Наукові статті Теорія держави і права ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ У СПІВВІДНЕСЕННІ З ВІДПОВІДНОЮ ПРОБЛЕМАТИКОЮ ІНШИХ НАУКПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ У СПІВВІДНЕСЕННІ З ВІДПОВІДНОЮ ПРОБЛЕМАТИКОЮ ІНШИХ НАУК
| Наукові статті - Теорія держави і права |
КЕЛЬМАН М.С.,
кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ
ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ У СПІВВІДНЕСЕННІ З ВІДПОВІДНОЮ ПРОБЛЕМАТИКОЮ ІНШИХ НАУК
Методологія юридичної науки розглядається як складне за своєю структурою, внутрішньо диференційоване багаторівневе утворення; розкриваються сучасні методологічні уявлення щодо правової проблематики. Особливу увагу приділено дискусії перспектив у сучасному правознавстві гносеологічного і методологічного плюралізму, а також двом підходам до методологічної проблематики (генетичному та системному) у сучасних дослідженнях
Для сьогоднішньої ситуації характерна не відсутність альтернативних марксизмові філософсько-методологічних концепцій, а ступінь доступницької активності у цій сфері юридичної науки.
Розв’язанням даної проблеми займаються такі науковці, як М. Козюбра, П. Рабінович, В. Селіванов, О. Скакун та інші, на дослідження яких і спирається автор.
Слід зазначити, що ідея соціально-економічної детермінації права досить серйозно упроваджувалася у вітчизняну наукову правосвідомість. Відповідні сліди її виявляються і в сьогоднішніх теоретичних працях, причому таких, що безперечно тяжіють до пошуків нового погляду на правову проблематику і звертаються до сучасних методологічних уявлень. Так, досліджуючи правову культуру, С.С. Сливка виходить, зокрема, з того, що форма власності закономірно породжує низку достатньо однозначних наслідків практично в усіх сферах життя суспільства [1, с. 156].
Підкреслимо, що це відношення стосується не впливу економіки на право, а установки економічного детермінізму, що закривала перспективи дослідження власної прир
Слід відзначити, що у сучасній літературі з’являються дослідження, що не тільки виокремлюють у самостійну групу фактори «саморозвитку права» [4, с. 75], але й проблематизують сам принцип економічного детермінізму як одну з граничних методологічних основ нашої науки з позицій сьогодення. Зокрема, І.С. Скловський пише: «Звільнення права від економічного детермінізму, так само як і від ідеології прогресу, і представлення самому собі, власним цінностям, перетворення права із засобу на мету змушують переоцінити роль основного інструмента, який використовується на правах позики, – логіки і, зрозуміло, по-новому подивитись національність права» [5, с. 30]. При цьому, проголошуючи звільнення права від ідеології детермінізму, автор йде далі, ставить питання про переосмислення уявлень про раціональність стосовно права. Обговорюючи проблему щодо термінів закономірності і випадковості, природного та штучного у праві, дослідник, по суті, піддає сумніву безумовну цінність логічної організації права і догматичного правового мислення. Тим самим встановлюється цінність природності у праві, що непрямо ототожнюється з ідеалом римської і сучасної англо-американської юриспруденції, яка передбачає інший тип раціональності, аніж наша континентальна традиція.
Як дослідницький підхід, ця установка, безперечно, є цікавою і, мабуть, евристично перспективною, якщо враховувати різницю відповідних правових традицій, які стосуються не тільки права, але й культурного типу мислення, свідомості загалом. Водночас категоричні судження щодо цієї проблеми здатні довести до її суттєвого спрощення. Так, на думку І.С. Скловського, «штучність суто раціонального права – річ, вочевидь, шкідлива. Натиск і переможність логічного підходу вже з перших кроків виявляють себе у допуску насильства, а потім і в опорі на силу як на єдиний метод. Це, загалом кажучи, парадокс: чому істина, яка доведена з беззаперечністю арифметичного правила і претендує, отже, на очевидність, нікого не переконує і майже без зволікання змушена вдаватися до насильства?» [6, с. 33].
