637

---

І.О. ЗИСКІНД,

аспірант (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка)(Науковий керівник доцент Б.І. Кучер)

АНАЛІЗ ЗАГАЛЬНИХ ПРИНЦИПІВ ЗДІЙСНЕННЯ НАГЛЯДУ ЗА БІЗНЕСОМ СТРАХОВИКА (CONDUCT OF BUSINESS SUPERVISION) ЯК ІНСТРУМЕНТУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ СТРАХУВАЛЬНИКА

Ключові слова: страхування, страховий нагляд, страхове регулювання, нагляд за бізнесом страховика, загальне благо.

Метою написання цієї статті є роз­криття сутності державного нагляду за бізнесом страховика (conduct of business supervision) та аналіз проблемних пи­тань, які виникають при транскордонному страхуванні, включаючи аналіз права ЄС. Основу даної статті складає дослідження іноземних дослідників через те, що дана тема майже не розглядалась вітчизняними науковцями, та нагляд за бізнесом не імплементовано в Україні. Особлива увага в статті також приділяється аналізу законо­давства певних іноземних держав, осно­вних міжнародно-визнаних правових кон­цепцій в сфері державного нагляду за біз­несом страховика.

Нагляд та вимоги до здійснення бізнесу страховиком є третім елементом системи державного нагляду за страховиками. Їх метою є встановлення балансу інтересів на користь страхувальника через те, що стра­ховик вважається таким, що має сильнішу позицію. Слабкість позиції страхувальника полягає в тому, що він, як правило, не обі­знаний в тонкощах страхування і значний обсяг інформації щодо суті договору страхування може передаватись страхуваль­нику в усній формі як через страховика, так і через страхового посередника.

Елементи нагляду за бізнесом страхо­вика є досить розгалуженими і покривають майже всю його діяльність. Зокрема, на­гляд за бізнесом страховика розповсюджу­ється на процедуру андеррайтингу, канали продажу

страхових продуктів, маркетинг (рекламу), надання консультацій страху­вальникам, збереження та обробку інфор­мації, вимоги до складання договорів, вза­ємовідносини між страховиком та страхо­вими посередниками, систему врегулю­вання спорів, включаючи альтернативні системи врегулювання спорів.

Слід зазначити, що нагляд за бізне­сом страховика є найскладнішим елемен­том системи державного нагляду щодо розробки єдиних стандартів і складає найбільшу проблему при здійсненні тран­скордонного страхування. Основною при-чи ною такого ускладнення є те, що спо­живачі страхових послуг в повсякденному житті стикаються саме з системою нагляду за бізнесом страховика, на відміну від ліцензування та пруденційного нагляду. Саме тому при транскордонному страху­ванні проблемним питанням є те, що зако­нодавство місця знаходження страхуваль­ника, як правило, встає на захист остан­нього, навіть якщо договір страхування ре­гулюється правом країни реєстрації стра­ховика. Такий стан речей існує навіть на території країн-членів ЄС, де вдалося ціл­ком гармонізувати основні вимоги щодо ліцензування та пруденційного контролю. Страховик, який зареєстрований в країні-члені ЄС, має право здійснювати страху­вання на території інших країн-членів як шляхом відкриття там філій, так і шляхом транскордонного страхування, і при цьому такий страховик має лише ліцензію в кра­їні реєстрації та є об’єктом пруденційного нагляду лише з боку державного нагляду країни своєї реєстрації [2, стаття 10]. Третє покоління страхових Директив ЄС, при­йнятих в 2002 р., передбачило, що всі еле­менти нагляду за бізнесом страховика та­кож регулюються законодавством країни реєстрації страховика, крім двох випадків: коли наглядовий орган країни реєстрації не відреагував на заяву регулятора місця на­дання послуг про порушення національ­ного законодавства та коли обмеження з боку регулятора місця надання послуг по відношенню до іноземного страховика на­кладаються з метою забезпечення «загаль­ного блага».

