385

---

ШТИРЛОВ О.В.,

аспірант Запорізького національного університету

ҐЕНЕЗА БЕЗПОРАДНОГО СТАНУ ОСОБИ ПОТЕРПІЛОГО У ВІТЧИЗНЯНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Безпорадний стан особи потерпілого у кримінальному законодавстві використовується протягом тривалого часу. Відсутність нормативного визначення безпорадного стану спричиняє різне розуміння цієї юридично значущої ознаки особи потерпілого. Ця обставина визначає необхідність дослідження історичного розвитку кримінального законодавства про безпорадний стан особи потерпілого.

Метою статті є аналіз розвитку кримінального законодавства про безпорадний стан особи потерпілого, що діяло на теренах сучасної України.

Історичний розвиток законодавства про безпорадній стан досліджений недостатньо. Деяким аспектам присвячено роботи Л.А. Андрєєвої, Ю.М. Антоняна, С.В. Анощенкової, С.В. Бородіна, В.В. Волкова, М.І. Мельника, П.І. Орлова, А.А. Піонтковського, Т.І. Присяжнюк, М.В. Сенаторова, М.І. Хавронюка, Н.М. Ярмиш та ін.

Під безпорадним станом особи потерпілого зазвичай розуміють нездатність внаслідок малолітнього чи похилого віку, фізичних вад, розладу психічної діяльності, хворобливого або непритомного стану, або з інших причин розуміння характеру та значення вчинюваних з нею дій, або неможливість чинити опір злочинцю [1, с. 22].

Перші згадки про безпорадний стан містяться в Законах Хамураппі, в яких цей стан використовується для правового захисту жінок, дітей, рабів, хворих, калік тощо. Так, наприклад, параграф 14 Законів Хамураппі, передбачав: «Якщо людина вкрала малолітнього сина іншої людини, то її повинно бути вбито» [2, с. 142–149]. Покарання за цими законами були досить жорстокі, активно діяв принцип «таліону». Закони Мойсея, Закони Ману, З

акони ХІІ таблиць, римське право, право античної Греції тощо не встановлювали відповідальності за злочини, що посягають на особу потерпілого, який перебував у безпорадному стані.

Елементи стримуючого милосердного ставлення вперше отримали закріплення в пам’ятках права Київської Русі. Так, в договорі Київської Русі з Візантією 911 р. в ст. 6 передбачалась відповідальність за вбивство на місці злочину крадія, що забрався уночі в чужий дім, якщо крадія вдалося зв’язати, то він підлягав відповідальності в звичайному порядку. Вбивство зв’язаного крадія, який в силу цього знаходився в безпорадному стані, каралось як звичайне вбивство [3, с. 7]. Аналогічне положення закріпила Руська правда. Так у ст. 38 Руської правди (Коротка редакція) і ст. 40 Руської правди (Поширена редакція) мова йдеться про такий вид самосуду, як право вбити крадія на місці злочину. Крадій, що незаконно проник уночі в чужий дім і застигнутий там, міг бути вбитий «як собака». В той же час дана стаття забороняла під страхом застосування покарання вбивство зв’язанного крадія. В тому випадку, якщо крадій був схоплений уночі і йому було збережене життя, то на світанку він повинен бути переданий на княжий суд. У вказаному обмеженні, як і в ст. 33 Руської правди (Поширена редакція), що передбачала покарання за фізичне насильство стосовно смерда, огніщанина, тіуна або мечника без княжого дозволу, спостерігається намагання законодавця обмежити самосуд, общинну роз-праву над винною у вчиненні злочину особою [4, с. 48-49].

У ролі потерпілого, що знаходиться у безпорадному стані, опинялась і людина, винуватість якої доказувалась шляхом ордалії (судовий двобій – «поле»), випробовуванням водою або залізом, при проведенні яких долю людини вирішував випадок. Тому, якщо випробування свідчили про те, що ця особа вчинила злочин, на неї чекав роковий фінал – смерть, а такий фінал практично був у всіх ста відсотках випадків [5, с. 308-309].

