Наукові статті Теорія держави і права ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ПРИРОДА ПОНЯТТЯ «СВОБОДА СОВІСТІ»ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ПРИРОДА ПОНЯТТЯ «СВОБОДА СОВІСТІ»
| Наукові статті - Теорія держави і права |
МІНКА П.П.,
викладач Дніпропетровського гуманітарного університету
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ПРИРОДА ПОНЯТТЯ «СВОБОДА СОВІСТІ»
Вказана стаття присвячена проблемам свободи совісті та віросповідання в Україні. Автор, спираючись на чинне законодавство, історичний досвід розвитку суспільних відносин між церквою та державою в різні історичні епохи, погляди вітчизняних науковців, розкриває поняття та зміст свободи совісті як правової категорії.
Сучасна суспільно-політична ситуація в Україні, кардинальні зміни, які відбуваються в духовній сфері життя соціуму та особистості, суперечливі процеси релігійного відродження, відносини між державою і церквою, конфліктний характер міжконфесійних відносин особливо актуалізували в суспільній свідомості одну з головних проблем, що посідає окреме місце в системі прав і свобод людини – проблему свободи совісті. Незалежна Україна визнала свободу совісті однією з найголовніших свобод людини, які має гарантувати та захищати держава, що прямо закріплено в Конституції України від 28.07.96, у ст. 3 якої встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнані в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави [1, с. 34]. Зокрема, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, що включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
В умовах політико-правової реформи для України надзвичайно актуальними постають питання організації влади, удосконалення системи державного управління в усіх сферах суспільного життя, у тому числі у сфері свободи совісті в Україні. Тому, як на
Ось чому, визначаючи право як юридичний вплив на суспільні відносини, як правове регулювання вольової поведінки учасників суспільних відносин, слід погодитися з думкою В. Селіванова та Н. Діденка про створення сучасних дієвих механізмів правового регулювання [3, с. 10], за допомогою яких забезпечується ефективність юридичного впливу на суспільні відносини. В умовах формування громадянського суспільства, проголошення курсу на розбудову в Україні правової, демократичної держави особливого значення набуває питання повного і ефективного гарантування прав людини, удосконалення діяльності органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації і охорони суспільних відносин у сфері свободи совісті, роз-робки цілісного адміністративно-правового механізму гарантування цього права.
Метою написання даної роботи є з’ясування сутності поняття свобода совісті та його складових елементів.
Питання свободи совісті, правовий статус релігійних організацій та церкви, релігійної безпеки тощо досліджували вчені, переважно у галузях конституційного права, теорії та історії права, релігієзнавства та цивільного права, серед яких С.С. Алексєєв, О.А. Альонкін, В.М. Баранов, В.В. Волошин, М.Г. Кіріченко, А.С. Ловінюков, В.В. Новіков., М.І. Одінцов, Ф.М. Рудинський, Л.О. Попсуєнко, В.Д. Сорокін, В.Г. Стрекозов, І.І. Сидорчук, В.Д. Фучеджи, Ю.Ю. Фисун тощо. Однак серед науковців у галузі адміністративного права поняття та зміст правової категорії свободи совісті, як об’єкта адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у релігійно-духовній сфері, не досліджувалися.
Ключовим для розкриття змісту свободи совісті є, власне, поняття “совість”. За визначенням В.І. Даля, “совість – це моральне почуття людини, внутрішнє усвідомлення добра і зла, тайник душі, в якому відкликається схвалення чи засудження кожного вчинку” [4, с. 256].
Аналіз наукової літератури, інших джерел дозволяє стверджувати, що зміст свободи совісті не охоплює поняття совість. Так, свободу совісті розглядають у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні В.Н. Савельєв, А.С. Ловінюков, Ф.М. Рудинський, М.А. Шапіто та ін. так визначають це поняття: “Свобода совісті – це можливість безперешкодного вибору світогляду у сфері духовного життя, вираження релігійних і атеїстичних поглядів і, нарешті, свобода релігії, що передбачає вчинення релігійних обрядів, богослужінь, свободу церкви” [5]. Широке розуміння свободи совісті зустрічаємо і в інших джерелах. Так, Ю.П. Зуєв, Ю.М. Бабій та ін. вважають, що свобода совісті – це широкий спектр особистих переконань людини в філософській, політичній, морально-етичній, естетичній та інших сферах життя [6]. В.В. Новіков, І.І. Сидорчук під свободою совісті розуміють право людини і громадянина вільно визначати своє ставлення до релігії, а саме – право бути віруючим і невіруючим [7, с. 339].
