175

---

В.В. Галунько

ГЕНЕЗИС РОЗУМІННЯ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

Досліджується походження і процес розвитку приватної власності як невід’ємного природного права людини; на цій основі з’ясовуються ознаки цього феномена.

Ключові слова: право, приватна власність, категорія, природне право.

Постановка проблеми. Становлення сучасного права тісно пов’язане з іменем видатного англійського мислителя, теоретика права Д. Локка, який велику увагу у своїх працях приділяв власності. Він, зокрема, стверджував: «Цивільними інтересами я називаю життя, свободу, здоров’я, відсутність тілесних страждань, володіння такими зовнішніми благами, як гроші, земля, будинки, домашні речі» [1, с. 145]. Про важливу роль у розумінні цієї категорії філософ писав: «Ми розглядаємо природну причину, яка говорить, що люди, якi народилися, мають право на самозбереження i відповідно на подібні речі, якi забезпечують їх існування» [1, с. 18]. Таким чином учений підкреслив значення розуміння цієї категорії як невід’ємного природного права людини.

Враховуючи ці висловлювання з огляду на сучасні підходи до трак­тування цієї проблематики, зауважимо, що П.М. Рабинович справедливо відзначив, що «поняття «права людини» на всесвітньому рівні, навіть на континентальному рівні, офіційної дефініції не мають» [2]. Тож, на наш погляд, класичне розуміння цієї категорії Д. Локком є аксіоматичним і для умов сучасності: «Головною ціллю цивільного суспільства є збереження власності, …влада не може позбавити будь-яку людину її власності без її згоди» [1, с. 49–88].

Стан дослідження. Витоки становлення цієї категорії пов’язані з відомою працею Гегеля «Філософія права», в якій він стверджував, що поняття власності – це перше поняття, що виникає в історії права. Філософ твердив: «Що

б не залишатися абстрактною, вiльна воля повинна, насам­перед, дати собі наявне буття.... Цей перший вид свободи є той, який ми називаємо власністю». Створюючи свою філософію власності, Гегель зазначав, що власність виникає першою з тієї простої причини, що вона залежить від зовнішніх предметів, від зовнішнього неодухотвореного світу, що протистоїть волi (суб’єкту) i є найближчим до нього.

«Власність – це втілення волi в речі», тим самим особа дає собі «зовнішню сферу своєї свободи». До такого «втілення» річ перебуває поза розумною діяльністю людини, поза правом. Гегель підкреслював важливість договору у встановленні права власності. Договір передбачає, що ті, хто вступає в нього, визнають один одного особами і власниками. У договорі власність виявляє себе як повна і безспірна, оскільки договір – це форма власності. Філософ виділяв право власності як першочергове, оскільки власність є найбільшим втіленням особистості в речі [3, с. 102, 108].

Першим загальносвітовим джерелом нової історії, в якому декла­руються ідеї «відновлення природного права і рівності», була Конституція П. Орлика (1710 р.) [4]. Наприкінці XVIII ст. було прийнято американську Декларацію про незалежність, в якій поряд з іншим зазначалося, що «всі люди створенi рівними, що вони надiленi Творцем певними невід’ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». У той же час (4 серпня 1789 р.) з’явилася французька Декларація прав людини i громадянина, яка ознаменувала нову еру в історії людства. У ній, зокрема, зазначалося: «Метою всякого політичного суспільства є охорона природних i невід’ємних прав людини. Цi права – свобода, власність, безпека, супротив гнобленню...». А у п. 17. цього документа підкреслювалося: «Право власності непорушне i священне, ніхто не може бути позбавлений своєї власності, за винятком випадків, коли суспільна користь, законним порядком закріплена, очевидно витребує цього, умовою при цьому буде попередня сплата справедливої винагороди» [5, с. 24, 30]. Названі правові джерела стали ідеологічною основою низки конституцій розвинених країн. Вони мають важливе значення і для вітчизняної теорії права.

На початку XX ст. російський юрист Л. Мович стверджував: «Французька декларація вперше визнає людину, незалежну від державної влади; вона визнає вiдомi права поза суспільством. Виходячи з того, що люди вільні i рівні по самій сутності своїй повинні прийти до побудови суспільства із людини, а не навпаки, – стосовно нашого аспекту він продовжує, – текст природних прав, визначається, індепендентами. Всім нам притаманні природне право на свободу i володіння власністю. Влада будь-якого уряду припиняється там, де починається посягання на особу i власність. У людини є природне право (а не дароване) йому як члену суспільства, i це право недоторканне для держави» [5, с. 19, 22].