Концепція загального блага («general good») є важливою для банківського, стра­хового та інвестиційного законодавства ЄС в сфері нагляду за бізнесом фінансових установ; вона була розроблена Європей­ським Судом Справедливості з метою роз­ширення свобод, наданих в рамках ЄС, зо­крема, принципу недискримінації та прин­ципу заборони будь-яких обмежень на сво­боду надання послуг [9, 18]. Відповідно до концепції загального блага, страховик, який має переваги від єдиної ліцензії на те­риторії ЄС і є об’єктом нагляду лише з боку регулятора країни місця реєстрації, має до­тримуватись також законодавства, яке діє в країні місця надання послуг з метою забезпечення загального блага. Для уникнення негативного ефекту Директиви ЄС вимага­ють від країн-членів повідомляти інозем­ного страховика про положення страхо­вого законодавства в сфері нагляду за біз­несом страховика, які прийняті на основі концепції загального блага, що має дозво­лити іноземному страховику заздалегідь планувати свій бізнес. Як приклад такого повідомлення, можна навести відкритий лист страхового наглядового органу про застосування концепції «загального блага» на території Республіки Польща [8]. Єв­ропейський Суд Справедливості не надав чіткого тлумачення концепції «загального блага». Однак законодавство ЄС містить умови, за яких держава має право встанов­лювати обмеження на підставі цієї концеп­ції, зокрема, (і) відсутність гармонізації, (іі) не дискримінація на основі країни по­ходження, (ііі) недопущення дублювання, (iv) пропорційність, (v) ці обмеження має бути виправдано введенням імператив­них норм заради «загального блага», та (vi) вони мають бути об’єктивно необхід­ними [5].

Отже, можна стверджувати, що сис­тема нагляду за бізнесом страховика не гармонізована на рівні ЄС і тим більше немає єдиних детальних стандартів в цій сфері. Слід, однак, зазначити, що деякі ас­пекти нагляду опосередковано гармонізо­вані на рівні ЄС, зокрема, в Директивах, які направлені на захист прав споживачів. Наприклад, Директива ЄС 93/13/EEC «Про несправедливі положення в договорах зі споживачами», хоч і має загальний харак­тер і безпосередньо не регулює договори страхування, має принципове значення для страхового ринку ЄС. Відповідно до ст. 3 Директиви, у випадку якщо договір із спо­живачем не був індивідуально розробле­ним та якщо положення договору всупереч вимогам добросовісності створюють оче­видний дисбаланс прав та інтересів не на користь споживача, такі положення вважа­ються несправедливими та, відповідно до ст. 7 Директиви, вони не є обов’язковими для споживача. Слід зазначити, що преамбула Директиви прямо вказує на те, що по­ложення, які мають відношення до ціни, не повинні оцінюватись на предмет спра­ведливості, і зазначає, що не повинні оці­нюватись положення, які стосуються ви­значення ризику та відповідальності стра­ховика на предмет справедливості, адже страховик вже врахував ці положення при розрахунку страхового тарифу. Такі по­ложення ставлять під сумнів цінність Ди­рективи, адже переважна більшість спо­рів пов’язана саме з положеннями, які ви­значають об’єкти страхування, перелік ри­зиків, які не покриті страховим полісом, та положення, які описують вимоги до причинно-наслідкового зв’язку між застра­хованим ризиком та збитком.

Можна зробити висновок, що Дирек­тива по відношенню до договорів страху­вання буде застосовуватись лише до дру­горядних положень, зокрема, до таких, як час, протягом якого страхувальник має по­відомити страховика про настання страхо­вого випадку. Відповідно до ст. 5 Дирек­тиви, контракт із споживачем має бути на­писаний простою та зрозумілою мовою та у випадку розбіжностей контракт має тлу­мачитись на користь споживача. Така ви­мога застосовується до всіх положень стра­хового договору, включаючи ціну. Як від­значили Р. Меркін та А. Роджер, ст. 5 Ди­рективи є неоднозначною по відношенню до договору страхування через те, що сьо­годні в договорах страхування багато тер­мінів отримали вузьке професійне тлу­мачення, і навряд чи суди повинні вима­гати від страховиків змінити таку практику [6, 48—49].

Важливим кроком в напрямі гармоніза­ції принципів здійснення бізнесу страхови­ків є стандарти, розроблені IAIS, які хоча не можуть бути прямо імплементовані в за­конодавство через занадто загальний ха­рактер, однак являють собою важливе тео­ретичне підґрунтя для більш деталізованих нормативних приписів. Основним прин­ципом здійснення бізнесу страховика ви­діляється такий принцип як «порядність» [3, 4]. Сутність даного принципу полягає в тому, що страховик зобов’язаний запо­бігати включенню до страхового договору положень, які б могли ввести страхуваль­ника в оману, або включенню положень, які б необґрунтовано зменшували відпові­дальність страховика або взагалі скасову­вали її.

