191

---

Л.М. Палюх

ДО ПИТАННЯ ПРО РОДОВИЙ ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ

Розглядаються проблемні питання визначення родового об’єкта злочинів проти правосуддя; на основі аналізу законодавства, наукових публікацій автор вважає, що назва розділу ХVІІІ КК України не зовсім чітко відображає коло тих суспільних відносин, що охороняються нормами статей, вміщеними у цьому розділі, у зв’язку з цим запропоновано іншу назву, а саме: „Злочини проти встановленого порядку судочинства та виконання судових рішень”.

Ключові слова: правосуддя, злочини. родовий об’єкт. суд, склад злочинів, норми, поняття, функції.

Постановка проблеми. В умовах побудови в Україні правової держави набуває особливого значення правове регулювання юридичної, в тому числі кримінальної відповідальності за посягання на нормальну діяльність суду зі здійснення правосуддя та органів прокуратури, досудового розслідування та органів, на які покладено функцію виконання судових рішень. Одне із питань, що стосується цієї групи злочинів і є нечітко вирішеним у кримінальному праві, пов’язане із визначенням родового об’єкта злочинів проти правосуддя. Вирішення цього питання має важливе значення для визначення системи злочинів проти правосуддя, суспільних відносин, що охороняються нормами статей розділу ХVIІІ КК України, а також у ряді випадків для кваліфікації злочинів.

Стан дослідження. Проблеми, пов’язані з визначенням родового об’єкта злочинів проти правосуддя, висвітлювали у своїх працях такі ра­дянські науковці, як І.С. Власов, Я.М. Кульберг, Н.А. Носкова, Ш.С. Раш-ковська, Є.А. Смірнов, І.М. Тяжкова. Вони, зокрема, дали відповідь на питання: що слід розуміти під поняттям „правосуддя”, яке вжите законодавцем у назві відповідного розділу КК, що саме є родовим об’єктом цієї групи злочинів.

t-align: justify;">Сучасна вітчизняна наука кримінального права приділила певну увагу з’ясуванню родового об’єкта злочинів проти правосуддя. Цій проблематиці присвятили низку праць Ю.В. Александров, М.І. Бажанов, В.М. Бурдін, В.О. Навроцький. Зауважимо, що ними висловлено різні міркування з приводу того, які саме суспільні відносини належать до родового об’єкта злочинів проти правосуддя. На сьогодні дискусійним залишається питання про те, що саме слід розуміти під поняттям „право­суддя”, котре вжито законодавцем у назві розділу ХVIII КК України. Остаточно не з’ясовано, чи належить до правосуддя діяльність Консти­туційного Суду України. На окремі з порушених питань спробуємо дати обґрунтовану відповідь.

Виклад основних положень. Найбільш поширеною у кримінальному праві є триступенева класифікація об’єктів злочинів „по вертикалі” (загальний, родовий і безпосередній). Як відомо, родовий об’єкт дає змогу класифікувати всі злочини та кримінально-правові норми, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме цю властивість родового об’єкта покладено в основу побудови Особливої частини КК України, що дозволяє законодавцю об’єднати в межах одного розділу КК України норми, в яких встановлюється відповідальність за посягання на однорідні чи тотожні суспільні відносини [1, с. 111].

Виходячи з цього, зважаючи на назву розділу ХVIII КК України, відповідно, можна визначити родовим об’єктом злочинів, розміщених законодавцем у цьому розділі, відносини щодо здійснення правосуддя. Як відомо, родовий об’єкт злочину співвідноситься з безпосереднім об’єктом як загальне і особливе, тобто за змістом родовий об’єкт є ширшим поняттям, ніж безпосередній об’єкт. Він за змістом охоплюється родовим. Для виз­начення родового об’єкту злочинів, передбачених відповідним розділом закону про кримінальну відповідальність, необхідно з’ясувати суть поняття „правосуддя”. Для цього звернемося до положень чинного законодавства України та розглянемо, як трактують це поняття вчені-процесуалісти.

У ч. 1 ст. 124 Конституції України зазначено, що правосуддя в Україні здійснюється лише судами. Делегування функцій судів, а також при­власнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Подібне за змістом положення закріплено у ст. 5 Закону України „Про судоустрій України” [2].

