450

---

Н.М. Плисюк

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАСТОСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ ПРОТИДІЇ УМИСНИМ ВБИВСТВАМ ПРИ ПЕРЕВИЩЕННІ МЕЖ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ АБО У РАЗІ ПЕРЕВИЩЕННЯ ЗАХОДІВ, НЕОБХІДНИХ ДЛЯ ЗАТРИМАННЯ ЗЛОЧИНЦЯ

Аналізується досвід правоохоронних органів ряду європейських країн, а також США і Японії, окремих країн СНД застосування кримінально-правових засобів протидії умисним вбивствам при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, а також особливості застосування покарання при скоєнні такого вбивства.

Ключові слова: вбивство, законодавство, необхідна оборона, затримання особи, перевищення меж, заходи, злочинець.

Постановка проблеми. Інститут необхідної оборони та заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин при її затриманні, в кримінальному праві зарубіжних країн має свої особливості, що обумовлено специфікою істо­ричного розвитку їх правових систем. У кримінальному законодавстві більшості зарубіжних держав нема достатньо чіткої системи обставин, що виключають злочинність діяння. Винятком можна вважати лише КК Франції. Крім того, такі обставини називаються або виправдувальними обстави­нами – „оборонами” (Англія та США), або виправдувальними фактами, які звільняють від кримінальної відповідальності (Франція), або обста­винами, що виключають протиправність або вину (Німеччина). Юридична природа цих обставин також має свою специфіку.

Актуальність питання про зарубіжний досвід застосування кри­мінально-правових засобів протидії умисним вбивствам при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, полягає в тому, що безпека людини, що виходить передусім з ідеї справедливості включає право на безпечне життя людини в суспільстві. Але жодна держава в сві

ті не в змозі повною мірою власними силами гарантувати безпеку людині, тому громадянам надається право самостійно захищати свої права та життєво важливі інтереси через інститут необхідної оборони та затримання особи, що вчинила злочин. Для досягнення мети найбільш повної реалізації безпеки особи потрібно щоб необхідна оборона та затримання особи, що вчинила злочин, як кримінально-правові категорії максимально відповідали своєму соціальному призначенню, щоб суспільство і держава могли забезпечити інтереси громадян при їх застосуванні.

Стан дослідження. Проблеми необхідної оборони, затримання особи, яка вчинила злочин, та перевищення їх меж у вітчизняному та зарубіжному законодавствах досліджувалися такими вченими-криміналістами, як П.П. Андрушко, Ю.В. Баулін, С.В. Бородін, В.І. Бояров, І.М. Гатаулін, Г.В. Діденко, М.І. Загородников, А.Ф. Істомін, В.Ф. Кириченко, Ю.І. Ляпу­нов, В.В. Меркур’єв, Н.А. Огурцов, В.В. Орєхов, М.М. Паше-Озерський, Л.М. Підкоритова, А.А. Піонтковський, І. С. Тишкевич, В.І.Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, М.І. Якубович. У їх працях інститут необхідної оборони, перевищення меж необхідної оборони, затримання особи, яка вчинила злочин, та перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, а також умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця піддавалися глибокому дослідженню, хоча багато аспектів цієї проблеми все ще дискусійні, потребують подальшого наукового аналізу. Враховуючи це, ми поставили мету висвітлити деякі питання кримінальної відповідальності за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, у законодавствах різних зарубіжних держав, з’ясувати особливості визначення покарання за такий злочин, а також певним чином відтворити історію розвитку законодавства про умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, у різних законодавчих системах світу.

Виклад основних положень. Заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин, розглядалося як обставина, що виключає злочинність діяння, ще римським правом. Право на таке заподіяння шкоди, існувало у рамках права на недоторканність приватної власності. Римські юристи вважали, що право на необхідну оборону є природженим. І навпаки, Гроцій Гуго обмежував право необхідної оборони особами, на які покладено обов’язок оберігати інших від насильства (члени конвою в дорозі).

