Наукові статті Кримінальне право ЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ УМИСЛУ ТА СТУПЕНЯ ЙОГО КОНКРЕТИЗАЦІЇ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ МОМЕНТУ ЗАКІНЧЕННЯ ЗЛОЧИНІВ З ФОРМАЛЬНИМ СКЛАДОМЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ УМИСЛУ ТА СТУПЕНЯ ЙОГО КОНКРЕТИЗАЦІЇ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ МОМЕНТУ ЗАКІНЧЕННЯ ЗЛОЧИНІВ З ФОРМАЛЬНИМ СКЛАДОМ
| Наукові статті - Кримінальне право |
Т.М. Данилюк
ЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ УМИСЛУ ТА СТУПЕНЯ ЙОГО КОНКРЕТИЗАЦІЇ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ МОМЕНТУ ЗАКІНЧЕННЯ ЗЛОЧИНІВ З ФОРМАЛЬНИМ СКЛАДОМ
З’ясовується значення змісту умислу та ступеня його конкретизації для визначення моменту закінчення злочинів з формальним складом.
Ключові слова: умисел, злочин з формальним складом, момент закінчення злочину.
Постановка проблеми. Вина у КК України визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК України).
Правильне вирішення загального питання про вину має не лише теоретичне, а й практичне значення. Залежно від того, як диференційовано загальне поняття вини, здійснюється визначення її окремих форм, кожна з яких має містити загальні ознаки вини. Від з’ясування окремих форм вини знову ж таки залежить вирішення питання про наявність у конкретних діях обвинуваченого суб’єктивної підстави кримінальної відповідальності [1, с. 100].
Вина – центральне поняття кримінального права і кримінального процесу. Від правильного вирішення питання про вину перш за все залежить зміцнення законності у діяльності органів і посадових осіб, які ведуть боротьбу зі злочинністю.
Компоненти, що утворюють вину, – це різні поєднання стану свідомості та волі у ставленні до вчиненого діяння і його наслідків (форми вини). У складах злочинів, що насамперед є юридичною підставою кримінальної відповідальності, завжди зазначається або передбачається певна форма вини, необхідна для цього виду злочину. Тому форми вини у загальному вченні про склад злочину називаються обов’язковими ознаками складу [2, с. 17].
Стан дослідження. Пита
Та незважаючи на це, сьогодні все ще дискусійним є визначення вини у злочинах з формальним складом. Значною мірою це пов’язано з тим, що КК, який вперше дав законодавче визначення вини, визначає зміст умислу й необережності, по суті, лише щодо злочинів з матеріальним складом (до діяння та наслідків). Поза правовим регулюванням залишилося визначення змісту вини у злочинах з формальним складом, тобто в таких злочинах, де настання суспільно небезпечних наслідків лежить поза межами складу злочину. У зв’язку з цим виникають питання, що по-різному вирішуються науковцями та практиками: ставлення до яких ознак є змістом вини у злочинах з формальним складом; чи можна визначати вину в таких злочинах лише до діяння, чи до діяння й до наслідків, що лежать поза межами складу злочину, чи до діяння й до інших ознак об’єктивної сторони складу злочину; з якою формою вини та при якому виді умислу чи необережності можуть бути вчиненими злочини з формальним складом.
Думки вчених та практиків, що стосуються відповідей на зазначені питання, можна поділити на три групи:
злочини з формальним складом можуть бути вчиненими як з прямим та непрямим умислом, так і при злочинній недбалості та злочинній самовпевненості; при цьому зміст вини визначається як до діяння, так і до наслідків, що є поза межами складу злочину, а також до інших ознак об’єктивної сторони злочину;
злочини з формальним складом можуть бути вчинені або з прямим умислом, або при злочинній недбалості; при цьому унеможливлюється вчинення таких злочинів з непрямим умислом або при злочинній самовпевненості; ставлення у таких злочинах переноситься винятково на діяння, через що видозмінюється зміст прямого умислу, яким є таке ставлення, коли особа «усвідомлювала суспільну небезпеку діяння та бажала його вчинити» та злочинної недбалості, якою є таке ставлення, коли особа «не усвідомлювала суспільної небезпеки свого діяння, хоча повинна була і могла її усвідомлювати»;
злочини з формальним складом можуть бути вчиненими тільки з прямим умислом, унеможливлюється вчинення таких злочинів з непрямим умислом або із необережності; ставлення у таких злочинах переноситься винятково на діяння; на відміну від попередньої позиції, такі злочини можуть вчинятися через злочинну недбалість, оскільки вважається, що особа не може не усвідомлювати суспільної небезпеки свого діяння.