Аналіз статей, що передбачають склади злочинів, розміщених у роз­ділі ХVІІІ КК України, дає підстави стверджувати, що не всі зазначені злочини посягають на правосуддя у такому значенні, як воно вжито в процесуальному законодавстві. Як відомо, безпосередні об’єкти злочинів, передбачених відповідним розділом КК України, повинні за змістом охоплюватися родовим об’єктом відповідних злочинів. Виходячи з цього, якщо вести мову про родовий об’єкт злочинів, передбачених розділом ХVІІІ КК України, то видається, що в кримінальному законодавстві є певна неузгодженість.

Здебільшого науковці, котрі писали про родовий об’єкт злочинів проти правосуддя, зазначали, що законодавець, створюючи норми про кримі­нально-правову охорону правосуддя, виходив не з процесуального значення цього поняття, а вкладав у нього ширший зміст, вважаючи за необхідне захи­щати будь-яку діяльність, спрямовану на досягнення завдань правосуддя, - чи діяльності суду або прокуратури, слідчих органів або органів виконання покарань [3, с 25; 4, с. 19-20; 5, с. 6, 7; 6, с. 457; 7, с. 5]. Така позиція на сьогодні переважає. Так, Н.А. Носкова зазначає, що правильне вирішення кримінальної справи судом, винесення законного і обґрунтованого вироку неможливе без попередньої роботи органів дізнання і слідства, до завдань яких належить виявлення злочинів, порушення і розслідування кримінальних справ, збирання і перевірка доказів. Тому посягання на діяльність органів дізнання, слідства і прокуратури також є посяганням і на інтереси правосуддя [5, с. 6, 7].

А.С. Горелик, Л.В. Лобанова з цього приводу підкреслюють, що в об’єкт кримінально-правової охорони розглядуваного розділу включаються поряд із суспільними відносинами, що виникають у процесі здійснення правосуддя, такі суспільні відносини, які виникають і реалізуються в ході діяльності інших органів та осіб, спрямовуються на вирішення завдань, що стоять перед судовою владою. Цей розділ розрахований не лише на захист процесуальних відносин [8, с. 28].

Є.А. Смірнов вважає, що об’єктом аналізованих злочинів є закріплений у законодавстві порядок правосуддя. При цьому автор розглядає поняття „правосуддя” у вузькому значенні як діяльність суду з розгляду кримінальних і цивільних справ, і в широкому значенні - як встановлений законодавством порядок кримінального і цивільного процесу, а також порядок відбування покарання [9, с 5].

Таке розуміння поняття „правосуддя” у назві розділу кримінального закону викликає зауваження. Як видається, це не вирішує проблему визначення родового об’єкта розглядуваної групи злочинів, оскільки поняття „правосуддя” не може бути вжите законодавцем в одному значенні у кримінальному матеріальному законодавстві, а в іншому - у проце­суальному.

Науковці висловлюють й інші позиції з цього питання. Так, В.К. Глістін вважав, що у розділі про злочини проти правосуддя логічніше було б зосередити, виходячи з родового об’єкта, лише норми, що охороняють відносини зі здійснення правосуддя [10, с. 107, 108].

До речі, ще Я.М. Кульберг зазначав, що злочини, передбачені відповідним розділом КК, посягають на інтереси правосуддя. Водночас злочини проти правосуддя, а саме – винесення завідомо неправосудного вироку, застосування незаконних методів допиту, незаконне взяття під варту, лжесвідчення, завідомо неправдивий донос та інші, заподіюють не лише велику шкоду інтересам правосуддя, а й особі, правам та інтересам громадян.

Тому цей учений підкреслював, що спеціальним об’єктом посягання в розглядуваній категорії злочинів є правосуддя та інтереси особи. Шкода, що заподіюється інтересам особи злочинами проти правосуддя настільки велика і значна, що вказівка на них як на складову частину об’єкта посягання поглиблює уявлення про сутність і велику суспільну небезпеку злочинів проти правосуддя [4, с. 19, 20].

Щодо цієї позиції слід зауважити таке. Видається, не всі злочини проти правосуддя посягають на інтереси особи. Наприклад, такі злочини, як ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК України), ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (ст. 390 КК України) не посягають на інтереси особи, а заподіюють шкоду лише інтересам держави, зокрема суспільним відносинам щодо виконання і відбування кримінальних покарань, що спрямовані на виконання вироку суду, яким особі призначено відповідне покарання.

