Наукові статті Кримінальне право СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА РОЗБОЮСУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА РОЗБОЮ
| Наукові статті - Кримінальне право |
ГОРІШНІЙ О.О.,
ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ
СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА РОЗБОЮ
Розглянуто основні питання суб’єктивної сторони розбою як усіченого складу злочину та як конкретного злочину, вчиненого в реальній дійсності.
Суб’єктивна сторона розбою, передбаченого ст.187 КК України та деякими іншими статтями КК, характеризується низкою особливостей, зумовлених тим, що цей базовий склад злочину передбачений в кримінальному законі як формальний усічений склад, тобто, відповідно до конструкції цього злочину, злочин вважається закінченим з моменту вчинення нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, незалежно від того, чи вдалося винному заволодіти майном, чи ні [1, с. 142], а при розгляді розбою як конкретного акту вольової поведінки людини, вчиненого в реальній дійсності, вказується на те, що цей злочин складений, оскільки складається з двох взаємопов’язаних злочинних діянь, а саме: насильства над особою і заволодіння чужим майном, які утворюють один одиничний злочин [2, с. 256-257], причому зазначається, що одне з цих діянь «забезпечує» здійснення іншого діяння та є відносно цього основного діяння діянням, яке має допоміжний характер, і «допоміжна» дія є в такому випадку способом вчинення основної дії, наприклад, насильство чи погроза застосування насильства при розбої [3, с. 12].
Тобто при характеристиці суб’єктивної сторони розбою треба чітко уявляти собі, що саме має місце: ознаки суб’єктивної сторони усіченого складу злочину чи елементи суб’єктивної сторони складеного злочину, який складається з двох взаємопов’язаних діянь, що породжують конкретні наслідки в реальній дійсності.
Питання суб’єктивної сторони
Як відомо, суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона діяння, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості та волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [2, с. 159]. Суб’єктивна сторона має важливе значення при характеристиці будь-якого діяння, оскільки вона пов’язана і з об’єктом, і з об’єктивною стороною, які знаходять в ній своє відбиття, крім того, злочинними наслідками «визначаються лише такі результати дій людини, які були завдані винно» [4, с. 20].
Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують такі юридичні ознаки, як вина, мотив та мета злочину. Змістом же суб’єктивної сторони злочину як явища реальної дійсності охоплюються й інші компоненти психічної діяльності, які інколи знаходять і законодавче закріплення в тих чи інших складах злочинів. Зокрема, в літературі зазначається, що особливе місце в суб’єктивній стороні злочину посідають емоції, що супроводжують підготовку злочину і процес його вчинення, а також система потреб, потягів та інтересів.
Однак основною ознакою, що характеризує суб’єктивну сторону діяння, є вина. Як невід’ємний елемент суб’єктивної сторони злочину і обов’язкова ознака складу злочину вина нерозривно пов’язана з об’єктом та об’єктивною стороною. Вона найбільше акумулює в собі ознаки об’єкта й об’єктивної сторони, як у дзеркалі відображає те, як ці ознаки проходять крізь призму свідомості та волі злочинця [5, с. 128]. Свідомість і воля – це елементи психічної діяльності людини, сукупність яких створює зміст вини, вони знаходяться в тісній взаємодії, тому «воля невіддільна від свідомості, по суті, є її функцією… Воля – це думка, що переходить у справу» [6, с. 14-15]. Свідомість і воля відбивають інтелектуальний і вольовий моменти діяння, різні поєднання цих моментів створюють дві форми вини – умисел і необережність.
Згідно зі ст. 24 КК України злочин вважається вчиненим умисно, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання або свідомо припускала їх настання. Вчиненим з необережності, згідно зі ст. 25 КК, злочин вважається тоді, коли особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або якщо особа не передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити.
Оскільки законодавче визначення умислу та необережності відображає ставлення винного як до діяння, так і до наслідків, низка вчених вважає, що воно може застосовуватися тільки до злочинів з так званими «матеріальними» складами. «Законодавче визначення умислу і необережності, – зазначає О.І.Рарог, – сформульовано стосовно так званих матеріальних складів злочинів, об’єктивна сторона яких являє собою класичний варіант: дія – причинний зв’язок – наслідок. У подібних складах форма вини… визначається психічним ставленням до наслідків… У формальних складах об’єктивною ознакою, що втілює суспільну небезпечність злочинного діяння, є суспільно небезпечна дія або бездіяльність. Тому форма вини визначається характером інтелектуального і вольового ставлення саме до цієї ознаки [7, с. 14]. Г.А. Злобін та Б.С. Никифоров з цього приводу також зазначають: «У формальних злочинах… суспільно небезпечний результат органічно включається в дію. У цих випадках вчинення дії є разом з тим і спричиненням результату, і тому передбачення суспільно небезпечного результату окремо від усвідомлення суспільно небезпечного характеру дії тут не може мати місце» [8, с. 38].
