Наукові статті Кримінальне право ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА ПРИМУСОВОГО ЛІКУВАННЯПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА ПРИМУСОВОГО ЛІКУВАННЯ
| Наукові статті - Кримінальне право |
ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА ПРИМУСОВОГО ЛІКУВАННЯ
В. Бурдін
У статті розглянуто поняття, підстави та правову природу примусового лікування, яке застосовується згідно ст. 96 КК України. Запропоновано зміни, які спрямовані на вдосконалення законодавства, що стосується застосування примусового лікування.
Ключові слова: злочин, примусове лікування, суб’єкт злочину.
В чинному КК України вже традиційно для вітчизняного кримінального законодавства передбачені положення, які стосуються можливості призначення примусового лікування тим особам, які є суб’єктами злочину. Разом з тим, не можна не відмітити того, що на відміну від попереднього кримінального законодавства, в ст. 96 КК України, яка стосується примусового лікування, законодавець суттєво змінив підстави застосування вказаних заходів. Так, якщо в ч. 2 ст. 14 КК УРСР 1960 року вказувалося, що суд незалежно від призначеного кримінального покарання, міг направити на примусове лікування особу, засуджену за злочин, вчинений на ґрунті алкоголізму чи наркоманії, то в ч. 1 ст. 96 КК України 2001 року йдеться про можливість примусового лікування тих осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
Таким чином, якщо раніше законодавець чітко вказував на види захворювань, які дають підстави застосувати до особи заходи примусового лікування – алкоголізм та наркоманія, то у чинному КК України ці підстави об’єднуються у межах законодавчо невизначеного поняття “хвороба, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб”. На сьогодні аналіз чинного законодавства не дає можливості чітко зробити висновок про те, які саме захворювання можна вважати такими, що є небезпечними для здоров’я інших осіб. В ст. 53 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачено можливі
Аналіз чинного законодавства, на нашу думку, дозволяє зробити висновок про те, що до захворювань, які становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, можна віднести лише інфекційні захворювання. Так, відповідно до ст. 1 закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” до інфекційних захворювань віднесено розлади здоров’я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення. Саме стосовно окремих видів інфекційних захворювань передбачено можливість застосування примусового лікування у випадку ухилення особи від добровільного лікування таких захворювань. Звісно, що не всі інфекційні захворювання є настільки небезпечними для здоров’я інших осіб, щоб передбачати можливість застосування до осіб, які хворіють на ці захворювання, заходів примусового лікування. Тому в ст. 28 закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” передбачено можливість застосування примусового лікування, за загальним правилом, тільки по відношенню до осіб, які хворіють на особливо небезпечні інфекційні захворювання. Відповідно до ст. 1 закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” до таких захворювань віднесено інфекційні хвороби (у тому числі карантинні: чума, холера, жовта гарячка), що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. При цьому конкретні види таких захворювань передбачено у “Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб”, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № . 133. Щоправда, в ч. 1 ст. 26 закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” вказується, що обов’язковому лікуванню підлягають також особи, хворі на інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом, незалежно від того чи відносяться вони до категорії небезпечних чи особливо небезпечних.
Останніми роками в Україні загрозливою є ситуація з поширенням такого інфекційного захворювання як туберкульоз. І не зважаючи на те, що питання про застосування примусового лікування від цього інфекційного захворювання могло бути вирішено у межах положень законів України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” та “Про захист населення від інфекційних хвороб”, було прийнято спеціальні нормативно-правові акти, які безпосередньо стосуються саме цього захворювання. Так, відповідно до ч. 2 ст. 12 закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” передбачено, що хворі на заразні форми туберкульозу, які ухиляються від лікування і становлять загрозу для населення, за рішенням суду підлягають обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів. Для реалізації положень названого закону в ЦПК України передбачено окремий розділ 11, положення якого повністю стосуються розгляду судом справ про обов’язкову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу.
