808

---

МАКУШЕВ П.В.,

кандидат юридичних наук, доцент, декан юридичого факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ СИБІРЯКOВ С.О., здобувач Національної академії державного управління при Президентові України

ПРАВОВА ТА ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРИ, ЯК РІЗНОВИД СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ФАКТОРІВ З ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ ПОБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Формування правової демократичної держави неможливе без здобутків правової та громадянської культур. Криза, що переживє Україна, на нашу думку, не економічна, а політична, моральна та правова.

Правова культура – це відповідний рівень правової освіченості та правового виховання. Її головний показник – рівень розвинутості правового простору, досконалість правових актів і законодавства в цілому; якість законодавчої і правозастосовчої практики в країні; рівень усвідомлення прав і взаємної відповідальності держави та громадянина, ефективність правоохоронної та судової системи.

Правова культура, як суспільний феномен, є неодмінною умовою динамізації трансформаційних процесів у напрямі формування в Україні правової держави і громадянського суспі-льства. Цілісність правової культури є важливою складовою здійснення суспільно-правової реформи в країні, утворення еліт, утвердження верховенства права в усіх сферах соціального буття. Правову культуру завжди слід пов’язувати з оцінкою рівня знання і розуміння, з розви-неністю поглядів, уявлень, переконань, настроїв, почуттів людей відносно права, законності та з практичною поведінкою суб’єктів. Іншими словами, правова культура становить єдність пра-вових знань, оцінок і поведінки.

Яким же чином, як важіль противаг, слід використовувати громадянську культуру в умовах побудови громадянського суспільства?

style="text-align: justify;">Як політична теорія, так і юридична практика дають підстави стверджувати, що за відсутності механізмів стримувань і противаг виконавча влада намагається захопити весь політичний простір.

Тому при розділенні влад утворюється система „стримувань і противаг”, яка не дозволяє інтересам однієї гілки влади, одного державного органу запанувати над іншими, монополізувати владу, пригнічувати свободу особи, деформувати громадянське суспільство.

Система „стримувань і противаг”, встановлена в Конституції та законах, є сукупністю правових обмежень відносно конкретної державної влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Громадянське суспільство є одним з найважливіших і могутніших важелів у системі „стримувань і противаг” прагнень політичної влади до абсолютного панування.

Щоб правлячі еліти добре робили свою справу і відчували відповідальність перед суспільством, громадянам належить тримати їх під контролем, але при цьому не робити замах на їх владні функції.

Найважливішими з соціокультурних факторів у системі стримувань і противаг можна вважати яка правову, так і громадянську культури.

Однак наголосимо, якщо правова культура сприяє всебічному і гармонійному розвитку особистості, виробленню у неї необхідних морально-правових якостей, потрібних для захисту прав людини в правотворчому та правозастосовчому процесах при реалізації будь-якого партнерства, то без неї не може бути правової держави.

А громадянська культура при розвитку українського правового суспільства – це те явище, яке потребує більш детального дослідження.

Поняття громадянської культури передає перш за все рівень усвідомлення громадянином суспільних завдань, його практичної активності в справі втілення їх у життя.

У цьому розумінні вона – структурний елемент громадянського життя і засвідчує ступінь зрілості суспільства, здатність забезпечення загальногромадянських інтересів, форм і механізмів вироблення і реалізації сумісних рішень, узгоджених дій.

Тому громадянську культуру можна іменувати „культурою гуртожитку”, що має джерелом традиційні норми, цінності, уявлення.

Вперше термін „громадянська культура” був згаданий Ч. Мерріамом у одному з проектів по дослідженню психологічних і соціологічних аспектів політичної поведінки.

Він проаналізував силу і вплив націоналізму, а також етнічні, мовні і релігійні причини його виникнення в країнах-учасниках Першої світової війни [11]. Термін „громадянська культура” був визначений як „третя культура,” не традиційна і не сучасна, але така, що запозичує у обох: плюралістична культура, побудована на спілкуванні і переконанні, культура консенсусу і розбіжностей, культура, що допускає зміни, але стримує їх” [12].

Активна розробка проблематики громадянської культури була спочатку пов’язана з пев-ними практичними потребами, що відбилися на характері досліджень. Г. Алмонд і С. Верба розглядають громадянську культуру як політичну культуру особливого роду – це особливий тип політичної культури, який сприяє еволюційному розвитку демократичного суспільства і його політичної системи. Тобто – це змішана культура, гнучка, багатовимірна змінна, яка швидко реагує на структурні зміни [13].

