Наукові статті Кримінальне право СВОЄЧАСНІСТЬ ЯК ПРИНЦИП ЗАОХОЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИСВОЄЧАСНІСТЬ ЯК ПРИНЦИП ЗАОХОЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
| Наукові статті - Кримінальне право |
ХРЯПІНСЬКИЙ П.В.,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права та правосуддя Запорізького національного університету
СВОЄЧАСНІСТЬ ЯК ПРИНЦИП ЗАОХОЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
Визначення принципів заохочення у кримінальному праві утворює нові орієнтири в усвідомленні соціальної цінності заохочувальних норм, дозволяє сформувати інструментарій законотворення і правозастосування та моделювати, конструювати, випробувати, визначати ефективність і впроваджувати заохочувальні норми. Не торкаючись зараз складних та суперечливих питань визначення принципів кримінального права та законодавства, їх ієрархії та змісту, зазначимо, що принципами цієї галузі права є основоположні ідеї, котрі визначають зміст кримінального права в цілому, його окремих інститутів та норм. Принципи є орієнтиром діяльності правоохоронних органів та суду при застосуванні кримінального закону.
Принципи заохочення у кримінальному праві є малодослідженими [1, с.114; 2, с.181]. Системі цих принципів та окремим їх видам у кримінальному законодавстві присвячені роботи Х.Д. Алікперова, Ю.В. Голіка, І.Е. Звечаровского, З.А. Рибака, Т.Р. Сабітова, І.А. Тарханова, Р.Р. Шакурова та інших правників. Утім принцип своєчасності не набув достатньої розробки, а деякі дослідники взагалі не згадують його серед керівних ідей заохочення у кримінальному праві.
Метою цієї статті є визначення місця своєчасності у системі принципів заохочення, визначення змісту цього принципу та його значення для заохочувальних норм кримінального законодавства України.
Принципи заохочення прямо закріплюються у заохочувальних нормах або безпосередньо випливають з їх змісту та наскрізь пронизують кримінально-правову матерію заохочення у кримінальному законодавс
Одним із перших принципи заохочення у кримінальному праві визначив Ю.В. Голік. На думку цього правника, система принципів заохочення виглядає таким чином: 1) економія стимулу: щоб не знецінювати заохочення, його належить використовувати економно; 2) вигідність: заохочення має бути вигідним особі, яка заохочується; 3) шанс: кожна людина, котра знаходиться у визначеній системі стимулів, повинна мати шанс на отримання стимулу; 4) своєчасність: будь-яке заохочення має надаватися вчасно і, як правило, безпосередньо після вчинення відповідних дій; 5) інформованість: людина має добре усвідомлювати порядок, строки, умови надання заохочення; 6) зрозумілість: способи заохочення повинні бути прості і зрозумілі практично з першого читання; 7) наявність розрахунку: людина має сама розрахувати очікуване заохочення і вирішити, чи варто здійснювати додаткові енерговитрати для його отримання; 8) боротьба мотивів: коли на людину одночасно впливають різні стимули, наприклад, негативні та позитивні, перемога завжди має бути у того стимулу, який є сильнішим у даній ситуації; 9) персоналізація: у заохочення завжди має бути виключно індивідуальний характер; 10) співразмірність: заохочення має відповідати характеру і ступеню заслуги; 11) гарантованість: кожне корисне діяння має бути заохочене [4, с. 157-159]. І.А. Тарханов вважає, що, хоча значна частина зазначених положень і враховується законодавцем при конструюванні заохочувальних норм як певних вихідних ідей, але не всі вони є принципами [5, с. 86]. Проте не можна погодитися із визначенням І.А. Тархановим принципів заохочувальних норм через ознаку добровільності як основи кримінально-правового заохочення. Як зазначає цей дослідник, правову природу кримінально-правового заохочення, у подібних випадках підкреслює і фактично розкриває ознака добровільності посткримінального вчинку» [5, с. 113].
Кримінальне право та кримінологія
Добровільність, дійсно, є принципом інституту заохочувальних норм кримінального законодавства, але не єдиним і не визначальним.
