390

---

О.М. Броневицька

ВІДПОВІДНІСТЬ ПОЛОЖЕНЬ ЧИННОГО КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ОСОБИСТУ СВОБОДУ ОСОБИ ВИМОГАМ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

Встановлюється чинність міжнародно-правових договорів про боротьбу з викраденням людей та торгівлею ними, порядок застосування на території України, аналізується відповідність норм вітчизняного кримінального законодавства положенням між­народних конвенцій.

Ключові слова: викрадення, торгівля людьми, насильницьке зникнення, рабство.

Постановка проблеми. У рамках міжнародних конференцій та під егідою міжнародних організацій було прийнято ряд конвенцій кримінально-правового характеру, які зобов’язують держави-учасниці цих конвенцій привести у відповідність своє внутрішнє кримінальне законодавство з рекомендаціями, викладеними у міжнародних актах, тобто встановити кримінальну відповідальність за ті чи інші суспільно небезпечні діяння або ж внести якісні зміни до чинних законодавчих положень, які передбачають кримінальну відповідальність за скоєння відповідних злочинів. Слід визначити, які з прийнятих конвенцій сто­суються боротьби зі злочинами проти волі та особистої свободи люди­ни, наскільки Україна виконала прийняті на себе зобов’язання з криміналізації тих діянь, що рекомендовані міжнародними конвенціями, а також проаналізувати чинне вітчизняне кримінальне законодавство у частині протидії злочинам проти волі та особистої свободи людини і встановити відповідність норм КК України положенням міжнародно-правових договорів.

Стан дослідження. На сьогодні захищено низку дисертацій, те­матика яких стосується окремих аспектів досліджуваної нами пробле­ми. Їх автори (зокрема, В. Пучніна, В. Громова, М. Буряк, А. Жинкіна та ін.) зосереджували увагу переважно на аналізі відповідних складів злочи

нів проти волі та особистої свободи людини, лише частково тор­калися їх відповідності міжнародно-правовим актам.

Із сучасних комплексних досліджень з цієї тематики слід від­значити монографії М. Хавронюка, А. Князькіної. Ці учені розглянули великий масив міжнародно-правових актів, спрямованих на боротьбу зі злочинами проти волі та особистої свободи людей, однак у працях цих авторів дано оцінку відповідності норм кримінального законодав­ства України положенням міжнародних конвенцій.

Виклад основних положень. Виконання міжнародно-правових зобов’язань у сфері протидії злочинності є одним із пріоритетних на­прямів на шляху розвитку демократії та правової держави. Серед пося­гань, протидія яким не обмежується рамками національного законо­давства, є викрадення людини та торгівля людьми, відповідальність за які передбачена ст.ст. 146 та 149 КК України. Для з’ясування того, якою мірою у кримінальному законодавстві України враховані міжна­родно-правові вимоги, насамперед слід звернутися до положень відпо­відних актів, визначити, наскільки вони є обов’язковими для України та порівняти положення міжнародно-правових актів з національним кримінальним законодавством України.

Розпочнемо з аналізу того, чи відповідає законодавче закріплен­ня ознак такого складу злочину, як викрадення людини, відповідаль­ність за який передбачена ст. 146 КК України, відповідним міжнарод­но-правовим договорам.

Загалом право кожної людини на свободу та особисту недотор­каність закріплене у ст. 3 Загальної декларації прав людини від 10 гру­дня 1948 р., ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод від 4 листопада 1950 р., ст. 9 Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. Поряд з цими міжнародними документами, які мають декларативний характер, є і ряд вузькоспеціалізованих міжнародних актів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю у цій сфері, насамперед Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, прийнята 20 грудня 2006 р. (далі – Конвенція), підписана Україною, однак не ратифікована, а тому її положення поки що не застосовуються на території України, та Де­кларація про захист всіх осіб від насильницьких зникнень від 18 груд­ня 1992 р. (далі – Декларація). У Декларації, яка передувала прийняттю Конвенції та носить дорадчий характер, вказано, що будь-який акт на­сильницького зникнення є образою людської гідності, порушенням норм міжнародного права, які гарантують, зокрема, право особи на свободу та безпеку. Очевидно, під викрадення людини слід розуміти свободу будь-якої особи незалежно від наявності чи відсутності її стійкого зв’язку з тією чи іншою державою [1, c. 30; 2, c. 103].