Неважко помітити, що в цьому міркуванні тип організації свідомості дивним чином пов’язується з простором соціальної дії. Тим більше, що з погляду соціальної політики значення має не доведення будь-якого положення, а його «прийнятність» як цінність. Тому вважати, що логічне мислення більшою мірою передбачає насильство, аніж природну свідомість, означає робити досить сильне припущення. У будь-якому разі, історичне виправдання цього постулату – справа доволі непроста. Щодо права можна навести свідчення, що дуже різняться з обговорюваною автором тезою. З цього приводу надзвичайно цікавим є зауваження Г.Ф. Пухти щодо наявності певного опору поширенню римського права в Європі у зв’язку з переконанням, що воно буде надто сприяти зміцненню верховної влади. «Думка ця мала прихильників і серед германських вчених; однак хибність її чудово довела історія, що спростувала багато інших теоретичних помилок; звичайний хід історичних подій був таким: із зростанням значення римського права зменшувалася сила верховної влади» [6, с. 5].
Нарешті, при обговоренні даної проблематики чи варто онтологізувати методологічну конструкцію «природного і штучного», оскільки, відверто кажучи, будь-який соціальний процес характеризується не як природний чи штучний, а як природно-штучний або штучно-природний. Отже, надмірна однозначність у висновках, особливо тих, що стосуються соціально значущих наслідків, здатна радше ускладнити, аніж просунути обговорення проблеми звільнення права від ідеології детермінізму і постановку питання про особливий тип правової раціональності.
Для більшості дослідників питання про власні засади і закономірності права продовжує залишатися не надто популярним. Одна з причин цього полягає, мабуть, у неясності його перспектив і значення для вирішення конкретних прикладних завдань, що стоять перед юриспруденцією. Однак чи не пов’язана обговорювана криза, наприклад, західної правової традиції, не кажучи вже про Україну, з переважаючим ставленням до права як до способу оформлення цінностей сучасної цивілізації [7, с. 48]? Ця невизначеність, цілком ймовірно, може бути певною мірою усунена, якщо припустити, що у сучасному суспільстві право, як і наука, релігія, техніка, набуло іншого соціокультурного значення, аніж 200–300 років тому. У цьому випадку спектр відношень до нього як до форми суспільних (насамперед економічних) відносин або як до етичного мінімуму чи форми соціальної свободи сьогодні має право щонайменше на розширення. Дійсно, при зверненні до історії становлення і розвитку права можна виокремити періоди, в котрі право переважно сприймалось суспільством з одного певного боку. Деякою мірою можна сказати спрощено, що для Риму право було насамперед інструментом і регулятивною практикою. У Середньовіччі домінує релігійно-етичний план. Новий час, коли в європейському суспільстві формується інститут особистості, пов’язав право із соціальною свободою [8, с. 15]. Ця ідея продовжує залишатися провідною і в сучасній юриспруденції. У європейській історії ідеї свободи, рівності і справедливості набули такої тотальної привабливості, що можуть розцінюватися як провідні поняття європейської свідомості епохи просвітництва [9, с. 50]. Як загальновизнані ідеї, як базові цінності сучасної цивілізації вони є беззаперечними. Тому для сьогоднішньої правосвідомості само собою зрозумілим є, наприклад, ставлення до ідеї свободи як до змісту права, а до права – як до форми свободи. «Щоправда, – зауважує Б.О. Кістяківський, – це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода є можливою тільки при здійсненні свободи зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої» [2, с. 617].
Незважаючи на домінування у різні епохи неоднакових ідей права можна помітити, що всі вони ставили право у залежність від інших сфер суспільства. Якщо спробувати вийти за межі даного уявлення, гіпотеза про зміну соціокультурного статусу права у сучасному суспільстві може бути цілком можливою. З методологічних позицій, не торкаючись обговорення конкретних теоретичних ідей, тут є цікавим, наприклад, питання про коректність розгляду права як рівноправної соціальної сфери, що перебуває з іншими сферами суспільства (економіка, політика тощо) не у відносинах залежності чи інструментального забезпечення, а, як мінімум, взаємовпливу і взаємоозумовленості. Ця думка виправдовує і відношення до догматичної юриспруденції, за якого вона може розглядатися вже як спеціальне, власне юридичне дослідження права.
