262

---

О.П. Горпинюк

СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРИВАТНОСТІ В ЮРИДИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Узагальнюються думки науковців про дискусійні питання кри­мінально-правової охорони приватного життя. названо положення, які є спірними у кримінально-правовій науці, та питання, які взагалі не висвітлено в літературі.

Ключові слова: приватність, недоторканність приватного життя, приватна таємниця, конфіденційна інформація.

Постановка проблеми. Проблеми кримінально-правової охо­рони приватного життя людини не вирішена належним чином у зако­нодавстві України. Відсутні також роз’яснення Пленуму Верховного Суду України щодо правильної кваліфікації злочинів, що порушують недоторканність приватного життя. У юридичній літературі багато питань щодо охорони недоторканності приватного життя або не вирі­шено взагалі, або залишаються ще спірними.

Стан дослідження. У вітчизняній юридичній літературі є тільки одна публікація, у якій висвітлено стан дослідження кримінально-правової охорони окремих конституційних прав особи [1]. Однак, у за­значеній праці розглянуто лише деякі питання, що стосуються охорони приватного життя людини. Водночас немає праці, присвяченої узагальненню думок науковців щодо дискусійних питань кримінально-правової охорони приватного життя, а також проблеми, які взагалі не висвітлю­ються в літературі. Враховуючи це ми поставили мету розглянути окре­мі положення, що стосуються кримінально-правової охорони недотор­канності приватного життя, викладених у юридичній літературі.

Виклад основних положень. У вітчизняній правовій літературі проблеми кримінально-правової охорони приватного життя є предме­том дослідження не багатьох наукових праць. Здебільшого питання охорони недоторканності приватного життя висвітлюю

...

ться на сторін­ках української наукової періодики у публікаціях Д.С. Азарова, П.П. Андрушка, М.В. Анчукової, Є.Ю. Захарова, Д.Ю. Кондратова, К.Б. Марисюка, А.М. Титова та деяких інших. С.Я. Лихова частково торкається проблеми недоторканності приватного життя у монографії, присвяченій злочинам у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина. Кримінально-правова охорона приватного життя стала предметом дисертаційного дослі­дження І.Ю. Дем’яненко, яка присвячена аналізу ст. 182 КК України про порушення недоторканності приватного життя.

Натомість у наших колег з Російської Федерації впродовж останніх років все більше зростає інтерес до проблеми кримінально-правової охорони приватності. Свідченням цього є значна кількість дисертаційних досліджень, присвячених цій проблемі в кримінальному праві. Так, кримінально-правовій охороні недоторканності приватного життя присвячено дисертаційні роботи: І.П. Галигіної, І.Р. Діваевої, В.М. Жеребкіна Е.Е. Калашнікової, Б.Н. Каднікова, О.В. Мозгового, П.Н. Макеєва, І.А. Шевченко. У деяких дисертаціях розглядаються окремі аспекти приватності, зокрема, кримінально-правова охорона недоторканності приватного житла є предметом дисертаційних дослі­джень Н.Ю. Акініної та В.Ю. Малахова; таємниця особистої кореспо­нденції в кримінальному праві – Д.В. Бушкова, кримінально-правова охорона прав і свобод пацієнта – А.Г. Блінова.

Автори, які досліджують кримінально-правову охорону приват­ного життя наводять свої визначення поняття приватного життя. Але слід зазначити, що на сьогодні нема визначеного підходу до з’ясування змісту цього поняття, як і, нема єдиного розуміння суті приватного (особистого) життя.

