258

---

Л.Ф. Гула

ПРАВОВІ ЗАСАДИ БОРОТЬБИ З ПРОФЕСІЙНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ: ІСТОРИЧНІ ТРАДИЦІЇ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ

Висвітлюються історико-правові аспекти боротьби з лідерами та «авторитетами» злочинного середовища, досліджується еволюція організації протидії професійній злочинності.

Ключові слова: професійна злочинність, злочинний «автори­тет», «злодій у законі», виправно-трудові табори, спеціальні в’язниці.

Постановка проблеми. Подальша криміналізація суспільства змусила визнати на найвищому державному рівні існування в Україні організованої злочинності. Ядро злочинного світу становлять угрупо­вання зі стійкими антисуспільними поглядами та поведінкою. Аналіз злочинності показує, що в 2007-2008 рр. виявлено 798 організованих груп і організацій. До складу ОЗГ входили майже 3,8 тис. осіб, які вчинили 8352 злочини, зокрема 47 фактів бандитизму, 22 випадки створення злочинної організації, 85 умисних вбивств, 168 випадків відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом [1, с 30-31].

Особливістю цих угруповань є те, що їх очолюють особи, які займають найвищий неформальний статус - лідери та «авторитети» злочинного середовища, які є найактивнішими організаторами злочинів. Виконавці, виховані на злочинних поняттях, усіляко намага­ються приховати їх причетність до злочинної діяльності. Відбуваючи покарання у місцях позбавлення волі, злочинні лідери та «авторитети» продовжують здійснювати керівництво злочинними угрупованнями та чинити протидію адміністрації кримінально-виконавчих установ.

Стан дослідження. Професійна злочинність – це сукупність злочинів, вчинених особами, які обрали кримінальну діяльність своєю професією. Відомий кримінолог Н.Ф. Кузнєцова писала: «Професійна злочинність складається із злочинів, вчинених особами, які здійсню

ють їх у виді промислу для отримання основного або додаткового, але значного, джерела існування» [2, с. 654].

Прибічник такого розуміння професійної злочинності професор О.І. Гуров зазначає, що кримінальна діяльність: по-перше, виступає для суб’єкта основним джерелом засобів для існування; по-друге, потребує особливих знань, знарядь та навичок для досягнення кінцевого результату; по-третє, обумовлює наявність тісних контактів із злочинним середовищем; по-четверте, визначає вид стійкої антисуспільної діяльності (вчинення переважно однотипних злочинів). Людина, яка стала на шлях систематичного вчинення злочинів як промислу, відмовляється від загальноприйнятих, встановлених у суспільстві соціальних норм поведінки і набуває зовсім нових, характерних для певної антигромадської групи [3, с. 105, 112].

Професор І.К. Туркевич зазначає, що сучасна професійна злочинність має різноплановий характер. Наприкінці XX ст. налічувалося понад 100 кримінальних спеціальностей, що вдвічі більше, ніж на початку століття [4, с. 234].

Виклад основних положень. Генезис професійної злочинності в Україні є яскравим підтвердженням залежності характеру злочинності від конкретних соціальних умов. Одними з перших професійних злочинців на наших теренах були так звані «злодії з великої дороги», тобто розбійники, для яких грабунок був не просто злочинним заняттям, а способом життя. Виникнення цієї професії стало наслідком історичного парадоксу. Київська Русь спромоглася проминути рабовласницький лад, але монголо-татарська навала істотно загальмувала соціально-економічний розвиток. На території колишньої феодальної держави утворилося Московське князівство, яке згодом розширилося й в результаті агресивної політики його правителів перетворилося на велику Російську імперію. У ній від початку XVIII ст. було узаконено кріпаччину, що існувала аж до 1861 р. Тяжкі умови життя змушували селян тікати від своїх гнобителів, а оскільки легалізація на інших територіях (крім козацьких земель) була неможливою, то для багатьох утікачів розбій ставав єдиним засобом до існування. Що стосується злодіїв, то до початку ХІХ ст. ця професія не набула значного поширення. Очевидно через те, що жителі невеликих населених пунктів (а вони переважали в країні) зналися між собою, то ж факти злодійства було важко приховувати, а про скоєні випадки одразу всі дізнавалися. До того ж злочинців суворо карали: їм відтинали руки, ставили тавро на лобі, виривали ніздрі або нерідко й страчували [4, с 232].

