Наукові статті Теорія держави і права СПЕЦИФІКА СПІВВІДНОШЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО ПРОСТОРУСПЕЦИФІКА СПІВВІДНОШЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ
| Наукові статті - Теорія держави і права |
СТЕЛЬМАХ О.Г.,
здобувач кафедри міжнародних відносин Міжрегіональної академії управління персоналом
СПЕЦИФІКА СПІВВІДНОШЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ
Стабільність XX століття стало надбанням історії. Настала нова якість трансформації, шляхи якої у черговий раз буде неможливо зобразити у вигляді універсальної формули. Діалектично кожна субстанція, яка досягає певного цілісного стану, неминуче готує передумови свого переродження у іншу якість, а сама йде у небуття. Уява ж про стабільний та універсальний порядок у суспільстві в масштабі історичного проміжку часу є ілюзією.
Становлення індустріального суспільства – це процес формування певного універсального соціального організму, що базувався на принципах максимального задоволення матеріальних інтересів членів суспільства. Така мотивація підкріплювалась і задовольнялась передусім особистими зусиллями та діями.
Базова структура постіндустріального порядку дещо інша – на передній план виходять нові потреби, які витікають з прагнення до самореалізації та самовдосконалення. З плином часу очевидним стає, що базові принципи нової соціальної форми не піддаються таким чітким дефініціям, як у випадку з індустріальним соціумом. А це свідчить про невпинне зростання рівня варіативності у суспільному поступі.
На практиці це значить, що не обійдеться без підвищення рівня соціальної напруги, що зазвичай спостерігається у період переходу від однієї глобальної системи до іншої. В узагальненій формі це щойно відзначив І. Валлерстайн: "Ми живемо в епоху переходу від вже існуючої глобальної системи суспільного устрою – світової капіталістичної економіки – до іншої або до інших глобальних систем. Ми не знаємо чи це добре чи ні... Проте немає сумніву, що перех
З іншого боку, приблизно до 80-х років в науковому обігу стало постійним поняття глобалізації, яке почало застосовуватись для визначення масштабних соціальних змін, що охопили не стільки окремі народи, нації, країни, скільки цивілізацію в цілому. Етимологічно це поняття передусім передбачало визначення якісно нового рівня розвитку. Проте мався на увазі конкретний розвиток саме західної цивілізації, а термінологічне тлумачення глобалізації недвозначно вказувало на використання його в якості практичного синоніму, що означав би реальну здатність Заходу визначати тенденції світового розвитку [3].
Концептуально глобалізація та постіндустріалізм лежать у площині дії аналогічних процесів. На практиці ці, на перший погляд, антиномії базуються на основі дії трьох різнопорядкових акторів: зростання економічної могутності Заходу у вигляді формування і удосконалення нової самодостатньої моделі розвитку в умовах зрілого постіндустріального ладу; активної експансії політичних та ідеологічних парадигм Заходу у напрямку країн пост-комуністичного блоку, а також Азії та Латинської Америки і, нарешті, соціокультурної конвергенції, очевидної з 90-тих років XX ст. Вона стала можливою в результаті революційних змін на рівні засобів масової комунікації, зв'язку, інформатики, що радикально перебудували характер інтелектуальної, культурної і технічної взаємодії окремих складових всесвітньої цивілізЗаацівї.сієї різнопорядковості, проглядається ще одна підсистема, яка не тільки забезпечує нові виміри життєздатності людського соціуму в умовах постіндустріального суспільства, але й, адаптуючись до нових умов, набуває нових якісних параметрів. Суть у тому, що вона стає поєднуючим комплексом базових, осьових принципів, цінностей, установок, орієнтацій, які мають системоутворюючі характеристики, що визначають і їх взаємну сутність. Мова йде про громадянське суспільство як один з найважливіших структурних елементів сучасного соціуму, який діє в полі всіх трьох названих різнопорядкових акторів. Тому визначення як реальних, так і віртуальних вимірів, в яких функціонує громадянське суспільство періоду постіндустріалізму, є основною метою, на яку спрямований авторський аналіз.
