С.В. Якимова

УПЕРЕДЖЕНІСТЬ І МАРНОВІРСТВО В МЕХАНІЗМІ ЗЛОЧИННОЇ ПОВЕДІНКИ

Визначається місце, роль і значення упередженості та марновірства у механізмі злочинної поведінки, з’ясовується кримінологічний аспект цих негативних настанов, узагальнюються рекомендації щодо можливості удосконалення практики запобігання злочинам органами внутрішніх справ.

Ключові слова: упередженість, марновірство, злочинна поведінка, запобігання.

Постановка проблеми. Злочинність – складне соціально-правове явище, яке найочевидніше проявляється у численних злочинах. При кримінально-правовому підході увага зосереджується на юридичному аналізі складу злочину. Сутністю злочину як юридичного факту кримінального правовідношення вважається його відповідність кримінально-правовій нормі. «При кримінологічному підході, – зауважують учені, – злочин розглядається, по-перше, у контексті одночасних характеристик особи та умов зовнішнього середовища; по-друге, як певний процес, що відбувається у просторі та часі» [1, с. 58]. Важливою складовою розкриття змісту та структури процесу злочинного прояву є повне та всебічне з’ясування механізму злочинної поведінки.

Стан дослідження. Загалом цій комплексній проблемі присвячено чимало праць у кримінології, проте роль, місце та значення упередженості та марновірства так і залишились нез’ясованими у механізмі злочинної поведінки, а отже можливості профілактики злочинів реалізуються не повною мірою. В.М. Кудрявцев був першим, хто з кримінологів розпочав досліджувати індивідуальну злочинну поведінку. Ще у 1968 р. він опублікував працю «Причинность в криминологии». Відомий учений писав, що до злочину призводять дві лінії взаємодіючих причинних зв’язків: перша пов’язана з особливостю особи суб’єкта, друга – з конкретною життєвою ситуацією, в якій він перебуває [2, c. 16]. Зміст цього механізму та функції його елементів стосуються «перероблення особою впливів зовнішнього середовища на основі соціальної та генетичної інформації, формування ставлення до діяльності та діяльність, яка визначається психологічними процесами і заборонена кримінальним законом» [2, с. 14]. Різним аспектам механізму злочинної поведінки присвятили свої праці Ю.М. Антонян, О.М. Бандурка, Л.М. Давиденко, А.І. Долгова, А.Й. Міллер, С.А. Тарарухін та інші провідні вчені. Водночас роль, місце та значення упередженості та марновірства у механізмі злочинної поведінки, а також вплив упередженості та марновірства на формування криміногенної ситуації, реалізацію злочинного наміру залишилися поза увагою кримінологічного вивчення.

Враховуючи це, ми поставили мету – довести, що марновірство та упередженість можуть визначати індивідуальну злочинну поведінку особи. Знання ролі та місця цих негативних настанов у механізмі злочинної поведінки можуть істотно вплинути на удосконалення практики запобігання та припинення злочинів органами внутрішніх справ.

Виклад основних положень. Використання терміну «злочинна поведінка» у кримінології має нормативно-оцінювальне значення. А.П. Закалюк з цього приводу зауважує, що у кримінології термін «поведінка» чи «прояв» на відміну від кримінально-правового – «діяння», охоплює не лише сам діяльнісний акт злочину, а й об’єктивні та суб’єктивні обставини, які йому передували та зумовили виникнення мотивів, визначення цілей, вибір засобів, прийняття рішення вчинити злочин і врешті-решт – процес реалізації цього рішення. Дослідження механізму злочинного прояву розвиває уявлення про те, яким чином «розвивається» злочин та в якому порядку відбувається цей процес. У структурі механізму злочинної поведінки зазвичай розрізняють три складові ланки: 1) формування криміногенної орієнтації та мотивації; 2) так зване “опредмечування” мотиву злочину через намір та рішення вчинити злочин; 3) реалізація злочинного наміру та настання суспільно небезпечних наслідків. Все це в сукупності становить структуру механізму злочинної поведінки [3, c. 283], в якому певну роль відіграють також упередженість та марновірство злочинців. Щоб дослідити раніше не досліджуваний аспект, пов’язаний із роллю, місцем та значенням упередженості й марновірства у механізмі злочинної поведінки, слід попередньо з’ясувати зміст кожної із цих складових.