Своєрідну позицію щодо системи принципів заохочення у кримінальному праві висловлює Т.Р. Сабітов, який за науково-обґрунтовані ідеї, що є орієнтиром для з’ясування змісту і призначення заохочувальних норм, розглядає принципи гарантованості, економії засобів та персоналізації заохочення [3, с. 55-57]. На нашу думку, автор є неоригінальним у визначенні принципів заохочення, у більшості вони співпадають з принципами заохочення, окресленими Ю.В. Голіком, та навряд чи вони можуть бути принципами інституту заохочувальних норм у кримінальному законодавстві Так, не можуть вважатися принципами економія заходів та персоналізація заохочення. Малопродуктивним є визначення принципів заохочувальних норм усупереч галузевому принципу «економії заходів кримінальної репресії». По-перше, принципи інститутів та норм не можуть протиставлятися галузевим принципам законодавства, по-друге, заохочувальні норми мають застосовуватися у будь-якому випадку, коли є передумови та підстави, передбачені у відповідних правових нормах, і по-третє, законодавство припускає неодноразове звільнення особи від кримінальної відповідальності. Так, ст. 45, 46 КК не містять нездоланих перепон щодо повторного звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям чи примиренням винного з потерпілим [6, с. 129-130]. Сталою є позиція законодавця щодо персонального характеру кримінально-правового впливу, тому не бачимо сенсу відокремлювати його як принцип заохочення.
На наш погляд, керівними ідеями, принципами заохочення необхідно вважати: правомірність, суспільну корисність, добровільність, доцільність, своєчасність правомірної, соціально корисної поведінки та її заохочення у кримінальному законодавстві.
Принцип своєчасності визначає час максимального стимулюючого ефекту від застосування заохочувальних норм. Слід погодитися з Ю.В. Голіком у тому, що будь-яке заохочення має надаватися своєчасно і, як правило, безпосередньо після вчинення відповідних позитивних дій [4, с. 159]. Однак зазначене розуміння принципу своєчасності є дещо спрощеним, таким, що не розкриває зміст і значення своєчасності з точки зору: а) передумов; б) підстав; в) умов за-охочення у кримінальному праві.
Насамперед при визначенні принципу своєчасності слід зауважити, що він закріплюється у заохочувальних нормах у два способи: прямо зазначається в нормі або безпосередньо випливає з її змісту. Так, наприклад, в ст. 49, 80, 81, 82, 91 КК прямо вказано строки, після спливу яких можливе застосування визначеного законом заохочення у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності, відбування покарання, умовно-дострокового звільнення, дострокового зняття судимості тощо. З іншого боку, в ст. 17, 31, 36, 38, 39 КК ані строків, ані часу не вказується, але тлумачення змісту цих норм надає змогу визначити, що, скажімо, добровільна відмова при незакінченому злочині виконавця, організатора, підбурювача та пособника можлива лише у проміжок часу між готуванням до вчинення злочину та закінченим замахом на його вчинення [7, с. 11]. Якщо злочин закінчений, від нього не може бути добровільної відмови. Своєчасність затримання особи, яка вчинила злочин, згідно з ч. 1 ст. 39 КК, має місце «безпосередньо після вчинення посягання», тобто відсутній будь-який розрив у часі між тим, як особа вчинила злочин, та її кримінально-правовим затриманням потерпілими або іншими особами [8, с. 62].
У науковій літературі обґрунтовано пропонується виділяти передумови, підстави та умови звільнення особи від кримінальної відповідальності [6, с. 72-73; 9, с. 48-49]. Оскільки звільнення від кримінальної відповідальності є найбільш вживаною формою кримінально-правового заохочення, на нашу думку, було б доцільним та виваженим поширити вищезазначений поділ усіх обставин, що безпосередньо зумовлюють заохочення, на передумови, підстави та умови кримінально-правового заохочення. З огляду на це передумовою є юридичний факт (факти), що передує правомірній, суспільно корисній поведінці особи, за відсутності якого заохочення не застосовується. Підставою виступають найбільш суттєві, необхідні та достатні обставини застосування заохочення, що визначають правомірність та соціальну корисність поведінки особи у кримінально-правовій сфері. Умовами заохочення визнаються вимоги, що пов’язуються з майбутньою позитивною посткримінальною поведінкою особи після рішення суду щодо застосування заохочення, від виконання яких залежить остаточність прийнятого рішення [10, с. 284-285].