Один із суттєвих недоліків визначення поняття приватного жит­тя, що наводиться у літературі, полягає у нечіткості методологічних підходів. Як відомо, правильний вибір методології і використання тих чи інших прийомів визначення поняття є запорукою повноти і точності з’ясування самого поняття, яке досліджується. Здебільшого науковці дають коротку дефініцію приватного життя, вказуючи на його істотні ознаки. Так, під приватним життям розуміють: сферу особистого само­врядування (саморегулювання), в якій фізична особа має верховну владу щодо визначення свого життя та його регулювання [2, с 6]; при­родний стан людини та громадянина, що надає йому можливість воло­діти та реалізовувати наявні в індивіда властивості [3, с 26]; сфера духовної та фізичної діяльності людини, яку вона сама собі установ­лює, розвиває й контролює та визначає ступінь її відкритості [4]; духо­вна й фізична сфери життя будь-якої людини, що дозволяють їй реалізу­вати свої мотиви, потреби, бажання та інтереси, недоторканність яких не може бути порушена без її згоди [5]; сфера сімейного життя, родинних відносин, зв’язків між друзями, повсякденне побутове життя, дозвілля, інтимні стосунки [6, с 262]. Зустрічаються визначення приватного життя через його складові, а саме приватне життя пропонують розуміти як соці­альне явище та власне як інформація про приватне життя [7, с 20]; або приватне життя, на думку науковців, являє собою поєднання двох аспек­тів: діяльність - свобода поведінки і думки в інтимній, особистій, сімейній та ділових сферах та інформація про людину, її поведінку, думки [8]. Ви­значають також поняття приватного життя у широкому розумінні - як конституційне право людини на недоторканність різних таємниць та пер­сональних даних та у вузькому розумінні - становлять роздільно відомос­ті особистого характеру без урахування персональних даних, які дозволя­ють ідентифікувати людину в суспільстві [9].

До дискусійних питань належать різні підходи до визначення без­посереднього об’єкта злочинів, що посягають на приватність. Зокрема, безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 182 КК України про недоторканність приватного життя, окремі науковці називають право гро­мадянина на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну тає­мницю [10, с 121], або ж суспільні відносини, що забезпечують недотор­канність приватного життя [11, с 195]. С.Я. Лихова не погоджується з таким формулюванням і вказує на надто широке тлумачення змісту без­посереднього об’єкта даного злочину. Автор вважає безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 182 КК України право на конфіден­ційність інформації, адже йдеться у цьому випадку саме про незаконні дії (збирання, зберігання, використання і поширення) з конфіденційною ін­формацією [6, с 264]. Існує ще один погляд на об’єкт цього злочину, згід­но з яким основним безпосереднім об’єктом, якому завдається шкода, є право власності на конфіденційну інформацію про особу. Додатковим факультативним об’єктом може бути право фізичної особи на збереження у таємниці обставин свого особистого життя, право на невтручання в осо­бисте життя або на його недоторканність [2, с. 7].

Виникають питання з визначенням предмета злочинів, що поляга­ють у розголошенні конфіденційної інформації про особу. Це пов’язано з тим, що чинне законодавство не містить переліку видів інформації про особу, які можуть визнаватися конфіденційними, а також не визначає по­рядок визнання тих чи інших видів відомостей про особу конфіденційною інформацією. Так, на думку одних науковців, предметом злочину про по­рушення недоторканності приватного життя (ст. 182) може бути будь-яка конфіденційна інформація про особу: незаконно одержана (зібрана), до­кументована, яка стала відома певним особам у зв’язку з виконанням ни­ми професійних чи службових обов’язків [12, с. 44; 13, с. 99].

Дещо іншої позиції дотримується Л.П. Брич, яка вважає, що для визначення поняття «конфіденційна інформація про особу» як предмета відповідного злочину, повинна застосовуватися сукупність об’єктивного і суб’єктивного критеріїв: 1) це інформація про факти, які мали місце в реа­льній дійсності; 2) розповсюджена інформація повинна бути об’єктивно таємною, нікому невідомою [14, с. 137]. І.Ю. Дем’яненко визначила пред­мет злочину, передбаченого ст. 182 як конфіденційну інформацію про особу, яка є: 1) у практичному плані – окремо існуючим предметом із спе­цифічними ознаками матеріальності, з яким вчиняється кожна із зазначе­них у цій статті незаконних дій; 2) в юридичному плані – одночасно: а) предметом суспільних відносин, які охороняються ст. 182 КК; б) само­стійною обов’язковою ознакою складу злочину, яка розглядається у суку­пності з об’єктом злочину, характеризує його об’єктивну сторону [2, с. 9].

