Наукові статті Теорія держави і права ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗУМІННЯ ПРАВОВОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ІНДИВІДАТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗУМІННЯ ПРАВОВОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ІНДИВІДА
| Наукові статті - Теорія держави і права |
ВЛАСЕНКО В.П.,
магістр Навчально-наукового інституту заочного та дистанційного навчання Київського національного університету внутрішніх справ
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗУМІННЯ ПРАВОВОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ІНДИВІДА
У статті здійснено аналіз основних концепцій та підходів до розуміння правової соціалі-зації індивіда в контексті загального соціалізаційного процесу, визначено поняття правової соціалізації та розкрито його зміст.
Розвиток будь-якого суспільства обов’язково пов’язаний з нормативним упорядкуванням соціальних дій та соціальної взаємодії багатьох людей, рівнем їхньої правосвідомості та правової культури. Значну роль у цьому процесі відіграє соціалізація (особливо правова соціалізація) індивіда, під час якої засвоюються соціальні норми і культурні цінності, зразки поведінки, необхідні для ефективної інтеграції індивідів у соціум.
Одним із наслідків трансформаційних процесів, що відбуваються у країнах пострадянського простору, в тому числі в Україні, є значне зниження ефективності діяльності традиційних інститутів соціалізації, що ускладнюється послабленням підтримки з боку суспільства і держави. Інституційні та позаінституційні впливи на особистість стають розбалансованими, соціалізація набуває некерованих та стихійних рис. За таких умов виникає потреба у нових підходах, інститутах, механізмах та факторах соціалізаційного процесу взагалі і, зокрема, правової соціалізації як його важливої складової. Тому незважаючи на традиційність означеної проблематики, суспільні зміни обумовлюють необхідність пошуку оптимальних шляхів вдосконалення правової соціалізації індивіда в сучасних умовах історичного поступу суспільства, потребу у науковому дослідженні її функцій, механізмів реалізації та наслідків.
Зазначимо, що витоки теорії со
Значний науковий внесок у дослідження проблем правової соціалізації зробили російські вчені: Г. Андреєва, В. Баранов, Л. Виготський, В. Казимирчук, Д. Керимов, І. Кон, А. Леонтьєв, А. Мудрик, А. Петровський, та вітчизняні науковці, а саме: О. Бандура, М. Кравець, В. Москаленко, О. Тихомиров, В. Швачка та ін. Роботи названих авторів присвячені вивченню загальних питань соціалізації, правосвідомості, правомірної поведінки та інших аспектів окресленої проблематики.
Серед останніх публікацій вітчизняних дослідників, присвячених проблемам правової соціалізації, особливо слід відзначити дослідження В. Швачки, де пропонується визначення правової соціалізації, з’ясовуються її функції, механізми та стадії.
З іншого боку, у дослідженнях вищезазначених авторів недостатньо приділено уваги питанням виникнення поняття правової соціалізації, аналізу основних підходів до її розуміння в історичній ретроспективі та сутності сучасного визначення змісту «правосоціалізаційного» процесу.
У зв’язку з цим метою даної статті є аналіз основних концепцій та підходів до розуміння правової соціалізації як важливої складової загального соціалізаційного процесу, уточнення змісту поняття правової соціалізації та визначення можливих шляхів її оптимізації в сучасних умовах суспільного розвитку.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання: проаналізувати місце правової соціалізації в структурі загального соціалізаційного процесу; визначити взаємозв’язок правової соціалізації з такими поняттями, як правосвідомість та правова культура особи; окреслити стан та перспективи правової соціалізації молоді в контексті сучасних умов поступу українського суспільства.
В осмисленні проблеми правової соціалізації важливе значення має її критичний аналіз в історичній ретроспективі. Це, на нашу думку, дозволить обґрунтувати актуальність деяких концепцій для аналізу специфіки соціалізації на різних етапах історичного розвитку, плідно використати цінні ідеї попередніх поколінь. Аналіз правових, психологічних і соціологічних джерел кінця XIX – початку XX ст. свідчить про те, що у центрі уваги дослідників того часу перебувало вивчення і опис процесу взаємодії особи і соціального середовища – соціалізації індивіда, тобто процесу засвоєння індивідом соціального досвіду, системи знань і цінностей, соціальних ролей і функцій [1, с. 22].