Виклад основних положень. На думку науковців, прихильників першої та другої позицій, у злочинах з формальним складом вина являє собою по суті теж психічне ставлення не тільки до дій, а й до суспільно небезпечних наслідків. Г.А. Кригер підкреслює, що форму і вид вини слід визначати, виходячи з психічного ставлення до прямих наслідків, описаних (матеріальні склади) чи не описаних (формальні склади) у диспозиції кримінально-правової норми [3, с. 6]. Аналогічну точку зору висловив і Б.С. Нікіфоров, відзначивши, що «у формальних злочинах суспільно небезпечний результат органічно включається в дію. У цих випадках здійснення дії є разом з тим і заподіяння результату, і передбачати результат окремо від дії тут не можна. Навпаки, свідомість у цих випадках цілком охоплює всю «суспільно небезпечну ситуацію» [4, с. 27]. Це є підставою вважати, що «...прямий умисел, як і непрямий, є форма ставлення не до дії, а до наслідку», що «умисел у всіх випадках є ставлення не до самої дії, а до її соціального характеру» [5, с. 188].
Однак така конструкція умислу в формальних складах не одержала визнання, що обумовлено наявністю низки уразливих місць: по-перше, у ній змішуються два різні питання: про те, що не буває злочинів безнаслідкових, тобто таких, що не заподіюють шкоди суспільним відносинам, і про те, що є цілий ряд злочинів, котрі виражаються в заподіянні цілком конкретних наслідків, прямо передбачених законом; по-друге, ігнорується об’єктивне розходження між матеріальними і формальними складами, обумовлене їх законодавчою конструкцією; по-третє, прагнучи довести можливість непрямого умислу в формальних складах, відступається від законодавчого опису умислу і робляться предметом бажання не наслідки, а соціальні властивості діяння (особа свідомо допускає суспільно небезпечний характер дії); по-четверте, суперечачи законодавчому опису умислу, ігнорується вольовий чинник, без якого взагалі неможливо оцінювати ту чи іншу поведінку [6, с. 37–38].
Справедливо піддаючи критиці таку позицію П.С. Дагель, І.Г. Філановський, А.І. Рарог, В.А. Ломако обґрунтовано вважають, що воля суб’єкта спрямована на саме діяння, тобто вольовий момент при вчиненні злочинів з формальним складом переміщається з наслідків на діяння. Так, на думку І.Г. Філановського, «при вчиненні формальних злочинів усвідомлення вчинюваної дії чи бездіяльності означає також бажання здійснення цих дій. За таких обставин особа повинна бути визнана такою, що діяла з прямим умислом» [7, с. 148]. Подібну позицію відстоює й П.С. Дагель [8, с. 74]. А В.Д. Меньшагін писав, що непрямий умисел неможливий «при таких злочинах, де саме суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність) утворює закінчений склад злочину і де до складу злочину не включається настання певних суспільно небезпечних наслідків» [9, с. 157]. Підтримуючи цю точку зору, А.І. Рарог переконливо стверджує, що при вчиненні злочину з формальним складом зміст умислу завжди полягає в усвідомленні суспільно небезпечного характеру вчинюваної дії й у бажанні вчинити цю дію. Такий умисел є прямим і тільки він притаманний умисним злочинам, що мають формальний склад. Такі злочини не можуть вчинятися з непрямим умислом, вольовий зміст якого у вигляді свідомого припущення законом пов’язаний винятково із суспільно небезпечними наслідками, що входять в об’єктивну сторону тільки матеріальних складів [6, с. 39].