На наш погляд, клас явищ культури – це не що інше, як багатобічна специфічна система засобів, завдяки якій здійснюється колективне і індивідуальне життя людей, стимулюється, мотивується, програмується, виконується, фізично забезпечується, соціально відтворюється їх активність, організовуються, функціонують і розвиваються людські колективи. Культура виникла на зорі людської історії як специфічний соціальний феномен. Ч. Локхарт вважає, що «культура часто трактується як комплекс звичок, що не змінюються, які не підлягають сумніву та переходять від покоління до покоління. В ціломую учені зазвичай розглядають культури як оплот стабільності і антитезис сумніву.. „Закони, правителі і інститути можуть змінюватися, але культура залишається тією ж” [14]. Найбільшою мірою трактування культури, як основи незмінності традиції, властиве так званій теорії „кумулятивної соціалізації” Г. Екстайна [15]. Згідно з цієї теорією, культура є своєрідним „фільтром” у свідомості людини, що постійно впливає на її поведінку. Однією з найважливіших рис людської діяльності є її сумісний, кооперований характер, що припускає об’єднання зусиль індивідів для досягнення певних соціально значущих цілей. Але ці цілі можуть бути досягнуті лише за умови відповідної організації і координації зусиль діючих індивідів. Cоціорегулятивна функція культури якраз і створює можливості для здійснення зазначених функцій. Безпосереднім механізмом, що забезпечує відповідну організацію діяльності, є інституціоналізація відносин і поведінки індивідів у різних областях.

Саме завдяки інституціоналізації людські дії соціально програмуються і координуються, а людська діяльність не тільки стимулюється, але і відтворюється. Це означає, що людській діяльності властива двоєдина природа: продовжуючи залишатися адаптивною, вона в той же час з виникненням культури почала досягати цього ефекту постійно і багатобічно здійснюваному перетворенню природного середовища, адаптуючої дії на неї. Даний підхід дозволяє розглядати культуру як соціогенетичну програму, механізм, що акумулює соціальний досвід, а також що адаптує і регулює життя співтовариства. Джерелом формування досвіду громадянськості стали багато в чому унікальні процеси, які розгорталися на європейському просторі. Величезне значення мало освоєння досвіду і політичних практик античного миру. Ідея верховенства влади вільних громадян, їх юридичної рівності і рівноправ’я, державний досвід, римське право дискутувалися в середньовічній Європі і формували особливу духовну атмосферу, безперервний рух до свободи. Це виявилося, наприклад, в долі «суспільного договору». Ця ідея переходила від Эпікура до Лукреція, до праць італійського мислителя XIII–XIV століття Марселія Падуанського і знов виявилася в духовних пошуках Г. Гроція і Б. Спінози, Т. Гоббса і Дж. Локка [8]. Сферою становлення громадянськой культури були міста. Це була культура городян (громадян) [3].

При розгляді проблеми співвідношення громадянське суспільство – громадянська культура, необхідно відразу сформулювати декілька обов’язкових умов. По-перше, це відповідність стану громадянського суспільства рівню розвитку суспільства, тобто, як сказали б математики, громадянське суспільство є функція від рівня розвитку суспільства. По-друге, слід розрізняти громадянське суспільство як ідеал; як реальність; як передумовні елементи на відповідній стадії історичного розвитку (Е. Шилз висловив дуже категоричну думку про те, що якщо відносини, які складають громадянське суспільство, «не дотягують» до його зразка, то навряд чи взагалі можливе його існування ) [16].

