедливість, рівність, свободу, людську гідність, практичну розумність, здоровий глузд і т.д. Ідеї свободи, рівності та справедливості є фундаментальними ідеями-принципами для права. Задекларовані як основні постулати кожної правової системи, вони набувають специфічного змістовного забарвлення в різні історичні епохи та різних культурних ареалах [11, с 11].

На нашу думку, однією з цінностей, що найбільше відповідає суті права, яке захищає основні права і свободи людини і громадянина є справедливість як своєрідна «вища досконалість». Враховуючи це, ми по­ставили мету - виявити зв’язок між поняттями справедливості, соціальної справедливості і захистом основних прав і свобод людини і громадянина.

Виклад основних положень. Категорія «справедливість» з давніх часів і до сьогодні розглядається як найпоширеніший змістовний критерій дійсності позитивного права, його відповідності основним пра­вам і свободам людини та є головним об’єктом дослідження правової аксіології. В історії розвитку людської цивілізації поняття «справед­ливість» мало різне змістове навантаження - етичне, соціальне, полі­тичне, юридичне, зокрема використовувалося для закріплення ідео­логічного, морального, юридичного ставлення людини до дійсності та слугувало ідеологічним чинником для визначення соціально-політичних пріоритетів розвитку суспільства та держави.

Поняття «справедливість» концептуально розроблялося у вченні мислителів минулого - Платона, Арістотеля, І. Канта, К Маркса, у теоріях сучасних представників філософії права, політики та теорії держави і пра­ва. Багато уваги проблемі справедливості приділяв давньогрецький філософ Платон, особливо після неправедного суду над його вчителем Сократом. У «Діалогах» він дає таке визначення: «Справедливість умиротвореність душі в самій собі і впорядкованість частин душі як одна щодо іншої, так і в цілому; розподільча здатність, що виділяє кожному своє по достоїнству; властивість, завдяки якій той, хто нею володіє, пере­вагу надає тому, що здається йому справедливим; здатність підпорядко­вуватись в житті закону; рівність в співжитті; здатність коритися правиль­ним законам» [12, с 428]. Платон один з перших розглядав поняття «справедливість» як визначальну категорію у концепції розбудови та функціонування ідеальної держави. У своїй головній праці «Держава», що має підзаголовок «На захист справедливості», Платон використовує по­няття «справедливість» як синонім слів «...те, що краще в інтересах кращої держави...» [130, с. 372].

Справедливість, за Платоном, безпосередньо пов’язана з дер­жавним устроєм, розбудовою держави, структурою суспільства та ін. (держава і суспільство для Античності в цілому – неподільні). Платонівська держава з її суспільною власністю має тристанову суспільну структуру – правителі-філософи – керують; стратеги-військові – охороняють; виробники-землеробці – виробляють, а раби залишаються рабами [14, с. 128]. Всіх їх об’єднує надстанова чеснота – справедливість, слідування якій забезпечує розбудову та функціонування держави. Ідеальною є така держава, яка дотримується справедливості, тобто такий порядок суспільства, коли кожний клас займається своєю справою. Перехід із одного стану в інший чи змішування цих станів між собою – це несправедливість, що є найбільшим злочином проти держави і призведе до її руйнування. Справедливістю вважається те, що слугує інтересам держави, а саме: а) принцип природних привілеїв; б) загальний принцип холізму чи колективізму; с) принцип, відповідно до якого завдання і мета індивіда – зберегти і посилити стабільність держави [14, с. 132]. Таким чином, головний критерій ідеальної держави – це захист інтересів держави відповідно до вимог справедливості: все, що сприяє могутності держави, є благо і справедливість; все, що їй загрожує, – несправедливість, зло, порок. Платон розглядає справедливість як властивість держави, засновану на відносинах між класами. Держава справедлива, якщо вона здорова, сильна, єдина, стабільна. Він бореть­ся проти будь-якого егалітаризму й обґрунтовує колективістську теорію справедливості, що є основою розбудови тоталітарної держави.