Слід відзначити, що визнання предмета злочину як конфіденцій­ної інформації зачіпає складнішу проблему, а саме таке розуміння пред­мета злочину означає відхід від традиційного розуміння предмета зло­чину як речі (речей) матеріального світу, з приводу яких чи у зв’язку з якими вчиняють злочин [15, с. 84]. Так, О.Е. Радутний пропонує пред­метом злочину визнавати речі або інші явища об’єктивного світу (інфо­рмація, енергія тощо), з певними властивостями яких кримінальний за­кон пов’язує наявність у діянні особи ознак складу конкретного злочину [16, с. 10], Є.В. Лащук вважає, що предмет злочину проявляється у ма­теріальних цінностях, котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами [17, с. 8].

Неоднозначно вирішується питання про розмежування злочину, передбаченого ст. 182 КК України «Порушення недоторканності приватного життя» та інших злочинів, що також посягають на приватність (розголошення таємниці листування, телефонних розмов, іншої корес­понденції; лікарської таємниці; відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби; таємниці усиновлення (удочеріння); відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист; даних досудового слідства або дізнання та ін.). Науковці відстоюють декілька пози­цій. Прихильники однієї вважають, що розголошення відомостей, які ста­новлять предмет цих злочинів, тягне за собою розголошення певного різ­новиду конфіденційної інформації. Кваліфікувати такі діяння при наявності підстав слід за правилами кваліфікації за сукупністю злочинів [6, с 279; 18, с. 33]. Відповідно до іншої позиції зазначені злочини конку­рують між собою [19, с. 186].Отже, у такому випадку слід керуватися пра­вилами конкуренції кримінально-правових норм.

До проблем, які необхідно вирішити належить питання відме­жування злочинів проти приватного життя від цивільно-правових делі­ктів та адміністративних правопорушень, оскільки приватне життя особи є предметом не тільки кримінально-правової охорони, але й охороняється нормами цивільного й адміністративного права. Так, ст. 278 ЦК України передбачає заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права, а в ст. 151 КпАП України йдеться про самоправне зайняття жилого приміщення.

Загалом відмінність між злочином та іншими правопорушення­ми визначають за ступенем суспільної небезпечності [20, с 82]. Зокре­ма, М.І. Хавронюк визначає критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень суспільну небезпечність, суб’єкта правопору­шення, винність, кримінальну протиправність та кримінальну кара­ність [19, с 18]. Щодо вирішення проблеми розмежування злочинів проти приватного життя від цивільно-правових деліктів та адміністра­тивних правопорушень у юридичній літературі пропонують доповнити ряд злочинів проти приватного життя вказівкою на заподіяння істотної шкоди [21;13, с 103], адже це ознака, яка вказує на підвищений сту­пінь суспільної небезпеки зазначених злочинів порівняно з суспільною небезпекою інших правопорушень (цивільних, адміністративних).

З метою вдосконалення кримінального законодавства з питань охорони приватних таємниць дехто з науковців пропонує криміналізувати розголошення окремих видів таємниць. Зокрема, одні вказують на необ­хідність кримінальної відповідальності за розголошення адвокатської тає­мниці [21; 22; 23, с 213], інші вважають, що потрібно встановити кримінальну відповідальність за порушення таємниці сповіді [24, с. 104]. Однак існує протилежна позиція, за якою встановлення кримінальної відповіда­льності за посягання на різного роду приватні таємниці призведе до про­галин у законодавстві, і в результаті до невиправданих труднощів у квалі­фікації злочинів. А відтак пропонується встановити загальну норму про порушення професійної таємниці, тобто встановлення кримінальної від­повідальності за розголошення відомостей, які були довірені особі чи ста­ли відомі у зв’язку з професійною діяльністю [25, с. 13].

У юридичній літературі не вирішено питання про зміст поняття «житло» у контексті порушення недоторканності приватного житла. Нема єдиного розуміння визначення цього поняття й у наших колег з Російської Федерації. Незважаючи на те, що поняття «житло» в КК РФ визначене у примітці до ст. 139, російські вчені тлумачать цей термін неоднозначно. Це зумовлено надто вузьким розумінням місця вчинен­ня злочину, адже в КК РФ встановлено кримінальну відповідальність лише за незаконне проникнення до житла, а не до іншого володіння.