В історії українських земель безпорадності потерпілого була надана своєрідна правова форма Судебником Івана ІV в редакції 1497 р. Стаття 49 Судебника передбачала значне коло осіб – жінок, увічних, старих і дітей, яким був притаманний певний ступінь безпорадного стану («стар», «мал» або «увічний»), у випадку подання до них позову і необхідності спростування послухів (доносів) протилежної сторони або підтвердження своїх показань, вони отримували привілей виставляти «наймитів» (найманих бійців) для участі в судовому двобої – «полі». Іншими словами, в ст. 49 Судебника 1497 р. йшлось про неповноцінних (безпорадних) з точки зору феодального права, учасників процесу (які виступали в цьому випадку в ролі відповідачів) і тому проти них безпосередньо сторона позивача не могла виставити наймита [6, с. 60]. Зберігаючи без змін це правило, упорядники Судебника 1550 р. (ст. 17) доповнили його раз’ясненням зі ст. 52 Судібника 1497 р., згідно з яким не тільки сторона, що має фізичні вади, може звернутися за допомогою до найманого бійця, але й «послухи» (лжедоносчики), що мають ознаки безпорадності, отримали право виставляти замість себе для участі в судовому двобої з метою підтвердження своїх показань найманого бійця [7, с. 334].

У 1529 р. було прийнято перший Литовський статут, який встановлював сувору кримінальну відповідальність за здійснення злочинного посягання на життя безпорадних осіб, зокрема старих батька й матір або дитину: «по ринку везти, клещами тіло рвати, а потім в мішок зашити, й посадивши до нього собаку, курицю, ужа, кішку і все те в глибокій річці утопити» (Розділ 11, Арт. 7). За посягання проти вагітних жінок: «Якщо, хто вагітну конем зіб’є, пошкодить, через що вона втратить дитину або вмре разом з дитиною, незалежно від її стану, повинен від-сидіти три місяці або присуджений до страти» (Розділ 11, Арт.15) [8, с. 123].

Черговий крок у розвитку кримінального законодавства був зроблений Артикулами воїнськими Петра І в редакції 1715 р., що передбачали кримінальну відповідальність за посягання на потерпілого, який знаходився в безпорадному стані. Так, Арт. 163 передбачав кваліфікований вид смертної кари – колесування за вбивство, зокрема особи, що має вікову безпорадність, – малолітньої дитини («дитя во младенчестве») [9, с. 358, 382]. Певна спроба визначення без-порадного стану особи потерпілого простежується в Арт. 167, що передбачав відповідальність за зґвалтування залежно від наявності свідків чи певних обставин справи «…в лісі чи в іншому такому місці відбулось…, великим криком на допомогу звала» [9, с. 358, 383].

Суттєво збагатило базу кримінально-правових заходів боротьби з посяганнями на потерпілого, що знаходиться в безпорадному стані, Укладення про покарання кримінальні і виправні 1845 року в редакціях 1866 і 1885 рр.