Вітчизняні мислителі Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Кулiш, І. Франко, Л. Українка, М. Грушевський, М. Драгоманов, О. Кістяківський збага­тили і поглибили загальносвітові погляди [6, с. 568, 575, 589; 7, с. 168; 8, с. 285, 286]. Вони ставили людину з її духовними потребами на вер­шину філософської піраміди, а майно – лише як обмежену необхідність, що в цих розмірах потребує охорони: «Безглуздо твердити, що для лю­дини природною є потреба володіння, скажімо, багатством, яке пере­вищує можливості помірного споживання», – стверджував Г. Сковорода [8, c. 285]. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхід­ності обмеження державної влади «невід’ємними, непорушними, недо­торканними правами людини, найважливішим із яких називав право на гідне існування» [7, c. 168].

На жаль, теоретичні доробки цих мислителів не знайшли свого відображення у тогочасних нормативно-правових актах, і як результат – несправедливі процеси проти людини в тих державах набували поширення. А з початку 1920 р., коли в умовах жорстокої громадянської війни перемогли більшовики, припинилися і наукові дослідження в цьому напрямку. В юридичній науці радянських часів панували ленінсько-сталінські погляди на власність, в центрі яких було заперечення приватної власності взагалі, тим більше правової власності як невід’ємного права людини.

В євроатлантичній юриспруденції у середині 40-х рр. XX ст. також намітилося дещо байдуже ставлення до приватної власності як невід’єм­ного природного права людини. Ця категорія почала поступово сходити з перших щабель юриспруденції, і навіть деякі сучасні правники відно­сять її до категорії – «інша», а досліджуючи права людини взагалі, матері­альну власність обходять стороною [9, с. 354; 10, c. 257; 11, c. 54, 58].

Виклад основних положень. Розглядаючи з визначених позицій причини такого стану, необхідно зазначити, що він має під собою об’єктивну соціальну, історичну та політичну основу. Після двох світових війн, в яких загинули десятки мільйонів людей, після концентраційних таборів фашистської Німеччини, де сировиною (власністю) для виробів були людські органи, та ГУТабів радянської імперії, в яких за невиконання норм виробітку (створення нової власності) людей живцем ховали у фундаментах Біломорського каналу, світова спільнота вже не могла будувати нову цивілізацію на матеріальних засадах. Історичні факти впевнено свідчать, що однією з основних причин початку будь-якої війни є переділ світу і сфер впливу за світове панування, тобто захват і переділ власності [12, c. 624; 13, c. 379, 384].

Тому новим базовим ґрунтом права стала «людина», яка вже не була елементом державної бюрократичної системи, піщинкою у грі сильних світу цього. Її права і свободи стають пріоритетом державної і міжнародної політики, а захист – метою і першочерговим завданням державних і міжнародних різноманітних систем.

У пошуках об’єктивних основ недопущення повторення війн, гено­циду, тоталітарних режимів 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла й проголосила «Загальну декларацію прав людини». У ст. 1 цього документа стверджується: «Усі люди народжуються віль­ними і рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і сові­стю і повинні діяти стосовно один до одного в дусі братерства». Далі встановлюється низка невід’ємних природних прав людини: право на життя, здоров’я; визнання права суб’єктності; незаконність рабства; рівність прав на захист; захист від неправомірного судочинства; охорона особистого життя; рівність чоловіків та жінок; свобода пересування; право на притулок тощо. А у ст. 17 зазначено: «1. Кожна людина має право володіти майном як особисто, так і разом з іншими. 2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна» [14].