Полемізуючи з прибічниками такої позиції, В.П. Ємельянов вважає її неточною, оскільки законодавець, на його думку, надав визначення умислу та необережності не стосовно складу злочину, а стосовно злочину як явища реальної дійсності: «злочин же, як будь-яке посягання на якийсь об’єкт, неминуче призводить до виникнення тих чи інших наслідків, і у винної особи завжди присутнє якесь психологічне ставлення не тільки до власних діянь, але й до їх наслідків, незалежно від того, передбачені ознаки цих наслідків у відповідних складах злочинів чи ні» [9, с. 209]. Підтримуючи цю позицію, М.В. Семикін наводить на її користь такі аргументи: «Важко уявити, щоб в реальній дійсності вимагач бажав тільки пред’явити вимоги і його воля була в цей момент не спрямована на отримання результату; щоб особа, яка вчиняє розбійний напад, бажала здійснити лише сам факт нападу і не бажала при цьому ніяких інших наслідків [10, с. 125-126].
З останньою позицією слід погодитись, оскільки вона знаходить і законодавче, і практичне підтвердження. Зокрема, у ст. 23 КК України визначено, що виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Тобто у ст. 23 КК України мова йдеться про психічне ставлення особи до дії чи бездіяльності та її наслідків, а не до складу злочину, тому немає значення, чи містить склад ознаки наслідків, чи належить до категорії так званих «формальних» – наслідки від діяння в реальній дійсності завжди мають місце. Хоча склад розбою в законі сформульований як так званий формальний і усічений, однак це не означає, що особи, які вчиняють ці дії в реальній дійсності, усвідомлюючи їх суспільно небезпечний характер, не передбачають настання суспільно небезпечних наслідків як результату цих дій і не бажають настання конкретних наслідків, заради яких вони зважилися на вчинення злочину, і це не означає, що в реальній дійсності ці наслідки не відбиваються. Заперечення непередбачення настання суспільно небезпечних наслідків і бажання настання цих наслідків при вчиненні особою умисного злочину взагалі і розбою, зокрема, робить цей злочин лише таким, що не має мети і сенсу. Але розбій не буває таким, що не має мети та сенсу, принаймні для самої винної особи, адже вона це вчинює усвідомлено заради досягнення конкретної мети – заволодіння чужим майном, а досягнення такої мети не може бути без відповідних наслідків і без ставлення особи до цих наслідків.
Той факт, що законодавець у таких складах злочинів переносить момент закінчення злочину на стадію фактичного замаху на нього, свідчить лише про підвищену суспільну небезпечність цих діянь, але жодним чином не виключає ні усвідомлення суспільної небезпечності, ні передбачення наслідків таких діянь, ні вольової спрямованості на доведення до кінця початої злочинної діяльності. Тому ці обставини ретельно встановлюються у практичній діяльності слідчих органів і суду.
Наведемо такий приклад з судової практики.
Вироком Апеляційного суду Херсонської області від 9 листопада 2007 р. Ф. і М. були визнані винними у вчиненні злочинів, передбачених п. 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 289 КК України, при цьому суд встановив:
19 вересня 2006 р. у вечірній час Ф. і М., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, вступили в злочинний зговір між собою щодо заволодіння чужим майном шляхом розбійного нападу на подружжя П. та їх наступного вбивства в процесі розбійного нападу з корисливих мотивів, а після вчинення вказаних дій – щодо незаконного заволодіння належним потерпілим транспортним засобом з метою зникнення з місця злочину.
Реалізуючи злочинний умисел, Ф. і М. взяли два кухонні ножі та, керуючись злочинним умислом, спрямованим на заволодіння майном подружжя П. та їх вбивство з користі, діючи спільно та узгоджено, усвідомлюючи при цьому, що внаслідок їх спільних дій настане смерть подружжя П., та бажаючи цього, 19 вересня 2006 р. в період часу з 22.00 до 24.00 години проникли в будинок, який належав подружжю П., де нанесли їм численні поранення, від яких настала смерть потерпілих. Далі Ф. і М., діючи узгоджено щодо реалізації їх спільного умислу до кінця стосовно заволодіння майном, обшукали будинок потерпілих та заволоділи майном на загальну вартість 3464 грн.
Після розбійного нападу, умисного вбивства з корисливих мотивів двох осіб і заволодіння майном, знайшовши у вказаному будинку ключі від належного потерпілому П. автомобіля «Ауді-100», 1987 р. випуску вартістю 26700 гривень, Ф. і М. за попередньою змовою між собою, із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров’я потерпілого, з метою зникнення на цьому автомобілі з місця злочину умисно заволоділи вказаним автомобілем [11].