Своєчасність знаходить свою реалізацію у передумовах заохочення у кримінальному законодавстві через позначення певного часу появи визначеного факту, що з необхідністю передує правомірній, суспільно корисній поведінці особи, яка заслуговує на заохочення кримінально-правовими засобами. Більшість дослідників визнають «санкціоноване заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам при необхідній обороні» правомірним і суспільно корисним діянням, що заслуговує на вищу міру кримінально-правового заохочення – виключення злочинності діяння [11, с. 136; 12, с. 21]. КК органічно пов’язує правомірність необхідної оборони із наявністю суспільно-небезпечного посягання, а отже, із своєчасністю. Згідно з п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону» № 1 від 26 квітня 2002 р. необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання [13]. Зважаючи на це, своєчасність санкціонованого заподіяння шкоди правоохоронним інтересам при необхідній обороні передбачає такі часові ситуації з посяганням: а) яке ще не почалося, але з очевидністю та неминучістю має статися в даний момент; б) яке вже почалося, і об’єктам кримінально-правової охорони безпосередньо заподіюється суттєва шкода; в) яке вже закінчилося, але за фактичних обставин цей момент був неочевидним для потерпілого або інших осіб і вони не повинні були та не могли цього усвідомлювати [14, с. 180]. Передумовою дострокового зняття судимості виступає певний строк, протягом якого особа, яка відбула відповідне покарання, поводить себе правомірно (ч. 3 ст. 91 КК). Цей строк пересвідчує, що цілі кримінального покарання досягнуті, а у суспільстві утворюється упевненість в майбутній законослухняній поведінці такої особи [15, с. 281]. Визначена у такий спосіб своєча-сність є оптимальною за тривалістю, забезпечує диференційований підхід до різних категорій осіб і однаковий принцип його застосування, за вийнятком неповнолітніх, щодо яких суттєво скорочується його тривалість.
Як підстава застосування заохочення своєчасність, як правило, прямо вказує на час здійснення правомірної, соціально корисної поведінки або момент, до якого її здійснення заохочується кримінально-правовими засобами. Так, згідно з ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Надання медичної допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину (п. 2-1 ч. 1 ст. 66 КК), що включено до переліку пом’якшуючих обставин Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» від 15 квітня 2008 р., вже тривалий час використовується як обставина, що пом’якшує покарання у російському кримінальному законодавстві (п. «к» ч. 1 ст. 61 КК РФ). Ця обставина зустрічається у 8,3 % випадків врахування пом’якшуючих обставин [16, с. 157]. Своїми своєчасними діями щодо надання медичної допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину винний втручається у розвиток звичайної течії причинно-наслідкових зв’язків і зменшує (мінімізує) тяжкі наслідки злочину. Іноді завдяки виключно своєчасно наданій медичній допомозі вдається врятувати життя потерпілого від ДТП, нещасних випадків на виробництві, в побуті тощо.
Досить часто підстава заохочення обумовлюється кримінально-процесуальними обставинами. Так, згідно з ч. 3 ст. 175 КК особа звільняється від відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам. У відповідності з ч. 3 ст. 169 КК особа, яка дала хабар, звільняється від відповідальності, якщо стосовно неї мало місце вимагання хабара або якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи.