У 40-ві рр. XIX ст. відбувся розподіл злочинців за видами діяльності, що сприяло підвищенню їх професіоналізму. Жебраки три­малися окремо, крадії зосереджувалися у злодійському середовищі, грабіжники - у розбійницькому. Таким чином, концентрувалася відпо­відна кримінальна еліта, створювалися підпільні школи для малолітніх злодіїв, «найобдарованіших», тобто найспритніших посилали за кор­дон для удосконалення «майстерності».

Слід відзначити циклічність структури і динаміки професійної злочинності в Україні від початку XVIII до кінця XIX ст. Це було обу­мовлено бурхливим економічним розвитком, передусім у Причорно­мор’ї, розбудовою портових міст та індустріальних центрів, що супро­воджувалося збільшенням кількості корисливих злочинів, їх інтелектуалізацією і виходом професійних злочинців на міжнародний рівень. Так, розглянута у 1870 р. Одеським окружним судом справа групи фальшивомонетників на чолі з Терновим свідчить про наявність фабрик, де підроблялися гроші та інші папери, у Лондоні, Гамбурзі та інших містах Західної Європи. Наприкінці XIX - початку XX ст. через неврожаї на півдні України зубожілі селяни масово перебиралися у міста у пошуках роботи. Водночас таким чином істотно поповнювала­ся армія злочинців, в середовище яких і входили яскраві особистості. Як приклад - легендарний розбійник Василь Чумак Вже у 15 років він став на злочинний шлях. Перейнявши досвід своїх наставників, він з ватагою викрадав цілі валки возів з товарами, грабував маєтки поміщиків, займався контрабандою. Широковідомі з численних публікацій злочини, які скоювали особи, котрі в злочинному світі діяли під прізвиськами «Мішка Япончик», Сонька «Золота Ручка», «доктор Слонимський» та ін.

На початку XX ст. уперше в історії вітчизняного бандитизму в Одесі з’явився рекет, почали створюватися так звані «дахи». Після Жовт­невого перевороту 1917 р. і громадянської війни різко зросла корисливо-насильницька злочинність. Але треба віддати належне більшовицькій владі, яка досить швидко змогла її приборкати. Правда, це було зроблено ціною жорстоких репресій та запровадження тотального нагляду всіх за всіма. Однак професійна злочинність викорінена не була, хоч засоби радянської пропаганди усіляко намагалися твердити протилежне.

За часів існування СРСР, як вважають науковці, були три періоди становлення професійної злочинності: перший (1917–1921 рр.), пов’язаний зі становленням Радянської влади; другий (1929–1960 рр.), розбудова сталінської системи таборів (ГУЛАГ) і початок відлиги; третій (1964–1990 рр.), застій, т.зв. будівництво розвинутого соціалізму, криза і розвал імперії.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. під впливом зовнішніх факторів зміцнення могутності СРСР, росту економіки та виникнення внутрішніх суперечностей (у злочинному світі) в кримінальному середовищі з’являються нові категорії злочинців – «урки» та «жигани». У дореволюційній Росії «урками» називали досвідчених професійних злодіїв. Між «жиганами» і «урками» в місцях ув’язнення почалася активна боротьба за лідерство, що завершилася перемогою «урків», але пізніше і вони розчинилися в масі ув’язнених, між якими також точилася боротьба за лідерство.

Для організації боротьби із злочинними лідерами 20 червня 1923 р. Головне управління місцями ув’язнення видало циркуляр № 191, в якому йшлося: «В деяких ВТУ спостерігається звичайне в старий час явище, коли звичні тюремні «сидельці», так звані «Івани», створюють у місцях ув’язнення згуртовану групу, починають верхово-дити ув’язненими, тероризуючи молодих і недосвідчених товаришів. «Івани» встановлюють зв’язок з іншими місцями ув’язнення і кримінальними елементами, що перебувають на волі, і в такий спосіб отримують відомості, що цікавлять їх зі злочинного світу. За цією гру-пою ув’язнених повинно вестися особливо ретельне спостереження, і у випадку виявлення з їх боку прагнення верховодити й панувати, – їх необхідно негайно ізолювати, як небезпечного й деморалізуючого інших ув’язнених елемента» [5, с. 23]. Для утримання вказаних злочинців були створені спеціальні місця позбавлення волі. Це знайшло відображення у Виправно-трудовому кодексі РРФСР 1924 р., ст. 8 якого передбачала необхідність усунення «шкідливого впливу найгірших і найнебезпечніших ув’язнених на інших». У примітці до ст. 113 ВТК РСФСР підкреслювався й спосіб боротьби з «групою звичних тюремних відбувальців», які вимагають постійного спостереження й ізоляції «Іванів» в окремих камерах [6, с. 88].