Таким чином, на наш погляд, така детальна регламентація застосування примусової медичної допомоги в нормативно-правових актах, які належать до сфери адміністративного законодавства, є вагомим аргументом, який не тільки ставить під сумнів доцільність існування ст. 96 КК України, але й заперечує кримінально-правову природу передбачених у ній положень. Так, наприклад, очевидно, що правова природа примусового лікування від заразної форми туберкульозу не змінюється залежно від того у якому правовому статусі перебуває особа, до якої вона застосовується, і у яких медичних закладах її надають. Іншими словами той факт, що законодавець передбачає у ст. 96 КК України можливість застосування до засудженого примусового лікування, не дозволяє стверджувати, що інститут примусового лікування набуває кримінально-правової природи. В літературі вже висловлювалися думки про адміністративно-правову природу примусового лікування [1, с. 31].
Вважаємо, що положення, передбачені у ст. 96 КК України, тільки ускладнюють правозастосування в частині примусового надання медичної допомоги. Ми вже вказували на неоднозначний термін, який використовується законодавцем – “хвороба, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб”. Буквальне його тлумачення дозволяє застосувати примусове лікування засуджених від будь-яких навіть незначних інфекційних захворювань. Натомість в адміністративному законодавстві цілком правильно передбачено можливість обов’язкового лікування, за загальним правилом, лише від особливо небезпечних інфекційних захворювань. Крім того, з буквального тлумачення ч. 1 ст. 96 КК України випливає висновок про те, що примусове лікування може бути застосовано до особи не залежно від того чи ухиляється вона від добровільного лікування. Проведений аналіз нормативно-правових актів адміністративного законодавства свідчить про те, що про примусове лікування може ставитися питання тільки у тих випадках, коли хворий ухиляється від добровільного лікування. Так само вирішується це питання і в ч. 2 ст. 117 КВК України, в якій йдеться про можливість застосування примусового лікування лише до тих засуджених, які під час відбування покарання захворіли на хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, та відмовляються від її лікування. Такий підхід є цілком логічним, оскільки безглуздо примушувати робити особу те, що вона погоджується робити добровільно. Незрозуміло також чому в ч. 1 ст. 96 КК України йдеться про можливість застосування примусового лікування тільки до тих осіб, які засуджені до певного виду покарання. Адже покарання не єдина форма кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим може виникати питання: чому у випадку засудження особи до певного покарання примусове лікування застосовується до неї на підставі ч. 1 ст. 96 КК України, а щодо особи, до якої застосована інша форма кримінальної відповідальності, примусове лікування застосовується відповідно до положень адміністративного законодавства? На вказаному суперечливому аспекті, який мав місце і у ч. 2 ст. 14 КК УРСР 1960 року, вже зверталася увага вчених [2, с. 58].
Викладене, на наш погляд, дозволяє зробити висновок про те, що примусове лікування як засуджених, так і інших осіб, які не вчиняли злочинів, має однакову правову природу і може відрізняється лише місцем проведення такого лікування. Звісно, що положення різних нормативно-правових актів, які стосуються примусового лікування, потребують гармонізації. Адже незрозуміло, чому за загальним правилом передбачено можливість застосування примусового лікування від особливо небезпечних інфекційних захворювань, проте таке лікування може бути застосоване і до осіб, які хворі на різного роду інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом. Так само складно пояснити чому детально регламентується в ЦПК України процедура судового розгляду щодо примусового лікування хворого на заразну форму туберкульозу і відсутність аналогічної регламентації судового розгляду застосування примусового лікування інших інфекційних захворювань. Ми розуміємо те, що проблеми інституту примусового лікування потребують окремого дослідження, проте в порядку de lege ferenda можна запропонувати створення єдиного закону, в якому чітко передбачити перелік захворювань, ухилення від лікування яких дає підстави для застосування до особи примусового лікування, а також заклади, в яких повинно відбуватися таке лікування, залежно від правового становища особи, до якої таке лікування застосовується.