Основоположним виміром функціонування громадянського суспільства на початку XXI ст. є те, що воно вже практично існує і є функціональним щодо параметрів країн, які перейшли на стадію постіндустріалізму. А це неминуче приводить нас до проблеми адекватності та придатності розповсюдження саме західних парадигм громадянського суспільства на т.зв. країни з недемократичними режимами, куди безумовно зараз відносять і країни ПС оНчДн .е мо з того, що дія економічного актора (а саме економіка і політика лежать у полі базових функцій громадянського суспільства) вже у другій половині 90-х років почала виявляти явні ознаки неефективності. Про це красномовно свідчили приклади економічних збоїв у Японії, проблеми "азіатських тигрів", боргові провали у Мексиці, фінансовий колапс 1997 і 1998 років в країнах Південно-Східної Азії і, нарешті, теперішня світова економічна криза. Все це недвозначно вказує на те, що головний рушійній механізм господарчого і технологічного прогресу продовжує залишатись саме в центрах постіндустріальної цивілізації, але аж ніяк не на периферії. Висока рольова функція США та інших постіндустріальних країн т.зв. західної цивілізаційної парадигми зайвий раз підтвердила обумовленість економічного і політичного контексту, який в остаточному підсумку і визначає як відповідний тип суспільства взагалі, так і громадянського зокрема. А з цього випливає, що нові індустріальні держави з інших цивілізаційних парадигм неминуче вимушені будуть йти шляхом тривіального копіювБаінлньяш. е того, можливість перенесення західних зразків розвитку як держави, так і суспільства (зокрема, громадянського) зараз розглядаються як дієвий покажчик життєздатності західних цінностей, як одне з найголовніших завдань західної цивілізації. Як відзначає Р.Хепхард: "Поразка комунізму стала іспитом для нашої економічної і політичної системи по всьому світу. Якщо в умовах глобальної конкуренції ми змусимо її запрацювати на повну силу, то саме таку систему кожна держава захоче мати як за взірець" [4].
Крім того, початок XXI ст. позначений абсолютизацією благотворності розповсюдження західних цінностей на Схід, а торжество ринкової економіки і відповідної політичної системи видаються за безсумнівну реальність. Якщо не станеться революційних катаклізмів, то і процес переносу західних реалій на грунт посткомуністичних країн, зокрема, через громадянське суспільство, буде проходити під жорстким не тільки економічним, а, очевидно, й політичним контролем провідних постіндустріальних держав.
За таких умов загострюється питання саме про громадянське суспільство на теренах посттоталітарних соціумів – його сутність, шляхи і форми відродження та розвитку, ступінь використання західних аналогів та необхідних умов ствердження принципів демократії та меритократії. Для цього спробуємо визначити сутність прояву, взаємодії та взаємозалежності реальних і віртуальних вимірів громадянського соціуму у тій його різновидності, яка існує зараз як за соціальних умов реального постіндустріалізму за західним зразком, так і в практичній площині функціонування у посттоталітарному просторі.
Останнім часом українська і російська політична думка, яка опікується станом відродження громадянського суспільства в своїх країнах, зосередила головну увагу на певному відомому колі питань цього виміру. Воднораз не дуже виразно прозвучали мотиви, бодай на емпіричному рівні, про ступінь взаємної обумовленості між громадянським суспільством та демократією. Визначення цієї конструкції не має на меті відтворення якоїсь ієрархії або пріоритетності у підходах. Тому архітектоніка наших діалектичних побудов пропонується у такий с1п. о Усі бреальному світі громадянського суспільства не існує взагалі. Це тільки теоретична схема, яка відрізняється від решти суспільства (звичайно і від всього, що можна віднести до урядових або державних структур). За цією гіпотезою, громадянському суспільству немає місця не тільки в системі існуючої демократії, а й взагалі у природі як ключової категорії сучасного суспільствознавства.
Громадянське суспільство існує у звичному розумінні, але має специфічні риси прояву тільки у певному ряді країн і зовсім не обов'язково там, де існує демократія або капіталістична ринкова економіка.
