200

---

О.Г. Колб

ПРО ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

З’ясовується стан та ефективність застосування кримінального законодавства, розглядаються проблемні питання його розвитку, які викладені у проектах законів, що пропонуються як зміни і доповнення до нині чинних.

Ключові слова: закон, кримінальна відповідальність, Кримінальний кодекс, аутентичне тлумачення, правозастосувальна практика.

Постановка проблеми. Інтеграційні процеси входження України у міжнародне співтовариство та окремі його інститути обумовлюють необхідність гармонізації її правової системи та приведення її за фор­мою і змістом до кращих світових стандартів, тобто норм зразків. Зокрема, останнім часом як у ході проведення різноманітних науково-практичних конференцій, семінарів тощо, так і в наукових виданнях предметом обговорення учених і практиків став проект нового Кри­мінального кодексу України, розроблений робочою групою при На­ціональній комісії зі зміцнення демократії та утвердження права. Як і низка інших відповідних законопроектів, він є складовою частиною Концепції державної політики у сфері кримінальної юстиції та забез­печення правопорядку в Україні, підготовленої цією Національною комісією, Центром політико-правових реформ за сприяння Організації з безпеки і співробітництва в Європі як координатора проектів в Україні.

Стан дослідження. Спрямовані на утвердження верховенства права нові законодавчі акти, безумовно, не можуть залишатися поза увагою провідних вітчизняних учених, фахівців у галузі кримінального права. Пропоновані на усунення прогалин у кримінальному законодавстві, на поліпшення його процесуальної дії вдосконалення і новації стають об’єк­том постійних наукових зацікавлень.

Особливо активно у цьому напрямку працюю

ть такі вчені, як Ю.В. Баулін, В.К. Грищук, О.М. Костенко, М.І. Мельник, В.О. Навроцький, М.І Панов, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, П.Л. Фріс, В.І. Шакун, С.С. Яценко та ін. Проте у контексті з’ясування змісту окремих положень проекту нового КК присвячених йому наукових публікацій недостатньо, оскільки ще чимало важливих питань остаточно й переконливо не обговорено.

Виклад основних положень. Аналіз проекту КК (так званої запропонованої редакції, у зв’язку із запровадженням кримінальних проступків) показує, що поряд з досить сильними та обґрунтованими положеннями, які не викликають заперечень, є ряд норм, застосування яких у кримінальному праві України проблемне. Зокрема, як і у чин­ному КК України, так і у проекті (Загальній та Особливій частинах) використовуються терміни, зміст яких носить неоднозначний характер і потребує спеціального тлумачення (доктринального, судового та ін.) [1, с. 28–30].

Водночас, цілком очевидно, що чим доступнішим для прак­тиків зміст правової норми, тим ефективніша її дія. Саме на це орієнтує ст. 57 Конституції України усіх суб’єктів нормотворчої діяльності. Не менш важливим це й з огляду на реалізацію зазна­чених у КК функцій – регулятивної, охоронної та превентивної (виховної) [2, с. 7–8].

У зв’язку з цим у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. ? 9 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” зазначено: „…Судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці та відповідності як Конституції, так і закону”) [3, с. 10].

Саме цих елементів і бракує в проекті КК, який не тільки відтворює складні методологічні підходи нині чинного КК, а й ускладнює їх шляхом застосування нових за змістом термінів, понять, норм та інститутів права (кримінальні правопорушення, кримінальні проступки, юридичні особи як суб’єкти кримінального проступку тощо).

На наш погляд, з метою гармонізації норм вітчизняного і міжнарод­ного права та удосконалення чинного КК України слід вжити низку заходів та внести зміни і доповнення у запропоновану редакцію КК (у зв’язку із запровадженням кримінальних проступків), а саме:

доповнити ст. 2 проекту КК приміткою, у якій дати так зване аутен­тичне тлумачення [4, с. 413] вжитих у цій нормі термінів – підстави юридич­ної відповідальності [5, с. 138], склад кримінального правопорушення [6, с. 439], суспільна небезпека діяння [7, с. 67]; необхідність такого роз’яснення правових категорій обумовлена як потребою однозначного з’ясування їх змісту суб’єктами правозастосувальної практики, науковцями і студентами, так і складністю їх розуміння через визначеність лише у теоретичних джерелах [8, с. 102–107]; ч. 1 ст. 3 доповнити словосполученням „згоду на які дала Верховна Рада України”; підставою для такої зміни є ч. 1 ст. 9 Конституції України, у якій визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства;