У міжнародних актах з прав людини зміст поняття «свободи» також не обмежується правом вибору тільки релігійних або ж, навпаки, атеїстичних переконань. Так, Загальна декларація прав людини (ООН, 1948, ст. 18), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ООН, 1966, ст. 18), Декларація ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на під-ставі релігії чи переконань (ООН, 1981, ст. 1), Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ООН, 1965, ст. 5), Конвенція про захист прав людини та основних сво-бод (ст. 9) проголошують “свободу думки, совісті та релігії” і до змісту цієї свободи включають не тільки релігійні переконання, а й інші, про які йтиметься далі.
У ст. 35 Конституції України зазначається, що „кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність” [1, с. 39]. Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91 (ст. 3) встановлюється: „Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання” [8].
Слід зазначити, що у законодавчих документах спостерігається однобічне розуміння свободи совісті, переважно лише як свободи віросповідання. Незважаючи на те, що у Законі „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91 йдеться про „право не сповідувати жодної релігії”, проте він регулює фактично лише відносини між державною та релігійними організаціями.
Заслуговує на увагу історико-правовий аналіз становлення та розвитку суспільних відносин у духовно-релігійній сфері, поглядів філософів, церковних діячів, інших вчених щодо поняття свободи совісті та її змісту.
В епоху античності була розповсюджена віра в природне божественне право державної влади, відповідно до якого земний правопорядок був складовою частиною світового космічного порядку. Національні релігії були державними, а поклоніння богам цих державних релігій – обов’язком кожного громадянина, невиконання якого жорстоко каралося, навіть смертю. Так, Цицерону належить фраза, яка відкриває сутність державних релігій: „Ніхто не повинен мати окремих богів, ніхто не повинен вшановувати приватно нових богів або сторонніх, якщо вони не прийняті державою” [9, с. 53].
Одними з перших борців за право на свободу совісті в умовах державної релігії Римської імперії були представники раннього християнства, яких переслідували за її невизнання. Такі видатні апологети (захисники християнства), як, наприклад, Тертулліан, постійно наголошували, що кожна людина має невід’ємне право на сповідування будь-якої релігії. Але коли християнство стало державною релігією, замінивши римське язичництво, то майже через півстоліття після цього сталася страта першого єретика. З часу навернення в християнство імператора Костянтина історія європейських держав тісно поєднана з Церквою, яка стала своєрідним монополістом „правильної думки” на багато століть.
Але в середньовіччя, а особливо в епоху Відродження, виникали різні рухи, які відстоювали самостійність поглядів від Церкви. Гуманісти Відродження різко критикували Католицьку Церкву, не визнавали її догматів, що в кінцевому рахунку призвело у Західній Європі до підриву впливу Церкви, на чому наголошує О.А. Феоктистова: „Католицька церква, що була протягом всього середньовіччя головним духовним авторитетом, осередком освіченості і культури, арбітром і вищим суддею як в релігійних, так і в світських спорах, словом, всеохоплюючою системою, що наклала свої рамки на всі сторони життя католицьких держав, поступово втрачає свої позиції” [10, с. 399].
В епоху Просвітництва, яка опиралася на деякі ідейні засади Відродження, значний вплив на розвиток уявлень про свободу совісті зробив А. Коллінз (XVIII ст.), який вводить поняття „вільнодумства”. В своїй праці „Міркування про вільнодумство” Коллінз висунув тезу: „Кожен... повинен вільно думати над питаннями, пов'язаними з релігією” [10, с. 109]. Цю думку розвиває французький просвітитель Гельвецій (1715–1771), який писав: „Звіт про свою віру я повинен дати тільки самому собі. Ніякий государ, ніякий піп не може переслідувати мене за мнимий злочин – за те, що я думаю не так, як вони... Від природи я одержую право думати та говорити те, що думаю” [10, с. 67]. Саме ідеї вільнодумства лягли в основу становлення ідеї правової держави, яка була висвітлена в працях Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є і т.д. (і стала поштовхом до буржуазних революцій).
Таким чином, розуміння свободи совісті на різних етапах історичного розвитку було неоднаковим. Спочатку свобода совісті означала віротерпимість, тобто право сповідати будь-яку іншу релігію поряд з пануючою. Потім, у ході історичного розвитку, у результаті демократизації суспільства даний термін став позначати свободу віросповідання (право обрання та зміни релігії) та свободу атеїзму (право не сповідувати жодної релігії (віровчення).