Арістотель багато писав про справедливість як про якісну характе­ристику соціальних феноменів – справедливу рівність, справедливий за­кон, справедливе правосуддя і т.д. Справедливість є «найбільш доскона­ла» і «повна чеснота» [15, с. 324]. Арістотель звертав увагу на відносність поняття «справедливість» й у той же час на його об’єктивну обумовленість природними законами. Вважаючи справедливість однією з людських чеснот, він говорив про «спеціальну справедливість», і розріз­няв два види її прояву: розподільну і зрівнювальну справедливість. При розподільній справедливості принципом розподілу всієї суми предметів є якості осіб, між якими відбувається розподіл. У цьому випадку можливим є як рівне, так і нерівне наділення різних осіб відповідними благами. Це – принцип розподілу, що встановлює певне ставлення до якостей осіб, що не мають господарського значення (наприклад, до їх заслуг, моральні якості тощо). І навпаки, при зрівнювальній справедливості перехід предметів з одних рук в інші (наприклад, при ринковому обміні, купівлі-продажу тощо) визначається не врахуванням гідності осіб, що обмінюються, а іншими - економічними чинниками. Тобто зрівнювальна справедливість діє у сфері обміну і «проявляється в прирівнянні того, що є предметом обміну» [16, с 288-289]. Концепція справедливості як загаль­ного блага лягла в основу розуміння Арістотелем і феномену держави. «Держава як живий організм має душу, яка є справедливістю» [17, с 642]. І. Кант дещо по-новому розглянув концепцію справедливості -«юридизував» мораль. Стосовно цього В. Нерсесянц зазначив: «Кантівська концепція моральності права має правовий зміст і значимість для філософії права саме тому, що сама ця моральність за своєю суттю юридична» [18, с 489]. Кант вважав, що справедливість треба шукати не в природі людини і не в обставинах, в яких вона живе, а лише у поняттях чистого розуму. Згідно із кантівською теорією, пра­во є сукупністю умов, при яких сваволя однієї особи є сумісною зі сва­волею іншої особи з огляду на всезагальний закон свободи, тобто справедливість пануватиме лише за умов виконання вимоги, що випливає з апріорного категоричного імперативу: «Дій таким чином, аби ти ставився до людства, у твоїй власній особі чи в особі іншого не лише як до засобу, але завжди також як до самоцілі» [19, с 323]. Отже, джерелом справедливості - є категоричний імператив в абстрактній формі, що відображає ідею рівності, справедливості й самоцінності людської особистості: «Якщо зникне справедливість, життя на землі уже не буде мати ніякої цінності» [19, с 256]. Справедливість І. Кант розглядав як специфічну категорію в межах права. Так, він класифікував право на: а) природне; б) позитивне; в) справедливість як такий феномен, що для свого виконання не потребує примусу. «Справедливість - вважав І. Кант, - це право, що не компетентне при­мушувати іншого. Це є таке право, що не має права примусу» [19, с 322]. І. Кант визнавав справедливість як різновид обов’язку щодо інших людей. Вона (справедливість) похідна від права інших людей. Саме пова­га до прав інших людей є вищим обов’язком кожної людини: «Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших людей і як святиню цінувати його. У всьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто не поважає права інших людей. Право людини повинно вважатись священним, яких би жертв це не коштувало панівній владі» [19, с. 185]. Згідно з юриспруденцією справедливість – це право, що випливає із пов­новажень чи із примусу. І. Кант розглядав моральну справедливість як сферу доброї волі індивіда, у той час як юридична справедливість визначається системою примусів. «У кантівській філософії права справед­ливість є центральною категорією. Це міра моральної гідності влади, що примушує, обов’язкова умова морального визнання її з боку підданих, повага і довіра до неї» [20, с. 216]. Таке розуміння справедливості змусило І. Канта визнати необхідність звертатися до неї при вирішенні тих питань, що не регулюються позитивним правом.

Одною з ідеологічних догм, що тривалий час нав’язувалася суспільству офіційною пропагандою, було твердження, що в країн Рад на практиці досягнуто торжества соціальної справедливості. Це пояснюва­лось тим, що народ є господарем засобів виробництва і власником вироб­лених благ, оскільки забезпечено панування державної (загальнонародної) власності. Соціалістична концепція справедливості ґрунтувалася на вченні К. Маркса та на марксистсько-ленінській ідеології і виникла на противагу буржуазним концепціям. Справедливість у марксистсько-ленінській концепції – це «...зумовлена матеріальними умовами життя панівного кла­су (в суспільстві зрілого соціалізму – всього народу) конкретно-історична система суспільних відносин і відповідних їм почуттів, емоцій, оцінок, ідей, теорій і норм відносно розподілу матеріальних і духовних благ, прав і обов’язків із метою створення гармонійно розбудованого і прогресивно розвиненого суспільства» [21, с. 43]. Відверто розподільний характер соціалістичної справедливості забезпечувався примусовими адміністра­тивно-командними методами державних органів радянської держави. Проте сучасне осмислення категорії справедливості переконує: в соціа­лістичному суспільстві не панувала справедливість, що призвело до його глибокої кризи в недавньому минулому.