По-третє, процес руху до ідеалу громадянського суспільства є постійною зміною (вдосконалення, але часом і відступ) стану і взаємин людини, суспільства і влади. Нарешті, по-четверте, не можна не враховувати регіональні особливості Західної Європи, США і України. Оскільки громадянське суспільство – це цілий комплекс відносин усередині суспільства і по відношенню до держави, до нього не можна застосувати яку-небудь одну характеристику, хоча невтручання влади в приватне життя і одночасно його захист владою виглядають неодмінним показником існування громадянського суспільства. Тому шукати передумови становлення громадянського суспільства має смисл лише на рубежі феодалізму, переходу від аграрного до індустріального суспільства в Європі. Саме у цей період, що переживається в різних суспільствах не одночасно і зі своєю специфікою, індивід знаходить можливості горизонтальної і вертикальної мобільності. Цьому сприяє криза феодальних економічних відносин, розвиток торгівлі, підприємництва, виробництва. Від єдності політичного і економічного частина суспільства прагнула до їх розмежування. Потреба в свободі власності і незалежності господарської діяльності супроводжувалася бажанням захистити себе від свавілля влади центральної і окремих сеньйорів. Така гарантія вбачалася в законах і політичному устрої, що охороняють власників, у договорі між суспільством і владою. У теорії це відобразила школа природного права, на прак-тиці – це виразилося в численних соціальних виступах у монархічних державах. У більшості випадків авторитарний правитель сам зацікавлений в ліквідації феодальної роздробленості і централізації своєї влади. В обмін на гарантії приватному підприємництву король Франції, наприклад, отримував військово-політичну підтримку городян. Елементи громадянського суспільства виявлялися в першу чергу в економіці – це були як незалежні ринкові утворення нового типу, так і ті, що виросли з колишніх сімейних, громадських і корпоративних асоціацій. Так, німецька модель громадянського суспільства того часу знайшла вираз у гільдії, що стала одні-єю з перших форм об’єднання ремісників і торговців і першою формою їх самозахисту, а також впливу на управління містами. Від колишніх середньовічних феодальних владних структур залишалися, але в новій якості елементів громадянського суспільства – інститути рицарства, університети, наукові суспільства, масонські ложі, клуби, газети і т.п. Значно активніше цей процес йшов там, де авторитарний тиск влади позначався в меншій мірі – в містах-республіках Північної Італії. Тут влада вимушена була поступатися не тільки в економіці, але і в політиці. Як відзначав Н. Макіавеллі, мир і безпека громадян, насолода своїм майном і багатством, право кожного мати і відстоювати свої переконання розглядалися як суспільні цінності [6]. Міське самоврядування, хоч і мало цензовий характер, значно розширило можливості громадян, підштовхуючи до того ж їх потреби у вищому рівні освіти і політичної культури. Місто включило в громадянське суспільство, що зароджувалося, значно більшу частку свого населення порівняно із становленням «економічної людини» в монархіях. У своєму порівняльному аналізі античного і середньовічного міста М. Вебер [2] показав особливості становлення суспільних асоціацій європейського міста порівняно зі Сходом (зокрема Китаєм і навіть Японією), що знаходили своє вираження у більшій самостійності і зближенні з владними структурами.

Поворотним моментом у формуванні сучасної цивілізації і громадянського суспільства стала промислова революція кінця XVII—XVIII ст. Подальший розподіл праці мав і інші наслідки, що виявлялися одночасно в посиленні функціональної інтеграції і конкуренції через коливання в кількості робочих місць.

Аналіз останніх досліджень і публікацій показує, від століття Просвітництва, потім Французької революції і аж до становлення постіндустріального суспільства кінця XX ст. реальний процес розвитку громадянського суспільства йшов по висхідній лінії і був результатом самоорганізації суспільних сил. Ідеологічні бої навколо самої проблеми громадянського суспільства, «забуття» ідеї до кінця XIX в. у Європі і США не могли вплинути на появу і прояв «живих» елементів громадянськості і громадськості. У країнах, де все ширше розповсюджувалися відносини «класичного» капіталізму, тенденції суспільної самодіяльності в політичному житті натрапляли на опір монархічних режимов. Нейтральне співіснування суспільства і держави в Європі XIX ст. і з початку XX ст. повсюдно змінилося гострою боротьбою «економічної» людини з владними структурами, а егалітаристський пафос, породжений вже зазначеними змінами в стані виробника, в свою чергу, впливав на сприйняття марксової концепції класової боротьби, причому настільки, що співпадаючі в XIX ст. процеси формування громадянського суспільства і політичної бази прихильників революційних перетворень розглядалися більшістю учених з пріоритетом класового протистояння, а не ширших відносин у системі «громадянське суспільство – держава». У структурі громадянського суспільства в цей період відбувалося активне формування нових економічних асоціацій підприємців; добровільних об’єднань трудящих (товариства взаємодопомоги, кооперативи, профспілки і т. п.); опозиційних державі політичних угруповань різних соціальних груп, що з часом оформлялися в партії; незалежної від держави преси.