Громадянське суспільство може існувати, але не є обов'язковим як для демократичних країн з капіталістичною ринковою економікою, так і для держав колишнього СРСР.
Громадянське суспільство може існувати, проте не є необхідною або продуктивною підсистемою для розвитку певного числа демократій, які переходять у XXI століття.
Громадянське суспільство реально має всі підстави існувати, але має бути спрямованим і керованим урядом, і в ньому не залишається поля для реалізації "приватних інтерес6і .в "Г.ромадянське суспільство не повинно взагалі існувати, то му що воно шкідливе і згубне як для демократії, так і суспільства.
Все подане вище передбачає дещо іншу форму демократії, відмінну від тієї, яку прийнято визначати як традиційну "західну ліберальну демократію". Цілком можливо, що ряд загальноприйнятих ознак захованої ліберальної демократії зовсім не є обов'язковими для того, щоб сформувати, стабілізувати та зробити життєздатним саме цей вид демократії. Ось чому необхідно розробити адаптивну концепцію демократії. Інакше легко дійти до закамуфльованих форм патерналістського автократизму, тільки зовні схожого з демократією.
За базову приймемо модель, що переважно застосовується у посттоталітарних країнах. Згідно з нею демократія є форма правління, в якій люди мають засоби визначення правил (законів), за якими живуть і працюють, або здійснюють своє право через участь у виборах. Під "відповідальністю" представницької влади тут слід розуміти, що народні представники мають у своєму розпорядженні не одну, а декілька концептуально розроблених програм реалізації цінностей та прагнень своїх виборців. Конотація "концептуально розроблені програми" передбачає шляхи визначення "прагнень та бажань людей" у вигляді системи конкретних верифікованих доказів, а не "інтуїтивні здогадки" або "особливий досвід", одержані в ході виборчих перегонів або внаслідок застосування інших метафізичних методів, які не мають підтвердження на емпіричному рівні.
Ступінь верифікації реального або віртуального щодо громадянського суспільства в умовах посттоталітарного соціуму (contra), так і меж його адекватності у реальних вимірах форм постіндустріалізму (pro) залежить від ступеня його придатності для успішного функціонування в межах всього суспільства в соціальному просторі постіндустріалізму або посттоталітаризму. Інша річ, що наскільки віртуальний вимір може виявити власний потенціал придатності для трансформації у вимір реальний, покаже тільки конкретна практика.
Громадянський соціум не може розглядатись в якості "тільки" теоретичної конструкції або ідеал, який не може бути реалізованим. Інша річ, що мета громадянського суспільства має оцінюватись як на теоретичному, так і емпіричному рівні. За визначенням одного з авторитетних дослідників проблем громадянського соціуму Л.Раймонда, "незважаючи на велику кількість навіть самих промовистих характеристик, головною метою громадянського соціуму є забезпечити реалізацію принципів демократії через громадський інтерес та, навіть нехтуючи політичними преференціями, не обмежувати відтворення суспільного добробуту" [5]. Таким чином, або уможливлюється безперешкодний перехід від авторитаризму до демократії, або доводиться "послуговуватися" громадянами держав перехідного періоду в якості інструмента, що має поліпшити розуміння "верхами" болісних проблем "низів", принаймні у проміжках між виборами. Останні дві ознаки не слід розглядати у площині конкретного формату або рамок основоположних цінностей громадянського соціуму.
Немає суттєвої різниці між узагальненою дефініцією власне громадянського суспільства і рештою суспільства. Це аутентично в тій мірі, наскільки можна припустити, що громадянське суспільство є інструментом для покращення демократії (тут за доцільне можна було б прийняти також і те, що удосконалення демократії іде на користь решти суспільства, якщо звичайно демократія не є сама по собі видозміненою формою правління, подібною до тієї ж авторитарності або інших близьких по неї форм. Якщо ж вона не має на меті здійснити цю ціль, то виникає питання, яким же чином така демократія може бути наближена до ідеалу. Будь-який процес покращення параметрів функціонування демократії, який залишає людей (чи "демос", який існує в межах правил та законів своєї країни) поза полем своєї дії або передоручає цю роль урядові чи своїм представникам, вихолощує найбільш важливу передумову цього процесу: суспільний контроль з метою зменшення або запобігання фальсифікацій, уникнення обману з боку державних установ. Без такого контролю немає виходу на реальну "владу" (а це – головний принцип демократії як "влади народу").