Римські юристи і письменники залишили багато визначень права на необхідну оборону, але якоїсь чіткої теорії, системного вчення ці визначення не склали. Римське право не визначало, в чому полягає невинність у діях необхідної оборони, але встановлювало, що якщо людина чинить у відомих обставинах так, як у подібних обставинах чесна і свідома людина повинна чинити, то незважаючи на будь-які наслідки її дій, її не можна визнати винною. У Стародавньому Римі необхідна оборона визнавалася природнім правом, притаманним людині.

В одному із найдревніших законодавств - законах Ману (1200-200 рр. до н.е.) вже зустрічається поняття необхідної оборони, де зазначено, що „всякий может без колебания убить нападающего на него убийцу, будет ли yто его учитель, дитя, старик или сведущий в Ведах брахман. Убиение человека, решившегося на убийство публично или тайно, никогда не делает виновнuм в убийстве” [1, с. 350-351].

За єгипетськими законами оборона була не тільки правом, а й обов’язком відносно третіх осіб. За цими законами смертна кара призначалася тому, хто бачив убивство і не захистив, маючи на те можливість. У випадку неможливості допомогти потерпілому він повинен був донести про це судовій владі, при невиконанні чого підлягав тілесному покаранню - триденному позбавленню їжі.

Єврейське законодавство (П’ятикнижжя - близько 400 р. до н.е.), крім захисту життя, припускало також оборону майна, а біблійне законодавство дозволяло вбити злодія тільки в нічний час, „якщо хто застане злодія і вдарить його так, що той помре, то кров не вернеться йому. Але якщо зайшло над ним сонце, то вернеться йому кров” [2, с 40].

Поняття про необхідну оборону в законодавстві середньовіччя суттєво відрізняється від поглядів римських юристів на необхідну оборону. Найбільш детально право на необхідну оборону розглядалося в Німеччині. Стародавнє німецьке право під необхідною обороною розуміло неосудне, некаране вбивство або нанесення ран.

Найдревніша із варварських правд - „Салічна правда”, збірник законів франкського королівства (Німеччина, Бельгія, частина Франції), які існували на початку VІ ст., широко підтримувала кровну помсту, а втручання влади у відносини між особою, яка вчинила злочин, і потерпілим було обмеженим. Лише під кінець середніх віків суспільна влада починає набувати необхідної для неї сили, з’являються збірники законів, в яких говориться про необхідну оборону. Німецьке право не ототожнювало поняття необхідної оборони з поняттям самозахисту, як це робили римські юристи. Необхідна оборона визначалась як неосудне, каране вбивство або нанесення поранень. Такий погляд середньовічних німецьких юристів на необхідну оборону характерний для усіх законодавчих пам’яток Німеччини і панував до прийняття Кароліни.

В історії російського та українського кримінального права необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння, вперше згадується в „Уложении царя Алексея Михайловича” [3, с. 38].

Подальший розвиток права необхідної оборони в Німеччині отримало в Уложенні імператора Карла V, названому Кароліною (1532 р.). Цей кодекс дає розгорнуте право на необхідну оборону. На відміну від варварських правд, Кароліна допускала необмежено необхідну оборону життя, честі та майна [4, с. 33].

З половини ХVІ ст. у Німеччині практикувалися намагання всяке право обмежувати різними формальностями. У цьому сенсі особливо постраж­дало право на необхідну оборону. В обороні почали вбачати прояви саморозправи, посягання на основні державні права.

До 30-х рр. ХІХ ст. майже всі законодавства Європи визнавали обмежувальні умови необхідної оборони (рівність захисту від нападу, втеча від нападника і т.п.), які суперечили самому поняттю необхідної оборони і звільняли це право від обмежень.

Досі західні учені проводять дискусії відносно характеру обставин, що виключають злочинність діяння. Так, виділяються обставини виправдувального характеру та обставини вибачального характеру. До перших відносять ті, що основуються на запереченні протиправності діяння. Обставини вибачального характеру передбачають відсутність вини суб’єкта.