Як міждисциплінарне питання соціальної психології, соціології, філософії права та правознавства, дослідження правової соціалізації особистості акумулює в собі теоретичні основи зазначених наукових галузей, виявлені ними закономірності й, особливо, сприйняття і засвоєння особистістю соціально-правових цінностей суспільства. Специфікою такої соціалізації є визначення правової обумовленості розвитку особистості умовами життєдіяльності та існуючою правовою системою. Розвиток правової соціалізації пов’язаний із процесом загального соціалізаційного процесу та передбачає формування правового світогляду особи, що відображає ставлення людей до права, законності, правосуддя, формування уявлень про справедливість і правомірну діяльність індивідів тощо. Розвиток правосвідомості в історичному плані пов'язаний з історичними етапами у трактуванні сутності права. Основи теоретичного осмислення сутності права були закладені видатними давньогрецькими мислителями. Уже тоді ефективність закону пов'язували з природними законами поведінки людини. «Множинність визначень права, що існує в юридичній літературі, залежить від розмаїття поглядів на походження і джерела права, бачення природи його зв’язків із державою, а також від того, які суттєві ознаки, особливості, риси права складають основу того чи іншого його визначення, який бік його як складового суспільного феномена досліджується» [2, с. 20].
Наприклад, глибоко соціальними були погляди давньогрецького мислителя Демокріта на сутність законослухняної поведінки людини. Закон, на його думку, спрямований проти тих, хто внаслідок моральних та розумових вад добровільно не прагне до чесноти внутрішнім потягом.
Цікаві ідеї про природу людської поведінки були висловлені іншими філософами античності. Дотримуючись ідеї Сократа про необхідність збігу справедливого, розумного та законного, Платон вперше звернув увагу на два соціальних явища, що лежать в основі розвитку суспільства: потреби й уміння людей. Закон повинен відповідати потребам суспільства, а організація суспільства має бути здійснена відповідно до здібностей його членів. У своєму творі «Держава» Платон стверджує, що до держави можуть належати тільки ті, хто їй потрібен, а потрібні їй, окрім владарів-філософів, охоронці держави, ремісники. Ідеальна держава має бути станова. Коли кожен стан чинить своє, тоді постає гармонійний устрій держави - устрій справедливості.
У «Законах» Платон підкреслює, що справедливі закони – це такі закони, що забезпечують загальне добро усіх громадян. Закони, за Платоном, - це основний засіб вдосконалення людини. Учень і опонент Платона, Аристотель, навпаки, вважав, що людина - це істота політична й лише у політичному спілкуванні завершується її сутнісне формування.
Намагаючись зрозуміти сутність і роль права в житті суспільства, римські юристи звертали увагу на те, що право не обмежується декількома значеннями: по-перше, право означає те, що «завжди є справедливим і добрим» (природне право); по-друге, право – це те, що «корисно всім і багатьом в будь-якій державі» (цивільне право).
У період середньовіччя, під час формування та розквіту абсолютних монархій відбулося прирівнювання права до державної влади. Вважалося, що за умов абсолютного самочинства і самоправства людині краще поступитися своїми правами необмеженому монарху, отримавши натомість від нього захист життя та майна. Поведінка підданих стала жорстко регламентуватися: виникла цензура над життєдіяльністю людини, було встановлено систему обмежень її життєвої активності. Правом стала називатися система державно-нормативних обмежень людської поведінки. В управлінні суспільством бере гору принцип: «усе, що не дозволено, - заборонено».
Середньовічна деформація права породила стан його загального нівелювання. Пізніше мислителі почали усвідомлювати, що оздоровлення суспільства може відбутися тільки на основі звільнення життєдіяльності людей, залучення їх до активної політичної та правової діяльності.
Зокрема, у ХVІІІ ст. такі мислителі, як І. Кант, Ж-Ж. Руссо, Ф. Вольтер, Д. Дідро, Ш. Монтеск’є та інші формують сучасну концепцію лібералізму правової держави. Відроджується гуманістична спрямованість правового світогляду. Видатний мислитель епохи Просвітництва Ш. Монтеск’є вважав, що «духом законів» є раціоналістична природа людини, кожен природний закон залежить від іншого, більш загального закону. До природних законів Ш. Монтеск’є відносить прагнення світу до миру, бажання жити у людському суспільстві та ін. Поєднання доброї волі окремих осіб утворює громадянське суспільство. Позитивним людським законом, за Ш. Монтеск’є, є справедливість. Закони такого суспільства об'єктивно визначаються характерами і властивостями людей цього суспільства, сприйняттям чи ігноруванням ними існуючих законів. Закони одного народу не можуть бути дієвими для іншого [3].