Другий період характеризується створенням сталінських таборів масовим наповненням системи ГУЛАГу. Природно, коли відбувається значне збільшення чисельності ув’язнених, різко змінюється їхній склад. Так, якщо у 1929 р. було засуджено до позбавлення волі 3-4% «класово-ворожих елементів», то вже у 1931 р. цей показник становив 35% [5, с 25].

На початку 30-х рр. з’явився різновид злочинного співто­вариства - «злодії у законі». Ця назва символізує належність до угру­повання рецидивістів і відносить одночасно усі інші категорії злочинців до сфери «поза законом». Тоді ж намітився розподіл засуд­жених у залежності від вчиненого злочину. Так, тих, хто відбував по­карання за крадіжки, почали називати «злодіями», а за насильницькі злочини - «фраєрами». В середовищі засуджених створилася своя суб­культура й ієрархія. Для того, щоб відокремити себе від інших засуд­жених та тримати їх у покорі, організатори злочинних угруповань роз­робили й намагалися впроваджувати свої «закони». Беручи дещо від традицій минулого, вони ввели заборону членам свого братства займа­тися суспільно корисною працею, служити в армії, мати сім’ю тощо.

На початку 30-х рр. сталося розмежування між проводирями та їх підлеглими. Частина з них у зв’язку з ліквідацією безробіття повер­талася до корисної праці, інша - перестала коритися колишнім «авто­ритетам», а в окремих випадках - вступала з ними у боротьбу. Ведучи паразитичний спосіб життя як на волі, так і в колоніях, «злодії у законі» почали обмежувати чисельність так званого братства, вчиняти судилища над порушниками «закону», накладати данину на працюю­чих засуджених, створювати «общакові каси». Таким чином, «злодієм у законі» міг бути лише злочинець, що користувався авторитетом у злочинному світі, мав судимості і був обраний у злочинну групу на спеціально зібраній сходці. Виконання покарання у вигляді позбавлен­ня волі відбувається у несприятливому середовищі, для якого характерні викривлені ціннісні орієнтації, котрі призводять до кругової поруки, прагнення до насилля, паразитизму [7, с 107].

Постановою ВЦВК і РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. «Про зміну ст.ст. 13, 18, 22, 38 Основних початків Карного законодавства СРСР і союзних республік» уводиться додатковий захід соціального захисту - «позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддале­них місцевостях Союзу РСР». Перша група таборів створюється в 1929 р. на півночі країни в басейні рік Печора, Воркута та Ухта. До перших установ ГУЛАГу належить Управління північними таборами особливого призначення ОГПУ (офіційна дата створення – 5 серпня 1929 р., Сольвичегорськ) [5, с. 25].

Першим документом, що регламентував діяльність цих установ, стало «Положення про виправно-трудові табори». Однак ні в ньому, ні в жодному з наступних актів не було вказівок на необхідність повної ізоляції вперше засуджених від рецидивістів, «класово-чужих» елементів від кримінальників, бандитів.

Слід зауважити, що серйозною помилкою було те, що в 1929 р. при інспекції місць ув’язнення скасовували розподільні комісії. Прийнята в 1933 р. нова редакція Виправно-трудового кодексу практично повністю ігнорувалася. Про це, зокрема, свідчить наказ № 4 від 22 березня 1932 р., підписаний начальником будівництва Біломоро-Балтійського каналу Л.Й. Коганом (до речі, практиком і теоретиком «перековування працею», девізом якого було гасло «Наш план – це наказ на фронті»). Все це, природно, було на руку «хоронителям» кримінальної «спадщини». У цих умовах «злодії», «бурлаки», переведені, як правило, до виправно-трудових таборів із в’язниць та ізоляторів, своєю нахабністю і хитрістю посіли окреме становище в місцях позбавлення волі. Тоді й склалася чітка трирівнева структура кримінального співтовариства, а саме: на вищому – «злодій у законі» («козирний злодій», «всесоюзний злодій», «центровий злодій», «пахан») – абсолютний авторитет («лідер»); на середньому – звичайний злодій («авторитет»); на нижньому – «шістки» («слуги») та інші виконавці рішень «злодійського братерства».