Отже, з огляду на законодавче формулювання злочин з формальним складом може бути вчинений лише з прямим умислом, тобто належить до числа злочинів, «прямоумисний» характер яких випливає з їх опису в законі [5, с. 47].
У ст. 24 чинного КК України не визначається збірне поняття умислу. Тут лише констатується, що умисел поділяється на прямий та непрямий, дає їх визначення понять. Склавши такі поняття, можна отримати загальне поняття умислу, як воно визначалося у КК 1960 р., а саме: злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки i бажала або свідомо припускала їх настання.
Як правильно зазначають П.С. Дагель та Д.П. Котов, реально не існує «умислу взагалі», а є умисел на вчинення певного злочину [10, с. 73], тобто при вчиненні конкретного злочину умисел має певний вид та зміст. У КК виділена два види умислу: прямий та непрямий.
Відповідно до закону злочин визнається вчиненим з прямим умислом, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Проте, як вже зазначалося, коли йдеться про злочин з формальним складом, зміст умислу полягає в усвідомленні суспільно небезпечного характеру вчинюваної дії й у бажанні вчинити цю дію. Такий умисел є прямим, і тільки він притаманний умисним злочинам, що мають формальний склад [6, с. 39].
Усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння визначають процеси, що протікають у сфері свідомості, тому вони становлять інтелектуальний елемент прямого умислу. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості [11, с. 97–99]. Предметом свідомості як елементу умислу є перш за все ті фактичні обставини, з яких складається суспільно небезпечне діяння. Але в той же час «умисел – поняття з соціальним змістом, зважаючи на ц, усвідомлення одних тільки фактичних елементів не може обґрунтувати відповідальності особи за умисний злочин» [4, с. 28].
Другою інтелектуальною ознакою прямого умислу, за загальним правилом, є передбачення суспільно небезпечних наслідків вчинюваного діяння. Під передбаченням мається на увазі віддзеркалення в свідомості тих подій, які відбудуться, повинні або можуть відбутися в майбутньому. При прямому умислі передбачення включає уявлення про фактичний зміст майбутніх змін в об’єкті злочину, розуміння їх соціального значення тощо
Проте, зміст вини у злочинах з формальним складом складає ставлення виключно до суспільно небезпечного діяння. Не включаючи наслідки в коло ознак складу злочину, законодавець тим самим, на нашу думку, не вимагає встановлення характеру їх передбачення. Якщо особа в злочинах із формальним складом усвідомлює фактичну сторону свого діяння та усі його ознаки, то вона визначає, що тим самим порушуються охоронювані цим законом суспільні відносини, а отже, що існує суспільна небезпека цього злочину. Осудна особа, яка досягла встановленого віку, завжди розуміє суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності).
Виходячи з того, що, на нашу думку, більш правильною вважати, що злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом, слід підкреслити, що чітке встановлення його змісту має надзвичайно важливе значення для встановлення моменту закінчення злочину. Ще М.Д. Дурманов вважає за необхідне уточнити визначення закінченого злочину, підкресливши спрямування умислу: «Закінченим злочин буде тоді, коли у вчиненому діянні є усі ознаки складу того злочину, на вчинення якого був спрямований умисел винного» [12, с. 53].
На це неодноразово наголошує і Верховний Суд України. Наприклад, при вчиненні такого злочину, як давання хабара, винний усвідомлює, що він дає хабар, і бажає, щоб службова особа його прийняла. У випадку ж, коли умисел особи не реалізований (особа не знайшла потрібної суми, службова особа не з’явилась на зустріч, відмовилася прийняти хабар тощо), має місце незакінчений злочин. З цього приводу вказується, що злочини, передбачені ст.ст. 368, 369 КК України, вважаються закінченими з моменту, коли службова особа прийняла хоча б частину хабара. Якщо ж вона відмовилася прийняти запропоновані гроші, цінності, послуги, то дії того, хто намагався дати хабар, належить кваліфікувати як замах на його давання (п. 10). Проте далі у постанови Пленуму уточнюється, що свідоме створення службовою особою обставин і умов, які зумовлюють пропонування чи одержання хабара, з метою викриття того, хто його дав або одержав (провокація хабара), є закінченим злочином з моменту вчинення зазначених дій незалежно від того, чи було дано або одержано хабар [13]. Тим самим, Верховний Суд України наголошує на необхідності чіткого встановлення змісту умислу службової особи в справах про хабарництво – реально одержати хабар, чи лише спровокувати пропонування хабара, щоб викрити хабародавця.