Найповніше поняття «житло» визначено у п. 11 постанови Плену­му Верховного Суду України від 28 березня 2008 р. № 2 «Про деякі пи­тання застосування законодавства при дачі дозволів на тимчасове обме­ження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства». У постанові зазначено, що судам необхідно враховувати прак­тику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої поняття «жи­тло» охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також на офіси юри­дичних осіб, їхніх філій та на інші приміщення [26, с. 4]. Однак, спірним залишається визначення змісту поняття «інше володіння». Одні науковці вважають, що це поняття ширше, ніж поняття «житло», і воно включає в себе поняття «житло» [6, с. 286], водночас у зазначеній постанові Плену­му Верховного Суду України роз’яснюється, як «інше володіння» слід розуміти такі об’єкти природного походження чи штучно створені, які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або прихо­вати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі, камера сховища вокзалу, індиві­дуальний банківський сейф, автомобіль. Таким чином, застосовуючи ширше поняття, ми охоплюємо ним вужче. Крім того, не всі науковці погоджуються з визнанням транспортного засобу «іншим володінням». Існує позиція, згідно з якою при вирішенні цього питання слід врахову­вати цільове призначення відповідної частини транспортного засобу.

Якщо частина транспорту використовується для тимчасового перебу­вання під час польоту, поїздки, то він не належить до житла, а якщо транспорт використовується як тимчасове місце проживання (напри­клад, членів екіпажу), то відповідні частини транспортного засобу слід визнавати житлом [23, с. 340].

До питань, які взагалі не висвітлюються у працях цих авторів щодо кримінально-правової охорони приватного життя, належить класифікація таємниць, які є предметом злочинів проти приватного життя, питання звільнення особи від кримінальної відповідальності за відповідні злочини у зв’язку з позитивною посткримінальною поведінкою. Не досліджено також питання про можливість віднесення статей, які передбачають зло­чини проти приватного життя, до справ приватного обвинувачення, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. На нашу думку, це питання потребує вирішення, якщо проаналізувати підстави віднесення справ до цієї категорії, які наводяться вченими-процесуалістами. Зокрема, до таких підстав належать: невелика суспільна небезпека злочинів та за­вдання шкоди виключно інтересам приватних осіб [28, с 105; 29, с. 33]. Визначено й додаткові підстави: 1) небажання держави втручатися в ін­тимні питання приватного життя осіб, що може завдати їм суттєвої шко­ди; 2) необхідність врахування думки постраждалого для правильної кри­мінально-правової кваліфікації [30, с 148].

Висновок. Отже у кримінально-правовій науці є ще багато невирішених питань, що стосуються охорони недоторканності приватно­го життя. Спірними є такі аспекти, що пов’язані з визначенням поняття приватного життя; визначенням безпосереднього об’єкта та предмета злочинів, що посягають на приватне життя; з співвідношенням складів злочинів проти приватного життя та розмежування зазначених злочи­нів з цивільними та адміністративними правопорушеннями, що також порушують приватність особи; з необхідностю криміналізації злочи­нів що полягають у розголошені різного роду приватних таємниць (адвокатської, нотаріальної, сповіді) чи встановлення загальної норми про відповідальність за порушення професійної таємниці; з визначен­ням поняття «житло», «інше володіння» та закріплення на законодав­чому рівні для правильної кримінально-правової кваліфікації.

Крім того, ряд важливих питань взагалі не висвітлювалися у юри­дичній літературі, а саме: класифікація таємниць, які є предметом злочи­нів проти недоторканності приватного життя; звільнення особи від кримі­нальної відповідальності за відповідні злочини у зв’язку з позитивною посткримінальною поведінкою; віднесення злочинів проти недоторканно­сті приватного життя до справ приватного обвинувачення.

Таким чином, проблема кримінально-праововї охорони приват­ного життя є актуальною та потребує подальшого дослідження.

–––––––––––

Хилюк С.В. Погляди науковців на кримінально-правову охорону окремих конституційних прав особи / С.В. Хилюк // Кримінальне право Украї­ни. – 2006. – № 9. – С. 59–65.

Дем’яненко Ю.І. Кримінальна відповідальність за порушення недо­торканності приватного життя: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Ю.І. Дем’яненко. – Харків, 2008. – 20 с.

Жеребкин В.П. Уголовно-правовая охрана частной жизни: дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Владимир Петрович Жеребкин. – М.: РГБ, 2003. – 198 с.