Зазначимо, що коли дія «Загальної декларації...» набувала відповідної ваги, український народ був у складі радянської імперії, за «залізним муром», відповідно тільки після здобуття незалежності почав поступово входити у нормальну світову спільноту в галузі охорони прав людини. На той період світова спільнота вже мала систему охорони прав людини, так званий Міжнародний білль (хартію) про права [15; 16]. Як відносно самостійне доповнення до цієї системи, необхідно відзначити, що 4 листопада 1953 р. був прийнятий спеціальний європейський міжна­родно-правовий акт – «Конвенція про захист прав людини і основних свобод», ст. 2 якої охороняє основний суб’єкт права; «Право кожної людини на життя… ніхто не може бути навмисно позбавлений життя…». Протокол ? 1 цієї конвенції охороняє право власності: «Кожна фізична чи юридична особа має право безперешкодно користуватися своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна по-іншому, як в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, – при цьому в протоколі обмежується абсолютне право власності – попереднє положення ні в якому разі не ущемляє право держави забезпечувати виконання таких законів, які їй представляються необхідними для здійснення контролю за використанням власності у відповідності до загального інтересу чи для забезпечення сплати податків, чи інших зборів або штрафів» [16].

Зрозуміло, що в умовах відставання від світових стандартів вітчиз­няна юриспруденція рухалась виключно в напрямку «адаптації до євроатлантичних правових стандартів», не маючи можливості на «своє бачення» цієї проблематики. В умовах сьогодення Україна у цьому напрямку досягла деяких позитивних результатів [17].

Однак порівняльний аналіз міжнародних правових актів у сфері прав людини дає підстави вважати, що без фундаментальних вітчизняних роз­робок українській нації буде складно ввійти на рівних правах у світову спільноту. У цьому контексті спробуємо визначити наше розуміння ознак «невід’ємного права людини на приватну власність». З цією метою виходимо із таких позицій: по-перше, невід’ємною природною власністю людини може вважатися не вся власність, яка належить їй на правах при­ватної власності, а тільки та, яка забезпечує «нормальні» для даного су­спільства і для даного часу потреби; по-друге, такої власності людина не може бути позбавлена ніколи і ніким, в тому числі і державою на основі закону, лише в інтересах цієї людини чи інших членів суспільства, за рішенням суду чи суб’єкта владних повноважень, вона може бути тимчасово позбавлена права користуватися та розпоряджатися нею; по-третє, держава зобов’язана створити умови для набуття людиною цієї власності, забезпечити її постійну охорону, та у випадку втрати створити умови для поновлення.

Загалом, у демократичному суспільстві та правовій державі об’єктивно у ставленні до приватної власності спостерігається тенденція все більшого охолодження. Процеси носять, на наш погляд, наступальний та незворотний характер. Юридичну складову їх можна сформулювати наступним чином. В інтересах соціального розвитку суспільства, в інтересах людини і громадянина, екологічної та криміногенної безпеки фізичних і юридичних осіб держава все більше чисельними нормативно-правовими актами обмежує абсолютне право власника безмежного панування над річчю, його права володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Зважаючи на таку тенденцію, очевидно, доцільно всю приватну власність розділити на дві частини: невід’ємну природну власність людини та іншу приватну власність.

Невід’ємне природне право приватної власності людини – це складна комплексна юридично-економічна категорія, основною метою якої є захист «нормальних» матеріальних потреб людини від усіх видів небезпек.

Що означає «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною й соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку люди­ни не є незмінними. У такому розумінні можна їх назвати «погребовими». Адже зазначені можливості людини повинні використовуватися, переду­сім, для задоволення її життєво необхідних потреб і саме у цьому полягає особистісна значущість, цінність таких можливостей [18, c. 89].

Процедура виведення зазначених ознак полягає у комплексному соціально-юридично-економічному процесі. Соціологія права визначає перелік майна, яке, відповідно до міжнародних стандартів, вважається таким; економічна наука розраховує її економічну складову; юриспру­денція забезпечує юридичні способи досягнення людиною такої влас­ності, її посилену охорону та процедуру відновлення у разі втрати.

Право володіння є в цьому випадку абсолютним правом. Ніхто і ніколи, в тому числі і за рішенням суду і на основі закону, не може бути позбавлений своєї невід’ємної природної власності.

У науці кримінального права в деякій мірі є аналог такого розуміння власності, це – «перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком». Такий підхід є концептуально правильним, але поряд з цим наведена норма вже давно не відображає об’єктивних реальностей життя та підходу до людини як до вищої цінності [19, c. 143, 146].

Розглянемо інший аспект проблематики. З метою захисту власника від усіх видів небезпеки держава повинна створити надійний механізм, в тому числі шляхом встановлення адміністративних обмежень на право власника користуватися, а особливо розпоряджатися цим майном. Наприклад, заборона власнику продавати житло без гарантій забезпечення його іншим.