На початку Великої Вітчизняної війни відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 12 липня й 24 листопада 1941 р. з місць позбавлення волі були достроково звільнені різні категорії ув’язнених для відправлення на фронт (близько 25% від загального числа). Протягом 1942–1943 рр. за спеціальними рішеннями Державного Комітету Оборони звільняється ще близько 10% засуджених. У числі «спеціального контингенту», мобілізованого в армію, виявилося й чимало «злодіїв».

Під час війни багато «злодіїв у законі» надавали перевагу тому, щоб відсидітись у місцях позбавлення волі. Так, у 1942 р. на території колишнього СРСР відбувся з’їзд «злодіїв у законі», де було прийнято рішення не брати участі у війні. А тих «злодіїв», які пішли воювати, прозвали «суками» і оголосили поза законом. Таким чином виникло розмежування у середовищі цих злочинців, яке переросло в непримириму війну. В одному із нарисів про перепитії цієї боротьби В.Т. Шаламов описує «зустріч такого фронтовика» , до якого звертався його колишній «браток»: «Ти був на війні? Ти взяв у руки гвинтівку? Виходить, ти - сука, справжнісінька сука і підлягаєш покаранню за законом. До того ж ти -боягуз! У тебе не вистачило чинності, волі відмовитися від штрафної роти -взяти строк або навіть вмерти, але не брати в руки гвинтівку!» [8, с 31].

У післявоєнний час частина «злодіїв у законі» почала вимагати у своєму середовищі зміни жорстких вимог «закону», а також створювати угруповання з тих, хто відійшов від «законників». Між ними і «злодіями у законі» спалахнула ворожнеча. З цього моменту можна було користу­ватися пільгами, передбаченими для тих засуджених, хто чесно працю­вав. На цій підставі відбувся розкол між «злодіями у законі».

Злочинців, яких було визнано такими, що «відійшли», почали називати «справжніми злодіями». Вони залучали на свій бік «автоматників» («злодіїв у законі», які служили в армії, чим порушили злодійську заборону), а також незадоволених жорстокістю злодійських законів інших засуджених [4, с 313].

Тому в 1948 р. злодійські «авторитети» видають свій «новий злодійський закон». Його вимоги докорінно суперечили принципам поведінки «правовірних злодіїв». Наприклад, «авторитетам» місць ув’язнення дозволялося працювати в таборах і в’язницях старостами, нарядниками, бригадирами, не заборонялося мати родини, не переслідувалася минула служба в армії.

До кінця 40-х рр. у місцях позбавлення волі утворилися групи засуджених, які об’єдналися новими ідеями, принципово протилежни­ми «злодійським». Зміни, що відбулися у «блатному світі», призвели до серйозних конфліктів, оскільки одні хотіли відновити свій статус, інші ж не бажали уступати зони «узаконеного» грабіжництва, сфери впливу, «спадкоємне» право на владу. «Злодії» у нових умовах здійснювали всі заходи щодо збереження системи карних традицій і звичаїв з метою підняття престижу «злодійської ідеї». У стосунках між собою вони стали більш рішучими й принциповими. У таборах та на волі вони весь час проводили «сходки», «суди», «з’їзди», які збирали до 200-400 делегатів. На них «судили» і вбивали зрадників «закону». У 1947 р. такий «з’їзд» відбувся в Москві, у Сокольниках; у 1955 р. - у Казані, у 1956 р. - у Краснодарі [9, с 113].

Масштабність і складність проблем призвели до утворення наприкінці 1948 р. спеціальних табірних пунктів (відділень) суворого, посиленого режиму, призначених для утримування найнебезпечніших ув’язнених, засуджених. Відповідно до інструкції про порядок утримування ув’язнених у спеціальних підрозділах суворого режиму (1948 р.) передбачалося утримання у камерах тих, хто був схильний до здійснення злочинів. За ними встановлювався суровий нагляд. Засуджені, які вчинили злочини, скеровувалися у спеціально створені в кожному управлінні виправно-трудових таборів штрафні підрозділи.