ст. 3 КК доповнити приміткою, у якій дати роз’яснення терміну „аналогія”, вжитого у ч. 4 цієї норми (аналогія закону та аналогія права) [9, с. 105]; це обумовлено, по-перше, тим, що вжитий термін – слово іншомовного походження (грецьк. – відповідальність), значення якого відоме вузькому колу фахівців; по-друге, зміст будь-якого закону має бути зрозумілим і доступним для населення (ст.ст. 57, 68 Конституції України);

ст. 6 доповнити приміткою, у якій дати визначення терміну „територія України” [10], який є ключовим поняттям у цій правовій нормі та без розуміння змісту якого неможливе з’ясування логіки дії закону про кримінальну відповідальність у просторі;

ст. 10 доповнити приміткою, у якій розтлумачити зміст термінів „громадянин України” [11], „іноземець” [12], „особа без громадянства”; це має правове значення для роз’яснення змісту поняття „суб’єкт злочину” (ст. 18 КК);

ст. 10 доповнити ч. 4 такого змісту: „Іноземці та особи без грома­дянства не можуть бути видані державі, якщо вони переслідуються з полі­тичних мотивів і їх життю та здоров’ю загрожує небезпека або вони не виявили на це згоди”; цей принцип є загальновизнаним у міжнародному праві [13, с. 270–278];

доповнити Кодекс ст. 12-1 „Класифікація злочинів, вчинених з необережності”:

„1. Залежно від ступеня тяжкості злочини, вчинені з необережності, поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості та тяжкі.

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років або більш м’яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин .... – не більше десяти років позбавлення волі.

Тяжким злочином – до 15 років позбавлення волі”; така класифікація обумовлена як формами вини (ст.ст. 23–25 КК), так і різним ступенем суспільної небезпеки злочинів, вчинених умисно або з необережності [1, с. 43–44];

доповнити ст. 18 КК приміткою, у якій дати аутентичне тлумачення вжитих у цій нормі термінів „фізична особа” та „юридична особа” [14]; таке розуміння є необхідною умовою правильного застосування закону про кримінальну відповідальність та матеріальним вираженням превентивної функції кримінального права;

ч. 2 ст. 20 доповнити словосполученням „…або обставиною, що пом’якшує покарання”; це логічно витікає зі змісту ч. 2 ст. 66 КК, у якій, зокрема, зазначено, що при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті;

ст. 21 доповнити словосполученням „...на загальних підставах”, оскільки зі змісту запропонованої норми витікає, що фізичні особи, які вчинили кримінальні правопорушення у стані сп’яніння тощо, мають особливу процедуру притягнення до кримінальної відповідальності;

ч. 2 ст. 23 привести за логікою до змісту ч. 1 цієї норми, бо усвідомлення особою тільки суспільно небезпечного характеру діяння (дії чи бездіяльності) є недостатнім для визнання її осудною (ст. 19 КК) [15, с. 127–129];

ст. 28 доповнити приміткою, у якій зазначити: „Групу осіб, групу осіб за попередньою змовою, організовану групу або злочинну органі­зацію складають суб’єкти злочину”; таке тлумачення необхідне з огляду на співвідношення загального поняття співучасті у вчиненні злочину (ст. 26) та одиничного – видів співучасті (ст. 28), які становлять зміст одного інституту кримінального права – „співучасть у криміналь­ному правопорушенні” [16, с. 78–91];

вилучити з ч. 1 ст. 44 словосполучення „...чи акта помилування”, бо помилування застосовується лише до засуджених [17], а у зазначеній нормі йдеться про обвинувачених, які згідно зі ст. 62 Конституції України не вважаються винними у вчиненні злочину, поки щодо них не буде винесено обвинувального вироку суду;

ст. 50 доповнити ч. 4 положенням у такій редакції: „Зміст покарання полягає у відновленні соціальної справедливості, порушеної суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю) винної особи”, така норма є у КК зарубіжних країн і вважається одним із принципів примирення жертви злочину та винної особи [18, с. 386–391];

ст. 51 доповнити альтернативними до позбавлення волі покараннями, що відомі у міжнародній практиці: домашній арешт; обмеження у цивільних правах; разові штрафи; поденні штрафи; повернення майна жертві та ін. [19]; крім того, цю норму права доповнити ч. 3 такого змісту: „Позбавлення волі на певний термін та довічне Позбавлення волі, як види покарань, застосовуються судом до винних у вчиненні злочинів осіб лише у виняткових випадках, коли іншими передбаченими у законі покараннями не в змозі досягти мети покарання”; подібний підхід загальновідомий у міжнародному законодавстві, досить поширений у практиці і ефективний [20, с. 50–54];