Отже, якщо спробувати тепер стисло узагальнити все викладене з приводу позитивістського характеру нашого правознавства, то можна виокремити щонайменше три розуміння, котрі може мати термін «позитивізм» у юриспруденції.
Прикладні розробки діючого (позитивного) права з метою забезпечення і відтворення поточної юридичної практики.
Дослідження права у системі юридичних уявлень і власне юридичними «догматичними» методами.
Дослідження права з позицій наукового позитивізму, оскільки, ототожнюючи себе з науковим способом пізнання, правознавство не може не звертатися до цієї методології, особливо у теоретичній сфері. Як позитивістські у цьому сенсі, на відміну від догматичного юридичного дослідження [10, с. 5], можуть розглядатися, наприклад, соціологічні дослідження права.
Таким чином, для забезпечення предметних змістовних дискусій усі сучасні претензії до нашого правознавства з приводу панування в ньому духу позитивізму мають отримати більш точну адресу.
Викладені уявлення за змістом є близькими до деяких поглядів у межах сучасної аналітичної юриспруденції, яка, на відміну від традиційного позитивізму, поруч з юридичною догматикою звертається і до соціальних контекстів права, і до рефлексії засад правових наук [3, с. 115–118]. З іншого боку, враховуючи викладені раніше думки щодо перспектив у сучасному правознавстві гносеологічного і методологічного плюралізму, немає достатніх раціональних підстав розглядати цей методологічний підхід як єдино придатний для юридичної науки, так само як і вважати його у сучасних умовах, як іноді це робиться, застарілим. Тим більш проблематично піддавати у сучасній ситуації таким однозначним оцінкам конкретні юридичні дослідження, присвячені спеціальним проблемам права. Завдання юристів, як вже зазначалося, полягає не стільки в приєднанні до однієї з методологічних традицій, скільки в їх осмисленні з погляду власних дослідницьких завдань. Обрання ж у цій статі напрямку юридичної думки, що узагальнюється як позитивне правознавство, пов’язане з упевненістю автора в тому, що можливості цієї методологічної традиції юристи не тільки не вичерпали, але й не реалізували належною мірою, особливо враховуючи традиційний натиск на специфіку правознавства, визначену його гуманітарністю.
Слід також зауважити, що можливі заперечення перспективності позитивізму як наукової методології і, отже, методології юриспруденції мають враховувати, що іншої методології науки, у певному розумінні, на сьогодні просто не існує. Звідси, якщо вважати позитивізм методологією, не придатною для правознавства, доведеться «виводити» правознавство з-поміж наук. У принципі такий розвиток юриспруденції можна уявити, але складно прийняти як перспективу. Тим більше, що всі докори нашій науці щодо її позитивістської обмеженості, якщо розібратися, формулюються не стільки в науковому, скільки у філософському просторі. Причому сучасне наукознавство, як зазначалось, більшість таких докорів фактично переосмислило за рахунок уявлень про некласичний і посткласичний типи наукової раціональності. Через це, перш ніж розгортати сьогодні боротьбу з позитивізмом у правознавстві, вбачаючи у цьому запоруку принципового відходу від усіх наших попередніх труднощів, розумним є ґрунтовно проаналізувати, наскільки ця методологічна традиція реально впливала на нашу дослідницьку діяльність і якими є її перспективи для правопізнання в некласичній і посткласичній трактовках. Тим більше, наскільки нам відомо, ані українськими, ані радянськими юристами така робота практично не проводилася.