Як вже було зазначено, свобода віросповідання – це свобода обрання чи зміни релігії. Але постає питання, що слід вважати релігією. Релігієзнавець В. Гараджа дає наступне визначення релігії: "Релігія – це сукупність поглядів на світ, що найчастіше ґрунтуються на вірі в бога, який створив цей світ та саму людину та дав їй в "Одкровенні" знання; релігійні вірування складають світоглядний, інтелектуальний компонент релігії. Це сукупність дій, що складають культ, в яких релігійна людина виражає своє ставлення до бога та вступає з ним у зв'язок в молитві, жертвопринесенні і т.д. Це також сукупність норм, правил поведінки, яким повинна слідувати людина як вимогам, пропонованим їй богом. І, нарешті, це об'єднання релігійних людей в ті або інші організації, такі як церква або секта, чернечий орден. Ознаки, що фіксують прояви релігійного життя, утворюють те, що називається феноменом релігії" [11, с. 5]. Таким чином, з цього визначення релігії випливає її структура – віровчення, віра (релігійна віра), релігійний культ та релігійна організація.
Виходячи з цього, ми можемо сказати, що свобода віросповідання (обрання чи зміна релігії пов’язана з вірою людини) включає в себе наступні елементи: право сповідувати віровчення тієї чи іншої релігії, право відправляти релігійний культ та право утворювати релігійну організацію чи входити до утвореної раніше (але при цьому слід зазначити, що релігійна організація має право з певних причин відмовити людині у відправленні релігійного культу та „членстві”, також во-на встановлює правила входження до її ієрархічної системи). Перші два елементи, які автором даної статті відносяться до свободи віросповідання, були визначені багатьма юристами як елементи розуміння свободи совісті як правової категорії. Так, Г.Р. Гольст, визначаючи поняття права на свободу совісті, наголошує на трьох елементах: 1) право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної; 2) право відправляти релігійний культ; 3) право вести атеїстичну пропаганду [12, с. 32]. А Н.П. Гаєвая пише, що право на свободу совісті включає в себе: „право сповідувати будь-яку релігію; право не сповідувати жодної релігії; право відправляти релігійні культи; право вести атеїстичну пропаганду” [13, с. 7]. В Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН в 1949 р. (ст. 18), про свободу совісті вказується так: „Право включає свободу змінювати релігію чи переконання та свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і колективно, публічним або особистим порядком у вченні, богослужінні та виконуванні богослужебних та ритуальних обрядів”[14, с. 15].
Не можна не звернути увагу на недостатність розроблення такого елемента свободи совісті, як право особи утворювати релігійну організацію чи входити до утвореної раніше. Окрім цього, релігійній організації властиве місіонерство, тобто така її діяльність, яка спрямована на поширення віровчення серед іновірців або невіруючих, а отже, право входити до релігійної організації включає також право релігійної пропаганди. Це право гарантується Законом України „Про свободу совісті та релігіні організації” від 23.04.91 (ст. 3).
Слід зазначити, що всі вказані вище елементи свободи совісті мають, на нашу думку, складові піделементи. Так, право сповідувати віровчення включає в себе право на релігійну освіту, а також право виховувати своїх дітей в дусі віровчення тієї чи іншої релігії. Право на релігійну освіту встановлене Законом України „Про свободу совісті та релігіні організації” від 23.04.91 в ст. 6 „Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання” [8]. Можливість створення освітніх закладів надається Законом України „Про освіту” від 04.06.91 [16] (при цьому факт отримання освіти особою в них не визнається державою, тому П. Рабінович та Л. Ярмол наголошують на необхідності „зрівняння в правах громадян, які навчаються у вищих і середніх релігійних навчальних закладах, зі студентами та учнями державних навчальних закладів”) [17, с. 20].
Право виховувати своїх дітей в дусі віровчення релігії закріплено в ст. 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91: „Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переко-нань та ставлення до релігії” [8].
Тепер слід перейти до питання свободи атеїзму. Свобода атеїзму включає у себе право не сповідувати жодної релігії (віровчення), а також право вести атеїстичну пропаганду, яке передбачене в ст. 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91 [8].