Отже, якщо громадянський соціум та решту суспільства розглядати в одному синонімічному ряді, то визначені вище процес та вид контролю в реальності не зможуть існувати. Це має сенс для більш поглиблених теоретичних узагальнень, коли спробувати відокремити їх з практичної і суто академічної точок зору, а також спробувати перевірити, яким чином кожен з них може спрацювати за реальних умов.
Якщо ж виходити з того, що громадянське суспільство функціонує у публічній сфері і не висуває ніяких вимог відносно відповідальності за свої вчинки до уряду або політиків, що знаходяться при владі, то така концептуальна конструкція не має нічого спільного з традиційними західними моделями громадянського суспільства. В цьому випадку мова іде вже про практично цілком визначену віртуальність вимірів такого суспільства стосовно постінд2у. сСттруі аплінізьм ну а. явності громадянського суспільства у традиційному розумінні або у вигляді специфічних рис лише у ряді країн є концептуальним підґрунтям для визначення в них як рівня функціонування самої демократії, так і окремих форм. Для людей тут зовсім не обов'язково мати засоби впливу на своїх представників, щоб примусити їх відповідати за волевиявлення своїх виборців через фракції та групи інтересів. Наприклад, американський соціолог Е.Шіллз пропонує "опікувальну" демократію (в 1959-1960 рр.), в якій уряд "вчить" суспільство на протязі всього його шляху пошуку цінностей та структур демократії. Згідно з цією теорією державні лідери: 1) достеменно роблять свою справу з того, що є дійсно демократією, та, 2) що вони мають намір відійти від «м'якої авторитарної практики» в той момент, коли "демос" в достатній мірі опанує ці демократичні структури та цінності [6]. Проте наразі виникає питання, в якій мірі відомо, і яким чином може бути гарантовано, що уряд дійсно обізнаний у тих межах доброчинності, за якими має діяти. Громадянський соціум "замислений в якості контрольного механізму" (у конфігурації, що запропонована Л.Даймондом) саме і міг би стати відповіддю на це питання [7].
Безперечно, якщо громадянський соціум відповідає параметрам тільки певної кількості країн, виникає питання, чому він існує саме в них і забезпечує наявність, принаймні хоча б і навіть теоретично, бази для демократії, яка сама по собі не потребує громадянського суспільства. (При цьому треба мати на увазі, що не можна спростувати або довести те, чого не існує. Але цим можна продемонструвати і те, що доказ такого існування ще не знайдений. Цілком вірогідно також, що якийсь конкретно застосований метод або комплекс інших методик ще не дали бажаних результатів при спробі визначити певні характеристики та знайти докази того, що існує у реальній дійсності.)
Можливо, однією з перешкод, яку досить важко подолати при створенні такої теоретичної бази, є те, що вона має включати в себе презумпцію позитивної конотації діяльності політиків та бюрократів. Слід було б об'єктивно припустити, що вона не перебуває під впливом фальсифікацій та маніпуляції.