Загалом слід зазначити, що позитивізму як науковій методології правознавці ніколи не приділяли достатньої уваги. Прийнявши установку на виведення наукового теоретичного знання про право шляхом узагальнення аналізу емпіричних фактів, ми практично залишили поза увагою пов'язаний із цим гносеологічний рівень побудови наших теорій. Досягнувши визнаних висот професійного, заснованого на юридичній догмі мислення у сфері теорії наукового пізнання, правознавці схильні до досить вільного поводження з нормами і правилами дослідницької діяльності, що виправдовується посиланням на специфіку правознавства як науки гуманітарної, де вже сам об’єкт не дозволяє формалізувати ані процедури, ані результати досліджень. З огляду на це вважається, що метод юриспруденції як система особливих, формалізованих правил наукового мислення з приводу права у нашій науці існувати не може.
У літературі такий погляд досить поширений як у теоретичному, так і у практичному плані, причому частіше за все без спеціального обґрунтування. Проте в деяких теоретичних працях, коли паралельно з предметним змістом викладається методологічний план дослідження, можна побачити й відповідну аргументацію відмови від суворих правил теоретичного мислення у правовій науці. Так, наприклад, будує своє дослідження А.П. Семітко, котрий прагне розкрити методологічні засади принципових теоретичних положень. Стосовно гуманітарних наук автор, зокрема, спирається на методологічну ідею М. Хайдеггера про те, що на відміну від математичного природознавства, яке є строгою наукою через точну «прив’язаність» до своєї предметної сфери, «всі гуманітарні науки і всі науки про життя саме для того, щоб залишитися строгими, повинні неодмінно бути неточними», і в цьому розумінні «неточність історичних гуманітарних наук – не вада, а тільки виконання суттєвої для цього роду досліджень вимоги» [11, с. 44]. Таким чином, неточність гуманітарних досліджень (порівняно з природничонауковими) приймається не тільки як їхня характеристика, але і як одне з методологічних обґрунтувань обраного способу праці. Посиливши свою позицію тезою, що не можна мислити точно про людину як про істоту, яка наділена свободою волі, автор підсумовує: «У гуманітарних науках не можна бути однозначним і безкомпромісним. Необхідно завжди звіряти систему ціннісних і цільових координат дослідження, враховуючи унікальність і багатоманітність аж до нескінченності суспільного життя і культур різних епох, часів і народів, не забуваючи, звичайно, і про універсальність, загальнолюдськість культури, проводячи аналіз найбільш глибинних, фундаментальних і певною мірою беззаперечних базових цінностей людського існування: свободи, незалежності, гідності особистості» [12, с. 126]. В цілому така дуже приваблива і беззаперечна за своїм гуманістичним пафосом позиція з методологічного погляду все ж таки потребує суттєвих коректив.
Легко помітити, що тут поєднано декілька різнопланових вимог до гуманітарного дослідження. Насамперед – етична, у частині нетерпимості і безкомпромісності, оскільки якщо інтерпретувати її як методологічну вимогу, то незрозуміло, як ставитися до точності, визначеності наукової позиції і послідовного її обстоювання. Згадувані ціннісно-цільові координати дослідження у поєднанні з базовими цінностями людського існування тяжіють до постнекласичного розуміння науки, а беззаперечність базових цінностей людського існування свідчить про філософські засади. Нарешті, найважливіша для нас вимога – враховувати унікальність і багатоманітність, аж до нескінченності, суспільного життя і культур різних епох. По суті, це вказівка на дослідження не наукового у власному розумінні, а герменевтичного типу [11, с. 44], де методологічною нормою є саме установка на унікальність і нескінченну багатоманітність суспільного життя. Проте у цьому контексті не можна уникнути проблематизації застосовуваності загальних законів і наукових абстракцій до соціальних явищ. Мабуть, саме ця обставина спонукала автора згадати про вимогу не забувати універсальності, загальнолюдськості культури, що вже виразно тяжіє до методології позитивізму. Такий методологічний аналіз цього фрагмента має на меті: продемонструвати, що методологічні установки позитивізму в юридичних дослідженнях не є тотальними, а розмиваються вже за рахунок залучення правознавцями ідей його опонентів. Свої результати у юриспруденції сьогодні, як зазначалося, здатні принести і традиційні наукові (позитивістські), і герменевтичні, філософські методи. Важливо більш відповідально розрізняти їх у процесі застосування і розуміти як евристичні можливості, так і статус результатів відповідного дослідження.