Розповсюдженою практикою серед страховиків є включення в договір поло­жень, які стосуються фактів, наданих стра­хувальником для укладення страхових до­говорів, і такі факти (свідчення про факти страхувальником) становлять частину страхового договору. Так, законодавство більшості розвинених країн (особливо це стосується країн, система права яких ба­зується на англійському праві) передба­чає, що якщо заява на страхування міс­тить факти, які є неправдивими, то страхо­вик має право в односторонньому порядку відмовити у виплаті, навіть якщо ці факти не мали жодного відношення до збитку. Зокрема, у важливому прецеденті англій­ського суду Pan Atlantic Insurance Co v Pine Top Insurance Co [7] було вирішено, що у навіть у випадку, якщо неправдива ін­формація, надана страхувальником перед укладанням страхового договору, не мала б жодного впливу на страховика (тобто на­віть якщо страхувальник повідомив все, що мав повідомити, страховик уклав би страховий договір на тих самих умовах без підвищення страхового тарифу) і не мала прямого відношення до збитку, страховик зберігає право відмовити у страховій ви­платі, навіть якщо страхувальник повідо­мив неправдивий факт (або не повідомив те, що мав повідомити) ненавмисно, на­приклад, забувши про нього. Незважаючи на те, що цей прецедент існує і зараз у Ве­ликобританії, британський регулятор при­йняв власний нормативно-правовий акт, який не дозволяє страховику відмовити у страховій виплаті, незважаючи на вищез­гадане рішення суду, якщо страхувальник не повідомив про факти, які мали істотне значення для страховика, з необережності [4, пар. 8.1.2(2)]. Ця норма діє лише по від­ношенню до споживача, тобто страхувальника, який є фізичною особою та діє поза межами своєї професійної діяльності.

Незважаючи на те, що визначення спо­живача страхових послуг має тривалу істо­рію і, зокрема, було закріплене в Директиві ЄС ще в 2002 р., на практиці виникають труднощі у випадку, якщо фізична особа є підприємцем. Наприклад, при страху­ванні автомобіля, який підприємець вико­ристовує одночасно для власних потреб та для здійснення комерційної діяльності, ви­никає питання, чи діє такий підприємець в даному випадку як споживач. Це має іс­тотне значення, адже в залежності від ви­значення статусу страхувальника (він є споживачем чи звичайним комерційним клієнтом страховика) будуть різні наслідки при здійсненні страхового відшкодування за всіх інших рівних умов. Слід також за­значити, що надання допомоги страхо­вого посередника споживачу може позба­вити останнього права на додатковий за­хист, вказаний вище, і в цьому випадку він буде прирівняний до звичайного комерцій­ного клієнта.

Другим принципом є професійність страховика, який полягає в тому, що стра­ховик при здійсненні своєї діяльності зобов’язаний діяти професійно, уважно та старанно [3, 6]. Незважаючи на те, що на перший погляд даний принцип є надто за­гальним, його імплементація на практиці має чітке вираження. Зокрема, за вищезга­даних вимог від страхувальника щодо роз­криття інформації, яка стосується страхо­вого договору, розкриття такої інформа­ції не вимагається, якщо такі факти є ві­домими або мали бути відомими страхо­вику, що має справу з певними ризиками. Такий підхід, зокрема, було детально роз­крито в ключовому рішенні англійського суду Carter v. Boehm ще в 1776 р. [1] Як випливає з матеріалів справи, коли губер­натор фортеці Мальборо застрахував ри­зик від нападу на фортецю з боку фран­цузів, він не повідомив страховика про те, що такий напад можливий, незважаючи на те, що губернатор знав про можливість на­паду. Суддя вирішив, що страховик знав про можливість нападу через те, що в нього була можливість одержати цю інформацію з відкритих джерел, а навіть якщо і не знав, то мав знати тому, що професійно займався такими ризиками і був професійно більше підготовленим, ніж губернатор [1].

Що стосується таких елементів, як «уважність» та «старанність», то на прак­тиці ці принципи передбачають обов’язок страховика ознайомитись з конкретною ситуацією страхувальника та надати йому послуги, які були б дійсно потрібні для страхувальника. Це означає, що страхо­вик має встановити вимоги та реальні по­треби страхувальника, визначити, чи мож­ливо для страхувальника краще буде мати інший страховий продукт, ніж той, в якому зацікавлений страхувальник. Така вимога, як правило, визначається як вимога «відпо­відності» (suitability), яка передбачає, що страховик зобов’язаний визначити, чи від­повідає страховий поліс, в якому зацікав­лений страхувальник, його реальним по­требам, які страховик має визначити само­стійно на підставі інформації наданої стра­хувальником, і обов’язково повідомити страхувальника у випадку, якщо страховик вважає, що страховий поліс не відповідає (або відповідає лише частково) інтересам страхувальника.