Співставимо положення Декларації та Конвенції і КК України для того, щоб визначити чи ті діяння, які ці міжнародні акти пропону­ють державам-учасницям криміналізувати, визнані злочинними вітчи­зняним законодавцем. Викраденням людини визнається протиправне умисне заволодіння нею та незаконне переміщення її з одного певного місця, де вона вільно перебувала згідно з власною волею, до іншого, і може виразитися у формі: а) відкритого заволодіння нею; б) таємного заволодіння; в) заволодіння людиною, вчиненого шляхом обману або зловживання довірою; г) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільної передачі її винному під погрозою насильства над самою особою чи особами, близькими для останньої, або погрозою розголо­шення відомостей, що ганьблять їх [3, c. 13; 4, c. 43; 5, c. 75; 1, c. 4]. Викрадення людини характеризується ширшим колом вчинюваних дій, ніж незаконне позбавлення волі: воно складається із захоплення, пере­міщення та утримування людини, а незаконне позбавлення волі – лише з утримуванням [5, с. 74; 6, с. 40; 7, с. 130].

Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень використовує термін «насильницьке зникнення», а не «ви­крадення» і включає в нього дещо ширше коло діянь. Відповідно до ст. 2 Конвенції насильницьким зникненням є арешт, затримання, викра­дення чи позбавлення волі у будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтрим­ки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбав­лення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону.

Проблема тут вбачається у різній термінології, яка використову­ється у міжнародно-правових актах та вітчизняному кримінальному законі, а також відмінному переліку діянь, які входять до змісту цих понять. Маємо на меті вияснити, чи позначення одного і того ж діяння різними термінами впливає на зміст самого поняття викрадення люди­ни і чи є потреба його заміни на термін, запропонований міжнародним договором.

Як вже зазначалося, змістовно поняття «викрадення людини» дещо відрізняється від поняття «насильницьке зникнення». Однак, не­зважаючи на те, що поняття «насильницьке зникнення» є ширшим від поняття «викрадення людини», кримінальна відповідальність за дії, які Конвенція рекомендує криміналізувати, вже передбачена, але іншими статтями КК України. Зокрема, завідомо незаконні затримання та арешт, якщо вони вчинені службовою особою (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами, чи винесення суддею неправосудно­го вироку про позбавлення волі, рішення про адміністративний арешт) є злочинами проти правосуддя і відповідальність за такі дії передбаче­на ст.ст. 371 та 375 КК України. В деяких інших випадках викрадення людини чи незаконне позбавлення волі, вчинені службовою особою, має кваліфікуватися за ч. 2 ст. 365 (а якщо діяння вчинено військовою службовою особою, то за ст. 424) як перевищення влади чи службових повноважень. Вчинення таких злочинів організованою групою може кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених статями 146 та відповідними частинами ст.ст. 365, 424. Проте, об’єктом посягань, пе­редбачених ст.ст. 365, 371, 375, 424 є відносини у сфері правосуддя або відносини із забезпечення військового правопорядку, а у всіх міжна­родних актах зазначається, що такі діяння посягають на честь та гід­ність людини.

Відмінність вітчизняної норми про викрадення людини від між­народно-правової також полягає у характеристиці суб’єкта злочину. Якщо відповідно до ст. 146 КК України суб’єктом викрадення людини є фізична осудна особа, яка досягла 16 років, то у Конвенції, крім зага­льного суб’єкта, є вказівка і на спеціального суб’єкта такого злочину -начальника, який: а) знав, що підлеглі, які перебувають під його реа­льною владою та контролем, скоювали або мали намір скоїти злочин насильницького зникнення, або свідомо проігнорував очевидну інфор­мацію, що свідчить про це; б) ніс реальну відповідальність та здійсню­вав реальний контроль за діяльністю, з якою був пов’язаний злочин насильницького зникнення; в) а також не вжив усіх необхідних і розу­мних заходів у рамках його повноважень з метою недопущення або припинення скоєння акту насильницького зникнення або передачі цього факту компетентними органами для розслідування та криміналь­ного переслідування. Декларація про захист всіх осіб від насильни­цьких зникнень, крім загального, також вказує на спеціального суб’єкта насильницького зникнення: службові особи різних рівнів, організовані групи або приватні особи, які діють від імені предста­вників державної влади, за їх прямою чи опосередкованою підтри­мкою, з їх дозволу чи згоди.