Див.: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/97109.html.

Див.: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.law. edu.ru/book/book.asp?bookID=1289759.

Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина / Софія Яківна Лихова. – К.: Видавничо поліграфічний центр «Київський університет», 2006. – 573 с.

Калашникова Е.Е. Уголовно-правовое обеспечение неприкосновеннос­ти информации о частной жизни: дис. соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. / Екатерина Евгеньевна Калашникова. – М.: РГБ, 2002. – 220 с.

Див.: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www. law.edu.ru /book/book.asp?bookID=1209996

Див.: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.law.edu.ru/ book/book.asp?bookID=1289019

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2009. – 1236 с; Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / Ю.В. Алек­сандров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко та ін.; за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. – К.: Фо­рум, 2001. – 624 с.

Андрушко П.П. Кримінально-правова охорона конституційного права громадян на недоторканність приватного життя / П.П. Андрушко // Віс­ник Конституційного Суду України. – 2008. – № 2. – С. 43–50.

Лихова С.Я. Актуальні питання вдосконалення кримінально-право­вих норм, спрямованих на захист недоторканності приватного життя (статті 162, 163, 182 Кримінального кодексу України) / Софія Яківна Лихова // Під­приємництво, господарство і право. – 2005. – № 7. – С. 98–104.

Брич Л.П. Обмеження у кримінальному праві України права грома­дян на поширення інформації / Лариса Павлівна Брич // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2007. – Вип. 45. – С. 134–142.

Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Ю.В. Алек­сандров, В.І Антипов, МВ. Володько та ін.; за ред. М.І. Мельника, В.А. Кли-менка. - [Вид. з-тє, переробл. та допов]. - К.: Юридична думка, 2004. - 656 с

Радутний О.Е. Кримінальна відповідальність за незаконне збирання, використання та розголошення відомостей, що становлять комерційну таємни­цю: автореф. дис на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О.Е. Ра­дутний - Харків 2002. - 21 с

Лащук Е.В. Предмет злочину в кримінальному праві України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримнальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Е.В Лащук. - К., 2005. - 19 с

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С Яценко. - [4 те вид., перер та доп.]. - К: А.С.К., 2005 - 338 с.

Хавронюк М.І Довідник з Особливої частини Кримінального коде­ксу України / Микола Іванович Хавронюк. - К.: Істина, 2004 - 504 с

Кримінальне право України. Загальна частина: підручник/ за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я Тація. - [2-е вид., перероб. і допов.]. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 480 с.

Див.: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.law. edu.ru/book/book.asp?bookID=1289019

Див.: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/177303.html

Титов А.М. Щодо можливості криміналізації розголошення адво­катської таємниці / АМ. Титов, Г.К. Тетерятник // Кримінальний кодекс Укра­їни 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення: матеріали наук.-практ. конф. 7-8 квітня 2006 р.(ч. 2) - Львів: ЛьвДУВС, 2006 - 304 с

Марисюк К.Б. Чи потрібна кримінально-правова відповідальність за порушення таємниці сповіді? / КБ. Марисюк // Вісник ЛІВС при НАВС Укра­їни. - 2003. - № 1. - С 104-108.

Рожнов А.А. Уголовно-правовая охрана профессиональной тай­ны:[Електронный ресурс] Дис. соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Артемий Анатольевич Рожнов. - М.: РГБ, 2003. - 203 с

Про деякі питання застосування законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і грома­дянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досу­дового слідства: Постанова Пленуму ВС України від 28 березня 2008 р. № 2 // Вісник Верховного Суду України - 2008. - № 4 (92) - С 4-8.

Навроцький В.О Кримінальне право України. Особлива частина: курс лекцій / Вячеслав Олександрович Навроцький. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 771 с

Лобойко Л.М. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі України / Л.М. Лобойко. - Дніпропетровськ: Юрид. акад МВС. - 2004. - 216 с

Юрчишин В.М. Обвинувачення в судах України / В.М. Юрчишин. -Чернівці: Рута, 2005. - 152 с

Навроцька В.В. Засада диспозитивності та її реалізація в криміналь­ному процесі України: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Віра Вячеславівна Навроцька. - Львів, 2007 - 256 с.

 

< Попередня   Наступна >