Мотивація вчинення злочину відображає для кожного індивіда його потреби й інтереси, які реалізуються у конкретизованому мотиві вчинення злочину. Мотивація – процес внутрішньої (суб’єктивної) детермінації дій [4, c. 10–11]. Злочин, як і будь-який вчинок, є актом свідомої вольової діяльності людини, що пов’язаний із задоволенням певної людської потреби [1, c. 485–486]. Отже, джерелом активності людини є її потреби. Система індивідуальних потреб особи відтворює її ціннісну орієнтацію та соціальну позицію. Потреби людей найрізноманітніші – від найпростіших життєво необхідних біологічних та фізичних потреб до складних соціальних потреб матеріального й духовного характеру. У реальних умовах матеріальні та духовні потреби тісно переплітаються між собою та можуть становити єдине ціле. Потреби злочинців, як правило, деформовані у бік матеріального. Духовні потреби здебільшого нерозвинені або так звані «викривлені». Адже інакше ніяк не можна оцінити таку забобону у злодійському середовищі, коли вважається, що, якщо на Великдень вкрасти якусь навіть незначну річ, то цілий рік можна буде вчиняти крадіжки безкарно [5].

Усвідомлена людиною потреба актуалізується, тобто визнається нею як така, що є суттєвою, значущою і підлягає задоволенню. Така потреба набуває значення інтересу. Інтерес є безпосередньою суб’єктивною причиною конкретного вчинку або певної лінії поведінки. Розбіжності між індивідуальним і суспільним інтересами, їх суперечливість і надання переваги індивідуальному інтересу, а не суспільному, що закріплений і охороняється правом, утворюють конфлікт, який може призвести до злочину. Це зумовлює необхідність покладання на кожну людину обов’язку регулювати свої потреби та інтереси, задовольняти їх тільки дозволеними способами й засобами і відмовлятися від таких потреб та інтересів, задоволення яких суперечить суспільним інтересам.

Отже, безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є прагнення особи задовольнити свої потреби всупереч суспільним інтересам. Задоволення потреби повинно узгоджуватися з можливостями суспільства. Ігнорування цього принципу і отримання певних благ всупереч інтересам суспільства є злочинним. Поняття мотивації як особистісного феномена слід розглядати як процес формування, розвитку та становлення особистої психологічної готовності та мотивів діяльності певної спрямованості та соціальної значущості. Мотив відображає те, ради чого суб’єкт здійснює дії, тоді як мету зумовлює спосіб і безпосередній результат дій.

Джерелами мотивів можуть бути внутрішні і зовнішні чинники. Внутрішніми джерелами спонук є потреби і домагання, особисті цінності, що вимагають захисту або забезпечення свого блага, життєві плани, звичні атрибути життєдіяльності і пристрасті. Зовнішніми джерелами мотивів виступають умови життєдіяльності або конкретні обставини, в яких виникає проблемна ситуація, що, наприклад, загрозлива деяким особистим цінностям, зачіпає інтереси, тобто така, що вимагає дозволу.

Виникнення мотиву і ухвалення мети обумовлюється процесом соціальної перцепції. Соціальна перцепція – це сприйняття, розуміння й оцінка людьми соціальних об’єктів (інших людей, себе особисто, груп, соціальних спільностей т. ін.). Дж. Брунер ввів в обіг цей термін для означення факту соціальної обумовленості сприйняття, його залежності не лише від характеристик стимула (об’єкта), а й від минулого досвіду суб’єкта, його цілей і насамперед, намірів й значимості ситуації [6, c. 410].

Після того, як процес криміногенної мотивації призводить до сформування певного мотиву та так званого «опредмечування» його як мотиву вчинення конкретного злочину, особа визначає зміст необхідних для його реалізації дій. У цей час визначаються підготовчі і безпосередні дії, способи, засоби та форми їх вчинення, а також, зокрема, рішення про вчинення злочину.

У профілактичних цілях щодо запланованого злочину рішення поділяються на цільові (це здебільшого попередні) та ситуативні (безпосередня реакція на ситуацію). Залежно від суб’єкта рішення поділяються на індивідуальні та групові, самостійні та несамостійні (конформні). Останніж за мотивом конформності можна диференціювати на нормативні (підкорення груповим нормам) та традиційні (автоматичне слідування певній традиції, ритуалу).

У процесі прийняття рішення про вчинення злочину розрізняють три етапи:

І етап (підготовчий) збір, переробка інформації про значущі елементи діяльності, що мають скласти елементи вчинення злочину; зміст останніх значною мірою визначається «опредмеченим» його мотивом, причому мотив з урахуванням інформації цього етапу може частково змінюватися. До цього етапу входить: осмислення форми злочинного прояву (вчинок або діяльність, індивідуальна чи групова, чи потребує спеціальної організації); розроблення варіантів прояву (значною мірою залежить від інтелектуальних можливостей, досвіду особи) та умов його здійснення; визначення варіантів способу вчинення; варіації ховання слідів, переховування засобів, знарядь, предметів злочинного прояву; визначення умов, від яких залежить реалізація рішення;