XX ст. стало часом прояву двох основних тенденцій: розвитку громадянського суспільства через демократизацію, забезпечення гарантій права осіб, альтернативної політики і протидія цьому розвитку з використанням репресій і плутодемократії. Тоталітарні режими, маніпулюючи політичними і соціальними інтересами мас, витіснили з політичного життя основні громадянські інститути або придушили їх. Друга світова війна показала деякі суперечливі і частково негативні тенденції, які слід подолати, якщо вважати, що цінності громадянського суспільства мають загальнолюдський характер. Післявоєнний розвиток Заходу додає реальним елементам громадянського суспільства новий імпульс технологічними, структурними і культурними та правокультурними змінами, що відповідають постіндустріальному суспільству. На рубежі 80–90-х рр. «затребувана» із запасників соціально-філософської, політичної і історичної пам’яті сама ідея громадянського суспільства – причиною стали події в комуністичному світі, де криза політичних, соціальних, економічних структур «реального соціалізму» зажадала заміни системи «цілераціональної легітимації» (Т.X. Рігбі – комуністичні країни досягли легітимності на основі «доцільності») на систему легітимації, в основі якої повинні бути права людини і норми закону, під гаслом громадянського суспільства, висунутим оппозицією [17].

Криза комунізму поки створила лише передумови громадянського суспільства на Сході і сприятливіші умови громадянської самоорганізації при перерозподілі політичних ресурсів на Заході. Так, Україна, як соціальна система, починаючи від 1994 р. – початку системної кризи – мала неодноразові флуктуаційні зміни напрямків суспільного розвитку..У число особливостей цього процесу можна включити: масовий (не елітарний) індивідуалізм, що розвивається, поява і розвиток асоціацій планетарного масштабу, розширення можливостей громадянських політичних організацій на місцевому, регіональному і національному рівнях, подальше зростання впливу засобів масової інформації. Усвідомлення соціально-політичної невизначеності й її нестійкості в Україні призводить до розуміння того, що в даний час суспільство переживає період трансформації. Цей процес характеризується тим, що особливої значущості набуває суб'єктивний фактор громадянської культури (цінності, ідеологія, національний характер, культурне середовище і т.д.) вузького елітарного прошарку соціально-політичної системи, за яким стоїть можливість вибору того або іншого шляху розвитку суспільства. Роль цього чинника порівнянна з роллю флуктуації у відкритій нерівноважній динамічній системі, рух якої переходить через точку біфуркації.

У сучасних (посттрансформаційних) суспільствах отримує свій подальший розвиток розподіл суспільної праці.

Функціонування виконавчої влади в сучасній правовій державі залежить від тих зв'язків і взаємин, які складаються: по-перше, між структурними елементами системи державного управління (виконавча влада – законодавча влада – президент); по-друге, усередині самої системи виконавчої влади, між політичною і адміністративною її компонентами; по-третє, між державою і суспільством, оскільки ефективність державного управління вимірюється, перш за все, підтримкою громадян або відсутністю такої.

Таким чином, стабільність представляється нам не як традиційна система стримувань і противаг, а як необхідний баланс між активними силами, результуюча яких направлена у бік прогресу і модернізації.

Сучасне громадянське суспільство – це поліваріантність представлення інтересів, демократія участі, динамічність і відповідальність.

Як показала політична історія світової демократії, активності суспільних асоціацій і зростанню їх членів перш за все сприяють наступні структурні чинники: підвищення освітнього рівня населення; розвиток суспільних комунікацій; періоди активізації політичного протесту, що залучають нових рекрутів у соціальні об'єднання; реакція громадськості на урядові програми перетворень, що знов висуваються.

У той же час одвічними труднощами становлення і розвитку громадянського суспільства є не тільки активність держави, прагнення правлячих еліт до посилення своїх позицій у соціумі і навіть перевищення власних повноважень.

Серйозну небезпеку для формування і існування громадянського суспільства представляє і діяльність різного роду корпоративно-бюрократичних структур усередині держави, що незмінно принижують статус самодіяльної активності громадян і прагнучих підсилити державну опіку над нею, використовуючи в своїй діяльності правовий нігілізм.

Самостійними і вкрай важливими чинниками ослаблення позицій громадянського суспільства є непроясненість для населення цінностей соціальної самодіяльності, відсутність прихильності громадської думки цінностям ідеології прав людини.