Відзначимо, також і те, що громадянське суспільство далеко не завжди виступає в якості визначеного компонента демократичної теорії (як це тлумачать Р.Даль та Дж.Сарторі) [8], але і проявляється у ролі подвійної субстанції, яка містить в собі як умови, так і характеристики, що тільки передбачають її як демократичну. Згідно з концепцією Даля це обумовлюється існуванням семи "інституцій": наявність обраних офіційних осіб, вільні та справедливі вибори, інклюзивне виборче право, право участі у виборчих перегонах за посадову позицію, свобода самовиразу, наявність альтернативних джерел інформації, а також асоціативна автономія. Останні три (із згаданих вище) саме і складають базові соціальні умови для існування громадянського суспільства. Те, що не були наведені посилання на економічну систему, також має резон. Насамперед, це – чисто теоретична побудова, в якій успішно функціонує некорумпована, демократична політична система політиків і бюрократів (вони буцімто чесно виконують свої поважні обов'язки і не мають якихось корисливих намірів) з централізованою і контрольованою економікою і, за умов теоретичної гри, навіть поєднується з припущенням повної забезпеченості свободи інформації. Звичайно, в реальному світі капіталістична ринкова економіка та демократія існують разом. Проте, як на це вказує приклад Китаю, недемократичний уряд співіснує з ринковою економікою, хоча остання має ряд певних обмежень у порівнянні з її західними аналогами. Отже, на відміну від реальних параметрів громадянського суспільства в контексті постіндустріалізму, у віртуальному вимірі навіть більш-менш визначені ознаки дії механізмів демократії поки ще не передбачають обов'язкової екзисте3н. ц іСї труипнікноьвовї і ерктоуналоьмнікоист. і вимірів громадянського суспільства має свій прояв і у презумпції того, що воно може існувати і не обов'язково лише за умов успішного функціонування капіталістичної ринкової економіки в системі суспільних відносин постіндустріалізму. Історичний приклад пострадянських країн свідчить про те, що їх економіки за всіма ознаками навряд чи можна віднести до ринкових або капіталістичних. І на цьому фоні досить сумнівним виглядає можливість успішного функціонування власне громадянського суспільства принаймні західного зразка. Якщо ж розглядати економіки країн СНГ як такі, що все ж мають порівняно схожі риси з державами з ринковими економіками і з їх функціональними громадянськими соціумами, дійсним виміром віртуальності такого варіанту громадянського суспільства може бути ступінь його впливу на розвиток решти суспільства в реальних соціальних умовах, тільки вже посттоталітаризму.
Віртуальний вимір громадянського суспільства може бути присутній і у презумпції необхідності існування, головним чином у промислово розвинутих зонах сучасного світу, які перейшли у XXI століття, за найбільш благополучних кондицій у порівнянні до інших. Проте практика за станом на сьогоднішній день довела не тільки очевидну взаємопов'язаність і взаємообумовленість, але і наявність реальних вимірів динамічного і функціонального громадянського суспільства в соціальних умовах постіндустріальної стадії розвитку.
Громадянське суспільство, спрямоване і кероване урядом (на думку Даймонда), являє собою у певному сенсі оксімород (об'єднує в собі в єдине ціле різнохарактерні величини) і практично зводить нанівець функцію громадянської перевірки і контролю за діями уряду. Це також робить практично неможливим, щоб при домінуючій ролі держави в громадянському суспільстві політики та державні посадовці несли хоча б повною мірою відповідальність за свої дії та вчинки при виконанні службових обов'язків. Само по собі це вже недвозначно вказує на ступінь віртуальності такого виміру громадянського суспільства для параметральних ознак постіндустріального простору, і в той же час визначає межі його реальності в посттоталітарних країнах.
Перекладати всі негаразди за неефективність демократії на дисфункції в громадянському суспільстві виглядає і зовсім безперспективно з огляду на те, що: 1) громадянське суспільство не шукає ні шляхів доступу до влади, ні виступає як альтернативна форма правління. А це ближче до концепції "органічної демократії"", яка обстоює ідею відсутності політичних партій і має більшу зону поширення особливо на місцевому рівні; 2) громадянське суспільство не виступає як причина демократії, а лише створює сприятливі умови для її розвитку (нагадує концепцію семи "інституцій" Даля;) 3) критика "проколів" або неадекватності реалізації демократії у громадянському суспільстві, знову-таки, виглядає нелогічно тому, що а) цей соціум сам по собі не може бути покращеним, б) співвідношення між ним та демократією не є тотожним з погляду причинно-наслідкових зв'язків; 4) звинувачення громадянського суспільства у маніпуляції приватними інтересами є безпідставним. Адже саме громадянське суспільство не нав'язує решті суспільства своїх законів. Навпаки, приватні інтереси можуть виступати у ролі домінантів по відношенню до нього через власні невід'ємні атрибути – інститути плюралізму і урізноманітненість своїх особистих прагнень та інтересів. Проте, щоб вони діяли у прийнятному режимі (і зовсім не обов'язково це має відбуватись без недоречностей), тісна їх взаємодія не є для них також неодмінною передумовою.