Найбільш яскраво юридичний зміст категорії справедливості розкривається через право. Тісний зв’язок права зі справедливістю не заперечується ніким із сучасних філософів права, включаючи і правових позитивістів. У той же час, якщо теорії природного права трактують цей зв’язок досить широко, то правовий позитивізм визнає цей зв’язок лише в мінімальних розмірах, беручи до уваги факти, які не можна не визнати. В цьому відношенні позитивізм є «мінімальною теорією права» в той час, як теорія природного права – «максимальною теорією» [22, с. 280].

З позицій сучасної філософії права справедливість входить у поняття права, а воно, за своїм визначенням, є справедливим.

Правотворчість неможливо собі уявити без розуміння права як засобу досягнення певної соціальної мети. Закони створюються для упоряд­кування соціальних взаємодій та організації розбудови певного типу суспільства, яке й постає орієнтиром і метою правотворчості. Без хоча б відносно визначеної мети правотворчість втрачає сенс, оскільки зни­кають критерії оцінки ефективності прийнятих законів [23, с 56]. З позицій філософії права такою метою є забезпечення його реальної дієвості та ефективності в суспільстві, а це може бути досягнуто лише за умови його відповідності ідеальній моделі права буття, яка проголошує панування справедливості. «Право приймається суспіль­ством тою мірою, - підкреслює А. Козловський, - якою воно забезпе­чує справедливість. Справедливість же воно забезпечує настільки, наскільки йому відкрита істина, наскільки воно пізнавальне і пізнаване, наскільки воно є пізнання» [23, с 31, 68]. «Більше того, -зазначає В. Нерсесянц, - лише право і є справедливим» [18, с 28].

У сучасній теорії права категорія «справедливість» визначається як принцип права, принцип юридичної відповідальності, соціально-політичний та моральний ідеал, оцінка відносин людських інтересів, розподіл прав і обов’язків між членами суспільства, визначення меж їх свободи. Іншими словами, йдеться про визначальну роль природного права, що є абсолютним критерієм свободи, сумарності, відповідності, пропорції, міри діяння і віддяки тощо.

Справедливість і право мають багато спільного в походженні, сутності, функціях, змістовних виразах. Правове у своїй основі завжди конструюється як справедливе, а терміни «правове» і «право», «спра­ведливість», «праведне» близькі за змістом і мають юридичне спрямуван­ня. Але їх не можна ототожнювати, тому що правове не завжди є справед­ливе, а справедливе не обмежується лише правовою сферою. «Справед­ливість входить у поняття права, - вважає В. Нерсесянц, - тому що право за визначенням справедливе, а справедливість - внутрішня властивість і якість права, категорія і характеристика правова, а не позаправова (не мо­ральна, не релігійна). Справедливість - це самосвідомість, самовираз і самооцінка права і разом з тим - правова оцінка решти всього позаправового. Навіть втілюючись у конкретній правовій системі, справедли­вість значною мірою залишається явищем правосвідомості, соціальним критерієм права». «Якого-небудь іншого принципу, крім правового, справедливість не має» [18, с 30].

Лібертарно-юридичне розуміння права як загального масштабу і рівної міри свободи людей, запропоноване В. Нерсесянцом, включає в себе відповідне усвідомлення справедливості. А це вже – галузь проблеми співвідношення права і закону. Тому завжди, здавалося б, доречне пи­тання про справедливість і несправедливість закону є по суті питанням про правовий або неправовий характер закону, його відповідності або невідповідності праву. Сама постановка такого питання здається парадок­сальною стосовно права. Адже, оскільки справедливість становить його суть, воно і є її носієм, тобто виражає загальнозначущу правильність, за­гальну правомірність, сутність правового принципу загальної рівності та свободи. Як зазначає А. Козловський, розвиток права є розвитком ідеї свободи і справедливості і у цьому розумінні розвиток права є розвитком культури [23, с. 188]. Справедливість становить зміст правових норм і є критерієм оцінки поведінки людей, і тому право втрачає свою суть, якщо воно не забезпечує справедливості. У той же час справедливість позбав­лена реальної сили, якщо вона не забезпечена правом. Це означає, що суть феномену справедливості становлять як її моральне розуміння, гуманістична спрямованість, так і практичне її втілення безпосередньо в правову «тканину».