ч. 1 ст. 63 викласти у такій редакції: „Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого від суспільства на певний строк та обов’язковому залученні його до праці в кримінально-виконавчій установі”; підставою для зміни є ч. 3 ст. 43 Конституції України, яка не вважає примусовою працю за рішенням суду; матеріальним підґрунтям для прийняття такого рішення є негативні тенденції розвитку корисливої злочинності, суспільно небезпечні наслідки якої становлять понад 200 млн. грн. щорічно [21, с. 30–44];

ст. 62 вилучити, бо покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні є грубим порушенням ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до вимог якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної від­повідальності одного виду за одне й те ж правопорушення; у цьому випадку військовослужбовці, з одного боку, позбавляються військових звань, пільг, тобто обмежуються у статусі, а з іншого – ще й позбавляються волі і мають статус засудженої особи;

доповнити ст. 63 ч. 3 такого змісту: „У випадку заміни довічного позбавлення волі встановлюється на строк не менше 25 років. При призначенні покарання за сукупністю вироків позбавлення волі не може перевищувати 25 років”.

Висновок. Переліченими змінами та доповненнями не вичерпується необхідність внесення потрібних коректив і в інші норми проекту КК. Їх обґрунтування й реалізація – важлива справа, до вирішення якої слід долучатися ученим і практикам нашої країни.

––––––––––

Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посібник / П.Л. Фріс. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 362 с.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. – 4-те вид., переробл. та доповн. – К.: А.С.К., 2006. – 848 с.

Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. 2-ге вид. – К.: Скіф, 2007. – С. 9–15.

Кельман М.С. Загальна теорія держави та права: [підручник] / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М. Хома. – Львів: Новий Світ-2000, 2003.

Ортинський В.Л. Теорія держави і права (схеми, таблиці, поняття, принципи, основні засади): навч. посібник / В.Л. Ортинський, М.С. Кельман, М.Й. Штангрет. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України, 2003. – С. 138.

Популярна юридична енциклопедія [кол. авт.: В.К. Гіжевський, В.В. Головченко, В.С. Ковальський (кер.) [та ін.] – К.: Юрінком Інтер, 2003.

Кримінальне право України: Загальна частина: [підручник] / за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер – Право, 2002.

Тростюк З.А. Вимоги до термінологічного апарата Особливої частини КК України та їх загальна характеристика / З.А. Тростюк // Проблеми пенітен­ціарної теорії і практики: бюлетень. – К., 2001. – № 6. – С. 102–107.

Юридична енциклопедія: у 6 т. / (ЮС. Шемшученко – голова). – К., 1998. – Т. 1.

Про державний кордон України: Закон України за станом на 4 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 2. – Ст. 5.

Про громадянство України: Закон України за станом на 18 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25. – Ст. 176.

Про правовий статус іноземців: Закон України за станом на 4 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 17. – Ст. 84.

Див.: Конвенція про передачу засуджених осіб (від 21 березня) 1983 р. / / Оцінка, шляхи подальшого реформування в’язничної системи України / [під. ред. І.В. Штанька, В.А. Льовочкіна]. – К.: Головне управління виконання покарань МВС України, 1998.

Див.: Цивільний кодекс України. – К.: Велес, 2006. – 272 с.

Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: [підручник] / П.С. Матишевський. – К.: А.С.К., 2001.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. 3-є вид. – К.: Атіка, 2005.

Див.: Положення про здійснення помилування: затверджено Указом Президента України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 29. – Ст. 1705.

Российское уголовное право: в 2 т. / под ред. А.И. Рарога. Т. 1. Общая часть – М.: Профобразование, 2003.

Див.: Правила ООН в отношении мер, не связаннuх с тюремнuм заключением (Токийские правила): Резолюция 45/100 Генеральной Ассамблеи ООН от 14.12.1990г. // Аспект: информбюллетень – [Донецьк]. – 2002. – ? 1(16). – С. 48–54.

Рекомендация К (99) 22 о переполненности тюрем и росте числа заключеннuх: принята Комитетом Министров Совета Європu 30.09.1999 г. // Аспект: информбюллетень – [Донецьк]. – 2000. – № 1. – С. 50–54.

Стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2006 р. (За даними судової статистики) // Вісник Верховної Ради України. – 2007. – № 6(82). – С. 30–44.

 

< Попередня   Наступна >