Наукові статті Кримінальне право ЗАХИСТ ПРАВ ДИТИНИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИМИ ЗАСОБАМИЗАХИСТ ПРАВ ДИТИНИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИМИ ЗАСОБАМИ
| Наукові статті - Кримінальне право |
ЗАХИСТ ПРАВ ДИТИНИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИМИ ЗАСОБАМИ
О. Проць
Захист прав дитини – важливе завдання Української держави. У статті досліджено особливі, більш гуманні умови (порівняно з дорослими злочинцями) кримінальної відповідальності та покарання осіб, які не досягли 18-річного віку. Проаналізовано норми Кримінального кодексу України, які забезпечують посилений кримінально-правовий захист прав і свобод дитини від злочинних посягань.
Ключові слова: дитина, злочин, кримінальна відповідальність, кримінальне покарання, неповнолітній.
Українська держава за період незалежності немало зробила для формування та реалізації принципово нової політики у сфері прав дитини, зокрема, зобов’язалася неухильно додержуватися міжнародних правових стандартів у цій сфері [1]. Так, Загальна декларація прав людини 1948 р. (п. 2 ст. 25) визнає, що материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Декларація прав дитини 1959 р. у Преамбулі наголошує, що дитина внаслідок її фізичної та розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. У ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. стверджується, що кожна дитина без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового стану або народження має право на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі як малолітньої, з боку її сім’ї, суспільства і держави. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. підкреслює необхідність особливого захисту дітей, зокрема, від економічної і соціальної експлуатації; а застосування праці дітей в галузях, шкідливих для психіки та здоров’я чи небезпечних для життя або таких, що можуть завдати шкоди їхньому норма
Захист прав дитини в Україні забезпечується кримінально-правовими засобами, до яких належать, по-перше, диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання осіб, які не досягли повноліття, по-друге, застосування більш суворих санкцій до осіб, які вчинили злочин проти дитини. Саме ці засоби є об’єктом дослідження у нашій статті; безпосередній предмет дослідження становлять норми Кримінального кодексу України, який був прийнятий і набув чинності у 2001 р. [4]. Питання захисту прав дитини кримінальним законом, з огляду на його важливе теоретичне і практичне значення, активно досліджується в українській юридичній науці. Однак це не применшує його актуальності, оскільки процес формування системи кримінально-правового захисту прав дитини триває, а сама система потребує удосконалення.
За законодавством України правовий статус дитини має особа, яка не досягла повноліття; при цьому до досягнення чотирнадцятирічного віку дитину вважають малолітньою, а у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років – неповнолітньою (ст. 6 Сімейного кодексу України) [5]. У Кримінальному кодексі України встановлено: загальний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, – 16 років (ч. 1 ст. 22), а за злочини, передбачені частиною 2 цієї ж статті – з 14 років. Перелік злочинів, за вчинення яких кримінальній відповідальності підлягають особи віком від 14 років, є вичерпним і містить тільки умисні злочини. Фахівці підкреслюють, що „Кримінальний кодекс виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності, починаючи з 14 років, за злочини, вчинені з необережності, тому що відсутність життєвого досвіду і особливості розвитку мислення не дозволяють підліткам передбачити однакові з дорослими особами заходи перестороги. Разом з тим значно розширений перелік злочинів, відповідальність за вчинення яких може поставати з 14 років (наприклад, за диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників тощо)” [6, с. 5].
Загальна частина Кримінального кодексу містить низку норм, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток неповнолітніх: вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує кримінальне покарання (п. 3 ч. 1 ст. 66); до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, не застосовується довічного позбавлення волі (ч. 2 ст. 64).
Привілейоване становище неповнолітньої особи, яка вчинила злочин, закріплює розділ XV Кримінального кодексу України „Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”. Норми цього розділу „1) встановлюють більш широкі, ніж щодо повнолітніх, умови звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема із застосуванням примусових заходів виховного характеру; 2) містять обмеження щодо суворості видів і розмірів кримінальних покарань та інших заходів кримінально-правового характеру; 3) передбачають більш м’які вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання; 4) регламентують вимоги щодо погашення і зняття судимості неповнолітніх” [7, с. 223].
Зазначимо, що норми кримінального закону про примусові заходи виховного характеру суттєво оновлені. У ч. 1 ст. 97 встановлено умови звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, у ч. 1 ст. 105 – умови звільнення від покарання із застосуванням таких заходів. Система цих заходів, передбачена ч. 2 ст. 105, є альтернативою кримінальній відповідальності і покаранню неповнолітнього, однак вони так само встановлюють певні обмеження для особи, щодо якої застосовуються. Зміст кожного з примусових заходів полягає, зокрема, в такому:
Застереження передбачає офіційний (від імені суду) осуд поведінки неповнолітнього і попередження про неприпустимість вчинення протиправних діянь в майбутньому.
Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього означає судову заборону відвідувати певні громадські місця; залишати своє житло в певні години, вчиняти певні діяння тощо; крім того, суд може зобов’язати неповнолітнього розпочати чи продовжити загальноосвітнє чи професійне навчання, роботу та ін.
Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання можлива, якщо ці особи чи колектив здатні справити позитивний вплив на засудженого і мають можливості для здійснення відповідних заходів, а неповнолітній при цьому зобов’язується сприймати виховний вплив і заходи нагляду, які до нього застосовуватимуться.
Покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків може бути застосоване, якщо злочином заподіяна майнова шкода, а неповнолітній є власником майна, за рахунок якого він погоджується відшкодувати збитки, розуміючи, що це є умовою його звільнення від покарання.
Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, є найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру. Такими спеціальними установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації (для неповнолітніх віком від 11 до 14 років) та професійні училища соціальної реабілітації (для неповнолітніх віком від 14 до 18 років). Термін перебування у спеціальній навчально-виховній установі, який визначається судом, має бути достатнім для виправлення, але не повинен перевищувати трьох років. Неповнолітній, який довів своє виправлення, може бути достроково звільнений з навчально-виховної установи судом за клопотанням її адміністрації.
За ст. 97, звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру допускається із дотриманням комплексу умов, серед яких – неповноліття особи, що вперше вчинила злочин невеликої тяжкості. Оскільки серед злочинів, за які кримінальна відповідальність настає з 14-річного віку, тільки хуліганство (ч. 1 ст. 296) належить до злочинів невеликої тяжкості, то цей вид звільнення стосується переважно осіб, які досягли 16-річного віку. Перед законодавцем варто поставити питання про розширення вказаних умов до меж, зафіксованих у ст. 105, за якою звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру можливе при вчиненні неповнолітнім злочину невеликої або середньої тяжкості.
Закон надає суду можливість застосування до неповнолітнього кількох примусових заходів виховного характеру одночасно, якщо вони за своїм змістом не виключають один одного. Тому видається доцільним обов’язкове застосування застереження разом з іншими, більш суворими заходами. Застосування примусових заходів виховного характеру не повинно породжувати у неповнолітнього, який вчинив злочин, ілюзію безкарності. Важливо, щоб неповнолітній усвідомлював – ухилення його від зазначених заходів матиме своїм наслідком їхнє скасування і притягнення до кримінальної відповідальності.
Як зазначалося, при обмеженні мінімального віку кримінальної відповідальності законодавець виходив із того, що з досягненням 14-річного віку особа повною мірою здатна розуміти й оцінювати свої вчинки і сприймати застосовувані до неї заходи. В. Мороз, однак, вважає, що „вже відносно підлітків 11–13 років можна говорити про можливість усвідомлення ними шкоди деяких насильницьких злочинів, зокрема, умисного вбивства, зґвалтування, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Йдеться не про складні для розуміння вчинки, а про норми, які відомі їм ще з дитинства і пов’язані з повсякденним життям, найпростішими відносинами між людьми” [8, с. 74]. Відповідно, до особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, і вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною кодексу, суд також може застосувати примусові заходи виховного характеру (ч. 2 ст. 97). Це стосується осіб, яким виповнилося 11 років, і які за своїм розумовим розвитком здатні усвідомлювати свої дії та керувати ними. Зауважимо, що застосування примусових заходів виховного характеру до таких дітей є єдиним і остаточним заходом.
Питання про звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності та покарання чи його відбування вирішується в межах судової дискреції, оскільки в кожному конкретному випадку тільки суд може визнати, що неповнолітній може бути виправлений без застосування найсуворіших кримінально-правових заходів. Вважаємо, що для підвищення ефективності кримінально-правового захисту осіб, які не досягли 18-річного віку, необхідно вирішити питання про створення системи ювенальної юстиції (juvenile justice), яка успішно функціонує в багатьох державах (Англії, Бельгії, Іспанії, Італії, США та ін.), досвід яких варто було б запозичити Україні [9].