Погашення заборгованості керівником підприємства, установи або організації, незалежно від форми власності, має здійснитися своєчасно, тобто «до притягнення його до кримінальної відповідальності». В Узагальненні судової практики розгляду судами кримінальних справ про невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених законом виплат обґрунтовано зазначається, що притягнення до відповідальності можливе з моменту пред’явлення особі обвинувачення [17, с. 19]. Проте як дослідники кримінального права, так і судова практика припускаються у цьому питанні помилок. В.І. Павликівський вважає, що притягнення особи до кримінальної відповідальності має місце до моменту винесення обвинувального вироку суду [18, с. 112]. Так, Луцький міжрайонний суд постановою від 25 березня 2004 р. звільнив від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК директора приватної фірми Г., який протягом 2002– 2003 рр. не платив працівникам фірми заробітну плату, заборгувавши 12 тис. 600 грн. При цьому суд не врахував, що заборгованість із заробітної плати Г. погасив після направлення справи щодо нього до суду з обвинувальним висновком. Справу було безпідставно закрито згідно зі ст. 48 КК і ст. 7 КПК. Деякі суди закривали справи й у випадках погашення заборгованості на стадії розгляду справи в суді. Така практика Верховним Судом України визнана хибною. Крім того, ч. 3 ст. 175 КК містить спеціальну норму звільнення від кримінальної відповідальності, і в разі її застосування посилання на інші норми КК є зайвим. Застосування при цьому судами, наприклад, ст. 45 чи ст. 48 КК зобов’язує їх дотримувати зазначених у цих нормах умов звільнення від кримінальної відповідальності (вчинення злочину вперше тощо), тоді як ч. 3 ст. 175 КК інших умов, ніж виплата заробітної плати до притягнення до кримінальної відповідальності, не передбачає.
Підставою звільнення за давання хабара є позитивна посткримінальна поведінка хабародавця, що полягає у добровільній заяві особи про те, що сталося, до порушення щодо неї кримінальної справи органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи. До добровільної заяви пред’являється вимога своєчасності. Своєчасною слід вважати заяву, що зроблена до порушення кримінальної справи щодо особи хабародавця. Це проміжок часу між моментом давання (отримання) хоча б частини хабара і постановою (ухвалою) про порушення кримінальної справи в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 98 КПК. Слід погодитися з думкою Ю.В. Бауліна, який визнає цим моментом підписання однією з уповноважених осіб постанови про порушення щодо неї кримінальної справи [6, с. 294]. З процесуальної точки зору, заява про давання хабара має відповідати вимогам ст. 96 КПК щодо явки з повинною. Адресатом добровільної заяви є орган, наділений правом на порушення кримінальної справи. У п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» № 5 від 26 квітня 2002 р. роз’яснюється, що це органи внутрішніх справ, прокуратура, інший державний орган, наділений правом порушувати кримінальну справу [19]. М.І. Мельник, обґрунтовано критикуючи постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 7 жовтня 1994 р., наголошує на тому, що вона дозволяла звернутися із заявою про давання хабара у будь-який державний орган [20, с. 233]. У вищезгаданій постанові цей недолік усунуто. Встановивши, що особа, яка дала хабар, звільнена від кримінальної відповідальності незаконно (зокрема, якщо хабар у неї не вимагали або вона заявила про даний хабар у зв’язку з тим, що про цей злочин стало відомо органам влади), суд, за наявності клопотання прокурора, має вжити передбачених ст. 278 КПК заходів для притягнення її до відповідальності. Таких самих заходів необхідно вживати у разі виявлення фактів звільнення від відповідальності на підставі ч. 3 ст. 369 КК організаторів, пособників, підбурювачів, оскільки на цих осіб звільнення не поширюється. Відтак, законодавець органічно поєднує своєчасність та соціальну корисність позитивної посткримінальної поведінки особи.