Сучасне законодавство зарубіжних держав завжди підкреслювало корисність оборонних дій. Практично у всіх є норми про необхідну оборону та перевищення її меж. А КК Австрії, Польщі та ФРН закріплено ряд цікавих положень. Законодавець не визнає злочином заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони, що обумовлене страхом або збудженням [5].

Норм про відповідальність за заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони у КК багатьох держав нема. Питання про відпо­відальність вирішується, виходячи із загальних правил.

Особливістю німецького кримінального законодавства є те, що проблема оцінки дій як перевищення меж необхідної оборони досі дискусійна. Різні автори називають два види такого перевищення: 1) невідповідність способів, засобів захисту – тяжкості нападу та 2) порушення принципу наявності посягання (передчасний або запізнілий захист).

Особливий інтерес викликають трактування правомірності заподіяння будь-якої шкоди при необхідній обороні, які містяться в кримінальному законодавстві Франції та США. Конкретнішим тут є принцип співрозмірності. В сучасному зарубіжному законодавстві він визначається у двох законодавчих формах: 1) за допомогою перелікової казуальної системи; 2) за допомогою простої вказівки на певну співрозмірність якихось ознак захисту та посягання [6, с. 31].

Розгорнута норма, яка визначає межі необхідної оборони, є у кри­мінальному законодавстві США. Американські законодавці, визначаючи умови правомірності необхідної оборони, акцентують на деталізації меж застосування насильства з метою оборони. При визначенні інтенсивної межі захисту використовується перелікова система. Зокрема, всі посягання поділяються на дві групи. При захисті від першої групи, яка чітко визначена в законі, можна застосовувати „смертельну фізичну силу”, а при обороні від другої групи дозволяється застосовувати будь-яку фізичну силу, за винятком „смертельної”. Закон визначає посягання і дозволяє вико­ристовувати фізичну силу того чи іншого ступеню тяжкості на підставі принципу співрозмірності. У межах дозволеного громадяни самі, виходячи із конкретних обставин вчинюваного посягання, використовують обумовлений цими обставинами посягання той чи інший спосіб захисту. Окрему норму американське законодавство присвячує визначенню меж застосування насильства з метою захисту власності та житла. Причому проводиться розмежування захисту рухомого та нерухомого майна [7, с 91-92].

Загалом із характеристики зарубіжного законодавства видно, що в ньому перевага надається переліковій (казуальній) системі визначення інтенсивної межі необхідної оборони, заснованій на принципі спів розмірності.

Часова межа необхідної оборони в сучасному зарубіжному законодавстві здебільшого встановлюється в самому законі. Як правило, особливо акцентується на початковому моменті захисту. Оскільки закріплене ще Кароліною положення, яке допускає оборону не тільки в момент початку посягання, а і при його безпосередній загрозі, забезпечує гарантії здійснення ефективного захисту. Це положення збережене і в сучасному зарубіжному законодавстві. Зокрема, у КК Японії допускається оборона „від безпосередньо загрожуючого неправомірного заподіяння шкоди якомусь праву…” (ст. 36) [8, с 302]. Американський закон також має досвід законодавчого регулювання застосування так званих оборонних механізмів і засобів [7, с. 93].

КК Болгарії визначає необхідну оборону, затримання особи, яка вчинила злочин, та відносить до діянь, які не є суспільно небезпечними. Серед видів заподіяння смерті через необережність в КК Болгарії виділяється вбивство, вчинене внаслідок умисно заподіяних тілесних ушкоджень, у т.ч. у стані сильного душевного хвилювання або при перевищенні меж необхідної оборони (ст.124) [9].

За КК Франції, до „підстав ненастання кримінальної відповідальності чи її пом’якшення” відноситься і обставина, відповідно до якої за наявності необґрунтованого посягання стосовно неї самої або іншої особи вчинила у той самий час яку-небудь дію, викликану необхідністю правомірного за­хисту себе чи іншої особи, за винятком випадків явної невідповідності між використаними засобами захисту і тяжкістю посягання (ч. 1 ст. 122-5) [10].