Важливо також з’ясувати яким має бути ставлення винного до специфічних ознак складу злочину, що його вчиняє винний, наприклад, до змісту ознак потерпілого, предмету, способу та ін., та чи впливає таке ставлення на кваліфікацію загалом та визначення моменту закінчення злочину з формальним складом. Іншими словами, чи може при вчиненні злочину з формальним складом, який, як ми вже зазначали, може бути лише «прямоумисним», мати місце, наприклад, «необережне ставлення» до таких ознак. Наприклад, особу затримують під час збуту предметів, які за висновком експерта, визнаються такими, що пропагують культ насильства і жорстокості, а винний стверджує, що він не усвідомлював цієї ознаки.
На те, що виною повинно охоплюватися психічне ставлення не лише до діяння та його наслідків, а й до інших (так званих «окремих», «супутніх») об’єктивних ознак складу злочину, неодноразово звертали увагу науковці). Так, Г. Злобін та Б. Нікіфоров зазначали: «Злочин слід визначити як єдність акту зовнішньої поведінки та психічного ставлення до цього акту і його елементів з боку діяча. Це визначення зобов’язує нас установити ставлення суб’єкта до кожного елемента, включеного у визначення злочину законодавцем» [ 5, с. 144].
При інкримінуванні окремої об’єктивної ознаки недостатньо встановити лише наявність психічного ставлення до неї з боку суб’єкта злочину, а ще необхідно з’ясувати, як виражалося таке ставлення.
Наприклад, Пленум Верховного Суду України у постанові № 5 від 30 травня 2008 р. зазначає, що кримінальна відповідальність за вчинення зґвалтування неповнолітньої чи малолітньої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом щодо такої особи настає лише за умови, якщо винна особа усвідомлювала (достовірно знала чи припускала), що вчиняє такі дії щодо неповнолітньої або малолітньої особи, а так само, коли вона повинна була і могла це усвідомлювати. При цьому суд повинен враховувати не тільки показання підсудного, а й потерпілої особи, ретельно перевіряти їх відповідність усім конкретним обставинам справи. При вирішенні цього питання враховується вся сукупність обставин справи, зокрема, зовнішні фізичні дані потерпілої особи, її поведінка, знайомство винної особи з нею, володіння винною особою відповідною інформацією. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої особи не може бути підставою для кваліфікації вказаних дій за частиною третьою чи четвертою статті 152 КК або частиною другою чи третьою статті 153 КК, якщо буде доведено, що винна особа сумлінно помилялася щодо фактичного віку потерпілої особи [14].
Іноді законодавець безпосередньо вказує на вид, в якому повинно виражатися психічне ставлення до окремої об’єктивної ознаки, наприклад, предмету та потерпілого. Наприклад, у ст. 198 КК, зазначається, що предметом злочину може бути лише майно, яке завідомо одержано злочинним шляхом. Отже, при кваліфікації зазначеного злочину необхідно встановлювати, що суб’єкт злочину усвідомлював (знав), що майно, яке він придбає, отримує, зберігає чи збуває, було одержане саме злочинним шляхом. При кваліфікації діянь винного за ст. 372 КК слід з’ясовувати, що суб’єкт усвідомлював, що потерпілий є невинуватим у тому злочині, який йому інкримінується.