Просвітницька філософія права проголосила, що право має містити не заборони, а визнання індивіда інтелектуально, ціннісно і морально повноцінною особою. За особистістю повинні бути визнані її невід'ємні права. Особистість має відкрито висловлювати все, що думає, вільно розпоряджатися власними можливостями, нести відповідальність перед державою. Проте однаковою мірою і держава відповідальна перед особистістю. Одним із революційних принципів правового світогляду нового часу постає принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності поведінки особи. Самого терміна «правова соціалізація» ще не існувало, але його сутність уже окреслилася.
За таких умов сформувався новий правовий світогляд з урахуванням ідеї волі народів і соціальної справедливості. Право стало трактуватися як усвідомлювана людьми громадянська основа демократичного суспільства, міра соціально допустимої свободи особистості. Нові правові погляди формувалися з урахуванням освітньої, гуманістичної філософії. Затверджувалася нова світоглядна парадигма: відносини у суспільстві можуть регулюватися тільки таким законом, який ґрунтується на «природі людини».
У ХVІІІ–ХІХ ст. з урахуванням нової правової ідеології зароджується спеціалізована галузь соціально-юридичних знань - правова соціологія. Зокрема, ще у відомій роботі Ш. Монтеск’є «Про дух законів» містяться ідеї юридично-соціологічних підходів до аналізу права, оскільки під «духом законів» Ш. Монтеск’є мав на увазі сукупність всіх соціальних, економічних, політичних, історичних, етнічних та інших чинників, які впливають на процес законодавства, визначають особливості забезпечення і характер позитивного права в різних народів та у різних епохах їх соціально-історичного розвитку [3].
До таких чинників він відносить також властивості народу, природу і принципи державного управління, спосіб життя населення, його релігії, традиції і звичаї, конкретні умови й обставини прийняття відповідних законів тощо. Інакше кажучи, Ш. Монтеск'є є фактично засновником першої теоретично сформульованої і науково реалізованої юридично-соціологічної концепції багатофакторного аналізу права. У ХІХ ст. концепцію Ш. Монтеск’є розвив О. Конт, який, спираючись на емпіричні дослідження соціальних процесів і явищ, заснував позитивну філософію і соціологію як науку. Провідну роль у процесі соціалізації він відводив сім’ї, що виконує функцію зберігання й передачі культурної спадщини, оскільки свої соціальні якості й перші правові навички, на думку О. Конта, індивід набуває, насамперед, у родині.
Важливе значення для розвитку теорії правової соціалізації мали погляди представників марксизму. К. Маркс і Ф. Енгельс стверджували, що соціалізація не тотожна пасивному пристосуванню людей до соціального середовища, а включає власну практичну діяльність, у якій разом із впливом на довкілля людина активно змінює і свою природу. Формуючи свої погляди з урахуванням закономірностей суспільного розвитку, К. Маркс зазначав: «Мої дослідження привели мене до того результату, що правові відносини, так само як і форми держави, не мо-жуть бути зрозумілі ні з самих себе, ні з так званого загального розвитку людського духу, а навпаки, вони вкорінені в матеріальних життєвих відносинах, спільність яких Гегель, за прикладом англійських та французьких письменників ХVIII ст., називає громадянським суспільством, де головним суб’єктом виступає правова особистість» [4, с. 6].
Сучасна теорія правової соціалізації бере початок також у працях У. Джемса, З. Фрейда. Вони доводили нові ідеї в розумінні суспільства і людини, процесу соціалізації на індивідуальному рівні, в ході якої і за допомогою якої люди вчаться пристосовуватися до соціально-правових норм, створюючи належні умови для розвитку суспільства і передачі його культури, в тому числі і правової, від покоління до покоління. У. Джемс зазначав, що здобуття індивідом соціальних якостей відбувається в умовах динамічного соціально-правового життя і соціальної взаємодії.