Ми вже вказували на те, що в ч. 1 ст. 96 КК України законодавець суттєво змінив підстави, за яких можливе застосування до особи примусового лікування, порівняно з КК УРСР 1960 року. Згідно чинного КК України таке лікування може бути застосоване лише до особи, яка має хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. На наш погляд, до таких захворювань можна віднести тільки інфекційні хвороби, які можуть передаватися від однієї людини іншій. Таким чином, формально ч. 1 ст. 96 КК України не дає підстав застосувати примусове лікування до осіб, хворих на алкоголізм та наркоманію. Разом з тим, окремі вчені продовжують вважати, що відповідно до ч. 1 ст. 96 КК України на примусове лікування можуть бути направлені особи, які хворі не тільки на алкоголізм або наркоманію, але й на токсикоманію [3, с. 435]. Такий висновок, як правило, ґрунтується на положеннях кримінологічних досліджень, які доводять, що зловживання різного роду психоактивними речовинами обумовлює вчинення різного роду правопорушень в тому числі і злочинів [4, с. 308–322]. Не можна оминути увагою і той факт, що такий висновок безпосередньо випливає із ст. 4111 КПК України. Адже в ч. 1 та 2 ст. 4111 КПК України безпосередньо вказується, що відповідно до ст. 96 КК України примусове лікування застосовується лише до осіб, хворих на алкоголізм та наркоманію. Існування вказаних положень у КПК України, на наш погляд, можна пояснити лише неузгодженістю тих змін, які вносилися у кримінально-процесуальне законодавство після набрання чинності КК України 2001 року, безпосередньо з положеннями, передбаченими у ст. 96 КК України. Іншими словами, якщо у період дії КК УРСР 1960 року положення ст. 4111 КПК України дійсно стосувалися тільки хворих на алкоголізм та наркоманію, то після набрання чинності КК України 2001 року законодавець, вносячи зміни до 4111 КПК України замінив тільки номери статей КК УРСР 1960 року на нову нумерацію КК України 2001 року, не звернувши увагу на істотну зміну підстав примусового лікування, чим обумовив існування колізії між положеннями матеріального та процесуального закону. Разом з тим, враховуючи неоднозначність підходів у науковій літературі щодо підстав примусового лікування, а також наявність вказаної колізії у законодавстві, ми вважаємо за необхідне розглянути питання примусового надання медичної допомоги хворим на алкоголізм та наркоманію. Одразу відзначимо, що в цьому відношенні законодавство було і залишається досить суперечливим, що вимагає, на наш погляд, розглянути його у динаміці.
Ще в 1927 році була прийнята міжвідомча “Інструкція по застосуванню примусового лікування хворих на алкоголізм, які становлять соціальну небезпеку”, яка передбачала лікування даної категорії осіб в окремих психіатричних клініках. 12 червня 1961 року був прийнятий указ Президії Верховної Ради УРСР “Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно-корисної праці та ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя”. В ст. 9 цього Указу вказувалося, що працездатні особи, які внаслідок систематичного зловживання спиртними напоями стали злісними п’яницями та своєю негідною поведінкою створюють ненормальні умови для спільного проживання в сім’ї чи квартирі, направляються за постановою суду в лікувально-трудові відділення при виправно-трудових колоніях строком до одного року [5, с. 120]. Згодом на зміну цьому указу був прийнятий Указ Президії Верховної Ради УРСР від 17 серпня 1966 року “Про примусове лікування та трудове перевиховання злісних п’яниць”, затверджений законом УРСР від 24 грудня 1966 року, яким були встановлені інші підстави для направлення на примусове лікування [6]. В ст. 1 цього Указу було встановлено, що злісні п’яниці, які, незважаючи на вжиті до них заходи громадського або адміністративного впливу, систематично зловживають спиртними напоями, порушують трудову дисципліну, громадський порядок та правила соціалістичного співжиття, підлягають направленню до лікувально-трудового профілакторію для примусового лікування і трудового перевиховання на строк від шести місяців до одного року. На виконання цього Указу постановою Ради Міністрів УРСР від 23 лютого 1967 року з березня 1967 року лікувально-трудові відділення при ВТУ були реорганізовані в самостійні установи – лікувально-трудові профілакторії для лікування та трудового перевиховання злісних п’яниць [5, с. 121].
