874

---

Г. І. ГЛОБЕНКО,

кандидат юридичних наук, заступник начальника кафедри кримінального процесу навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання Харківського національного університету внутрішніх справ

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЩОДО СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ ГРОМАДЯНИНОВІ НЕЗАКОННИМИ ДІЯМИ ОРГАНІВ ДІЗНАННЯ, ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА, ПРОКУРАТУРИ І СУДУ

Розглянуто деякі аспекти інституту відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів розслідування, суду. Подано рекомендації щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства.

В Україні набувають актуальності питання щодо недопущення порушень конституційних прав і свобод громадян тими державними органами, які покликані здійснювати їх захист. На жаль, судова та слідча діяльність не застрахована від помилок. Специфіка правозастосовчої діяльності, особливо у сфері діяльності правоохоронних органів та суду, полягає ще і в тому, що дії відповідного органу чи посадової особи на момент їх учинення можуть форма­льно відповідати всім вимогам закону, але у підсумку виявитися незаконними. Тому І. С. Касумов цілком слушно відзначає, що такі помилки потрібно звести до мінімуму, а якщо – конкретному випадку помилка допущена розглядати її як надзвичайну подію, публічно її визнати та застосувати всі засоби для реабілітації невинного [1, с 4]. Захист прав громадян належить до безпосередніх завдань кримінального судочинства і припускає не лише скасування незаконних рішень, а також усунення будь-яких їх негативних нас­лідків. Дане питання також не залишилося поза увагою у міжнародних інституцій. Так, ст. 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 р. передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб

юридичного захисту в наці­ональному органі, навіть якщо таке порушен­ня було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження [2].

Окремі питання щодо становлення та роз-витку інституту відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями ор­ганів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, досліджувалися в роботах Ф. Н. Багаутдінова, Б. Т. Безлєпкіна, 3. 3. Зіна-тулліна, В. М. Савицького, Т. Т. Таджиєва, Н. Я. Шило, М. Є. Шумила та інших вчених. Незважаючи на це, деякі його аспекти залишаються не вирішеними і на теперішній час. Таким чином, розгляд вищевказаних питань і буде метою цього дослідження.

Дійсно, особливим випадком відповідальності за шкоду заподіяну державними органами, є відповідальність органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду. У юридичній літературі питання щодо галузевої природи даних правовідносин залишається дискусійним. Однак більшість науковців (Б. Т. Безлєпкін [3, с 123-134], Л. Б. Бойцова [4, с 29-30], Д. В. Татьянін [5, с. 45] тощо) небезпідставно вважають їх комплексними. При цьому пропонуються різні шляхи реформування даного інституту. У зв'язку з цим, заслуговує на увагу пропозиція С. В. Наріжного щодо доповнення Кримінально-процесуального кодексу главою із загальними умовами відшкодування шкоди громадянину та його реабілітації [6, с 42]. Вирішення цього питання таким чином полегшить реабілітованим громадянам практичну реалізацію своїх прав і сприятиме оптимізації кримінального процесу та скороченню строків розгляду справ даної категорії.

Слід зазначити, що даний інститут розвивав-ся непослідовно. Так, положення про стягнення за беззаконне обвинувачення з посадової особи на користь скривдженого передбачалося ще в законодавстві Російській імперії до 60-х років XIX ст., до складу якої входила й Україна, та було співмірним завданим безчестю і збиткам (ст. 490 Звід законів Російської імперії) [7]. Подальшого розвитку вказаний інститут набув після Судової реформи 1864 року. Так, відповідно до статей 780784 Статуту кримінально­го судочинства (далі - СКС) [8] виправданому судом дозволялось просити винагороду за шкоду і збитки, заподіяні йому безпідставним залученням до суду. Винагорода могла бути стягнена з посадових осіб, у тому числі з судового слідчого і прокурора. Домогтися цього можна було, довівши, що вони діяли несум­лінно чи зловжили даною їм владою. У свою чергу, можливість залучення до майнової від­повідальності суддів СКС не передбачалося.