Здебільшого випадків, у законі чітко не вказується на вид психічного ставлення до окремої об’єктивної ознаки, наприклад, коли йдеться про предмет у злочинах, відповідальність за вчинення яких передбачена у ч. 1 ст. 300 чи ч. 1 ст. 301 КК. Н.Ф. Кузнєцова запропонувала вирішувати подібні ситуації таким чином: «…Спосіб, знаряддя і засоби вчинення злочину безпосередньо пов’язані з діянням. Об’єкт, предмет, потерпілий нерозривно пов’язані зі злочинними наслідками. Звідси не може бути різного суб’єктивного ставлення до діяння та його способу, до діяння та знарядь або засобів його виконання» [15, с. 86]. Тобто, розвиваючи думку цієї ученої слід мати на увазі, що коли злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом, то і ставлення особи до так званих об’єктивних ознак може бути лише умисним, в іншому випадку слід констатувати відсутність такого злочину.
Отже, для встановлення ознак злочину, а відтак і визначення моменту його закінчення істотне значення має встановлення ставлення особи до таких ознак його складу, як потерпілий, предмет, місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка. Яким має бути ставлення до потерпілого у злочинах з формальним складом, можна продемонструвати на прикладі згаданого положення постанови Пленуму Верховного Суду України про усвідомлення суб’єктом злочину того, що потерпіла особа є неповнолітньою чи малолітньою. Тобто, таке ставлення, виходячи з позиції Пленуму, може бути трояким: усвідомлення цієї ознаки; усвідомлення можливості її наявності; або неусвідомлення, при тому, однак, що винний повинен був і міг її усвідомлювати.
До речі, О.І. Рарог зазначає, що науково необґрунтованим є використання необережного ставлення стосовно таких кваліфікуючих елементів, як особливі властивості об’єкта (вік потерпілої при зґвалтуванні), спосіб вчинення злочину (наприклад, загально-небезпечний), обстановка (наприклад, умови стихійного лиха) тощо [16, с. 168]. Ця позиція підтримується і висловлюванням, що при вчиненні злочину особа може ставитись необережно щодо однієї кваліфікуючої ознаки – наслідку, а «інші кваліфікуючі обставини умисного злочину можуть інкримінуватись лише тоді, коли злочинець завідомо знав про наявність цих обставин» [17, с. 94].
При вчиненні інших злочинів ставлення до ознаки потерпілого має бути виключно «прямоумисне». Наприклад, у науково-практичних коментарях до КК України зазначається, що суб’єктивна сторона опору представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК) характеризується прямим умислом, при якому винний усвідомлює, що вчиняє незаконні дії щодо такого потерпілого [18, с. 628].
Поряд з потерпілим слід вказати і на необхідність встановлення і виду психічного ставлення до обставин, які пов’язані з потерпілим, наприклад, до стану безпорадності особи, яка потерпіла від зґвалтування. Так, у згаданій постанові Пленуму Верхового Суду України роз’яснюється, що зґвалтування слід визнавати вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої у випадках, коли вона внаслідок малолітнього чи похилого віку, фізичних вад, розладу психічної діяльності, хворобливого або непритомного стану, або з інших причин не могла розуміти характеру та значення вчинюваних з нею дій або не могла чинити опір. При цьому необхідно, щоб винна особа, яка вчиняє зґвалтування чи насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, усвідомлювала (достовірно знала чи припускала), що потерпіла особа перебуває саме у такому стані [14].
Ще ширше психічне ставлення винуватого при вчиненні зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи трактувалось до прийняття названої постанови Пленуму Верховного Суду України, зокрема, виходячи з положень попередньої постанови зазначалось, що ставлення до перебування в такому стані може бути різним: а) суб’єкт точно знав, що потерпіла перебуває в безпорадному стані, наприклад, бачив, що вона непритомна; б) суб’єкт допускав, що потерпіла може перебувати в безпорадному стані, наприклад, після вживання нею наркотиків; в) суб’єкт не усвідомлював, що потерпіла перебуває в безпорадному стані, але міг і повинен був це усвідомлювати [19, с. 325].