II етап (основний) розумовий аналіз та вибір одного з варіантів прояву як найбільш прийнятного для особи. Здійснюється через оцінювання та «фільтрацію» попередньої інформації на підставі певних критеріїв. Звичайно, пошук критерію є досить умовним: деякі з них невідомі, інші є інтуїтивними – відомі з власного або чужого досвіду: окремі критерії приймаються, інші відкладаються або їм не надається значення. Рішення через імовірність прояву, безсистемність складових елементів та здебільшого непрофесійність містять помилки, їхній обсяг та значущість різні. Можна згрупувати критерії рішення до декількох і навіть одного загального: оптимальність, здійсненність, менша небезпека викриття та більша результативність (щось подібне до визначення ефективності);

III етап (контрольний) оцінка прийнятого рішення у процесі діяльності (передзлочинної, у момент вчинення злочину, її коригування). Контрольно-оцінювальна дія може мати місце і після вчинення злочину для переконання у досягненні результату, набуття досвіду та опрацювання критеріїв на майбутнє.

За допомогою наведеного вище визначаються підстави зміни рішення, що має неабияке кримінологічне значення. Це може бути: швидка зміна обстановки, ситуації, викликана зовнішніми причинами; дія внутрішніх причин (страх, вагання, сумніви), такий момент винятково важливий для застосування запобіжного впливу з метою сприяння відмові від вчинення злочину;виявлення помилок у рішенні (прорахунки, неповнота інформації);слабка організація підготовки до вчинення злочину, що виявляє неспроможність, нездатність засобів, знарядь, співучасників тощо.

Прийняття та реалізація рішення відбуваються не в ізольованому резервуарі, а у середовищі явищ, процесів, умов, які впливають на цей процес, у тому числі: а) на саму особу, її свідомість та спрямованість її особистості як причину злочинного прояву; б) на умови, за яких має відбуватися вчинення злочину (зміна умов, посилення охорони, безпеки); в) на безпосередню ситуацію аж до можливої її зміни.

Мета запобігання злочину правоохоронними органами передбачає схилити особу до відмови від подальшої злочинної діяльності, й у тому числі штучно створивши умови, за наявності яких особа відмовиться від реалізації задуманого злочину. Саме із цією запобіжною метою досліджується процес прийняття рішення та з’ясовуються всі можливі обставини, які можуть завадити злочину, припинити подальший розвиток злочинної поведінки, зокрема з огляду на забобони та упередженість.

Загалом можна припустити, що прояви марновірства та упередженості залишилися практично не відображені при дослідженні механізму злочинної поведінки з огляду на те, що, по-перше, злочинці тримають у таємниці такі прикмети, особливості, ті, які, на їх думку, є поганими (можуть сприяти затриманню правоохоронними органами, завадити реалізації злочинного наміру тощо); по-друге, загальновизнаних прикмет, у які б увірували всі без винятку злочинці, не існує, адже віра в прикмети – це індивідуальна характеристика особи, що може залежати від того, наскільки послідовно дотримується така особа злодійських традицій, настанов, що беззаперечно пов’язано із числом судимостей, тривалістю перебування в місцях позбавлення волі тощо. Отже, такі настанови є актуальними, зокрема, щодо професійних злочинців, які зазвичай послідовно дотримуються традицій злочинного світу, а відтак упередженість та марновірство посідає неабияке місце в механізмі їх злочинної поведінки.

Слід зазначити, що за змістом всі обставини впливу на прийняття та реалізацію рішення, у тому числі під впливом упередженості та марновірства, розподіляються на такі групи: а) ті, що прискорюють прийняття рішення та його реалізацію; це найнебезпечніші обставини, дію яких слід зупиняти, нейтралізувати, своєчасно виявивши їх криміногенний вплив; б) ті, що гальмують прийняття та реалізацію рішення (страх, переживання, невпевненість); в) ті, що спрощують ставлення до значущості та небезпечності злочину, власних дій; алкогольне сп’яніння, вплив референтної групи, у тому числі злочинної, наркотичне збудження, доведення до істерії, активізація психопатії, інших психічних аномалій. Окреме місце серед цих чинників відводиться стану здоров’я, хронічному або гострому раптовому захворюванню, а також настрою, стресам, емоційному напруженню; браку інформації; соціально-психологічному клімату, як погіршеному, так і особливо поліпшеному, що суперечить попереднім намірам, які призвели до прийняття рішення про вчинення злочину.