Кримінальний кодекс України в цілому забезпечує захист прав і законних інтересів дитини від злочинних посягань. „В Особливій частині Кримінального кодексу є значна кількість норм про злочини, потерпілими від яких можуть бути лише неповнолітні (чи окремі їхні категорії), або ж караність яких посилюється при вчиненні їх щодо неповнолітніх” [7, с. 222]. Такими злочинами є посягання, спрямовані проти:
новонародженої дитини – ст. 117; ч. 2 ст. 135; ст. 148;
малолітніх – п. 2 ч. 2 ст. 115; ч. 1 ст. 135; ч. 2 ст. 136; ч. 2 ст. 146; ч. 4 ст. 152; ч. 3 ст. 153; ч. 2 ст. 156; ч. 2 ст. 299; ч. 3 ст. 307;
особи, яка не досягла статевої зрілості – ч. 1 ст. 155;
дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування – ст. 150;
осіб, які не досягли 16-річного віку – ч. 1 ст. 156;
неповнолітніх – ч. 3 ст. 120; ч. 3 ст. 130; ч. 2 ст. 133; ст. 137; ч. 2 ст. 140; ст. 141; ч. 2 ст. 142; ч. 2 ст. 144; ч. 2 ст. 147; ч.2, 3 ст. 149; ч. 3 ст. 152; ч. 2 ст. 153; ч. 2 ст. 155; ч. 2 ст. 156; ст. 164; ст. 166; ст. 167; ст. 168; ст. 169; ч. 2 ст. 172; ч. 2 ст. 181; ч.2, 3 ст. 300; ч.2, 3 ст. 301; ч. 3 ст. 302; ч. 3 ст. 303; ст. 304; ч. 2 ст. 307; ч. 3 ст. 309; ч. 3 ст. 314; ч. 2 ст. 315; ч. 2 ст. 317; ст. 323; ст. 324; ч. 1 ст. 442;
неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на утриманні батьків – ст. 164.
Кримінальний закон охороняє дитину і до народження: вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, обтяжує кримінальне покарання (п. 7 ч. 1 ст. 67); умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, утворює кваліфікований склад злочину (п. 2 ч. 2 ст. 115); умисне тілесне ушкодження визнається тяжким, якщо воно спричинило переривання вагітності (ч. 1 ст. 121).
Усього у Кримінальному кодексі України 2001 р. закріплено 53 склади злочинів проти прав та законних інтересів дитини, в той час як попередній Кримінальний кодекс 1960 р. налічував не більше 15. Це свідчить про суттєве розширення сфери захисту прав дитини на сучасному етапі. Разом з тим фахівці вважають, що низка статей Кримінального кодексу потребує змін і доповнень з метою надання посиленого правового захисту усім особам, які не досягли 18-річного віку.
Зокрема, вчинення злочину щодо малолітнього або з використанням малолітнього (п. 6, 9 ст. 67) є обставиною, що обтяжує покарання, та кваліфікаційного ознакою злочинів, передбачених п. 2 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 136, ч. 2 ст. 146. У цих статтях необхідно встановити підвищену відповідальність за злочини, вчинені щодо неповнолітньої, а не малолітньої особи. Деякі норми Кримінального кодексу взагалі не передбачають особливого правового захисту дитини (статті 121, 122, 125, 126, 127, 129, 143). Такі злочини, як умисні тілесні ушкодження, побої і мордування, катування, погроза вбивством, порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини є особливо небезпечними для дитини, тому що можуть зашкодити її нормальному фізичному розвитку, завдати фізичних чи моральних страждань, тому закон повинен передбачати більш суворе покарання за скоєння подібних злочинів.
С. Косенко, досліджуючи захист неповнолітніх потерпілих від статевих злочинів кримінальним законодавством зарубіжних країн, приходить до висновку, що в багатьох державах „захист неповнолітніх і малолітніх від статевих злочинів та сексуальної експлуатації проводиться всебічно, ґрунтовно і в належному обсязі, торкаючись усіх аспектів цієї проблеми. Позитивним є те, що у зарубіжному законодавстві вирішено питання про кримінальну відповідальність батьків та осіб, що їх замінюють, чи тих, хто безпосередньо займається вихованням дітей, за жорстоке поводження та статеве насильство над ними. На жаль, такі норми не знайшли відображення у Кримінальному кодексі України” [10, с. 37]. Зазначимо, що ч. 2 ст. 155 (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості) та ч. 2 ст. 156 (розбещення неповнолітніх) містять вказівку на таких спеціальних суб’єктів, як батько, мати дитини або особа, що їх замінює – усиновителі, опікуни чи піклувальники. З метою захисту неповнолітніх від статевих злочинів у сім’ях та з боку тих, хто зобов’язаний їх виховувати, варто було б доповнити такими кваліфікаційними ознаками ст. 152 (зґвалтування) та ст. 153 (задоволення статевої пристрасті неприродним способом).