Але слід зазначити, що зі свободи атеїзму ми можемо вивести ще один важливий еле-мент, а саме – свободу світогляду. Деякі автори вважають поняття „свобода совісті” та „свобода світогляду” тотожними. Так, Г.Г. Черемних запропонував розглядати „свободу літературного, художнього, наукового і інших видів творчості, викладання як один зі способів реалізації громадянами і їхніми об'єднаннями свободи совісті в широкому розумінні слова, що у сполученні зі свободою совісті у вузькому розумінні утворить конституційно-правовий інститут інтелектуальної (світоглядної) свободи” [19, с. 7]. Але, на нашу думку, це не є вірним. Щоб зрозуміти сутність свободи світогляду, необхідно згадати наступний вислів сучасного православного письменника К.М. Фейнера: „В Церкві свободи совісті немає” [20, с. 20] (безумовно, це розуміння свободи совісті не в правовому, а філософському аспекті). Тобто віруючий, після того як він погоджується з віровченням тієї чи іншої релігії, починає заперечувати ті речі, які входять у протиріччя з цим віровченням. Наприклад, неможливо одночасно щиро визнавати істинність Символу віри Православної Церкви і при цьому не вірити в Бога. Філософ-ськи це виражено в афоризмі Г.К. Честертона: „Якщо людина перестає вірити в Бога, то вона починає вірити у все інше” [21, с. 65]. Це „все інше” є різноманіттям світоглядних переконань, право слідувати будь-яким з них гарантується свободою світогляду.
Підводячи підсумок вищевикладеному, ми вважаємо, що поняття свободи совісті складається з таких елементів, як свобода віросповідання (право обрання та зміни релігії) та свобода атеїзму (право не сповідувати жодної релігії (віровчення).
У свою чергу, свобода віросповідання включає у себе такі елементи: право сповідувати віровчення; право на релігійну освіту; право виховувати дітей в дусі віровчення тієї чи іншої релігії; право відправляти релігійний культ; право утворювати релігійну організацію чи входити до утвореної раніше; право бути священнослужителем; право релігійної пропаганди (місіонерство).
Свобода атеїзму включає: право атеїстичної пропаганди; свободу світогляду.
Таким чином, ми пропонуємо наступне визначення свободи совісті як правової категорії – це сукупність встановлених та гарантованих державою прав громадян у сфері віросповідання та атеїзму.
Свобода совісті, як одна з найважливіших і невід’ємних свобод людини, загальнолюдська соціальна й духовна цінність, є конкретним виявом свободи людини в суспільстві, важливим етичним і правовим принципом забезпечення суверенності її буття, одночасно виступаючи релігієзнавчою категорією. Внутрішня здатність людини, як суверенного суб’єкта, до вільного, не зумовленого якимись зовнішніми чинниками самовизначення в релігійній сфері, обумовлює можливість творчої самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору релігійної свободи як особливої визначеності людського буття. Незважаючи на пріоритетність правового аспекту свободи совісті, вона не в змозі регулювати сам процес релігійного вибору, оскільки духовне самовизначення відбувається й є вартісним лише тоді, коли його не спричинили якісь зовнішні сили або спонукальні чинники.
Функції держави в цій сфері полягають у забезпеченні та гарантуванні практичної реалізації та захисту права на свободу совісті кожній людині.
Список використаної літератури:
Конституція України – К., 1996.
Коліушко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні: Монограф. – К., 2002.
Селіванов В. Правова природа реґулювання суспільних відносин // Право України. – 2000. – № 10.
Толковый словарь живого великорусского язика. – М., 1980. – Т. 6.
Рудинский Ф.М., Шапиро М.А. Свобода совести и религий: международно-правовые акты и национальное законодательство // Государство и право. – 1992. – № 5.
Академічне релігієзнавство: Підруч. – К., 2000.
Новиков В.В. Поняття „свободи совісті” та його зміст у сучасному світорозумінні // Вісник Львівського ін.-ту внутр. справ. – 2004. – № 1.
Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” // rada.gov.ua.
Цицерон. Про законы / Цицерон. – М., 2002.
Английские материалисты ХVIII в. – М., 1956.
Ващук М.П. Свобода совести как правовая категория. – М., 1989.
Гараджа В.А. Религиоведение. – М., 1995.
Гольст Г.Р. Свобода совести как правовой институт // Советское государство и пра-во. – 1981. – № 9.
Гаевая Н.П. Советское законодательство и свобода совести. – М., 1995.
Всеобщая Декларация прав человека // Юридический вестник. – 1998. – № 4.
Закон України „Про освіту // rada.gov.ua.
Рабінович П. Можливості вдосконалення законодавчого забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 1.
Черемных Г.Г. Право человека на свободу совести в условиях формирования граж-данского общества в Российской Федерации: Автореф. дис. … канд. юр. наук. – СПб., 1996.
Фейнер К.М. Свобода совести и Церковь. – М., 1997.
Честертон Г.К. Собрание починений. – М., 1997.
< Попередня Наступна >