Враховуючи те, що термін “злісний п’яниця” не науковий, носить оціночний характер, а отже був позбавлений об’єктивних критеріїв його визначення, указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 березня 1973 року назва Указу від 17 серпня 1966 року була викладена у новій редакції – “Про примусове лікування і трудове перевиховання хронічних алкоголіків.” Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 січня 1991 року підстави застосування примусового лікування були знову змінені. Так, ч. 2 ст. 1 згаданого вже Указу 1966 року була викладена у такій редакції: “Особи, хворі на хронічний алкоголізм, які ухиляються від добровільного лікування або продовжують пиячити після лікування і систематично порушують при цьому громадський порядок або права інших осіб, підлягають направленню до лікувально-трудового профілакторію для примусового лікування і трудового виховання на строк від шести місяців до одного року.” Зміни підстав треба було розглядати як гуманізацію застосування примусового лікування. Адже раніше примусове лікування могло застосовуватися і в тих випадках, коли особа не ухилялася від добровільного лікування і мала намір з власної волі пройти такий курс. Після прийняття вказаних змін примусове лікування стало можливим лише після того, як особі нададуть можливість для добровільного лікування – тобто постановлять відповідний діагноз, про що їй повідомлять [7].
Разом з тим, не зважаючи на усі спроби гуманізації примусового лікування хворих на алкоголізм, ми вважаємо, що сьогодні застосування наведених положень є неприйнятним з огляду на загальну тенденцію міжнародної спільноти щодо примусового лікування. Не можна не погодитися з тим, що вживання різного роду психоактивних речовин часто призводить до вчинення правопорушень, особливо якщо їхнє вживання обумовило психофізіологічну залежить від них. Разом з тим, на сьогодні очевидно, що сам по собі факт наявності такої залежності не може бути підставою для застосування примусового лікування. Так, зокрема Комітет конституційного нагляду СРСР 25 жовтня 1990 року зробив висновок про невідповідність Конституції СРСР і міжнародним актам про права людини окремих положень чинного тоді законодавства з питань примусового лікування і трудового перевиховання осіб, хворих на хронічний алкоголізм та наркоманію. В зв’язку з цим Президія Верховної Ради УРСР постановою від 10 грудня 1990 року визнати за необхідне звільнити деякі категорії осіб з лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіїв. Пункт 7 цієї постанови містив таку норму: “… підставою для направлення до лікувально-трудового або лікувально-виховного профілакторію громадян, які ухиляються від лікування алкоголізму чи наркоманії або продовжують пиячити після лікування, є лише систематичне порушення ними громадського порядку або прав інших осіб” [2, с. 78].
Таким чином, вже у вказаний період законодавець намагався виключити практику направлення на примусове лікування тих осіб, які хоч і хворіють на алкоголізм чи наркоманію, проте не порушують при цьому громадського порядку або прав інших осіб. Отже вважалося, що вказані захворювання є небезпечними з огляду на те, що особи, які на них хворіють, схильні до протиправної поведінки, і тільки прояви такої поведінки можуть обумовлювати необхідність направлення цих осіб на примусове лікування. Разом з тим, нам видається, що і запропонований підхід щодо підстав направлення на примусове лікування також не може бути визнаний цілком правильним. Адже справа в тому, що сам факт направлення особи, хворої на алкоголізм, до лікувально-трудового профілакторію не виключає юридичної відповідальності цієї особи за факт вчинення нею різного роду правопорушень. Таким чином, направлення особи, хворої на алкоголізм на примусове лікування у зв’язку з порушенням нею громадського порядку або прав інших осіб означає по суті ніщо інше як застосування до неї додаткового виду юридичної відповідальності за вчинене нею правопорушення у виді примусового лікування або знову ж таки визнання того факту, що підставою застосування до неї примусового лікування є наявність у неї відповідного захворювання.