Як вважають учені, перші два випадки охоплюються поняттям «усвідомлення» і тому не виходять за межі умисної форми вини, в тому числі і за межі прямого умислу, характерного для зґвалтування. Третій випадок, (на цьому наголошується) очевидно становить специфічний різновид так званої складної вини (складної форми вини), коли психічне ставлення до певних обставин, передбачених як обов’язкові ознаки в юридичному складі умисного злочину, містить елементи необережної вини (злочинної недбалості). У такому випадку злочин в цілому вважається вчиненим умисно, а судова практика інкримінує зазначені обставини винному при кваліфікації його дій навіть при «необережному» до них ставленні. Водночас, враховуючи теоретичні положення науки кримінального права, такий підхід видається сумнівним, оскільки вжите у ч. 1 ст. 152 КК України слово «використання» в його традиційному розумінні означає свідому й цілеспрямовану дію [20, с. 251].
В окремих інших джерелах чітко викладалася інша позиція, яка, по-суті, суперечила тій, що викладена у згаданій постанові Пленуму.
Висновок. Отже, залежно від видів складів злочину вчені по-різному формулюють і зміст вини в них. Проте більшість з них сходиться на тому (вважаємо таку позицію цілком обгрунтованою), що злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом, а в зміст умислу включаються психічне ставлення лише до діяння, в тому числі певне вольове ставлення до нього.
________________
Сергеева Т.Л. Вопросы виновности и вины в практике Верховного Суда СССР по уголовным делам / Т.Л. Сергеева. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1950. – 184 с.
Ворошилин В.В. Субъективная сторона преступления: [учебн. пособие] / В.В. Ворошилин, Г.А. Кригер. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 76 с.
Кригер Г. Еще раз о смешанной форме вины / Г. Кригер // Советская юстиция. – 1967. – № 3. – С. 5–7.
Никифоров Б.С. Об умысле по действующему уголовному законодательству / Б.С. Никифоров // Советское государство и право. – 1965. – № 6. – С. 26–36.
Злобин Г.А. Умысел и его формы / Г.А. Злобин, Б.С. Никифоров. – М.: Юрид. лит., 1972. – 264 с.
Рарог А.И. Вина и квалификация преступлений: [учеб. пособие] / А.И. Рарог. – М.: ВЮЗИ, 1982. – 63 с.
Филановский И.Г. Социально-психологическое отношение субъекта к преступлению / И.Г. Филановский. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1970. – 173 с.
Дагель П.С. Проблемы вины в советском уголовном праве / П.С. Дагель // Ученые записки Дальневосточ. гос. ун-та. / отв. ред. Л.Б. Зусь. – Владивосток, 1968. – Вып. 21. Ч. 1: Проблемы вины в советском уголовном праве. – 187 с.
Меньшагин В.Д. Умысел как форма вины / В.Д. Меньшагин // Советское уголовное право. Общая часть: [учебник] / В.Д. Меньшагин, И.М. Гальперин, Н.Д. Дурманов и др.; под ред. В.Д. Меньшагина, Н.Д. Дурманова, Г.А. Кригера, В.Н. Кудрявцева. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1974. – 389 с.
Дагель П.С. Субьективная сторона преступления и ее установление / П.С. Дагель, Д.П. Котов. – Воронеж, 1974. – 306 с.
Кримінальне право України: Загальна частина: [підручник] / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. –3-є вид., переробл. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.
Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву / Н.Д. Дурманов. – М., 1955. – 367 с.
Про судову практику у справах про хабарництво: постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002р. №5 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0005700-08
Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи: постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 5 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0005700-08
Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность / Н.Ф. Кузнецова. – М.: МГУ, 1969 – 469 с.
Рарог А.И. Квалификация преступлений по субъективным признакам / А.И. Рарог. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 304 с.
Угрехелидзе М.Г. Проблема неосторожной вины в уголовном праве / М.Г. Угрехелидзе. – Тбилиси: Мецниереба, 1976. – 131 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: [у 2-х ч.] / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. – К., 2002. – Ч. 2. – 968 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відповід. ред. С.С. Яценко. – 2-е вид., перероб. та доповн. – К.: А.С.К., 2002. – 968 с.
Кримінальне право України. Загальна частина / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Бенківський та ін.; за ред. П.С. Матишевського, П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 512 с.
< Попередня Наступна >