С. Киренко, аналізуючи зміст ст. 149 Кримінального кодексу України, підкреслює: „з торгівлею людьми або іншими незаконними угодами щодо передачі людини (тим більше, якщо йдеться про неповнолітніх) потрібно вести рішучу боротьбу, що вимагає відповідної законодавчої бази” [11, с. 40]. Тому необхідно встановити кримінальну відповідальність за здійснення будь-якої незаконної угоди щодо людини, навіть якщо це не пов’язано із переміщенням її через державний кордон, а відбувається на території України; окремо слід передбачити відповідальність за такі ж дії, вчинені щодо дитини.
Недостатньо захищені кримінальним законом і майнові права неповнолітніх. Так, діти часто стають жертвами шахраїв, які шляхом обману чи зловживання довірою заволодівають їхнім майном, але ст. 190 Кримінального кодексу не передбачає відповідальності за шахрайство, вчинене щодо особи, яка не досягла 18-річного віку.
Досить актуальною є проблема захисту дітей від експлуатації. На думку І. Лисенко, „злочином є будь-яке використання праці неповнолітніх для отримання прибутку. Це можуть бути діяння, під час яких:
– щодо неповнолітнього вчиняються дії, пов’язані з сексуальною експлуатацією, з використанням їхньої праці в порнобізнесі, з незаконним вивезенням дітей за кордон (статті 146, 149, 300, 301, 303 КК);
– неповнолітні втягуються у злочинну діяльність (стаття 304 КК);
– праця неповнолітніх використовується на роботах зі шкідливими її умовами, на підземних роботах;
– неповнолітні залучаються до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні;
– коли їх примушують підіймати чи переміщувати важкі предмети;
– неповнолітнім призначається низька оплата праці” [12, с. 65–66]. Щодо останніх порушень, то вони прямо не передбачені кримінальним законодавством, а охоплюються диспозицією статті 172, яка встановлює відповідаль-ність за грубе порушення законодавства про працю, причому ч. 2 містить вказівку на кваліфікаційну ознаку – вчинення такого діяння щодо неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.
Окремої уваги потребує питання про втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, яке „полягає у впливі на свідомість конкретного неповнолітнього завдяки переконуванню в доцільності, вигідності певної поведінки. Воно здійснюється шляхом умовлянь, залякування, підкупу, обману, розпалювання почуття помсти, заздрощів або інших низьких спонукань, розповідей про легкість і доступність певних дій, навчання способам та прийомам їх виконання тощо” [7, с. 766]. Як наслідок, діти разом з дорослими вчиняють такі тяжкі злочини, як умисне вбивство, умисні тілесні ушкодження, розбійні напади і грабежі, крадіжки транспортних засобів, та ін. Санкція статті 304 Кримінального кодексу України передбачає обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, у пияцтво, у заняття жебрацтвом, азартними іграми. На нашу думку, суспільна небезпечність втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність вимагає суворіших покарань, тим самим захист неповнолітніх від негативного впливу буде більш ефективним.
Отож, удосконалення кримінального законодавства та ефективна реалізація його норм сприятиме виконанню Українською державою важливого завдання – втілювати в життя права дитини в повному обсязі, забезпечувати її фізичний, інтелектуальний, духовний, моральний і соціальний розвиток і надавати належний правовий захист.
??????????????
Див. Права людини : Міжнародні договори України, декларації, документи : [упор. Ю. К. Качуренко]. – 2-ге вид. – К. : Юрінформ, 1992. – 200 с.
Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.
Закон України „Про громадянство України” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 65.
Кримінальний кодекс України. Офіційний текст. – К. : Право, 2003. – 176 с.
Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. – К. : Велес, 2003. – 75 с.
Тацій В. Новий Кримінальний кодекс України / Тацій В., Сташис В. // Право України. – 2001. – № 7. – С. 3–9.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. : [за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка]. – К. : Каннон ; А.С.К., 2003. – 1104 с.
Мороз В. Про юридичну оцінку суспільно небезпечних вчинків, скоєних підлітками віком від 11 до 14 років / Мороз В. // Право України. – 1999. – № 9. – С. 72–75.
Мартинюк М. Ріст злочинності серед неповнолітніх турбує владу / Мартинюк М. // Соціальна робота в Україні : Теорія і практика : Науково-методичний журнал. – 2006. – №1. – С. 4–11.
Косенко І. Захист неповнолітніх потерпілих від статевих злочинів / Косенко І. // Право України. – 2003. – № 2. – С. 35–37.
Киренко С. Кримінально-правова охорона неповнолітніх : новий КК – старі проблеми / Киренко С. // Право України. – 2002. – № 6. – С. 39–41.
Лисенко І. Кримінально-правовий захист дітей від експлуатації / Лисенко І. // Право України. – 2002. – № 4. – С. 65–69.
< Попередня Наступна >