Тому громадянське суспільство не виникає там, де люди не боряться за свої права і свободи, де відсутні традиції критичного аналізу громадськістю діяльності влади і, нарешті, де політичні свободи сприймаються людьми як свавілля і відсутність правової відповідальності за свої вчинки.

Прикладом держави-корпорації на даному етапі історичного розвитку можна вважати Росію.

Україна протягом 2005–2006 років так остаточно і не визначилася з своєю ідентичністю – її можна інтерпретувати як державу з відкладеною ідентичністю.

Нинішня Україна з погляду еволюції державних форм розвивається по інших, ніж Росія, законах.

Якщо в Росії узятий курс на зменшення кількості партій (наприклад, з середини 2006 року мінімальна чисельність їх членів підвищена з 10 тис. до 50 тис. чоловік) і ускладнення їх реєстрації і функціонування, то в Україні партій стає все більше і більше – українська багатопартійність реальна, а не ефемерна.

Впродовж десяти років правління президента Леоніда Кучми (1994–2005) основними управлінськими технологіями були вибудовування складної системи стримувань і противаг між домінуючими фінансово-промисловими кланами і керований хаос, продукував який сам президент.

Останнім подібним його проектом є лобове протистояння Януковича і Ющенка на президентських виборах 2004 року; проте скористатися цією технологією у Кучми так і не вийшло – цьому перешкодила «Помаранчева революція».

Не можна сказати, щоб хтось з представників трьох домінуючих фінансово-промислових груп отримував з рук президента Кучми які б то не було істотні (в порівнянні з іншими) преференції.

При Кучмі існували реальні передумови до формування на Україні держави-корпорації, проте з суб'єктивних і об'єктивних причин тип взаємин верховної влади, політичного класу, крупного олігархічного капіталу і суспільства доречно трактувати як олігократію.

Серед суб'єктивних причин, що перешкодили перетворенню України в державу-корпорацію, можна виділити специфічний і суперечливий стиль правління Кучми, заснований на системі «стримувань і противаг».

Серед об'єктивних – домінування оброблювальної галузі над сировинною: якщо перша хвиля українських олігархів виникла на достатньо нестабільному бізнесі – махінаціях з транзитом росій-ських вуглеводнів на Захід, то друга, актуальна нині, – на металообробці, машинобудуванні і т.д.

Відсутність власних крупних запасів нафти і газу перешкоджає виникненню монолітної елітної корпорації і, отже, трансформації України в державу-корпорацію.

Крім реальної багатопартійності, в Україні існує відносна свобода слова, можливість публічної критики дій президента і верхівки політичної еліти, наявність публічного політичного процесу усередині країни, конкуренція ідеологій, уявлення про необхідність пошуку національної ідеї, наявність могутньої опозиції з харизматичними і впливовими політиками.

На нашу думку, а також за даними здійснюваного з 1992 р. моніторингу соцієтальних змін в українському суспільстві, який спрямовано на висвітлення загальносистемних перепетій суспільної трасформації [1], «органічна» солідарність будується на нових соцієтальних рисах людини:

орієнтованість на внутрішній, ідеальний/нематеріальний світ (інтроверсія);

орієнтованість на внутрішні форми соціального контролю – самоконтроль (інтернальність); готовність до конкуренції (інтенціональність); сподівання на власні сили, утілітаризм, орієнтованість на прийняті в суспільстві культурні нормативи (прагматизм); зваженість поведінки, життя за науково виробленими стандартами та практично випробованими рішеннями (раціональність); схильність до самозахисту, детальне сприйняття ситуацій (сенсорність) [9].