Загалом держава повинна забезпечити посилену охорону такої власності: прийняттям дієвих нормативних актів; встановленням посиленої юридичної відповідальності за посягання на це майно; створенням умов для його самооборони; запровадженням обов’язкового страхування цінного майна; гарантіями відшкодування у разі втрати. Досвід зарубіжних країн свідчить, що при встановлені переліку і кількості майна, яке повинно бути віднесено до невід’ємного природного права власності людини, необхідно користуватися міжнародними стандартами. Ці критерії повинні бути «нормальними» і до них повинна прагнути сама людина і суспільство при регулюючій ролі держави.

Отже, до майна, яке становить невід’ємну природну приватну влас­ність людини, необхідно віднести передусім кошти на забезпечення по­стійного, збалансованого, якісного харчування; охорону здоров’я людини; на одяг, взуття та інші предмети захисту від природних факторів; на відправлення духовних та культурних потреб; на освіту; на сплату кому­нальних послуг; на відпочинок. Крім того, до цього переліку слід вклю­чити: житло; засоби зв’язку; індивідуальні транспортні засоби або кошти на пересування громадським транспортом тощо.

Безумовно, ми не ставимо собі за мету визначити повний перелік, кількість і якість цього майна, бо це надто складне соціальне та економічне завдання. Наведений перелік лише засвідчує, що таке майно має бути і людина без нього не може нормально жити.

Висновки. Отже, нами визначено найбільш суттєві ознаки невід’ємної природної власності людини. По-перше, такою власністю може вважатися не вся приватна власність, яка належить людині, а тільки та, яка забезпечує її «нормальні» для суспільства і часу потреби. По­друге, такої власності людина не може бути позбавлена ніколи і ніким, в тому числі і на основі закону. По-третє, в інтересах цієї людини чи інших членів суспільства, у випадках визначених законом, вона може бути лише тимчасово позбавлена права користуватися чи розпоряджатися цим майном. По-четверте, держава здійснює посилену охорону невід’ємної приватної власності людини та створює умови для її набуття громадянами. По-п’яте, така власність не підлягає конфіскації, не може бути предметом поруки (крім випадків первинного придбання), здаватися в оренду, відчужуватися, якщо це може призвести до втрати її без заміни. По-шосте, держава зобов’язана створити умови для набуття людиною такої власності.

Як бачимо, одним із основних обов’язків демократичної держави є створення умов для набуття громадянами приватної власності, яка б забезпечувала їх невід’ємні природні права.

––––––––––

Локк Д. Избраннuе философские произведения: В 2 т. – М., 1960. – Т. 2. – 532 с.

Рабинович П.М. Актуальні проблеми теорії прав людини // Інтернет-видання. – 2001. – 3 травня.

Гегель Г. Философия права. – М., 1996. – 154 с.

Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького між паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом війська запорізького, та між стар­шиною, полковниками, а також названим Військом Запорізьким від 5 квітня 1710 р. // Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – С. 110–124.

Мовичu Л. Права человека и гражданина. – СПб.: Книга издание «Голос», 1912. – 47 с.

Шевченко Т.Г. Кобзар. – К.: Дніпро, 1987. – 639 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консул, 2001. – 656 с.

Філософія Сковороди. – К.: Наук. думка, 1972. – 309 с.

Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт. В.К. Гіжевський, В.В. Коло-ченко, В.С. Ковалівський (кер.) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.

Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – 408 с.

Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. – К., 2002. – 192 с.

Советский yнциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. – М.: Советская yнциклопедия, 1990. – 1632 с.

Юрій М.Ф. Соціокультурний світ України: Монографія. – К.: Кондор, 2004. – 738 с.

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1949 р. // Док. ООН/ PES/217 A.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 р. // Док. ООН А/RES/2200 A (XXI).

Конвенція про захист прав людини та основних свобод: (Рим, 4.XI.1950) // Голос України. – 2001. – № 3 (2503). – С. 6–8.

Закон України «Про концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 3. – Ст. 12.

Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика / Від. ред. Ю.І. Ремаренко. – К.: КНТ, 2006. – 760 с.

Галунько В.В. Адміністративно-правова охорона суб’єктів права власності в Україні: Монографія. – Херсон: ВАТ ХМТ, 2006. – 356 с.

 

< Попередня   Наступна >