Третім принципом є обов’язок страхо­вика та страхового посередника приділяти увагу потребам страхувальника та діяти при цьому справедливо. Цей принцип пе­редбачає те, що інформація про страховий продукт має бути надійною та наданою до прийняття рішення страхувальником про придбання страхового продукту. Суть цього принципу полягає в тому, що страху­вальник має зрозуміти продукт та ризики, пов’язані з використанням цього продукту, і лише після цього приймати рішення. З цією метою страховик має пересвідчи­тись, що отримав необхідну для цього ін­формацію від страхувальника. У випадку, якщо така інформація є конфіденційною, то страховик має забезпечити внутрішню інформаційну систему, яка б здійснювала захист цієї інформації від третіх осіб.

Важливим принципом є уникнення страховиком конфлікту інтересів по від­ношенню до страхувальника [3, 6]. Даний принцип накладає зобов’язання на стра­ховика постійно здійснювати моніторинг конфлікту власних інтересів і інтересів страхувальника і у випадку виникнення та­кого конфлікту забезпечити механізм лік­відації. Страховик завжди повинен мати пріоритет інтересів страхувальника перед власними і розкривати інформацію, якщо такий конфлікт інтересів існує і не може бути нейтралізований. Слід зазначити, що на практиці законодавство, як правило, до­зволяє існування конфлікту інтересів за на­явності явно вираженої згоди страхуваль­ника.

Ще одним важливим принципом є ви­мога наявності у страховика справедливої та ефективної системи врегулювання спо­рів. Цей принцип передбачає створення внутрішньої системи врегулювання спорів, яка, незважаючи на конфлікт інтересів, за­безпечувала б справедливий розгляд спо­рів між страховиком та страхувальником. Саме через наявність конфлікту інтересів та часто неефективну і довготривалу про­цедуру судового розгляду суперечок в кра­їнах з досить розвиненим страховим рин­ком було створено альтернативну систему врегулювання спорів, інститут т. зв. «стра­хових омбудсманів».

Можна зробити висновок, що нагляд за бізнесом страховика є найскладнішим елементом системи державного нагляду з точки зору розробки єдиних стандартів і являє найбільшу проблему при здійсненні транскордонного страхування. Система нагляду за бізнесом страховика не гармо­нізована на рівні ЄС і характеризується відсутністю єдиних стандартів в цій сфері. Лише деякі аспекти такого нагляду опосе­редковано гармонізовані на рівні директив ЄС, зокрема, тих, які спрямовані на захист прав споживачів. Важливим кроком в на­прямі гармонізації принципів здійснення бізнесу страховиків виступають стан­дарти, розроблені IAIS. В українському за­конодавстві окремо не виділяють нагляд за бізнесом страховика, і ця сфера потребує окремої уваги й імплементації, зважаючи на євроатлантичні амбіції України

Список літератури:

Carter v. Boehm (1766) 3 Вurr 1905.

Directive 2002/83/ЕС of the European Parliament and of the Council of 5 November 2002 concerning life assurance // Offcial Journal of the European Communities. 19.12.2002, L 345/1.

IAIS Principles for the Conduct of Insurance Business // http://www.iaisweb.org/__temp/ Principles_for_conduct_of_insurance_business.pdf

Insurance: Conduct of Business Sourcebook // http://fsahandbook.info/FSA//handbook/ ICOBS.pdf

Interpretative Communication of the Commission Concerning the Freedom to Provide Services and the General Good of the Insurance Sector // Offcial Journal. С 43 of 16.02.2000.

Merkin R., Rodger А. ЕС Insurance Law. – London: Longman, 1997.

Раn Atlantic Insurance Со v. Pine Тор Insurance Со [1995] 1 АС 501.

Polish Financial Supervision Authority «The Information оn General Good Principle in the Insurance Sector in Poland» // http://www.knf.gov.pl/en/Images/zasady_dobra_ogolnego_ Eng_tcm21-8581.pdf

Seatzu Р. Insurance in Private International Law: А European Perspective. – Oxford, Portland Oregon, 2003.

 

< Попередня   Наступна >