Подальша розробка соціології права та правової соціалізації особистості здійснювалась у працях М. Вебера. Головний зміст його концепції: прогресуюча раціональність як визначаючий вектор історичного поступу. Йдеться про постійну тенденцію до раціоналізації усіх сфер життя суспільства. Раціоналізацію М. Вебер розглядав як подолання (модернізацію) традиційних, патріархальних форм життя.
Особливу увагу в своїх дослідженнях М. Вебер приділяє виявленню чинників, що сприяють виникненню раціональної європейської культури, і причин відсутності такого типу культури у інших країнах світу. Це питання зберегло свою актуальність і за умов сучасності, коли важливим є дослідження чинників, що впливають на правову соціалізацію, формування правової культури та правової свідомості населення.
Еволюція теоретичних поглядів на проблему правової соціалізації набула особливої інтенсивності в XX ст. у працях Е. Дюркгейма, Ч. Кулі, Д. Міда, Т. Парсонса, Ю. Хабермаса тощо. Названі дослідники виступали за нове розуміння сутності соціалізації і підкреслювали думку про те, що інтеграція індивіда в соціальну систему здійснюється за допомогою інтерналізації загальноприйнятих норм. Зокрема, заслуга Е. Дюркгейма полягає у розвитку розуміння суспільства як ціннісно-нормативної системи. Правові цінності й ідеї, втілюючись у соціальних нормах, вважав він, стають інструментом соціальної регуляції. Ефективність соціальної регуляції, на думку мислителя, залежить не від зовнішнього примусу, а від відповідності норм ціннісним орієнтаціям суспільства.
Внесок цього вченого у розвиток концепції правової соціалізації полягає в тому, що він глибоко й всебічно досліджував роль права як засобу соціального контролю. Нині це поняття складає одну із ключових категорій у правознавстві.
Вклад Т. Парсонса у розвиток досліджуваної проблеми полягає в тому, що під соціалізацією він розумів процес засвоєння індивідом цінностей і норм суспільства, процес, в якому цінності й норми передаються і навіюються людині [5]. При цьому він розглядав правову соціалізацію індивіда, передусім, як інтерналізацію ціннісно-нормативних очікувань суспільства. Підтримка необхідного для існування соціуму нормативного порядку, зазначав він, забезпечується насамперед за допомогою інтерналізації цінностей і правових норм суспільства його членами. На думку вченого, інтерналізація єдиних для суспільства цінностей і норм різними його членами є головною умовою досягнення соціальної солідарності, консенсусу тощо. Інакше кажучи, правову соціалізацію можна розуміти як інтерналізацію соціальних норм, коли ці норми стають обов'язковими для індивіда тому, що вони встановлюються ним для себе, а не нав'язуються йому ззовні, і є частиною власної індивідуальності особистості. Завдяки цьому індивід відчуває внутрішню потребу в пристосуванні до оточуючого соціального середовища.
Додатковим чинником правової соціалізації Т. Парсонс вважав взаємозв'язок соціальних інтересів людей (особливо економічних і політико-правових пріоритетів). Жодне суспільство, на думку вченого, не спроможне підтримувати стабільність серед різних потреб і навантажень доти, доки інтереси своїх громадян не пов'язані солідарністю, а також внутрішньою лояльністю і обов’язками.
Розроблена Т. Парсонсом концепція суспільства як ціннісно-нормативної системи становить значний інтерес для досліджень проблем взаємодії права з іншими соціальними нормами і цінностями, аналізу місця та норм права в соціонормативній і правосоціалізаційній системах суспільства.
Сучасні суспільні трансформації ставлять на перше місце завдання становлення молодої людини як суб'єкта свідомої та креативної діяльності. Оскільки сьогодні серед молоді особливо відчувається соціальне розшарування, відчуття незатребуваності в суспільстві. Проте саме сьогодні прийшов час захищати свої права, самим створювати молодіжну політику й оцінювати діяльність держави щодо молоді.
На нашу думку, орієнтуючись на майбутнє, молодь має формувати свій життєвий потенціал уже відповідно до сучасних ринкових відносин. У зв'язку з цим зростає роль і значення права для життєдіяльності молодого покоління. Необхідно підвищувати рівень правничої освіти, правового виховання і правової культури, акцентувати увагу підростаючого покоління на правомірній поведінці. У період суспільних змін, коли закони із неймовірною швидкістю змінюються, навіть дорослій людині досить важко адекватно оцінити всі зміни. Від того, наскільки вдало молоддю буде засвоєно правові реалії нового суспільства, залежатиме успіх її соціалізації.