Також у цьому кодексі визначено спеціальні випадки правомірного захисту, встановлюється, що діючим у стані правомірного захисту визнається той, хто вчинив дії з метою: а) відбити проникнення вночі у житло, здійснене шляхом злому, насильства чи обману; б) захистити себе від насильницьких крадіжки чи грабежу (ст.122-6) [10]. Це положення нага­дує правило необхідної оборони, закріплене в ч.5 ст.36 КК України.

Згідно зі ст. 412 КК Бельгії необхідна оборона можлива у разі проникнення особи у житло чи прибудови, якщо той, хто заподіяв шкоду, міг припустити напад (ст. 412), але у цьому разі не визнається обставиною, що виключає злочинність діяння, а належить до так званих вибачальних посягань: допускається лише зниження покарання. Як обставина, що виключає злочинність діяння, необхідна оборона визнається тільки у випадку, коли посягання на недоторканність особи, поранення і побої були викликані дійсною необхідністю законного захисту того, хто обороняється, чи іншої особи у двох можливих ситуаціях: 1) у нічний час з метою відбиття проникнення; 2) щодо особи, яка вчинила крадіжку або грабіж із застосуванням насильства (ст.ст. 416–417) [11].

Специфічними є обставини, визначені в КК Фінляндії, серед яких також і „необхідний захист” та „захоплення”. Необхідний захист може мати місце, якщо хтось вчинив діяння, щоб захистити себе або іншого, або його власність від незаконного нападу, що був наявним або неминучим, і це діяння, звичайно каране, у цьому випадку було необхідним для відсічі нападу. За це він не повинен бути засудженим до покарання. Самозахист також є виправданим, коли хтось незаконно проник у кімнату, будинок, маєток або судно іншого, або коли хтось, кого зловили „на гарячому”, чинить опір. Також цим кодексом визначено і правові наслідки перевищення меж необхідного захисту. Якщо хтось вчинив дію, яка не була необхідною для того, щоб відбити напад, захистити святість житла або відновити власність, він повинен бути за перевищення самозахисту засуджений - на розсуд суду - до повного або до зменшеного покарання. І якщо обставини були такими, що особа не могла зберегти самоконтроль, вона не повинна бути засуджена до покарання. Захоплення може мати місце коли особа, яка підлягає арешту чи затриманню, намагається уникнути захоплення, вчиняючи опір, або коли ув’язнений намагається втекти або вчиняє опір тюремній охороні чи іншій людині, яка призначена, щоб запобігти втечі, вжиття насильницьких заходів дозволяється для того, щоб здійснити захоплення, запобігти втечі або підтримувати порядок, коли ці заходи можуть бути виправдані, зважаючи на обставини (глава 3) [12].

За КК Сан-Марино до так званих «виправдувальних обставин» віднесено і необхідну самооборона. Нею визнається вчинення діяння в силу необхідності захистити власне право чи право інших осіб від реальної небезпеки неправомірного посягання, якщо: а) зазначене право не є меншою цінністю щодо права, ущемленого в результаті самооборони, і б) застосовані засоби захисту відповідають засобам захисту, які були у розпорядженні особи (ст. 41). Відповідно до ст. 45, яка, утім, стосується не лише необхідної самооборони, а усіх перелічених вище й нижче обставин, неумисне або вчинене в силу необхідності перевищення при вчиненні діяння меж, встановлених законом чи розпорядженням властей, тягне покарання, передбачені для неумисних злочинів [13].

Кримінальний закон Іспанії, розмежовуючи підстави звільнення від кримінальної відповідальності, змішує і необхідну оборону, і неосудність, і недосягнення певного віку ( глава ІІ розділу І Книги І), і підстави пом’як­шення кримінальної відповідальності (глава ІІІ розділу І Книги І) [14].