Згідно зі ст. 1460 Укладення, «жінка, яка від сорому або страху, хоч і не вмертвить позашлюбну свою дитину, але залишить її без допомоги, і дитина від цього позбавиться життя, каралась позбавленням всіх особливих, особистих і за станом присвоєних прав і переваг, і відбуванням у тюрмі на час від півтора до двох з половиною років...» [10, с. 805]. Як вірно помітив В.В. Волков, ст. 1460 карала «...таке діяння, яке, завідомо для матері повинно було мати безпосереднім або імовірним наслідком позбавлення життя незаконно народженого малюка, і не мо-же мати застосування до фактів, у яких міститься лише намір матері сховати від сторонніх осіб незаконні пологи...» [10, с. 806]. Цей вид вбивства міг бути вчинений як бездіяльністю «...неперев’язування пуповини, недодавання їжі з умислом позбавити дитину життя...», так і дією «...удушення дитини або розбивання її черепа...». Причому обидва випадки «...в силу безпорадного стану новонародженого...» мають, на думку, І.Я. Фойницького, однаковий ступінь небезпеки [11, с. 51]. Відносно велика группа статей Укладення (ст. 1513–1522) передбачала кримінальну відповідальність за залишення людини в небезпеці і ненадання допомоги гинучій людині, що знаходиться в безпорадному стані, про що, природно, повинен був знати винний. Кримінальній відповідальності, зокрема, за «підкидання» або залишення дитини в таких місцях, де неможна було чекати, що вона буде знайдена іншими (тобто, по суті справи, мова повинна йти про особливий спосіб вбивства), підлягали родичі й особи, які взагалі зобов’язані були піклуватися про дитину. При цьому слід зауважити, що відповідальність ставилась в залежність від віку потерпілого. Якщо дитині було не більше трьох років, винний позбавлявся усіх «особливих та особистих і за станом привоєнних прав і переваг з віддачею у виправні арестантські відділення на термін від чотирьох до п’яти років, або ж позбавленням всіх особливих, особистих і за станом присвоєних прав і переваг з віддачею у виправні арестантські відділення по першому ступеню ст. 31 Укладення, тобто з роботою у виправних арестантських відділенях на термін від трьох з половиною до чотирьох років (ст. 1513 Укладення). Якщо дитина мала вік більше трьох, але менше семи років, то покарання призначалось у виді позбавлення всіх особливих та особистих і по стану присвоєнних прав і переваг з призначенням робіт виправних, арестантських відділеннях на термін від трьох до трьох з половиною років або від двох з половиною до трьох років (ст. 1514 Укладення). До цих же видів покарання могли бути засуджені і співучасники вказаних злочинів. Якщо дитина була у віці більше семи років, але не досягла ще того віку, з якого вона може самостійно забезпечувати собі харчування, або потерпілий був хворим або з інших причин позбавлений сил або розумових здібностей (ст. 1516 Укладання), то винний підлягав покаранню у відповідності зі ст. 1514 Уложення [10, с. 854–856].

Як справедливо зазначає М.А. Горбатова, право взагалі визнавало необмежені права батьків над життям і смертю їх дітей. Ні умертвіння плоду, ні дітовбивство, ні залишення в небезпеці не були злочинними [12, с. 51]. Широка батьківська влада над дітьми за старих часів обумовлювала безкарність вбивства дітей батьками. Влада глави родини була безмежна. Так, М.С. Таганцев відзначав: «Розпорядник долі родини міг продавати своїх дітей, укладати і розривати їх шлюби; над усіма його домочадцями тяжіло його грізне jus ac necіs (право розпоряджатися життям і смертю. – лат.)» [13, с. 65].

В ряді статтей Укладення була закріплена кримінальна відповідальність за залишення дорослого потерпілого в такому місці і в такому стані, в якому життя його повинно бути неминуче наражене на небезпеку. За вказані злочини, поєднані з можливістю заподіяння смерті потерпілому, що знаходився у безпорадному стані, могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності провідники (ст. 1517 Укладення), попутчики (ст. 1518 Укладення), особи, що поставили потерпілого в небезпечний для його життя стан (ст. 1519, 1520 Укладення). У ст. 1521 Укладення йшлося про відповідальність особи, яка усвідомлює, що потерпілий може загинути, і має можливість надати йому допомогу без явної для себе небезпеки, якщо вона цю допомогу не надала або ж не погукала на допомогу інших осіб і взагалі не вжила до врятування ніяких заходів, у результаті чого потерпілий загинув, то винна особа, якщо вона християнин, віддавалась церковному каяттю за розпорядженням свого духовного наставника [10, с. 858–859].

Кримінальне Укладення 1903 р. карало каторгою на термін до восьми років за схиляння (підбурювання) особи, зокрема, завідомо неспроможної розуміти якості і значення нею здійснюваного або керувати своїми вчинками (психічна безпорадність), або посібництво самогубству таких осіб порадою або вказівкою, наданням засобів або усуненням перешкод, якщо внаслідок цього відбулося самогубство або замах на нього (ст. 463 Укладення).