Отже, правова соціалізація є процесом включення особистості у сферу соціально-правових відносин у ролі їх суб'єкта. Мета зазначеного процесу полягає у формуванні соціально активної особистості, дії якої регулюються соціальними і правовими нормами, а результатом є адаптація суб’єкта виховання до правової системи на засадах самостійності, креативності та відповідальності за результат своєї діяльності.
Форми правової соціалізації можуть бути різними у своїй історично визначеній конкретизації. Це залежить від умов, цілей, можливостей, об'єктивних характеристик соціуму і суб’єктів соціалізації тощо. Функції правової соціалізації також історично змінювалися, розвивалися, диференціювалися, але її соціальне значення залишається надзвичайно важливим. Такими функціями, з одного боку, є збереження і захист суспільства від різних змін, а також включення молоді у сформовані соціально-нормативні відносини, з іншого - це наділення нових поколінь соціально-правовим ресурсом виживання, забезпечення їх матеріальним і духовним потенціалом історично накопиченого досвіду людства.
Аналіз сучасного українського соціуму, що характеризується загостренням суспільно-політичних, економічних процесів, свідчить про те, що правова соціалізація індивіда відбувається під одночасною дією багатьох чинників. При цьому визначальними факторами виступають політико-економічні й соціокультурні процеси загальноцивілізаційного (за змістом) та глобального (за масштабами) характеру. Вони передбачають урахування щонайменше трьох ключових векторів: інноваційності, ідентичності й самоактуалізації. Ці вектори відображають сучасні цивілізаційні вимоги щодо особистості та є, на наш погляд, важливими критеріями ефективного засвоєння й подальшого розвитку індивідом соціального і культурного досвіду, трудових навичок, правових знань, норм, цінностей, традицій, які необхідні для формування соціальних якостей та розвитку його індивідуальності.
У межах сучасних досліджень правової соціалізації переважають інтернаціоналістські концепції: згідно з ними особі передаються у різних контекстах чи різними «агентами» соціалізації (сім'єю, школою, групою однолітків) норми, цінності й моделі поведінки. Але якщо спочатку правова соціалізація розглядалась як процес систематичної зумовленості вихованням, то на сучасному етапі очевидно, що індивід не пасивно сприймає те, що йому передають. Він бере активну участь у власній соціалізації, не лише адаптується до вимог оточуючого середовища, а й впливає на нього, щоб зробити більш прийнятним для реалізації власних проектів. У даному контексті слушно зазначає вітчизняний теоретик Н. Іванчук: «Становлення демократичної, правової держави змінює основні підходи у взаєминах людини і держави, у яких пріоритет належить саме людині» [6, с. 27].
З огляду на це правова соціалізація повинна брати за точку відліку індивіда (у даному випадку молоду людину), його уявлення та ставлення до права. Індивіди під час правової соціалізації інтерналізують право і правову систему як цілісність, що включає систему норм, юридичну практику, формуючи в тому числі й ставлення до правових інститутів і установ; правову ідеологію, тобто систему правових поглядів, понять, теорій.
Зважаючи на вищевикладене, можна запропонувати таке визначення правової соціалізації: це процес правового розвитку особи, у результаті якого відбувається активне засвоєння нею соціальних і правових цінностей, на основі яких формується усвідомлена система соціально-правових і психологічно-правових установок, визначених поведінкою індивіда у певному соціальному і правовому просторі. Правова соціалізація є процесом, який включає в себе засвоєння людиною соціально-правового досвіду шляхом входження її у соціальне середовище, активне відтворення соціально-правових зв'язків і відносин у її активній, креативній діяльності.
Виходячи з нашого визначення правової соціалізації, згідно з яким суб'єкт засвоює право та його елементи у такий спосіб, щоб вони мали сенс для нього самого й увійшли до його власного світогляду, а також враховуючи сутність розуміння права вітчизняним дослідником О. Бандурою, на думку якого «право є необхідним елементом культури як способу людського життя, виступає однією з її цінностей», ми погоджуємося з думкою російських вчених В. Кудрявцева та В. Казимирчука про наявність двох аспектів цього засвоєння [7, с. 63]. У першому випадку відбувається те, що називається «правовою акультурацією суб'єкта», в ході якої молода людина набуває знань правової культури, домінуючих у суспільстві. Саме засвоєння цих знань, загальних соціальних поглядів на закони та інститути, відносини між державою і громадянином, спільні цінності дозволяє всім членам даної культури здобути «єдину мову», зрозуміти один одного.