Тривалий час у вітчизняній юриспруденції панувала думка про те, що держава не повинна нести відповідальність за діяльність дер­жавних органів та посадових осіб, у тому чис­лі й у сфері кримінального судочинства. В українському законодавстві початкового радянського періоду, а саме в Кримінально-процесуальному кодексі (далі - КПК) УРСР 1922 р. та 1927 р. і навіть у початковій редакції КПК 1960 року це питання не врегульовувалося. Прийняті 8 грудня 1961 р. Основи ци­вільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (ч. 2 ст. 89) [9] містили загальну декларацію про те, що шкода, заподіяна незаконними діями посадових осіб державних ор­ганів, повинна цілком відшкодовуватися за рахунок держави, але конкретного правового механізму такого відшкодування не передбачали. Для підготовки, узгодження та прийняття нормативних актів про цей механізм пройшли десятиріччя. Лише після прийняття Конституції СРСР 1977 p., радянське законодавство вперше визнало принцип відповідальності держави за збитки, заподіяні громадянину не­законними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Так, з'явилися важливі в теоретичному і практичному аспектах нормативні акти, що усунули прогалини існуючого правового регулювання наказ Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1981 р. «Про відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями державних і громадських організацій, а також посадових осіб при виконанні ними службових обов'язків», яким було затверджено Поло­ження «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» (далі –Положення) [10]. У вказаному Положенні містилась принципово нова норма, відповідно до якої відповідаль­ність за збитки, заподіяні громадянину незаконними діями правоохоронних органів та су­ду, покладалась на державу. 2 березня 1982 р. було видано Інструкцію про застосування за-значеного Положення [11].

Звертає на себе увагу те, що в юридичній літературі окремі автори все ж таки висловлювали пропозицію про доцільність відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди особам, які були незаконно притягнуті до кримінальної відповідальності, за рахунок слідчого, прокурора або судді, у провадженні яких знаходилась кримінальна справа [12, с 21-24]. Такі пропозиції, на наш погляд, не можна вважати обґрунтованими. У зв'язку з цим слід підтри­мати протилежну точку зору про те, що достатніх підстав для введення подібної норми закону немає, оскільки відправлення правосуддя, здійснення розслідування забезпечується всією діяльністю держави, адже і вирок виноситься від імені держави. Тому збитки від судових і слідчих помилок повинна відшкодовувати держава, з державних фондів. Це в інтересах реабілітованих, бо стягнення збитку з конкретних посадових осіб може затягтися на тривалий час, а держава має більше можливостей для забезпечення якнайшвидшої компенсації [13, с 220]. Однак дане питання не втратило актуальності і після проголошення Україною незалежності. Так, у ст. 56 Конституції України закріплено право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Незважаючи на це, відповідно до ст. 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» від 17 лютого 2000 р. [14] та ст. 25 Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» від 7 грудня 2001 р. [15] за рахунок коштів на утримання судів, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністер­ства внутрішніх справ України здійснювалося відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Через це відшкодування шкоди здійснювалося за остаточним принципом або взагалі не здійснювалося. Відповідь на дане питання містить рішення Конституційного Суду України від 3 жовтня 2001 р. № 12-рп/2001 [16], згідно з яким положення вищевказаних законів визнані неконституційними. Підводячи підсумок одного з аспектів досліджуваного інституту, слід погодитися з Б. Т. Безлєпкіним, який наголосив, що найважливішою особливістю правового інституту, про який ведеться мова, є суб'єктний склад правовідносин, що виникають на його основі. Шкода, заподіяна не­винному громадянину внаслідок його кримінального переслідування, відшкодовується не посадовою особою (дізнавачем, слідчим, прокурором, суддею), у причинному зв'язку з діями яких ця шкода утворилася, і не органами держави, на службі у яких названі посадові особи перебувають, а державою, причому незалежно від провини посадових осіб і незале­жно від того, у якій ланці правоохоронної си­стеми відбувся збій та на якому етапі руху кримінальної справи допущена помилка, хто і якою мірою причетний до цієї помилки чи зловживання, що потягнуло кримінальне переслідування невинного і пов'язану з цим шкоду. У такій юридичній конструкції закладений філософський, політичний і моральний зміст. Свою долю у сфері забезпечення правопорядку і відправлення правосуддя громадянин довіряє не Н-ському відділу внутрішніх справ, Н-ській прокуратурі і не Н-ському су­ду, а державі, якій належить прерогатива (виключне право) кримінального переслідування. Тому відновлювально-компенсаційні право­відносини, що виникають із заподіяння шкоди кримінальним переслідуванням невинного, мають суб'єктний склад «держава-громадянин» [17, с 179-180].

У разі закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеності участі особи у вчиненні злочину органи розслідування зобов'язані роз'яснити громадянинові порядок поновлення його порушених прав і відшкоду­вання шкоди (ст. 53? КПК України). Доречно зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство у своїх нормах не вказує на проце­суальне відображення у матеріалах кримінальної справи факту роз'яснення реабілітованій осо­бі порядку поновлення порушених прав. На жаль, будь-які конкретні вказівки з цього питання відсутні і в проектах КПК України. Подібний підхід існує у кримінально-процесуаль­ному законодавстві деяких європейських країн, наприклад Франції (ст. 626) [18]. У зв'язку з цим не викликає сумніву важливість належного оформлення слідчим процесуального до­кумента, який породжує право на відшкодування завданих реабілітованій особі збитків. Вважаємо, що найбільш доцільно це робити в постанові про закриття кримінальної справи. Дану постанову, на думку Ф. Н. Багаутдінова, за своєю юридичною значущістю можна порівняти з виправдувальним вироком, оскільки надалі саме ця постанова буде фігурувати під час розгляду вимоги про відшкодування збитків, на неї будуть посилатися, на цій постанові будуть ґрунтуватися всі інші рішення та до­кументи [13, с 221].