Укладення 1903 р. також передбачало кримінальну відповідальність за злочини проти особи потерпілого, що знаходиться в безпорадному стані, зокрема, залишення в небезпеці особи, позбавленої можливості до самозбереження через малолітство, похилий вік або внаслідок тілесної вади, хвороби, несвідомого або іншого безпорадного стану. Вважалось, що залишення без допомоги в таких умовах, при яких життя залишеного завідомо і неминуче наражалось на небезпеку, то винний був повинен згідно з законом або по прийнятому на себе обов’язку, або по сімейних відносинах піклуватися про потерпілого (ч. 1, ст. 489 Укладення 1903 р.) [14]. Разом з тим кримінальна відповідальність не виключалась і у випадках, коли у небезпечний для життя стан потерпілого (який хоча б і не знаходився на піклуванні винного) поставив сам винний, або коли умисно залишав потерпілого, позбавленого можливості до самозбереження через малолітство, старість або внаслідок тілесної вади, хвороби, несвідомого або іншого безпорадного стану, в таких умовах, при яких знаходження його іншими не уявлялось можливим і життя залишеного піддавалось неминучій небезпеці.

Кримінальній відповідальності як співвиконавець підлягав свідок небезпеки для життя іншої особи, якщо він не доніс про те відповідній владі, не надав або не доставив допомоги, яку міг надати або доставити без розумного опасіння за себе або інших, однак, при умові, якщо наслідком цього буде смерть або досить тяжке тілесне ушкодження потребуючої допомоги особи (ст. 491 Укладення 1903 р.).

В Укладення 1903 р. главами 26 «Про злочинні діяння проти особистої волі» і 27 «Про непотребство» передбачалась градація потерпілого залежно від його віку. Тяжкість санкції основного складу ставилася в залежність і від віку потерпілого, і від його згоди на вчинене, а також від поєднання віку та згоди на вчинене стосовно потерпілого у віці від чотирнадцяти до двадцяти одного року. Законодавець того часу особливо виділяв безпорадний стан потерпілого, що виник завідомо, за волею винного [14].

Радянське кримінальне законодавство зберегло основні підходи до кримінальної відповідальності за посягання на життя та здоров’я, статеву свободу та недоторканість потерпілої особи, що знаходиться у безпорадному стані. Так, вперше вбивство, здійснене з використанням безпорадного стану вбитого, було віднесене до кваліфікованих видів вбивства (п. «а» ст. 142 КК РСФСР 1922 р., який був аналогічно продубльований в КК УРСР 1922 р.). За здійснення цього виду вбивства могло бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі на термін не нижче восьми років із суворою ізоляцією. Безпорадний стан як кваліфікуючу ознаку складу вбивства можна назвати корисною новелою радянського кримінального законодавства [16, с. 223]. Так, зокрема, ст. 163 КК УРСР 1922 р. передбачала кримінальну відповідальність за залишення без допомоги особи, що знаходиться в стані, коли настання смерті є неминучим, і позбавленої можливості самозбереження через малолітство, старість, хворобу чи внаслідок іншого безпорадного стану, якщо винний був зобов'язаний піклуватися про таку особу.

Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. розширив перелік обтяжуючих обставин, передбачених Основними началами кримінального законодавства СРСР та союзних республік. Так, у п. «є» ч. 2 ст. 47 КК УРСР 1927 р. було внесено такі доповнення: «здійснення злочину... стосовно осіб, підлеглих злочинцю чи тих, що знаходяться на його піклуванні, або в особливо-безпорадному за віком чи іншими умовами стані» [17, с. 317]. Доповнення до терміна «безпорадне» слова «особливо» виражає, як видно, прагнення законодавця підкреслити виняткову небезпечність неминучої смерті, стану потерпілого через його хворобу, малолітство, старість чи інші умови, усунути які має можливість тільки інша особа – особа, на піклуванні якої цей потерпілий знаходився, або яка своїми діями поставила потерпілого в такі умови [18, с. 201].

Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. відтворив традиційну для кримінального законодавства норму про кримінальну відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, що знаходиться у небезпечному для життя стані, і позбавленої можливості вжити заходів самозбереження через малолітство, старість, хворобу чи взагалі унаслідок своєї безпорадності (ст. 156). Така відповідальність можлива була у випадках, якщо особа, яка залишила без допомоги потерпілого, зобов'язана була піклуватись про залишеного і мала можливість надати допомогу. Однією з умов кримінальної відповідальності за ст. 156 КК УРСР 1927 р. було те, що обов'язок піклуватися про потерпілого «...повинен вже існувати в момент залишення без допомоги; а тому відмова від обіцяного догляду, наприклад, за хворим чи дитиною, якщо особа фактично не приступила до виконання своєї обіцянки, не може розглядатися як залишення без допомоги». При цьому важливо доповнити, що відповідальність за ст. 156 КК УРСР 1927 р. наставала за наявності завідомості для винного залишення без допомоги. Завідомість залишення без допомоги означала, що винному повинно бути відомо, що людина знаходиться в небезпечному для життя стані, і вона позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження.

Відповідно до існуючого на той час у судовій практиці, за ст. 156 КК УРСР 1927 р. звичайно кваліфікувалося підкидання дітей, у тому числі і на території дитячих будинків, залишення важко хворих дітей без усякого догляду, залишення без усякої підтримки дітьми старих батьків і т. п. У тих же випадках, коли підкинута чи залишена у небезпечному стані дитина гинула, винні в цьому притягувалися до відповідальності як за вбивство, тобто за ст. 136 КК УРСР 1927 р. [19, с. 318].

На жаль, радянське кримінальне законодавство, починаючи з 1949 р., коли редакція ст. 136 КК УРСР 1927 р. піддалася істотній зміні, не містило посилання на безпорадний стан як на кваліфікуючу ознаку вбивства. Логіку вітчизняного законодавця, що виключив цю кваліфікуючу ознаку зі складу вбивства, пояснити важко. І, зокрема, тому, що стосовно інших складів злочину, наприклад, зґвалтування і залишення в небезпеці, що значно відрізняються за ступенем суспільної небезпеки від вбивства, тим більше кваліфікованого, безпорадність залишилася щоправда у ролі одного з обов'язкових ознак складу злочину. Проігнорував цю кваліфікуючу ознаку вбивства, природно, і Кримінальний кодекс УРСР 1960 р.

Здається, що КК УРСР 1960 р. навряд чи був послідовним, передбачаючи безпорадний стан потерпілого як обов'язкову, хоча й альтернативну, ознаку зґвалтування (ч. 1 ст. 117 КК УРСР) та задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч.1 ст. 118 КК УРСР), а та-кож і залишення в небезпеці (ч. 1 ст. 111 КК УРСР 1960 р.), і не включив безпорадний стан по-терпілого як кваліфікуючу ознаку вбивства (ст. 93 КК УРСР) [20, с. 91–92; 88]. Крім того, по-ряд з іншими обставинами, що обтяжують відповідальність, як і в п. 5 ч. 1 ст. 34 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. [21, с. 17] такими висту-пав і безпорадний стан потерпілого (п. 6 ст. 41 КК УРСР 1960 року) [20, с. 35].

У КК України 2001 р. безпорадний стан особи потерпілого виступає як обов’язкова (ч.1, ст. 135 «Залишення в небезпеці», 152 «Зґвалтування», 153 «Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом») чи кваліфікуюча (ч. 3, ст. 143 «Порушення встановленого порядку трансплантації органів і тканин людини», ч. 2, ст. 144 «Насильницьке донорство», ч. 3, ст. 314 «Незаконне введення в організм людини наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів») ознака складу злочину та обставина, що обтяжує покарання винного (п. 6, ст. 67). Проте КК України 2001 р. навіть у примітках не закріпляє визначення поняття «безпорадний стан особи потерпілого» і також не містить посилання на безпорадний стан особи потерпілого як кваліфікуючу ознаку вбивства, обмежуючись тільки деякими його ознаками (п. 2, ст. 115 КК України) [22, с. 37; 76; 80; 85; 193; 68]. Через відсутність нормативного визначення поняття «безпорадний стан особи потерпілого» вітчизняний законодавець вдався до введення дублюючого його поняття «уразливий стан особи потерпілого» (ст. 149 «Торгівля людьми або інша незаконна угода у відношенні людини», ст. 303 «Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією»), під яким у примітці 2 до ст. 149 розуміють такий стан особи, який обумовлений фізичними або психічними якостями чи зовнішніми обставинами, стан особи, який позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, здійснювати опір незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин [22, с. 82–83; 183].