На сьогодні, на наш погляд, питання про направлення хворих на алкоголізм на примусове лікування вирішується у законодавстві досить суперечливо. Формально Указ Президії Верховної Ради УРСР від 1966 року з наступними змінами до нього скасовано не було у зв’язку з чим направлення хворих на алкоголізм до лікувально-трудових профілакторіїв може відбуватися на підставі названого Указу. Разом з тим, за твердженням окремих вчених з 1995 року лікувально-трудові профілакторії системи МВС мали бути ліквідовані і по суті мова вже повинна йти про принципово нову систему примусового лікування [8, с. 203]. Щоправда, на жаль, вказане твердження не підтверджується фактами, які доводять протилежний висновок про те, що лікувально-трудові профілакторії і наділі продовжують функціонувати. Спроби ліквідувати лікувально-трудові профілакторії поки що не закінчилися успіхом. Так, ще 19 вересня 2000 року було подано законопроект народним депутатом В. Місюрою, де вказувалося про необхідність ліквідації лікувально-трудових профілакторіїв для хворих на алкоголізм. Пропонувалося відійти від розуміння алкоголізму як правопорушення, а розглядати виключно як хворобу, що повністю відповідає Міжнародній статистичній класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я 10-го перегляду. Крім того, така пропозиція обґрунтовувалася і тим, що застосування примусового лікування, поєднаного з елементами трудового впливу на хворих на алкоголізм, суперечить Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини. Проте не зважаючи на ці цілком слушні, на наш погляд, аргументи цей законопроект було відхилено.
У “Звіті про дотримання прав людини за 2002 рік”, який був поданий Бюро з питань демократії, прав людини та праці від 31 березня 2003 р., вказується, що лікувально-трудові профілакторії в окремих місцевостях продовжують функціонувати, крім того, більшість із тих, що функціонують, не передані у відання МОЗ України. Зазначається також, що умови у лікувально-трудових профілакторіях Державного департаменту виконання покарань, де за рішенням суду примусово утримують злісних алкоголіків, мало відрізняються від тюремних. Попри загальне зменшення кількості цих установ і те, що деякі з них у 2000 році перейшли у відання Міністерства охорони здоров’я, уряд не виконав своїх обіцянок щодо передачі під юрисдикцію цього міністерства всіх лікувально-трудових профілакторіїв.
Вчені вже давно вказували на те, що умови, в яких відбувається примусове лікування хворих на алкоголізм дуже нагадують умови відбування покарання у виді позбавлення волі [9, с. 26]. На сьогодні лікувально-трудові профілакторії перебувають у системі Державного департаменту України з питань виконання покарань. Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 17 квітня 1999 року № 24 була затверджена “Інструкція про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Державного департаменту України з питань виконання покарань”. Подібність умов перебування у вказаних установах з умовами відбування покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі просто вражає. Так, наприклад, особи, які перебувають у лікувально-трудових профілакторіях, мають право, без обмежень тільки на короткострокові побачення, а тривалі побачення з родичами тільки один раз на місяць (п. 3.5.1. Інструкції). Відповідно до п. 5.1. Інструкції усі особи, які утримуються в лікувально-трудових профілакторіях, залучаються до праці. Вони зобов’язані працювати за призначенням адміністрації, з урахуванням медичних рекомендацій. Їм забороняється мати при собі гроші та цінні речі з дорогоцінних металів (п. 3.5.3. Інструкції). До осіб, які порушують установлені в лікувально-трудовому профілакторії правила, ухиляються від лікування і праці, застосовуються заходи стягнення, передбачені законодавством про працю, крім того, до них можуть бути застосовані такі заходи стягнення: позачергове чергування, поміщення в ізолятор на строк до 10 діб (п. 8.2. Інструкції). З огляду на викладене нам видається, що досить цинічно було би стверджувати, що в таких умовах відбувається лікування хворих на алкоголізм і що алкоголізм розглядається виключно як хвороба, а не правопорушення. Треба відзначити, що у перспективах розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України закладено ідею ліквідації інституту примусового лікування алкоголізму та перепрофілювання лікувально-трудових профілакторіїв у спеціалізовані медичні установи, підпорядковані Міністерству охорони здоров’я. Проте з огляду на нерішучість законодавця щодо реформування інституту примусового лікування хворих на алкоголізм сподіватися на реалізацію цієї ідеї у найближчій перспективі не доводиться.