Умови застосування заохочення пов’язують своєчасність із іспитовими строками (невідбутої частини покарання), протягом котрих звільнена від покарання або його відбування особа зобов’язується виконати покладені на неї обов’язки та довести тим самим виправлення без застосування кримінального покарання. У цьому випадку застосування заохочення має, так би мовити, «авансований характер», оскільки від поведінки та виконання обов’язків умовно звільненої особи повністю залежать позитивні або негативні правові наслідки спливу зазначеного строку. Тому саме у цей визначений законом термін, тобто своєчасно, особа повинна довести своє виправлення та заслужити на остаточне звільнення від призначеного покарання або його відбування. Класичним прикладом зазначеного підходу до своєчасності є положення ст. 75 КК («Звільнення від відбування покарання з випробуванням»). В ч. 2 ст. 75 КК зазначається, що у цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покла-дені на нього обов’язки.
Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років (ч. 3 ст. 75 КК). У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов’язки: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. Стаття 78 КК передбачає як позитивні, так і негативні наслідки закінчення іспитового строку. Засуджений, який виконав покладені на нього обов’язки та не вчинив нового злочину, після закінчення іспитового строку звільняється судом від призначеного йому покарання. Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або систематично вчиняє правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання (ч. 1, ч. 2 ст. 78 КК).
Зі встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з законом жінку мо-же бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку, суд може звільнити засуджених вагітних жінок або жінок, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі й особливо тяжкі злочини, від відбування як основного, так і додаткового покарання у разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі (ст. 79 КК). У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, суд може покласти на засуджену особу обов’язки, передбачені ст. 76 КК.
Після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, звільняє її від покарання або направляє для відбування покарання, призначеного вироком. Якщо звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов'язків або систематично вчиняє правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду (ч. 4, ч. 5 ст. 79 КК).
Отже, доходимо висновку, що одним із принципів заохочення є його своєчасність. Зміст цього принципу полягає у здійсненні правомірної, соціально корисної поведінки у певний час або термін (строк), що прямо вказаний чи безпосередньо випливає із заохочувальної норми та виступає як передумова, підстава чи умова застосування заохочення у кримінальному законодавстві.
Список використаної літератури:
Звечаровський И.Э. Стимулирование в праве: понятие и структурные элементы // Правоведение. – 1993. – № 5. – С. 112-117.
Звечаровский И.Э., Кропачев Н.М., Тарбагаев А.Н. Поощрение в уголовном праве // Совершенствование уголовного законодательства и практики его применения: – Красноярск, 1989. – С. 178-182.
Сабитов Т. Принципы поощрения в уголовном праве // Уголовное право. – 2006. – № 1. – С. 54-57.
Голик Ю.В. Принципы поощрения в уголовном праве // Проблемы правоведения в современный период. – Томск, 1990. – С. 157-167.
Тарханов И.А. Поощрение позитивного поведения в уголовном праве: Монограф. – Казань, 2001.
Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монограф. – К., 2004.
Гродецький Ю.В. Добровільна відмова при співучасті: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2002.
Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника: Монограф. – Х., 1986.
Келина С.Г. Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности: Монограф. – М., 1974.
Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. – К.; Х., 2001.
Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния: Монограф. – Х., 1991.
Орехов В.В. Необходимая оборона и иные обстоятельства, исключающие преступность деяния: Монограф. – СПб, 2003.
Про судову практику у справах про необхідну оборону: Постанова Пленуму Верхов-ного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. // Інформаційний сервер Верховного Суду України // http://www.scourt.gov.ua/.
Хряпінський П.В. Кримінальне право України: Загальна частина: Навч. посіб. – Суми, 2009.
Голіна В.В. Судимість: Монограф. – Х., 2006.
Мясников О.А. Смягчающие и отягчающие наказание обстоятельства в теории, законодательстве и судебной практике: Монограф. – М., 2002.
Практика розгляду судами кримінальних справ про невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених законом виплат: Узагальнення судової практики, підготовлене О.Ф. Селі-воном, О.С. Іщенком // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 10. – С. 15-21.
Павликівський В.І. Практика захисту трудових прав громадян кримінальним законо-давством: Наук.-практ. посіб. – Х., 2005.
Про судову практику у справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 р. // Інформаційний сервер Верховного Суду України // http://www.scourt.gov.ua.
Мельник М.І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства: Монограф. – К., 2000.
< Попередня Наступна >