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити такі висновки.

Історичний розвиток поняття «безпорадний стан особи потерпілого» у складі чинного вітчизняного кримінального законодавства ніколи не залишався і не залишається незмінним, він завжди наповнюється змістом і доповнюється властивостями, що генетично відбивають особливості того соціально-побутового середовища, в якому потерпілий дозрівав як фізіологічний організм і формувався як особистість.

Історичне формування поняття «безпорадний стан особи потерпілого» відбувалось відповідно до мети покарання і пройшло такі етапи розвитку: 1) помсти (карально-захисний), що використовував це поняття переважно для правового захисту фізично безпорадних осіб; 2) компенсаційний (стримуючого милосердного ставлення), що більш характеризується застосуванням грошового відшкодування у вигляді штрафів за злочин проти безпорадних потерпілих; 3) період переконання і виправлення, за якого позбавлення волі стає одним із основних покарань, наслідком чого є поява норм, що встановлюють безпорадний стан особи потерпілого як обов’язкову, кваліфікуючу ознаку складу злочину та обставину, що обтяжує покарання.

Найбільш уживаним поняття «безпорадний стан особи потерпілого» виступає у кримінальному законодавстві ХХ ст.: в Укладенні про покарання кримінальні і виправні 1903 р. , КК УРСР 1922 та 1927 рр., КК УРСР 1960 р., а також у КК України 2001 р.

Недосконалість чинного вітчизняного кримінального законодавства щодо нормативного закріплення і використання поняття «безпорадний стан особи потерпілого» призводить до введення нових понять, що дублюють це поняття, у зв’язку з чим виникає необхідність внести доповнення до КК України 2001 р., зокрема закріпити в Загальній частині визначення поняття «безпорадний стан особи потерпілого» та внести зміни до відповідних статей КК України, що зробить чинне вітчизняне кримінальне законодавство більш досконалим.

Список використаної літератури:

Про судову практику про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 30 травня 2008 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 7. – С. 22.

История Древнего Востока: материалы по историографии: Учеб. пособ. – М., 1991.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран: Учеб. пособ. – М., 2005.

Памятники русского права. Вып. 1. – М., 1957.

Российское законодательство Х–ХХ веков. Законодательство Древней Руси. – М., 1984. – Т. 1.

Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – Ростов-на-Дону, 1995.

Российское законодательство Х–ХХ веков. Законодательство периода образования и укрепления Русского централизованного государства. – М., 1985. – Т. 2.

Cтатут Великого княжества Литовского 1529 г. – Минск, 1960.

Артикул Воинский от 26 апреля 1715 г. Российское законодательство Х-ХХ веков. Законодательство периода становления абсолютизма. – М., 1986. – Т. 4.

Волков В.В. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных. – С.-Петербург, 1914.

Фойницкий И.Я. Курс уголовного права. Часть Особенная. Посягательства на личность и имущество. – СПб., 1907.

Горбатова М.А. Составы преступлений, ставящих в опасность жизнь или здоровье: понятие, система и уголовно-правовой анализ: Автореф. дис … канд. юрид. наук. – Саратов, 2002.

Таганцев Н.С. Русское уголовное право. – Тула, 2001. – Т.1.

Уголовное уложение 1903 г. // http: //www.hist.msu.ru.

Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства РСФСР за 1922. – № 15. – Ст. 153. – М., 1925.

Уголовный кодекс. Комментарий. – М., 1928.

Уголовный кодекс УССР. Комментарий. – К., 1929.

Уголовный кодекс Украинской ССР. – К., 1983.

Основы уголовного судопроизводства Союза ССР и Союзных республик 1958 г. – М., 1969.

Уголовный кодекс Украины. – Х., 2008.

 

< Попередня   Наступна >