У 1950 р. розширилася практика переведення злодіїв-рецидивістів на тюремний режим. Для цього виділяються такі великі в’язниці, як Златоустівська, Тобольська, Вологодська, Новочеркаська. Активна ізоляція представників злочинного світу, що почалася в 1948 р., у спеціальні табори суворого режиму принесла деякі позитивні результати. МВС СРСР постійно вимагало від начальників таборів і надалі використовувати всі можливості для ізоляції ворогуючих між собою ув’язнених. У 1951 р. вводиться їхнє роздільне утримування у табірних пунктах сурового режиму.

Значну роль у руйнуванні «злодійських» угруповань відіграли укази Президії Верховної Ради СРСР 1947 р. про охорону соціалістичної власності й особистого майна громадян, відповідно до яких значно підвищувалася кримінальна відповідальність за розкрадання. Але ці укази мали й зворотну дію, оскільки їх виконання призвело до великої концентрації «злодіїв» у місцях позбавлення волі. До того ж вжитим заходам активно протидіяли «звичайні злочинці». У нових умовах вони вже не могли безкарно грабувати ув’язнених, жити за їхній рахунок, користуватися в таборах привілеями, які самі собі створювали. Тому не випадково почастішали випадки убивств співробітників ВТТ і засуджених, які їм допомагали, почастішали напади на варту, групові втечі. То ж намічені заходи у боротьбі з «авторитетами» необхідно було підкріпити й створенням відповідного захисту як адміністрації ВТУ, так і ув’язнених. У 1953 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради про заходи щодо посилення боротьби з особливо злісними проявами бандитизму серед ув’язнених у виправно-трудових таборах, яким було санкціоновано як надзвичайну міру пока-рання страту винних у вчиненні таких злочинів. Це доповнення у законодавстві змусило охоронців карних традицій у злочинному середовищі переглянути своє ставлення до «винесення смертних вироків» до злодіїв, що порушили «закон».

Висновок. Характеризуючи організаційні й правові засади боротьби з організованою злочинністю, необхідно зауважити, що незважаючи на вживані державою заходи, професійна злочинність не була викорінена. Становище у виправно-трудових таборах ставало критич­ним, складна обстановка вимагала особливих заходів. Органам НКВС було надано право створювати спеціальні в’язниці і переводити осіб, які відбували покарання у виправно-трудових таборах і систематично порушували вимоги режиму (на практиці спеціальних в’язниць явно не вистачало). Тому в багатьох ВТТ стихійно було обладнано окремі особливі зони для роздільного утримування «злодіїв» та інших «авторитетів». Однак згодом практика виявила неспроможність і недоцільність створення таких зон в одній установі.

–––––––––––

Оцінка стану злочинності в Україні, результати діяльності органів внутрішніх справ за 2007-2008 рр. - К.: МВС України, 2009. - 80 с

Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность: Избранные труды. Антология юридической. литературы / Н.Ф. Кузнецова. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - 840 с.

Гуров А.И. Профессиональная преступность / А.И. Гуров // Прошлое и современность. - М.: Юрид. лит., 1990. - 304 с.

Кримінологія: [підручник] / О.М. Джужа, Я.Ю. Кондратьєв, О.Г. Кулик, П.П. Михайленко та ін.; за заг. ред. О.М. Джужи. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с.

Анисимков В.М. Тюремная община: «вехи» истории: истор.-публицист повествование / В.М. Анисимков. - М.: Юридический центр Пресс, 1993. - 72 с.

Исправительно-трудовой кодекс РСФСР. РСФСР от 16 октября 1924 г. // Сборник нормативных актов по светскому исправительно-трудовому праву. - М., 1959.– Т. 2 - 910 с.

Яковлев А.М. Борьба с рецидивной преступностью / А.М. Яковлев // Криминология. - М.: Наука, 1976. - 610 с.

Шаламов ВТ. «Сучья война». Очерки преступного мира / В.Т. Шаламов. - М.: Правда, 1989. - № 51. - 320 с. - (Библиотека «Огонек»)

Гуров А.И. Красная мафия / А.И. Гуров. - М.: Самоцвет МИКО «Коммерческий вестник», 1995. - 352 с.

 

< Попередня   Наступна >