І ще одне зауваження. Усе викладене А.П. Семітко, безумовно, є значущим і актуальним при побудові меж правового дослідження, проте до власне юридичного дослідження має відношення остільки, оскільки останнє характеризується автором як гуманітарне дослідження, тобто таке, як психологічне і педагогічне тощо. Таке ставлення до проблеми є в сьогоднішній юридичній літературі домінуючим. Конституюючи себе як науку гуманітарну, наше правознавство недостатньо звертає увагу на свою методологічну специфіку, неявно передбачаючи в цьому аспекті певну очевидну спільність усіх гуманітарних наук. Водночас наголошення на методологічних особливостях правознавства як гуманітарної науки може виявитися недостатнім для розуміння його своєрідності. Не випадково теоретики завжди невимушено і достатньо розгорнуто обговорювали діалектичний, історичний, конкретно-соціологічний методи теорії права, але відчували певні труднощі стосовно характеристики власне юридичних методів.
На сьогоднішньому рівні розробки обговорюваної проблеми визначати методологічну специфіку юридичної науки доводиться головним чином у гіпотетичному плані. Цілком можливо, що у майбутньому відповідні дослідження дозволять дійти висновків про відсутність методологічних особливостей правознавства, окрім традиційно означеної специфіки його об’єкта. Проте не можна виключити й зворотне – виявлення своєрідності науки права не тільки порівняно з гносеологічним ідеалом природничонаукових досліджень, але й із пізнанням у інших гуманітарних сферах.
З урахуванням викладеного вважаємо винятково важливим звернути увагу у сучасних дослідженнях на два підходи до методологічної проблематики юридичної науки:
генетичний підхід – дозволяє акцентувати увагу на юридичному мисленні, розглядати його як фактор правової культури, констатувати відносну самостійність просування юридичної думки, спадкоємність досягнень юридичної науки поза прямою залежністю від зміни економічних та політичних епох в історії людства.
системний підхід – у нашому розумінні, пов'язаний із системним ставленням до пред-мета і методу правознавства. Що й потребує розгляду проблем методології юридичної науки у співвіднесенні з відповідною проблематикою інших наук, метанауковими розробками, гносеологічними конструкціями. Виокремлення цих підходів з низки інших викликане не якоюсь особливою їх органічністю для правознавства. Приваблює інше. З одного боку, можливість вийти за межі уявлень ортодоксального детермінізму, затвердити ставлення до права та юридичної науки як до самостійних факторів історичної долі людства, умов існування цивілізації. З іншого – поглибити наше усвідомлення особливостей правознавства у контексті сучасних уявлень наукового пізнання.
Зрозуміло, що в окремій статті малоймовірно дістати щодо висловлених гіпотез завершених висновків, особливо у формі точно сформульованих теоретичних положень або конструкцій. Більш реально розраховувати наближення до них через позначення актуальних методологічних проблем сучасної юридичної науки, насамперед проблем її предмета та методу. Однією з умов їх обґрунтованого розгляду, на нашу думку, є звернення до питання становлення і розвитку сучасної юридичної науки, юридичного мислення.
Список використаної літератури:
Сливка С.С. Розвиток правової культури як правовий прогрес. – Львів, 1996.
Кистякивский Б.А. В защиту права (Инттелегенция и правосознание) // Вехи: Сб. статей о русской интелегенции. – М., 1991.
Нерсесянц В.С. Юриспруденция.
Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996.
Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. – М., 1999.
Пухта Г.Ф. Курс римского гражданського права. – М., 1974.
Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпохи формирования. – М., 1998.
Козлов В.А. Проблемы методологического исследования. – М., 1998.
Гадамер Х.-Г. Методологические проблемы науки.
Алексеев С.С. Восхождения к праву.
Хайдеггер М. Время и бытие.
Семитко А.П. Проблемы логики и методологии познания. – М., 1972.
< Попередня Наступна >