Таким чином, порівнявши положення КК України та міжнарод­них актів, можемо дійти висновку, що ст. 146 КК України, а точніше поняття «викрадення людини» не зовсім відповідає поняттю «насиль­ницьке зникнення», що передбачене в міжнародно-правових договорах про боротьбу з аналізованими злочинами. Але в такому випадку не можна стверджувати, що вітчизняне кримінальне законодавство не відповідає даним міжнародним актам, оскільки відповідальність за ті дії, які входять до поняття насильницького зникнення, втілена в інших статтях КК України. Слід вказати і на те, що, можливо, вітчизняний законодавець цілком обґрунтовано у тексті кримінального закону не вживає термін «зникнення», оскільки «зникати» означає переста­ти існувати, пропасти, подітися невідомо куди, а «викрадати» – та­ємно привласнити, забрати, заволодіти. Отже, вітчизняне криміна­льне законодавство відповідає міжнародно-правовим актам у час­тині встановлення відповідальності за дії, які охоплюються поняттям «викрадення людини», тим паче, що Міжнародна конвен­ція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень ще не ратифі­кована, тож не має обов’язкової сили.

Тепер перейдемо до аналізу того, чи відповідає законодавче за­кріплення ознак такого складу злочину як торгівля людьми, відповіда­льність за який передбачена ст. 149 КК України, відповідним міжнаро­дно-правовим договорам. Тривалий час у теорії кримінального права висувалися пропозиції про необхідність криміналізації торгівлі людь­ми, внаслідок чого в КК України була включена відповідна норма. Пе­рвісно в диспозиції цієї норми була передбачена відповідальність за купівлю-продаж людини або її вербування, перевезення, передачу, одержання, вчинені з метою її експлуатації.

Законом України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» від 12 січня 2006 р. стаття, що пе­редбачає відповідальність за торгівлю людьми, була змінена з таким формулюванням: торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою екс­плуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану осо­би. Відповідно, об’єктивна сторона розглядуваного посягання була приведена у відповідність з вимогами міжнародних актів, котрі забо­роняють це діяння і є чинними для України (Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р., Протокол до Конвенції про рабство від 23 жовтня 1953 р., Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства від 7 вересня 1956 р., Конве­нція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією прости­туції третіми особами від 2 грудня 1949 р., Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої прости­туції і дитячої порнографії від 3 квітня 2003 р.).

Аналіз цих міжародних конвенцій підтверджує своєчасність рі­шення законодавця внести зміни до ст. 149 КК України, оскільки її положення не відповідали тим вимогам, які ставилися міжнародно-правовими актами про боротьбу з торгівлею людьми. Торгівля людьми має на меті експлуатацію потерпілих і серед видів цієї експлуатації (зміст яких детально роз’яснюється у міжнародно-правових договорах) названо також рабство та інші звичаї, подібні до рабства.

З приводу змісту поняття «рабство» серед науковців ведеться дискусія. Рабство відповідно до ст. 1 Конвенції про рабство визнача­ється як стан чи становище людини, щодо якої здійснюються атрибути права власності чи деякі з них. У ст. 7 Додаткової конвенції про скасу­вання рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства визнано у підневільному стані особу, яка перебуває в стані чи стано­вищі, що є результатом інститутів чи звичаїв, подібних до рабства, до яких належать: боргова кабала, кріпацький стан, будь-який інститут чи звичай, через який жінку можуть за винагороду видати заміж, передати її як спадщину після смерті чоловіка, а також будь-який інститут чи звичай, коли передається дитина з метою її експлуатації.