Отже, сучасна зріла форма громадянського суспільства дозволяє провести його структурно-функціональний аналіз і виявити необхідні ознаки. У сучасній інтерпретації громадянського суспільства Р. Патнема виділяються наступні його риси: по-перше, громадяни беруть активну участь у суспільних справах. Не будучи альтруїстами, вони дбають тільки про «освічені» особисті інтереси, тобто такі інтереси, які не суперечать інтересам суспільства; по-друге, забезпечуються рівні права і обов'язки для всіх громадян. Основним стрижнем суспільства стають горизонтальні зв'язки взаємності і кооперації, а не вертикальні зв'язки ієрархічної влади і залежності. Лідери несуть відповідальність перед пересічними громадянами; по-третє, передбачається солідарність, довіра і терпимість у суспільстві. Це дозволяє стримувати таку поведінку, коли загальні інтереси приносяться в жертву особистим цілям; по-четверте, існують і процвітають асоціації громадян, які є своєрідною школою співпраці, що підвищує ефективність і стабільність демократичного уряду [18]. Ті етнічні сегменти громадянського суспільства, де є загальне походження і локальна колективна самосвідомість, знаходяться також під контролем переважаючої громадянської самосвідомості. Етнічна приналежність, національність, нарешті, нація протистоять громадянському суспільству тільки у випадках замкнутості або декларації етнічної або расової переваги, націоналізму. Закон застосовується незважаючи на цінності спорідненості, раси, земляцтва, і лише у зв'язку з діями тих, до кого закон може бути застосований, тобто рівно до всіх членів громадянського суспільства. «Громадянин, як обличчя громадянського суспільства, вступаючий в конфлікт, замислюється не про сім’ю, село, партію, етнічну групу, соціальний клас, місце мешкання, а перш за все про громадянське суспільство як об’єкт свого обов’язку» [19].

У структуру громадянського суспільства входять громадські організації і союзи, інститути самоврядування, кооперативи, профспілки. На думку західного політолога Р. Дарендорфа, громадянське суспільство як найважливіші елементи включає ще і незалежні засоби масової інформації і малі (дрібні) підприємства [4]. В число найважливіших інститутів громадянського суспільства не можна не включити політичні партії і «корпоративні організації» (профспілки – з одного боку, і організації бізнесу, підприємництва – з іншого). Доцільно відзначити, що обидва ці інституційних утворення «виросли» в межах громадянського суспільства, але функціонують одночасно ще і в кордонах правової держави. Тобто займають проміжне положення, а точніше – служать сполучними ланками між цими двома системами. Політичні партії реально виникли як суб’єкти на політичній сцені з другої половини минулого сторіччя. Вони, як і корпоративні організації, реалізують принцип представництва різних соціальних груп суспільства в системі влади, адже окремий індивід не в змозі брати безпосередню участь в управлінні державою. Принципу представництва відводиться особливе місце в ліберально-демократичній формі правління. Партії покликані звести різноманітні приватні інтереси окремих громадян і соціальних груп в їх сукупний політичний інтерес, привести до спільного знаменника. Звідси витікає важлива функція партій – представляти в політичній системі інтереси тих верств населення, які вони захищають. Іншими словами, їх функція – у формалізації й інституціоналізації участі громадян у політичному житті і в державному управлінні, «ця форма участі – цивілізована організована – замінила нецивілізовані форми (повстання, бунти і т. п.), причому вона поєднується з принципами багатопартійності, вільних виборів і зміни політичної влади, що реалізовуються (в результаті конкуренції між партіями). Політичні партії виконують цілий ряд функцій по забезпеченню зв’язків між різними рівнями і різними гілками державної влади, виробляють компромісні політичні рішення, виконують посередницькі функції між різними соціальними групами, що складають їх виборчу базу, проводять мобілізацію громадської думки на підтримку завдань, що висуваються ними, ідейно і організаційно забезпечують виборчі кампанії і висувають кандидатів на виборні посади на всіх рівнях влади. В коло завдань, які виконують політичні партії і «корпоративні організації», входять і функції по участі в узгодженні інтересів різних «зацікавлених груп» і соціальних верств. Все це робить коректуючий вплив на механізм дії парламентської системи, вносить зміни в традиційні способи і процедури вирішення конфліктів між підприємцями і найнятими робітниками. Відмітимо при цьому, що якщо «корпоративні організації» матеріалізують функціональне представництво, то політичні партії – політичне представництво. Але в сукупності вони представляють ті найважливіші елементи громадянського суспільства, поза якими немислиме функціонування сучасних ліберально-демократичних систем у світі. Може здатися, що система громадянського суспільства дуже складна, багатоступінчаста, зв'язки її неоднозначні і опосередковані безліччю регламентацій та інституційних утворень. Разом з тим на даному етапі розвитку цивілізації складно поки запропонувати щось інше, більш здійсненне і прогресивне, таке, що забезпечує вищий рівень свободи і незалежності людини. На практиці все складається далеко не так гладко, безконфліктно і адекватно. Є вагомі підстави вважати, що у ряді провідних ліберально-демократичних країн «економічна влада перетворюється на політичну, а політична влада діє як влада економічна» і, більш того, «все чіткіше і наочніше виявляється універсальна тенденція, згідно з якою політична влада, і перш за все влада державна, є прикриттям всемогутності економічної влади. Окре-мі західні вчені авторитети неодноразово і недвозначно висловлювалися із цього приводу. Так, відомий політолог М. Паренті відзначав, що «майже всі соціальні інститути, що існують у нашому суспільстві, разом з їх неосяжними матеріальними і професійними ресурсами знаходяться під контролем плутократії і управляються невиборними угрупованнями багатих представників корпоративного сектора, які не несуть відповідальності ні перед ким, що самопризначаються і само-увіковічуються, окрім самих себе» [7]. В результаті подібної мімікрії держава втрачає свої початкові функції гаранта реалізації інтегрального, сукупного інтересу всіх верств і груп суспільства. Вона починає «працювати» на задоволення інтересів лише окремих могутніх корпоративних організацій (що представляють перш за все крупний бізнес), забуваючи про інтереси решти соціальних страт, що входять до складу громадянського суспільства.