Разом з тим, на сьогодні, на наш погляд, є всі формальні підстави для того, щоб відмовитися від направлення хворих на алкоголізм до лікувально-трудових профілакторіїв не зважаючи на те, що формально вони ще не ліквідовані. Перш за все, треба вказати, що 22 лютого 2000 року був прийнятий Закон України “Про психіатричну допомогу”. Згідно ст. 1 цього Закону під психічним розладом розуміють розлад психічної діяльності, визнаний таким згідно Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті. Відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я 10-го перегляду до хвороб відносять розлади психіки, які виникають внаслідок вживання однієї або кількох психоактивних речовин, до яких відноситься і алкоголь. Отже, можна говорити, що не зважаючи на те, що формально Указ Президії Верховної Ради УРСР “Про примусове лікування і трудове перевиховання хронічних алкоголіків” скасовано не було, більш новий нормативно-правовий акт, а саме Закон України “Про психіатричну допомогу”, який регулює по суті ті ж самі суспільні відносини щодо реакції держави на особу, яка зловживає алкоголем, вже по-іншому регламентує їх. В цьому Законі примусова госпіталізація особи суттєво обмежується чітко визначеними випадками. З урахуванням загальних положень теорії права та держави у випадку набрання чинності новим законом, який регулює ті самі суспільні відносини, попередній нормативно-правовий акт втрачає чинність навіть без спеціальної вказівки на те в новому законі. В нашому випадку це тим більше очевидно, адже Закон України “Про психіатричну допомогу” носить більш гуманний характер порівняно з розглянутим указом. Зокрема, в ст. 4 Закону України “Про психіатричну допомогу” вказується, що психіатрична допомога надається з мінімальними соціально-правовими обмеженнями, а в ст. 8 зазначається, що заходи фізичного обмеження та (або) ізоляції застосовуються лише в тих випадках, коли всіма іншими заходами неможливо запобігти діям особи, що являють собою безпосередню небезпеку для неї або інших осіб.
Не зважаючи на те, що спершу законодавство, яке стосувалося примусового лікування хворих на наркоманію, розвивалося паралельно з відповідним законодавством щодо хворих на алкоголізм, на сьогодні воно суттєво відірвалося і випереджає останнє. Крім того, одразу відзначимо, що законодавство, що стосується примусового лікування хворих на наркоманію, як це не парадоксально, є більш гуманним і таким, що в більшій мірі узгоджується з міжнародними стандартами примусового надання медичної допомоги.
Спершу питання примусового лікування осіб, хворих на наркоманію, регулювалося в Указі Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1969 року “Про примусове лікування та трудове перевиховання хворих на наркоманію”. В ст. 1 Указу було вказано, що хворі на наркоманію добровільно повинні проходити повний курс спеціального лікування в лікувально-профілактичних закладах Міністерства охорони здоров’я за місцем їхнього проживання. В тих випадках, коли особи, які не дивлячись на застосовані до них заходи громадського впливу, відмовлялися від добровільного лікування, систематично зловживали наркотичним засобами, порушували трудову дисципліну, громадський порядок та правила соціалістичного співжиття, вони підлягали направленню в лікувально-трудовий профілакторій Міністерства органів внутрішніх справ УРСР для примусового лікування та трудового перевиховання на строк від одного року до двох років [10]. Згодом підстави для направлення на примусове лікування були змінені. Так, в п. 11 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1974 року “Про посилення боротьби з наркоманією” було вказано, що хворі на наркоманію, які ухиляються від лікування, підлягають направленню за постановою суду в лікувально-трудові профілакторії чи лікувально-виховні профілакторії для примусового лікування на строк від шести місяців до двох років [11, с. 36]. Відповідно до цього Указу були внесені зміни і в Указ Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1969 року. А саме Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 червня 1974 року “Про внесення доповнень та змін в деякі законодавчі акти УРСР” були змінені підстави примусового лікування хворих на наркоманію. В ст. 1, яку виклали у новій редакції, вказувалося, що ті хворі на наркоманію, які ухиляються від добровільного лікування, підлягають направленню за рішенням суду до лікувально-трудового профілакторію на строк від шести місяців до двох років [12]. Тобто примусове лікування могло застосовуватися вже не залежно від допущених такими хворими правопорушень, як це мало місце в першій редакції Указу. Таким чином, законодавець поступово не тільки алкоголізм, але й наркоманію почав розглядати як самостійне правопорушення.