На нашу думку, дехто з науковців тлумачить рабство надто ши­роко - як стан особи, воля якої підпорядкована іншій особі, і ця особа розпоряджається можливостями підневільного на власний розсуд, че­рез що він фактично позбавляється визначених прав і свобод [8, c. 431]; або ж як особливу форму соціально-психологічного зв’язку між суб’єктами, в рамках якого одна особа в результаті примусу отри­мує фактичний контроль над діями іншої особи з метою її експлуата­ції, а потерпілий позбавляється фактичної можливості реалізувати своє право на особисту свободу, свободу пересування, вибору місця прожи­вання, свободу праці і змушений без відповідної винагороди виконува­ти на користь інших осіб певну роботу, не маючи можливості відмови­тися від виконання цієї роботи [9, c. 15].

Узагальнивши міжнародно-правові норми, дефініцію «рабство» можна визначити як стан чи становище особи, в силу яких відносно неї здійснюються всі чи декотрі повноваження, притаманні праву власнос­ті, якщо ця особа незалежно від її волі не може відмовитися від вико­нання покладених на неї робіт (надання послуг).

Незважаючи на те, що ст. 6 Додаткової конвенції визнає зло­чинним ширше коло діянь: обернення особи в рабство, схиляння іншої особи віддати себе в рабство чи віддати іншу залежну особу в рабство або підневільний стан, ці положення Додаткової конвенції не були імплементовані в КК України, хоча вони є обов’язковими до виконання. Кримінальний закон України встановлює відповідальність лише за використання рабської праці, залишаючи поза увагою передбачені міжнародними договорами обернення в такий стан та утримання в ньому [10, c. 398]. Тому обернення в рабство чи інший підневільний стан, а також утримання в цьому стані також повинні визнаватися зло­чинними. При цьому дехто пропонує норму, яка б передбачала відпо­відальність за рабство виділити в окрему статтю [11, c. 21].

В диспозиції статті про заборону використання рабської праці основний акцент робиться не на рабський статус людини, не на здійс­нення стосовно неї правомочностей власника, а на використання, екс­плуатацію її праці. М. Буряк вказує, що обернення в рабство – це дії, спрямовані на перетворення жертви в раба, тобто подавлення його волі і отримання його у власність, а це охоплюється складами незаконного позбавлення волі та викрадення людини (коли це здійснюється проти волі особи) та вербуванням як альтернативним діянням об’єктивної сторони торгівлі людьми (коли це відбувається за бажанням самої осо­би). Тому тепер у законодавстві немає прогалини, яка б давала можли­вість уникнути відповідальності за обернення в рабство чи утримання в рабстві [12, c. 19]. Ми погоджуємося з цим твердженням.

А. Жинкін, крім спеціальної статті, яка б передбачала відповіда­льність за обернення в рабство, пропонує також доповнити КК стат­тею, яка б передбачала відповідальність за «лібертид» [9, c. 23], під яким розуміється злочин, що полягає в організації работоргівлі, обер­ненні в рабство, у кріпацьке чи інше підневільне становище цивільно­го населення під час воєнних дій як метод ведення війни. На нашу думку, внесення подібної статті буде надлишковим, оскільки відповіда­льність за застосування під час збройного конфлікту засобів і методів ведення війни, заборонених міжнародними договорами України, пе­редбачена в ст. 438 КК України і повністю охоплює вказані А. Жинкіним діяння. Він також пропонує доповнити статтю про відпо­відальність за рабство такою кваліфікуючою ознакою, як клеймування чи інший спосіб позначення рабського стану потерпілого. На наш по­гляд, така ознака також є зайвою, оскільки перераховані діяння є різ­новидами спричинення шкоди здоров’ю і відповідно вчинення таких дій може бути кваліфіковано за ст.ст. 121, 122, 125, 126 КК України.