Незважаючи на деякі якісні зміни важко не відзначити надзвичайну стійкість громадянського суспільства. Воно володіє настільки стійкою і могутньою структурою, що не в змозі звільнитися від впливу своєї власної детермінанти – економіки: економічний розвиток об’єктивно викликав появу громадянського суспільства, проте громадянське суспільство настільки укріпило свої позиції, що в змозі коректувати економічний устрій; прикладом тому може бути Німеччина, де діє «народний капіталізм» з системою перерозподілу доходів на користь найширших верств населення і держконтролем над ринковим господарством. Економіка – це всього лише технологія перерозподілу ресурсів і додаткової вартості, величина змінна; громадянське суспільство ж стало в деяких країнах константою соціально-економічного розвитку. Проте повинен існувати якийсь механізм, що забезпечує самовідтворення структури громадянського суспільства в нових поколіннях, забезпечує стійкість основних сутнісних ознак до кардинальних змін, подібно до генетичного коду, завдяки якому відтворюється рід людський. Ми бачимо причину цієї стійкості в існуванні особливого роду культури, властивої громадянському суспільству, – громадянської культури, – оскількі «саме культура найбільш стійка до змін і інерційна сфера соціального життя: досвід поколінь, що кодифікує в культурі, є детермінанта, яка «вибудовує» види і способи діяльності людей. В цьому відношенні традиції культури здаються консервативним чинником, але вони зберігають стабільність форм життєдіяльності людей. Таким чином, можна сказати, що громадянська культура виступає як духовний субстрат громадянського суспільства, що забезпечує його стабільність і життєздатність. У свою чергу, саме громадянське суспільство породило громадянську культуру, стало об’єктивною основою для існування цього феномена. Отже, історичний екскурс дозволяє побачити, що еволюція ринкових відносин на певному етапі призводить до зародження громадянського суспільства як якоїсь асоціації економічно вільних і незалежних громадян, союзу автономних, суверенних, вільних осіб, рівних один одному і що володіють приватною власністю. Поява громадянського суспільства історично детермінована прагненням капіталу до створення соціального порядку, який сприяє його безперешкодному зростанню і розвитку, тобто такому порядку, де повноваження держави контролюються за допомогою громадянських інститутів. Інакше кажучи, в структурі громадянського суспільства об’єктивувалося бажання капіталу закріпити вигідний для його розвитку і нарощування порядок. Порядок же цей полягає в співіснуванні вільних і суверенних осіб, що володіють в результаті появи у них приватної власності економічною незалежністю як від держави, так і один від одного.

З урахуванням змін, що відбуваються в країні, надзвичайно гостро постає питання про необхідність створення громадянського суспільства, яке відрізняється від існуючого суспільства не лише певною структурою, але і абсолютно новою якістю життя членів суспільства.

Основні принципи громадянського суспільства – це самоцінність особи і її автономність стосовно держави. Оскільки суб’єктом громадянського суспільства є асоціації громадян, партії, економічні структури і окремі особи, то його становлення породив суб’єктивний вираз, який став визначатися як громадянська культура.

Саме вона, будучи духовним субстратом громадянського суспільства, забезпечує відтворення стереотипів поведінки і стійкість громадянських інститутів.