У КК Швеції обставинами, що виключають злочинність діяння, виступають загальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Однією з таких підстав є вчинення діяння у стані самооборони. Це право існує проти: а) злочинного нападу на особу чи власність, який почався або наближається; б) особи, яка будь-яким способом (у т.ч. із застосуванням насильства чи погрози) перешкоджає поновленню у володінні власністю, коли вона піймана при вчиненні злочину; в) особи, яка незаконно вторглася чи намагається вторгнутись у кімнату, будинок, двір чи на судно; г) особи, яка відмовляється залишити житло, коли їй було наказано це зробити (глава 24) [15].

На прикладі розвитку законодавства згаданих країн можемо констатувати, що інституту необхідної оборони в їх КК приділялася достатня увага. Специфічними є ознаки та форми визначення меж необхідної оборони, але всі законодавчі акти країн одностайно захищають право оборони як гарант недоторканності громадян.

Цікавим є підхід до трактування перевищення меж необхідної оборони та відповідальності за це за сучасним кримінальним законом Китайської Народної Республіки, котрий містить в собі вказівку на кримінальну відповідальність за дії особи, яка заподіяла шкоду в стані необхідної оборони, але з перевищенням її меж, що потягло за собою заподіяння великої шкоди. Розмір великої шкоди не конкретизований, що, на наш погляд, може викликати на практиці певні труднощі. Але разом з тим китайський законодавець чітко вказує на правові наслідки оцінки такого перевищення меж необхідної оборони. В імперативній формі закріплено правило, відповідно до якого за подібні випадки „слід призначати покарання нижче від найнижчої межі або взагалі звільнити від покарання” [16, с. 259–260]. Хоча поряд із цим використовується переліковий спосіб виділення особливо небезпечних злочинів, при захисті від яких можливе заподіяння будь-якої шкоди особі, яка здійснює напад, зокрема позбавлення її життя.

Також заслуговує на увагу регламентація цього правового інституту в кримінальному законодавстві країн СНД. Початком було прийняття Міжпарламентською асамблеєю СНД 28 жовтня 1994 р. Модельного кримінального кодексу як рекомендованого законодавчого акту [17]. В ньому інститут необхідної оборони та затримання особи, яка вчинила злочин, були розроблені докладно. Вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання, та вбивство при перевищенні меж необхідної оборони передбачені окремими статтями та віднесені до злочинів різного ступеня тяжкості. Так, убивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання, визнано злочином середньої тяжкості, а вбивство при перевищенні меж необхідної оборони є злочином невеликої тяжкості.

Якщо порівнювати санкції статей КК різних зарубіжних країн, якими передбачена відповідальність за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, то простежуються їх відмінності. Що стосується КК Російської Федерації, то тут таке вбивство передбачене однією нормою, але окремі її частини і санкції різні. За вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, карається обмеженням волі на термін до двох років або позбавленням волі на той же строк; вбивство, вчинене при перевищенні заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, у свою чергу, має більш сувору санкцію і карається обмеженням волі на термін до трьох років або позбавленням волі на той же строк [18, с 46].

Згідно зі ст. 37 КК РФ беззаперечно правомірною необхідна оборона є тоді, коли посягання було поєднане з насильством, небезпечним для життя того, хто обороняється, чи іншої особи, або з безпосередньою погрозою застосування такого насильства. Якщо ж йдеться про менш небезпечне посягання, то для визнання необхідної оборони правомірною необхідно, щоб не було допущено перевищення меж необхідної оборони. У ст. 37 КК РФ також зазначається, що право на необхідну оборону мають рівною мірою всі особи незалежно від їхньої професійної або іншої спеціальної підготовки і службового становища. Особливістю норми про затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38), є те, що вона діє і у випадку, коли особа затримується не безпосередньо після вчинення посягання (як у ст. 38 КК України), а й через певний час. Отже, ця норма визнає незлочином заподіяння відповідної шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин і тривалий час перебувала у розшуку [18, с 286].