Для запобігання злочинам марновірство та упередженість найдоцільніше розглядати у контексті настанов, що гальмують прийняття та подальшу реалізацію злочинного наміру з огляду на страх, невпевненість в успішності реалізації запланованого злочину. Так, квартирні крадії здавна вважають, що дощ – це злодійська погода. З іншої сторони, навпаки – «не полізуть» у квартиру, де живе папуга, не наважаться вчиняти злочин у світлу ніч. Зокрема, так звані «автоугонщики» вважають, що для того, щоб рік, був вдалим, то в перші новорічні тижні обов’язково слід «викинути» щось таке, щоб нагадати про себе у засобах масової інформації; а з іншої сторони – побутує думка, що слід відмовитись від крадіжки авто, де сума чисел номерного знаку дорівнює 13 або 21, або від крадіжки автомобіля, щодо якого вже була невдала спроба, в результаті чого було проведено затримання іншого злочинця [5]. До того ж будь-який злочинець може вірити у низку інших, так званих «буденних прикмет», на зразок «чорної кішки», «розбитого дзеркала» тощо, проте може й не вірити в жодну з них.

Отже, ситуація має не лише об’єктивний, а й суб’єктивний зміст. Змістом останньої є її оцінка суб’єктом, що не завжди не збігається з об’єктивним змістом ситуації. У такій оцінці виявляється результат формування особи і саме цим можна пояснити, що один суб’єкт у певній ситуації вчиняє злочин, а інший відмовляється від його вчинення, а також і те, що в певній ситуації особа має намір вчинити злочин, але відмовляється від цього під впливом забобонів, що викликали упереджене ставлення до того, що особу обов’язково спіткає невдача у реалізації злочинного наміру та очікувана «вигода» від злочину за будь-яких сприятливих умов все одно не настане.

У кримінології не існує однозначного погляду на значення ситуації в механізмі вчинення злочину. Беззаперечним є тільки те, що ситуація відіграє певну роль як детермінаційний елемент у механізмі злочинної поведінки, й іноді ця роль може стати вирішальною. Однак не буває випадків, коли б дія суб’єктивного фактора у механізмі злочину була повністю проігнорована. Суб’єктивне ставлення як рушійний, спонукальний елемент є завжди. Криміногенна ситуація постійно опосередковується особою, в тому числі можливо й під впливом упередженості та марновірства.

Висновки. Отже, упередженість і марновірство у механізмі злочинної поведінки найдоцільніше розглядати у контексті умов, ситуації, механізму прийняття рішення про вчинення злочину та реалізації злочинного наміру. Марновірство, забобонність можуть змінити запланований злочинцем звичний хід криміногенної ситуації, яка має призвести до бажаного злочинного результату. Перебуваючи під впливом містичних уявлень на підґрунті злодійських прикмет, особа формує упереджене ставлення до загрози реалізації злочинних намірів та безперешкодного успішного вчинення всіх необхідних злочинних дій задля настання бажаного злочинного наслідку. Таке упереджене ставлення, що виникає на підґрунті злодійських прикмет, має кримінологічне значення.

Упередженість та марновірство багато в чому програмують злочинця на певну завчасно прогнозовану для правоохоронних органів поведінку, а отже, має кримінологічне значення, тому що може використовуватись суб’єктами профілактики з метою недопущення вчинення злочину. Знання про упередженість та марновірство злочинців можуть використовуватись як додаткова кримінологічна інформація з метою: по-перше, уточнення індивідуальних прогнозів, особливо професійних злочинців, з огляду на можливу хибну оцінку ними конкретної ситуації під впливом так званих «кримінальних забобон» і марновірства; по-друге, звуження й уточнення кола осіб, з якими доцільно проводити індивідуальну профілактику; по-третє, з тим, щоб за допомогою оперативно-розшукових сил і засобів частіше практикували оперативними співробітниками органів внутрішніх справ штучне створення антикриміногеннних ситуацій задля призупинення реалізації злочинного наміру з огляду на забобонність й в подальшому застосувати щодо такої особи ефективніші комплексні профілактичні заходи.

–––––––––––

1. Криминология: [учебник для вузов] / под общ. ред. А.И. Долговой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: НОРМА, 2002. – 848 с.

2. Кудрявцев В.Н. Механизм преступного поведения / В.Н. Кудрявцев. – М.: Наука, 1981. – 248 c.

3. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: [у 3-х кн.]. – К.: Ін Юре, 2007. – Кн. 1. Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки / А.П. Закалюк. – 421 с.

4. Савче нко А.В. Мотив і мотивація злочину: [монографія] / А.В. Савче нко. – К.: Атіка, 2002. – 144 с.

5. Пасха. Обряды, поверья и приметы [Электронный ресурс]. Режим доступу: http://www.undcp.org/world_drug_report.html.

6. Шапарь В.Б. Новейший психологический словарь / В.Б. Шапарь. – изд. 3-е. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2007. – 806 с.