Підстави і порядок компенсації громадя­нину заподіяної шкоди визначається Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. [19]. По­рядок застосування зазначеного закону пе­редбачений Положенням про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затверджений наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р. № 6/5/3/41. Якщо вказані відомості про громадянина були опубліковані в пресі, то на вимогу цього громадянина чи органу дізнання, слідчого, прокурора або суду протягом одного місяця редакції роблять повідомлення про рішення, що реабілітує особу.

Література

Касумов И. С. Последствия реабилитации по советскому прав– / И. С. Кас–мов. - Баку : Элм, 1991. - 174 с.

Права человека и судопроизводство : сб. междунар. док. М., 2001. 347 с.

Безлепкин Б. Т. Возмещение вреда, причиненного гражданину судебно-следственными органами / Б.Т. Безлепкин - М. : Акад. МВД СССР, 1979. - 202 с.

Бойцова Л. В. Ответственность государства за ущерб, причиненный гражданам в сфере правосудия: генезис, сущность, тенденции развития : автореф. дис. на соискание учен. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.02 / Л. В. Бойцова. - М, 1995. - 44 с.

Татьянин Д. В. Реабилитация в уголовном процессе России (понятие, виды, основания) / Д. В. Тать-янин. - М. : Юрлитинформ, 2007. - 214 с.

Нарижный С. В. Компенсация мо–ального вреда пострадавшим от судебно-следственных ошибок / С. В. Нарижный // Российская юстиция. 1997. - № 10. - С. 41–43.

Свод законов Российской империи. Т. 15: Законы уголовные : [в 2 кн.]. - СПб. : Тип. 11 отд. собст. Его Императ. Величества Канцелярии, 1857.

Уставъ уголовного судопроизводства. Систематический комментарий. Вып. III / [при участии: А. О. Кони, В. К. Случевского и др. ; подъ общ. ред. М. Н. Гернета]. - М. : Изд-во М. М. Зива, Т-во Типо-графиі А. И. Мамонтова, 1914.

Основы законодательства Союза ССР и союзных республик. - М. : Юрид. лит., 1987. - 511 с.

О возмещении ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями государственных и об-щественных организаций, а также должностных лиц при исполнении ими сл–жебных обязанностей : указ Президиума Верховного Совета СССР // Ведомости Верховного Совета СССР. 1981. - № 21. - Ст. 741.

Инструкция по применению Положения о порядке возмещения вреда, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда от 2 марта 1982 г. // БНА. – 1984. - № 3. - Ст. 3.

Стависский П. Р. Проблемы возмещения ущерба, причиненного гражданам государственными и общественными организациями / П. Р. Стависский, А. С. Васильев, Г. Е. Петухов // Советское государст-во и право. - 1988. -№ 8. - С. 21-24.

Багаутдинов Ф. Н. Обеспечение имущественных прав личности при расследовании пре ступлений / Ф. Н. Багаутдинов. - М. : Юрлитинформ, 2002. - 280 с.

Про Державний бюджет Ук–аїни на 2000 –ік : закон України від 17 лют. 2000 р. № 1458-Ш // Відомості Верховної Ради України. 2000. - № 1416. - Ст. 121.

Про Державний бюджет України на 2001 рік : закон України від 7 груд. 2000 р. № 2120-Ш // Відо-мості Верховної Ради України. - 2001. - № 2-3. – Ст. 10.

Рішення Конституційного Суду України від 3 жовтня 2001 р. № 12-рп/2001 // Офіційний вісник України. - 2001. -№ 41. –Ст. 1863.

Безлепкин Б. Т. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации (постатейный) / Б. Т. Безлепкин. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Велби, 2003. – 776 c.

Уголовно-процессуальный кодекс Франции 1958 года : по состоянию на 1 янв. 1966 г. - М. : Про-гресс, 1967. - 142 с.

Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнан-ня, попереднього слідства, прокуратури і с–у : закон України від 1 груд. 1994 р. № 267/94-ВР // Відомо-сті Верховної Ради України. – 1995. – № 1. Ст. 5.

Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : закон України від 16 листоп. 1992 р. № 2782-XII // Відомості Верховної Ради. – 1993. - № 1. – Ст. 1.

 

< Попередня   Наступна >