Як показує цей приклад, слідчо-судова практика при визнанні осіб винними у вчиненні розбійного нападу чітко і ретельно встановлює всі притаманні суб’єктивній стороні умисного злочину елементи, вказані у ст. 23 і 24 КК України. Тобто встановлюється ставлення особи не тільки до діяння, причому діяння складеного, що складається з двох взаємопов’язаних дій, але й до наслідків кожної з цих дій у вигляді спричинення тілесних ушкоджень або позбавлення життя і заподіяння майнової шкоди.
Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину і основний елемент суб’єктивної сторони злочину не вичерпує зміст суб’єктивної сторони. Важливу роль у характеристиці суб’єктивної сторони злочину і складу злочину відіграє мотив і мета. Мотив і мета як самостійні психологічні ознаки взаємопов’язані між собою і лише в своїй єдності можуть дати повне уявлення про спрямованість поведінки особи, вони є характерними для будь-якої свідомої вольової поведінки людини, в їх підґрунті лежать потреби, інтереси людини [2, с. 182].
Мотив вчинення розбою, як правило, корисливий і тісно пов’язаний з метою діяння. Керуючись мотивами, особа ставить собі ту чи іншу мету, котра тісно пов’язана з її потребами й інтересами. Мета характеризує той безпосередній результат, якого прагне досягти особа, вчиняючи те чи інше діяння [12, с. 84-85], і являє собою «результат дій, що передбачається і є бажаним, котрий наближує суб’єкта діяльності до задоволення актуальної потреби» [13, с. 88].
Метою розбою є заволодіння чужим майном, але якщо такої мети немає, то немає і складу злочину розбійного нападу, навіть якщо мотив насильницького посягання був корисливим.
Розглянемо такий приклад з судової практики.
Вироком Апеляційного суду Херсонської області від 16 лютого 2005 р. О. був визнаний винним за ч. 3 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України, а за ч. 1 ст. 187 КК України – виправданий за таких встановлених судом обставин:
15 вересня 2004 р. приблизно о 2 годині на залізничній станції с-ще Новоолексїївка Генічеського району Херсонської області О. домовився з Ф., що той на своєму автомобілі ВАЗ 21053 відвезе його за 65 грн. в с. Горностаївка Новотроїцького району Херсонської області.
На шляху у О. виник умисел вбивства Ф. з корисливих мотивів, сплачувати вартість проїзду сумою 65 грн. З цією метою він пересів з переднього пасажирського сидіння на заднє. Близько 4 годин в районі с. Федорівка, коли до місця призначення залишалося лише 2 км, О. під вигаданим приводом попросив зупинити автомобіль, щоб уникнути аварії, і реалізуючи свій умисел вбивства з корисливих мотивів, не бажаючи сплачувати за проїзд, О. заздалегідь виготовленою удавкою, що складалася з ручок та металевої проволоки, намагався задушити Ф., але свій умисел не довів до кінця з незалежної від його волі причини, оскільки так як внаслідок активного опору потерпілого дріт удавки розірвалася. Продовжуючи реалізовувати свій умисел вчинити вбивство з корисливих мотивів, О. намагався задушити Ф. захватом правої руки, але потерпілий, активно опираючись, звільнився від О., і той побіг, залишивши в салоні машини свій паспорт.
Проаналізувавши вчинене О. діяння, суд дійшов висновку, що підсудний розбійного нападу не скоював, оскільки умислу заволодіти майном потерпілого у нього не було. Мотивом для умисного позбавлення життя було бажання уникнути матеріальних витрат на оплату проїзду [14].
Як свідчить цей приклад, метою розбійного нападу може бути лише заволодіння чужим майном. Будь-яка інша корислива мета не утворює підстав для кваліфікації діяння як розбою.
Список використаної літератури:
Кримінальне право України. Особлива частина: Підруч. – К., 2004.
Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. – К., 2004.
Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Х., 1982.
Кузнецова Н.Ф. Значение преступных последствий для уголовной ответственности. – М., 1958.
Уголовное право Украины. Общая часть: Учеб. для студ. юрид. вузов и фак. – Х., 1998.
Ярмыш Н.Н. Действие как признак объективной стороны (проблемы психологической характеристики). – Х., 1999.
Рарог А.И. Общая теория вины в уголовном праве: Учеб. пособ. – М., 1980.
Злобин Г.А., Никифоров Б.С. Умысел и его формы. – М., 1972.
Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. – СПб., 2002.
Семикін М.В. Створення терористичної групи чи терористичної організації: кримінально-правове дослідження. – Х., 2003.
Архів Апеляційного суду Херсонської області за 2007 р., справа №1-15.
Волков Б.С. Проблема воли и уголовная ответственность. – Казань, 1965.
Зелинский А.Ф. Криминология: Учеб. пособ. – Х., 2000.
Архів Апеляційного суду Херсонської області за 2005 р., справа № 1-55.
< Попередня Наступна >