Без формування громадянської культури державного апарату (у його керівній ланці), що є духовним субстратом громадянського суспільства і що забезпечує його існування, завдання щодо створення відповідного громадянського суспільства не може бути здійснено.

Причину слід також шукати в людському факторі, точніше у відсутності фахово підготовлених, правоосвічених, правоактивних службовців, з високим рівнем морально-правової культури, які б усвідомлювали перетворюючі процеси, поважали б право та права людини.

Останні події в Україні, про які вже дуже багато сказано та надруковано, встановили принцип, за яким приймають на роботу державних службовців – осіб, які мають відповідні службові обов’язки, завдання, функції та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів [5, с. 3].

У сучасний період, міністра, голову ради, начальника установи, організації, підприємства та іншого чиновника можна призначити, якщо він учасник дій на майдані, або не працював при «старій владі». Це не зовсім вірно.

На нашу думку, державна служба грунтується на тих основних принципах, що зазначені в законі: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян [5, с. 3].

Отже, для реалізації цих принципів нам потрібна зовсім нова правоосвічена людина (державний службовець). Незалежно чи є Україна партнером НАТО або СНД. Державний службовець повинен мати: знання і розуміння принципів чинного законодавства, суб’єктивних прав і обов’язків у політичних, трудових, майнових стосунках, а також стосунках у колективі; вміння користуватись правовим інструментарієм – законами, інструкціями й іншими правовими актами в повсякденній діяльності, юридичною технікою, досягненнями юридичної науки та практики; повагу до права (прав людини) та закону і переконаність в їх соціальній цінності, правове мислення; правову активність; звичку дотримуватись демократичної, й прогресивної правомірної поведінки. Як сформувати правокультурного службовця з високою морально-правовою культурою, спроможного реалізувати положення законів: «Про захист суспільної моралі», «Про звернення громадян» та інші положення ратифікованих хартій та конвенцій?

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що формування і вдосконалення правової культури сприяє всебічному і гармонійному розвитку особистості, виробленню у неї необхідних морально-правових якостей, потрібних захисту прав людини в правозастосовчому процесі. При об’єднанні сформованих громадянської та правової культур, як різновиду соціокультурних факторів, з’являється наявна можливість формування системи стримувань і противаг українського громадянського суспільства.

Список використаної літератури:

Афонін Е.А., Сибірякoв С.О. Політична культура української еліти як суб’єктивний чинник розвитку суспільства // Формування й оновлення політико-управлінської еліти в сучасній Україні: Зб. наук. праць. – К., 2005. – С. 101–122.

Вебер М. Избранное. Образ общества. – М., 1994. – С. 309–440.

Вебер М. История хозяйства. – М., 2001.

Дарендорф P. После 1989. Мораль, революция и гражданское общество. – М., 1998.

Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р.

Макиавелли Н. Сочинения. – СПб., 1998. – С. 72–74, 87–95.

Паренти М. Демократия для немногих. – М., 1990.

Рассел Б. История западной фипософии и ее связи с политическими и социальными условиями от античности до наших дней. – Новосибирск, 1994.

Сибирякoв С.О. Соцієтальна ідентичність як фактор президентської виборчої кампанії 2004 р. (синергетичний аспект) // Зб. наук. праць з проблем місцевого самоврядування. – Х. , 2005. – С. 102–109.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підруч. – X., 2003.

Merriam Ch. Civic Training in The United States. – Chicago. University of Chicago Press, 1934.

Almond G., Verba S. The civil culture. – N.Y., 1963.

Almond G., Verba S. The civil culture revisited. An analytic study – Boston; Torontо, 1980.

Lokhart С. Political Culture and Political Change // Culture Matters/ Essay in Honor of Aaron Wildavsky. – Boulder, 1997.

Eckstein H. A Culturalist Theorv of Political Change // American Political Science Review. – № 82. 1988. – P. 245–289.

Shils E. The virtue of civility Selected Fssays on liberalism, traditions, a civil society. – Indianapolis, 1997.

Rigby T.H. and Ferenc Feher (Eds.). Political Legitimation in Communist States. – N.Y., 1982. – Р. 19–20.

Putnam R. with Leonardi R. and Nanetti R. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy. – N.Y., 1993. – Р. 86–90.

Seligman A.B. The Idea of Civil Society. – N.Y., 1992. – Р. 235–240.

 

 

< Попередня   Наступна >