Л.В. Іногамова-Хегай зазначає, що родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є суспільні відносини зі здійснення державної влади [11, с. 22]. Таке визначення родового об’єкта злочинів проти правосуддя видається занадто широким, оскільки відносинам щодо здійснення державної влади заподіюється шкода і при вчиненні злочинів, передбачених розділом ХV „Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самовядування та об’єднань громадян”, розділом ХVII „Злочини у сфері службової діяльності”.

Крім того, слід погодитися з тим, що поміщення цих складів у розділ про злочини проти правосуддя означає, що законодавець бачить спрямованість норм, які не стосуються безпосередньо здійснення правосуддя, не в захисті порядку управління, а в забезпеченні завдань, що стоять перед правосуддям [8, с. 29].

Беручи до уваги проблеми, що виникають при визначенні родового об’єкта злочинів проти правосуддя, обґрунтованою видається позиція В.М. Бурдіна, який зазначає, що ці питання можна вирішити двома способами: по-перше, шляхом зміни назви розділу ХVІІІ КК України для того, щоб він охоплював не тільки злочини проти правосуддя, а й інші, які посягають на пов’язані із правосуддям відносини (у зв’язку із проведенням дізнання, досудового слідства, , виконанням та відбуванням покарань); по-друге, шляхом виключення із розділу ХVІІІ КК України тих складів злочинів, які безпосередньо не посягають на правосуддя, а також уточнення окремих складів злочинів [12, с 76].

На наш погляд, слушний перший шлях вирішення проблеми, оскільки необхідно погодитися з позицією В.О. Навроцького в тому, що суд, як і будь-який державний орган, не є самодостатнім і не може діяти без взаємодії з органами, які готують кримінальні справи до судового розгляду (дізнання та досудового слідства, прокуратури) та які займаються виконанням судових рішень. Об’єктивність, справедливість та законність правосуддя не може бути забезпечена, якщо вказані органи будуть діяти неправильно, вчинятимуться посягання на їх діяльність [13, с 7, 8]. Тому цілком виправданим є те, що в розділі ХVІІІ КК України законодавцем поміщені норми, що передбачають склади злочинів, які посягають не лише безпосередньо на правосуддя, а й на діяльність органів, які сприяють суду у здійсненні правосуддя.

Видається, що поняття „правосуддя”, вжите в назві відповідного розділу, не може бути одним для законодавства та теорії конституційного процесу, цивільного та кримінального процесу, та іншим - для кримінального законодавства, науки кримінального права. На нашу думку, вирішенням ситуації, що склалася, є не зміна розуміння поняття „правосуддя”, що вжите у матеріальному кримінальному законі у назві відповідного розділу, а зміна самої назви розділу, що точніше відображала б коло тих суспільних відносин, що охороняються його нормами.

Тому, визначаючи назву розділу ХVІІІ КК України, необхідно звернутися до положень процесуального законодавства та теорії. Слід зауважити, що в теорії конституційного, кримінального, цивільного, адміністративного, господарського процесу поряд з поняттям „правосуддя” використовується і поняття „судочинство”, що є синонімом до слова „процес”.

Зокрема, М.М. Михеєнко зазначає, що кримінальний процес називають ще кримінальним судочинством. Судочинство є терміном-синонімом поняття „процес”, і в кримінальному процесі означає вре­гульовану нормами кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, cудді та суду з розкриття злочинів, викриття і покарання винних та недопущення покарання невинних, а також система правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності, вказаних органів один з одним, а також з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими об’єднанями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної дяльності [14, с. 11].

Відповідно до ст. 2 КПК України завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний [15].

У такому ж значенні поняття „судочинство” використовується і в інших галузях процесуального права, тобто аналогічно до поняття „процес”. Зокрема, у п. 5 ч. 1 ст. 3 Кодексу адіміністративного судочинства України зазначено: „Адміністративний процес – відносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства” [16]. Такого ж висновку можна дійти, виходячи зі змісту ст.ст. 1, 2 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 4–3 Господарського процесуального кодексу України [17; 18]. Поняття „процес” і „судочинство” як синоніми використовують і в теорії господарського процесу [17, с. 28, 29].