Однак норми, закріплені у законах, не завжди є виразниками справедливості, тому що справедливе, правове та законне не збігаються. «Правова норма, ґрунтуючись на правовій єдності закону і справед­ливості, має інтегрувати уявлення про справедливість нашого суспільства у його правовій системі. У результаті такої інтеграції почуття й уявлення людей про справедливе зможуть набувати загальнообов’язкового харак­теру, спиратися на силу й авторитет держави» [24, с. 24]. При визначенні законності потрібно враховувати пріоритет не верховенства закону, а вер­ховенства права. Це матиме місце лише тоді, коли закони держави відповідають вимогам природного права і на справедливій основі установлюється рівна міра прав, обов’язків та юридичної відповідальності людини, громадянина, держави та посадових осіб. Таке розуміння законності, що ґрунтується на принципах справедливості, спрямоване на забезпечення стану безпеки, стабільності, дотримання основних прав і свобод людини, тобто «суспільного здоров’я» держави. Із такого розуміння законності випливає методичне правило: враховуючи обме­женість ресурсів і часу, потрібно насамперед боротися з тими порушен­нями законів, що особливо є небезпечними, використовувати всі можливі засоби для їх ліквідації чи, принаймні, скорочення.

Висновок. Таким чином, запобігаючи правопорушенням, право одночасно стоїть на сторожі соціальної справедливості. Воно є норма­тивно закріплена справедливість, що не тільки захищає людину від посягань на її права і свободи, а й запобігає намаганню її примусового «ощасливлювання» в «ім’я справедливості». У демократичній правовій державі, яка забезпечує дотримання основних прав і свобод людини, індивід повинен самостійно орієнтуватися у своїм житті, своїх потре­бах і не використовувати без потреби державний примус як в ім’я доб­ра, так і в ім’я зла, до тієї межі, поки він не порушить закон. Кожна людина має право ігнорувати будь-які поради, побажання будь-якого добродія й авторитета, якщо її дії не порушують чинне законодавство і не завдають шкоди іншим людям.

––––––––––––––

Гранин Ю.Д. О гносеологическом содержании понятия «оценка» / Ю.Д. Гранин // Вопросы философии. – 1987.– № 6. – С. 59–72.

Дробницкий О.Г. Проблема ценности и марксистская философия / О.Г. Дробницкий // Вопросы философии. – 1966.– № 7. – С. 33–44.

Неновски Н. Право и ценность / Н. Неновски. – М., 1978.– 248 с.

Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность / П.М. Рабинович. – Львов, 1985.– 165 с.

Ивин А.А. Основания логики оценок / А.А. Ивин. – М., 1970.– 230 с.

Пивоваров Д.А. Проблема оценки в марксистско-ленинской философии / Д.А. Пивоваров, Б.А. Кислов //Философские науки. – 1988. – № 1. – С. 124–128.

Карташов В.Н. Правоприменительная практика в социалистическом обществе / В.Н.Карташов. – Ярославль, 1986.– 86 с.

Тугаринов В.П. О ценностях жизни и культуры / В.П. Тугаринов. – Л., 1960.– 156 с.

Бакиров В.С. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора / В.С. Бакиров. – Х., 1988.– 147 с.

Головных Г.Я. Ценностные ориентации и перестройка обществен­ного сознания / Г.Я. Головных // Философские науки. – 1989.– № 6. – С. 85–91.

Ляшенко В.М. Право, свобода та ... утопія / В.М. Ляшенко // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ України. – 1998. – № 1. – С. 11–14.

Платон. Гиппий меньший. Определения // Диалоги. – М.: Мысль, 1986. – 605 с.

Платон. Государство // Платон. Сочинения: в 3т. – М.: Мысль, 1972. – Т. 3 (1). – 672 с.

Поппер К. Открытое общество и его враги: в 2т. – М., 1992. – Т. 1. – 331 с.

Аристотель. Большая этика // Аристотель. Сочинения: в 4 т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 295–375.

Асмус В.Ф. История античной философии / В.Ф. Асмус. – М.: Выс­шая школа, 1965. – 320 с.

Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения: в 4т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 375–645.

Нерсесянц В.С. Философия права / В.С. Нерсесянц. – М., 1998. – 652 с.

Кант И. Критика практического разума // И. Кант. Сочитания: в 6 т. – М.: Мысль, 1963.– Т. 4. – Ч. 2. – 756 с.

Соловьев Э.Ю. Философия Канта и современность / Э.Ю. Соловьев. – М.: Наука, 1974. – 317 с.

Волков А.М. Швеция: социально-экономическая модель / А.М. Вол­ков. – М.: Мысль, 1991. – 245 с.

Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысле­ния / С.И. Максимов. – Х.: Право, 2002. – 328 с.

Козловський А.А. Право як пізнання. Вступ до гносеології права / А.А. Козловський. – Чернівці: Рута, 1999.– 295 с.

Палкін Ю. Соціально-економічна справедливість в умовах ринку / Ю. Палкін // Економіка України. – 1997. – № 10. – С. 22–29.

 

< Попередня   Наступна >