Найрадикальнішим чином рекомендує змінити ситуацію С. Громов, замінивши поняття «рабська праця» на більш конкретне «примусова праця» [5, с 22]. Однак, поняття «рабська праця» та «при­мусова праця» є різними за змістом. Їм присвячено відмінні міжнарод­но-правові акти. Вони неоднакові за інтенсивністю впливу на приму­шувану особу, відповідно види відповідальності настають різні: за рабську працю рекомендується застосовувати засоби впливу криміна­льно-правового характеру, тоді як за примусову працю - засоби адмі­ністративно-правового або цивільно-правового характеру.

Висновки. Отже, рекомендації всіх міжнародно-правових дого­ворів про заборону та встановлення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, переважно втілені в КК України. Вважаємо, що вио­кремлювати відповідальність за рабство в окрему статтю є необгрун­тованим, оскільки рабство є лише одним з проявів експлуатації людей, а суспільна небезпека рабства не є вищою, ніж, наприклад, викорис­тання людини у збройних конфліктах. Крім того, наявність великої кількості статей у кримінальному законі ще не свідчить про їх якість та можливість їх застосування на практиці. Погоджуємося з думкою нау­ковців, які підкреслюють, що обернення в рабство та схиляння до раб­ства є проявами незаконного позбавлення волі або вербування людей, а тому встановлювати окремо відповідальність за ці дії недоцільно.

Зазвичай, критика вітчизняного законодавства стосовно наявно­сті багатьох прогалин та недоліків при конструюванні низки криміна­льно-правових норм є виправданою. Проте, при конструюванні складів злочину, передбачених статтями 146 та 149 КК України, вітчизняний законодавець максимально врахував положення міжнародно-правових договорів. Крім застосування поняття «насильницьке зникнення», за­галом у КК України вдало відтворено термінологію міжнародних кон­венцій, яка є зрозумілою для вітчизняного правозастосувача. Тобто, у частині посягань на особисту свободу особи кримінальне законодавст­во України повністю відповідає вимогам тих міжнародно-правових договорів, які Україна ратифікувала і тим самим взяла на себе зо­бов’язання реалізувати їх вимоги.

––––––––––––

Пучнин В. Похищение человека: криминологический аспект иссле­дования: дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / В. Пучнин. – М., 1999. – 178 с.

Уголовное право. Особенная часть. Учебник для вузов / под ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова, Г.П. Новоселова. – М.: Издательская группа ИНФРА. М. – НОРМА, 1998. – 768 с.

Бауськов Д. Отграничение насильственного похищения человека от захвата заложника / Д. Бауськов // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 13–14.

Бриллиантов В. Похищение человека или захват заложника? / В. Бриллиантов // Российская юстиция. – 1999. – № 9. – С. 43–45.

Кримінальне право України. Особлива частина: підручник для студ. вищ. навч. закл. освіти / М.І. Бажанов, В.Я. Тацій, В.В. Сташис. – К.: Юрінком Інтер; Х.: Право, 2002. – 496 с.

Навроцький В. Злочини проти особи. Лекції для студенті юридично­го факультету. – Львів, 1997. – 48 с.

Уголовное право России. Особенная часть. Первый полутом: Учеб­ник для вузов / под ред. Г.Н. Борзенкова и В.С. Комисарова. – М.: ИКД «Зер-цало-М», 2005. – 456 с.

Блинов А. Обращение в рабство как форма эксплуатации человека / А. Блинов // Преступность и уголовное законодательство: реалии, тенденции, взаимовлияние. – Саратов, 2004. – 678 с.

Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабського труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами пре ступле­ний: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / А.А. Жинкин. – Краснодар, 2006. –25 с.

Кругликов Л.Л. Уголовно-правовые средства противодействия рабо­торговле и смежным с ней формам / Л.Л. Кругликов // Преступность и уголовное законодательство: реалии, тенденции, взаимовлияние. – Саратов, 2004. – 678 с.

Марахтанова Е.А. Преступления против свободи личности: вопросы за­конодательной регламентации и квалификации: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Е.А. Марахтанова. – Самара, 2006. – 27 с.

Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней: криминологические и уголовно-правовые аспекты: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / М.Ю. Буряк. – Владивосток, 2005. – 31 с.

Громов В.С. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использование рабского труда: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / В.С. Громов. – М., 2006. – 28 с.

 

< Попередня   Наступна >