У другому випадку виникає явище «акультурації суб'єктів права», які належать до загальної правової культури. Суб'єкт надає їй специфічного змісту, що має особливий сенс у культурі сімейного та соціального середовища. Індивід інтерпретує об'єкти права у вигляді системи норм і значень, засвоєних у культурному контексті; ця система дозволяє зрозуміти та інтегрувати свій досвід.
Засвоєння права у сукупності цих способів (правова акультурація суб'єкта) відбувається спочатку у вигляді інформаційного впливу права. Повсякденно правові поняття засвоюються, передусім, у сім’ї, що передає індивіду систему власних норм повсякденного життя, свої власні знання, своє розуміння доступних їй правових понять і норм.
Школа більш спеціалізується на передачі інформації про статус громадянина у державі, про інститути правової системи. Вона має значення для передачі не тільки знань, а й спільних цінностей правової культури. Серед інших, не менш впливових джерел інформації можна назвати засоби масової інформації. Вони відіграють важливу роль в отриманні правової інформації. Будь-яке посилання, будь-яка інформація стосовно самого права, правових норм і цінностей, передана дитині, підлітку, дорослій людині сім'єю, школою, іншими інститутами, піддається інтерпретації ЗМІ.
Правові цінності, традиції, зразки поведінки й інші елементи правової культури засвоюються людиною безупинно, починаючи з дитинства. Цей процес може бути обмежений лише тривалістю її життя. Причому необхідно враховувати, що сприймаючи одні ідеї й навички, людина може поступатися іншими орієнтирами і обирати собі нові шляхи спілкування із соціальним середовищем, владою, державою.
Набір правових знань, умінь і навичок, які має людина, передусім, залежить від її суб'єктивного стану й правової установки, а також від соціального середовища. Дія таких чинників визначає особливості правової соціалізації, серед яких слід виокремити: безпосереднє сприйняття індивідом правового життя; персоналізацію права; ідеалізацію правових образів; визначеність індивіда в юридичному баченні навколишньої дійсності та його перехід до самостійної орієнтації в правовому просторі.
Подібна оцінка правової соціалізації дозволила виділити два її види: початкову правову соціалізацію, що характеризується найбільш раннім сприйняттям людиною правових категорій і цінностей, та завершальний етап правової соціалізації, що характеризується діяльністю людини, коли вона вже засвоїла основні прийоми і способи переробки інформації, свої соціально-правові ролі та є здатною протистояти груповому тиску, готова до індивідуального перегляду ідеологічних позицій, переоцінки норм і традицій.
Таким чином, прогнозуючи перспективи правової соціалізації індивіда в умовах сучасної України, необхідно враховувати не тільки аспекти динаміки, інноваційності й відкритості змінам. Не меншого значення набувають питання спадкоємності, інкультурації, культурної ідентичності, включення в сферу національного буття й національних цінностей. З огляду на вищезазначене зауважимо, що правова соціалізація індивіда в українському суспільстві має відбуватися на основі чітко визначених пріоритетів і цінностей національного правового виховання з урахуванням світового досвіду.
Список використаної літератури:
Кон И. Социология личности. – М., 1967.
Кравець В.М. Співвідношення природно-правового, історичного та позитивістського підходів до визначення сутності права //Держава і право: Збірн. наук. праць. Юридичні і право-ві науки. – К., 2001. – Вип. 13. – С. 20-26.
Монтескье Ш.Л. О духе законов. – М., 1999.
Маркс К., Енгельс Ф. Сочинения. – М., 1959. – Т. 13.
Парсонс Т. Система координат действия и общая теория систем действия: культура, личность и место социальных систем // Американская социологическая мысль. – М., 1996. – С. 462-478.
Іванчук Н.В. Справедливість і юридична відповідальність держави і громадянина // Право і суспільство. – 2008. – № 6. – С. 27-33.
Бандура О.О. Взаємозв’язок цінностей та істини в праві // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. - К., 1998. – Вип. 2. – С. 63-78.
< Попередня Наступна >