Важливо, щоб держава не каналізувала діяльність громадянського суспільства у русло надмірної підтримки приватного інтересу, що може нейтралізувати і навіть зашкодити як самій демократії, так і громадянському соціуму. Базовий же вектор до поліпшення режиму задіяності механізмів демократії та функціонування ринкової капіталістичної економіки вказує не на підвищення рівня контролю держави над громадянським соціумом, а навпаки – на зменшення питомої ваги впливу приватних інтересів у суспільстві через підвищення ресурсу плюралізму та урізноманітненості політичного спектру. Саме на цьому і наголошує Даймонд, заперечуючи пріоритет приватного інтересу як базової цінності громадянського суспільства [9].
Насправді, в тій мірі, в якій приватний інтерес створює сприятливі передумови для конструювання "груп загального інтересу", в тій же мірі його особистий інтерес у практичній площині вплітається в загальний фон соціальної практики, і вже тільки тоді стає його неодмінним компонентом у вигляді проміжної маргінальної структури.
Для визначення ще одного віртуального виміру громадянського суспільства при функціонуванні як і соціальних умовах постіндустріалізму, так і посттоталітаризму звернемось до ступеня креативного потенціалу першого по відношенню до решти суспільства. Іншими словами, яка ж остаточна мета громадянського суспільства? Мабуть, буде не зовсім коректно виходити головним чином з презумпції пріоритету забезпечення соціального добробуту, або з інших добре відомих нам невирішених проблем, що так і не увійшли в коло нагальних завдань пострадянських урядів і формують головну архітектоніку політичного спектру. Остання й складає основу зони чутливого реагування на запити "демосу" в громадянському суспільстві постіндустріального типу.
Насамперед, громадянські суспільства у вищевказаних країнах функціонують на добровільних засадах і вважати, що робити це їх змушують певні однозначно прописані установлення, значить навмисно відходити як від реалій їх історичного розвитку, так і свідомо нехтувати існуючим контекстом соціальної практики. А держава, відповідно, має перш за все опікуватись відтворенням сприятливого фону політичних і економічних взаємовідносин між різними сферами громадянського суспільства і ні в якому разі не втручатись в те, що відбувається в середині їх самих. Ось чому пошук на цьому рівні якогось нового визначення віртуального виміру, що дасть змогу винайти універсальний рецепт переходу від посттоталітарної до постіндустріальної якості, заняття не дуже перспективне. В умовах XXI століття саме демократичні методи реальних вимірів політичних нововведень в громадянському суспільстві постіндустріального зразка, а не їх посттоталітарні віртуальні альтернативи, напевно, стануть найбільш ефективними.
Список використаної літератури:
Wallerstein I. Utopics Or Historical Choices of the Twenty – First Century. – New York: Doubleday – 1999. – P.39.
Porter G., Brown J. W. Global Environment Politics. 2nd ed. – Boulder ( Co.). – 1996. P. 25-26.
Waters M. Globalization. – London -New York: Harper Collins. – 1995. – P.l.
Gepherd R., with Wessd M. An Even Better Place. America in the 21 st Century. – New York: Columbia University Press. – 1999. – P.39.
Diamond L. Rethinking Civil Society // Journal of Democracy. – 1994, Vol.5, №3. – P. 207-216.
Shils E. The Virtue of Civil Society // Government and Opposition. – 1991 – Winter, M 26. – Pp.9-10, 15-16.
Diamond L. Op.cit. – P.208.
Див.: Даль Р.А. Введение в экономическую демократию. Москва: Academia. – 1991; Сартори Дж. Вертикальная демократия // Политические исследования. – 1993, №2. Diamond L. Op.cit. – P.212.
< Попередня Наступна >