Статті КК Республіки Білорусь, прийнятого в 1999 р., що регламентують цей інститут, практично відтворюють зміст статей Модельного кримі­нального кодексу. Та санкції статей, якими також окремо передбачені вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, та вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, є більш конкретизованими та альтернативними [19, с. 124].

Як і ст. 38 КК Росії, ст. 35 КК Білорусі надає можливість затримання особи, яка вчинила злочин, із заподіянням їй певної шкоди не лише безпо­середньо після вчинення нею посягання, а й через певний час. Такою особою прямо визначається і та, що намагається або може сховатися від слідства або суду. Ця стаття визначає також, що право на затримання поряд зі спеціально уповноваженими особами мають потерпілі та інші громадяни. На відміну від КК України, в якому йдеться лише про уявну оборону (ст.37), КК Білорусі (ст. 37) поширює положення про відповідну помилку і на стан крайньої необхідності та затримання особи, яка вчинила злочин [20, с 286].

В КК Республіки Казахстан, Латвійської республіки також вбивство при перевищенні меж необхідної оборони та вбивство, вчинене при пере­вищенні заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, закріплено різними самостійними нормами, санкції котрих є також різними. У ст. 99 КК Республіки Казахстан передбачається, що вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, карається обмеженням волі на термін до двох років або позбавленням волі на той жей строк, а ст. 100 КК Республіки Казахстан передбачає, що вбивство, вчинене при перевищенні заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, карається обмеженням волі на термін до трьох років або позбавленням волі на той же строк (ст.ст. 99–100) [21].

Що стосується Кримінального закону Латвії, то і вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, і вбивство, вчинене при порушенні умов затримання особи карається позбавленням волі на термін до двох років або арештом, або примусовими роботами. Але в нормі, де йдеться про вбивство, вчинене при порушенні умов затримання особи, у ч. 2 зазначається, що якщо це діяння вчинене державною посадовою особою, то санкція, передбачена за нього, є суворішою і карається воно позбавленням волі на термін до п’яти років [22, с. 80].

Згідно зі ст.ст. 29 і 31 КК Латвії заподіяння шкоди нападнику при необхідній обороні і тому, кого затримують, не є кримінально караним, якщо воно вчинено через необережність. Затримання із заподіянням особі шкоди є правомірним стосовно як особи, яка вчинила, так і особи, яка вчинює злочинне діяння [20, с. 286].

За КК Естонської республіки (ст. 104) вбивство, вчинене при пере­вищенні меж необхідної оборони, карається арештом або позбавленням волі на термін до двох років [23, с. 109].

В КК Австрії закріплено положення, відповідно до якого той, хто вчи­няє діяння, викликане необхідністю необхідної оборони, поводиться не протиправно. А якщо особа перевищує межі необхідної оборони через збентеження, страх або переляк, то вона не підлягає покаранню [5, с. 44].

Також і в КК Данії зазначається, що якщо особа, на яку напали, здійснює напад у відповідь, то покарання може не застосовуватися при особливо пом’якшуючих обставинах [24, с. 186].

За КК Швейцарії перевищення меж необхідної оборони, за загальним правилом, є караним, однак суддя призначає покарання на свій розсуд, не будучи зв’язаним санкцією, а лише мінімальним розміром цього виду покарання (ст. 66). Перевищення меж необхідної оборони не карається, якщо воно викликано „вибачливим хвилюванням чи збентеженням” [25]. Висновки. Аналізуючи зарубіжний досвід застосування кримінально-правових засобів протидії умисним вбивствам при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, маємо підстави встановити, що необхідна оборона та затримання особи, яка вчинила злочин всіма законодавчими системами визнаються як правомірна поведінка, необхідна для захисту громадян, суспільства та держави від суспільно небезпечних посягань. У КК більшості країн визнається можливість перевищення меж необхідної оборони та заходів, необхідних для затримання злочинця та заподіяння цим самим істотної шкоди особі, яка здійснює посягання. У державах далекого зарубіжжя заподіяння особі, яка здійснює посягання, смерті при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця здебільшого не є караним. А в країнах СНД відповідальність за таке діяння зберігається, але простежуються тенденції до звуження рамок в оцінці дій як перевищення меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання злочинця.