Згодом підстави направлення хворих на наркоманію на примусове лікування були суттєво змінені і наближені до міжнародних стандартів надання примусової медичної допомоги. Так, 15 лютого 1995 року був прийнятий Закон України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”. У зв’язку з прийняттям цього Закону 19 листопада 1997 року був прийнятий Закон України “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України з питань примусового лікування і трудового перевиховання хворих на наркоманію”. Згідно цього Закону втратили чинність указ Президії Верховної Ради УРСР “Про примусове лікування і трудове перевиховання хворих на наркоманію” з усіма наступними його змінами та доповненнями, а також і Положення про лікувально-виховний профілакторій для хворих на наркоманію. Відтепер всі питання, які стосуються примусового лікування хворих на наркоманію, врегульовані в Законі України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”.
В ст. 1 цього Закону вперше подається нормативне визначення наркоманії, чого не робилося в жодному з проаналізованих вище Указів. Наркоманія, згідно цього закону – це хворобливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркотичними засобами, що віднесені до таких конвенціями ООН чи Комітетом з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров’я України, і який характеризується психічною або фізичною залежністю від них. Відповідно до ст. 14 Закону, коли щодо особи буде встановлено діагноз “наркоманія”, лікар-нарколог зобов’язаний запропонувати їй пройти курс добровільного лікування і видати направлення до наркологічного закладу для такого лікування. При цьому на період такого лікування хворому видається лікарняний лист. Вже в цьому положенні простежується гуманізація підходу до хворих на наркоманію, адже раніше таким хворим категорично було заборонено виписувати листок непрацездатності. Подається в законі і загальне визначення примусового лікування хворих на наркоманію. Так, під примусовим лікуванням розуміється лікування на підставі судового рішення хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб. В ст. 16 регламентується процедура застосування примусового лікування. Передбачено, що особа, яка визнана хворою на наркоманію, але ухиляється від добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні засоби без призначення лікаря, і відносно якої у зв’язку з її небезпечною поведінкою до органів внутрішніх справ або прокуратури звернулися близькі родичі чи інші особи, за рішенням суду може бути направлена на лікування від наркоманії до спеціалізованого лікувального закладу органів охорони здоров’я, а неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного віку, – до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року.
Не зважаючи на гуманізацію примусового лікування хворих на наркоманію, вважаємо, що і в цій частині законодавство потребує змін. Розглядаючи підстави застосування примусового лікування хворих на алкоголізм, ми вказували на те, що особа, яка не втратила внаслідок захворювання можливості до свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою, повинна сама вирішувати лікуватися їй чи ні. Застосування до таких осіб примусового лікування суперечить міжнародним стандартам примусового надання медичної, зокрема психіатричної допомоги. Аналогічна ситуація має місце і щодо підстав примусового лікування хворих на наркоманію. На наш погляд, особа, яка внаслідок хвороби на наркоманію вчиняє правопорушення, повинна притягуватися до юридичної відповідальності на загальних підставах. При цьому вона як ніхто інша повинна розуміти необхідність звернутися за медичною допомогою, адже в іншому випадку вона знову наражається на небезпеку притягнення до юридичної відповідальності. Примусове лікування такої особи можливе лише у випадку, якщо вона втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. І в цьому відношенні, нам видається, що є всі підстави для того, щоб застосовувати примусове лікування хворих на наркоманію на підставі Закону України “Про психіатричну допомогу”.