М.Й. Штефан дає таке визначення поняття «цивільне судочинство»: „Це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взає­мопов’язаних цивільних процесуальних прав та обов’язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб’єктами – судом і учасниками процесу” [18, с. 29]. Отже, як бачимо, поняття „судочинство” не є тотожним поняттю „правосуддя”, воно ширше за змістом, як видається, повніше, охоплює коло тих відносин, що охороняються нормами розділу ХVІІІ КК України.

Висновки. З урахуванням викладеного вище видається, що більш вдало було б сформулювати назву розділу з використанням терміну „судочинство”. Хоча слід зауважити, що поняття «судочинство» не охоплює діяльність органів та установ що виконують кримінальні покарання, діяльність спеціалізованих лікувальних закладів, що виконують постанову cудді про примусове лікування хронічних алкоголіків і осіб, хворих на наркоманію, діяльність органів внутрішніх справ із виконання рішення суду про встановлення адміністративного нагляду, що є основним безпосереднім об’єктом низки злочинів, передбачених відповідним розділом КК України.

Зокрема, йдеться про такі злочини, як „ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі” (ст. 389 КК України), „ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі” (ст. 390 КК України), „злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи” (ст. 391 КК України), „дії, що дезорганізують роботу виправних установ” (ст. 392 КК України), „втеча з місця позбавлення волі або з-під варти” (ст. 393 КК України), „втеча із спеціалізованого лікувального закладу” (ст. 394 КК України), „порушення правил адміністративного нагляду” (ст. 395 КК України).

Отже, родовий об’єкт злочинів, передбачених розділом ХVIII КК України, можна визначити як судочинство та встановлений законом порядок виконання судових рішень. Очевидно необхідно закріпити і відповідну назву розділу ХVІІІ КК України - „Злочини проти порядку судочинства та виконання судових рішень”.

Така назва найповніше окреслює коло тих суспільних відносин, які регулюються нормами розглядуваного розділу, і відображає їх зміст.

––––––––––

Кримінальне право України. Загальна частина: [підручник] / за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 2-е вид. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.

Див.: Відомості Верховної Ради України. – 2002. – ? 27–28. – Ст. 180.

Власов И.С. Ответственность за преступления против правосудия / И.С. Власов, И.М. Тяжкова. – М.: Юридическая литература, 1968.

Кульберг Я.М. Преступления против правосудия / Я.М. Кульберг. – М.: Госюриздат, 1962. – 62 с.

Носкова Н.А. Ответственность граждан за преступления против правосудия / Н.А. Носкова. – М.: Общество „Знание”, 1975. – 38 с.

Кримінальне право України. Особлива частина: [підручник]. – 2-е вид. / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов [та ін.]; за ред. М.І. Бажанова, В.В. Ста-шиса, В.Я. Тація. – К.: Інтер, 2005. – 544 с.

Рашковская Ш.С. Преступления против социалистического правосудия: [лекции для студентов ВЮЗИ] / Ш.С. Рашковская. – М., 1957. – 55 с.

Горелик А.С. Преступления против правосудия / А.С. Горелик, Л.В. Лобанова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2005. – 491 с.

Смирнов Е.А. Преступления против социалистического правосудия / Е.А. Смирнов. – М.: РИО, 1959. – 70 с.

Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охранu общественнuх отношений: (Обuект и квалификация преступлений) / В.К. Глистин. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 127 с.

Преступления против правосудия / под ред. А.В. Галаховой. – М.: Норма, 2005. – 416 с.

Бурдін В.М. Окремі проблеми злочинів проти правосуддя за КК України / В.М. Бурдін // Життя і право. – 2004. – ? 2. – С. 74–77.

Навроцький В.О. Злочини проти правосуддя: [лекції для студентів юридичного факультету] / В.О. Навроцький. – Львів: Юридичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. – 1997. – 48 с.

Михеєнко М.М. Кримінальний процес України: [підручник] / М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.

Див.: Кримінально-процесуальний кодекс України: [зі змінами та доповненнями] за станом на 1 травня 1998 р. – К.: Право, 1998. – 158 с.

Див.: Відомості Верховної Ради України. – 2005. – ? 35–36, 37. – Ст. 446.

Господарське процесуальне право України: [підручник] / В.Д. Чернад-чук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; за заг. ред. В.Д. Чер-надчука. – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006. – 331 с.

Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: [підручник]. – К.: Концерн Ін Юре, 2005. – 624 с.

 

< Попередня   Наступна >