––––––––––

Yльманович С.Д. Законu Ману / С.Д. Yльманович. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. Император. Ун-та, 1913. – 260 с.

Рейнгард Н.В. Необходимая оборона / Н.В. Рейнгард. – Казань: Изд-во ун-та, 1898. – 222 с.

Уложение Алексея Михайловича. – М.: Императорская академия наук, 1759. – 157 с.

Каролина: Уголовно-судебное уложение Карла V / [пер., предисл. и примеч. С.Я. Булатова]. – Алма-Ата: Наука, 1967. – 152 с.

Див.: Уголовнuй кодекс Австрии. – М.: Зерцало-М, 2001. – 138 с.; Уголовнuй кодекс Республики Польша / [пер. с польск. Д.А. Барилович и др.]; науч. ред. Y.А. Саркисова, А.И. Лукашов; под общ. ред. Н.Ф. Кузнецовой. – Мн.: Тесей, 1998. – 128 с.; Уголовнuй кодекс ФРГ. – М.: Зерцало-М, 2001. – 198 с.

Новuй Уголовнuй кодекс Франции. – М.: Зерцало-М, 1993. – 218. с.

Уголовное право США: сборник нормативнuх актов. – М.: Наука, 1985. – 216 с.

Уголовное право буржуазнuх стран: Общая часть. – М.: Наука, 1990. – 282 с.

Уголовнuй кодекс Республики Болгария / науч. ред. А.И. Лукашов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 298 с.

Уголовнuй кодекс Франции / науч. ред. Л.В. Головко, Н.Е. Крuлова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 650 с.

Уголовнuй кодекс Бельгии / науч. ред. Н.И. Мацнев. – СПб.:

Юридический центр Пресс, 2004. – 561 с.

Кримінальний кодекс Фінляндії. Загальна частина (англійською мовою) (Finnish Penal Code (General Part). – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http. // wings/ buffalo. edu / bclc / finnish.

Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / науч. ред. С.В. Макси­мов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 253 с.

Уголовнuй кодекс Испании / науч. ред. Н.Ф. Кузнецова, Ф.М. Решетни­ков. – М.: Зерцало, 1998. – 218 с.

Уголовнuй кодекс Швеции / [по состоянию на 1 мая 1999 г.]. – М.: Изд-во МГУ, 2000. – 167 с.

Ахметшин Н.Х. Современное уголовное законодательство КНР / Н.Х. Ахметшин, А.А. Петухов. – М.: Муравей, 2000. – 305 с.

Модельнuй уголовнuй кодекс для государств-участников СНГ // Правоведение. – 1996. – № 1. – С. 91–138.

Уголовнuй кодекс Российской Федерации. – 20-е изд. – М.: Ось-89, 2007. – 192 с.

Уголовнuй кодекс Республики Беларусь / [Обзор. ст. А.В. Баркова]. – Мн.: Амалфея, 2001. – 320 с.

Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: монографія / М.І. Хавронюк. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.

Уголовнuй кодекс Республики Казахстан. – Алматu: ЮРИСТ, 2002. – 220 с.

Уголовнuй закон Латвийской Республики / адапт. пер. с латв., науч. ред. и вступ. ст. А.И. Лукашова и Y.А. Саркисовой. – Мн.: Тесей, 1999. – 176 с.

Уголовнuй кодекс Yстонской республики / науч. ред. и пер. с yстон. В.В. Запевалова; [вступ. статья Н.И. Манциева]. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 262 с.

Уголовнuй кодекс Дании / науч. ред. и предисл. С.С. Беляева; [пер. с дат. и англ. С.С. Беляева, А.Н. Рuчевой]. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 230 с.

Уголовнuй кодекс Швейцарии / науч. ред. А.В. Серебренникова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 366 с.

 

< Попередня   Наступна >