На нашу думку, уніфікація підстав застосування примусового надання медичної, зокрема психіатричної допомоги, хворим на алкоголізм, наркоманію, інші психічні розлади не тільки сприяла б єдиному підходу щодо підстав примусового лікування, але й узгоджувалася би з міжнародними стандартами у цій галузі. Вважаємо, що застосування примусового лікування до хворих на алкоголізм чи наркоманію відповідно до Закону України “Про психіатричну допомогу” має низку переваг порівняно з регламентацією такого лікування відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР “Про примусове лікування і трудове перевиховання хронічних алкоголіків”, а також Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”. Справа в тому, що загальний строк перебування у лікувально-трудовому профілакторії не може перевищувати двох років, а примусове лікування хворих на наркоманію не може тривати довше ніж один рік. Виникає логічне запитання: що робити у тих випадках, якщо протягом вказаних строків не вдалося вилікувати особу або досягти ремісії у її захворюванні? В цьому відношенні нам видається, що в цих випадках більш правильними є положення Закону України “Про психіатричну допомогу”, які не обмежують строки лікування. Оскільки таке лікування не є заходом юридичної відповідальності встановлювати його строки безпідставно адже невідомо скільки часу потрібно для лікування особи. Крім того, в науковій літературі правильно вказується на прогалину у примусовому лікування хворих на токсикоманію [8, с. 201–202]. На сьогодні таке лікування може здійснюватися виключно на підставі Закону України “Про психіатричну допомогу”.
З урахуванням викладеного можна зробити наступні висновки:
Враховуючи адміністративно-правову природу примусового лікування хворих на захворювання, які небезпечні для здоров’я інших осіб, пропонуємо виключити ст. 96 КК України;
Вважаємо, що правова природа примусового лікування хворих на захворювання, які є небезпечними для здоров’я інших осіб, не змінюється залежно від того, у якому правовому статусі перебуває особа. В порядку de lege ferenda можна запропонувати уніфікацію підстав застосування примусового лікування від небезпечних інфекційних захворювань у межах одного нормативно-правового акту;
З урахуванням міжнародних стандартів у галузі надання примусової психіатричної допомоги пропонуємо скасувати положення, які стосуються примусового лікування хворих на алкоголізм та наркоманію, передбачені в Указі Президії Верховної Ради УРСР “Про примусове лікування і трудове перевиховання хронічних алкоголіків”, Інструкції про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Державного департаменту України з питань виконання покарань, а також Законі України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”. На нашу думку, таке лікування повинно відбуватися на підставі Закону України “Про психіатричну допомогу”.
––––––––––––––––––––
Петров Г.И. Административная правосубъектность граждан СССР // Правоведение. – 1975. – № 1. – С. 24–32.
Музика А.А. Примусові заходи медичного і виховного характеру. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 1997. – 125 с.
Уголовное право України: Навч. посіб. / За заг. ред. Л.В. Багрій-Шахматова. – О.: ОНМУ, 2004. – 676 с.
Иншаков С.М. Криминология: Учеб. – М.: Юриспруденция, 2000. – 432 с.
Дорогих Н.М. Административно-правовые меры по преодолению пьянства и алкоголизма. – К.: Выща шк. Головное изд-во, 1988. – 257 с.
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1966. – № 32. – ст. 196.
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1973. – № 15. – ст. 110.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доп. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2004. – 1056 с.
Первомайський В. Чи потрібно змінювати підвідомчість ЛТП? // Радянське право. – 1991. – № 2. – С. 25–27.
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1969. – № 17. – ст. 133.
Организация борьбы с наркоманией. Сборник документов и методических материалов. Изд. 2-е, перераб. / Сост. А.Н. Сергеев, А.П. Удот, Т.А. Галущенко. – К.: РИО МВД УССР, 1988. – 300 с.
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1974. – № 27. – ст. 222.
< Попередня Наступна >